Свобода тут ще тільки в теорії, рівність тут ще тільки в букві права, а на ділі гніт сильнішого над слабшим, нерівність економічна. В теорії капіталізм знає тільки вольні єдиниці, конституціоналізм ''знає тільки вольних горожан, а на ділі бачимо зовсім не те, бачимо два ворожі табори: багачів і бідних, т.е. економічно сильних і слабих, т.е. вольних і невольників".

Нерівність економічна, вважає І. Франко є основною причиною того, що проголошені буржуазними революціями свобода, рівність і братерство виявляються, у більшості випадків, лише деклараціями, що конституціоналізм, сучасних йому передових держав, не може забезпечити громадянам всіх людських прав. "Нерівність господарська ділить людей на верстви та стани, і хоть в тих верствах люди однакі, то прецінь кожна верства має інші права, а верства найбідніша, то іменно є робучий люд, не має майже ніяких прав: його кожний багач і кривдить, і обдирає, і туманить, і ще й наганьбить в додатку" .

Саме тому, на думку мислителя, і є необхідною ще одна революція, яка закінчить вирішення соціального питання, перетворить декларативну економічну рівність в дійсну шляхом встановлення рівності економічної, перетворить буржуазну державну машину, яка не в змозі забезпечити всім своїм громадянам дійсних людських прав. Говорячи про організацію влади в суспільстві, яке повинно виникнути після цієї останньої революції, він зазначає: "Там держави в нинішнім розумінні не буде, бо над народом не буде управи згори, але сам народ здолу (т.е. від громад) управляє сам собою, працює на себе, сам обрадується і сам обороняється.

Демократія, за І. Франком, — це не просто спосіб забезпечення інтересів працюючої більшості в противагу експлуататорській меншості, як вважали марксисти. Він особливо наголошував на необхідності забезпечення невід'ємних прав кожного людського індивіда на реалізацію своїх потенційних можливостей, своєї індивідуальності, вважаючи, що в кінці XIX ст. умови для цього були створені в передових, економічно-розвинених країнах: "Всюди проложено широкий, вільний шлях свобідній думці, безмірно інтенсивній праці одиниці, всюди позволено їй виявляти весь засіб її сили, бистроумності, оригінальності і глибини. Із давніх вузьких і крутих каналів, де щокрок треба було остерігатися, щоб не наскочити на колоду, скалу або підводний камінь, де й плавати можна було хіба невеличкими байдаками, людський дух виплив на широкий, безмежний океан, де простору багато і за яким манять нові, широкі світи, що обіцяють багаті скарби тим, хто їх відкриє".

Правда, І. Франко визнає, що цей процес досяг найкращих результатів у сфері духовного життя, у творчості, де індивідуальність виявляє себе якнайкраще, але поступово, розвиваючись він охоплює все ширші сфери людської життєдіяльності. Тим самим розвиваються підстави розвитку демократії, не просто як одного з політичних режимів чи то механізму волевиявлення членів суспільства, а як способу існування суспільства, що базується на взаємній повазі індивідів один до одного і своїх та чужих прав і на взаємній відповідальності членів суспільства та його організаційних структур.

Три, визначені І. Франком, головні передумови справжньої політичної емансипації, повинні забезпечити не лише її, а й дійсне визволення працюючих класів в усіх сферах людської життєдіяльності. Він звертає увагу, що без реалізації цих важливих підстав благі ідеї та абстрактні механізми їхнього втілення можуть привести до зовсім неочікуваних наслідків. "Чи так звана емансипація робітників не була тільки іншою формою ярма? Вирвались із давніх цехів, гільдій та приписів на те тільки, щоб голі, голодні і свобідні попастися в пазурі капіталістів. Та не досить сього. Почалась їх емансипаційна боротьба против капіталу. І що ж бачимо? Чи в добрій половині і тут не було гумбугу? Чи поклики Прудона, Луї Блапа, Маркса, Лассаля не були більше або менше свідомим дуренням народу? Чи не обіщовано тим масам грушок на вербі?".

При цьому І. Франко зазначає, що подібний обман не можна назвати абсолютно свідомим — адже "абсолютної правди ніхто в жменю не вхопив". Головне ж те, що ці обіцянки будили до справи мільйонні маси, і хоч політика і є справою брудною, нею займатися необхідно, щоб досягти емансипації всього людства і кожної людської одиниці.

Одним із головних напрямків боротьби за звільнення людини в XIX ст. називає І. Франк емансипацію національну. Відродження національностей і національного самоусвідомлення як народів державних, так і у бездержавних, поневолених, їхня боротьба за рівноправність і БІЛЬШІ національний розвиток, активний пошук національної ідентичності — все те, що було практичн немислиме в XVIII ст. — заповнює історію XIX ст., особливо його другу половину.

Проблема міжнаціональних відносин, державного вирішення національного питання давно хвилювала 1. Франка. Однак, якщо в молоді роки він притримувався погляду, характерного для соціалістичного напряму, а саме, що вирішення української проблеми полягає у вирішенні питання соціального, оскільки український народ репрезентується в абсолютній своїй більшості представниками експлуатованих класів — селянством, дрібними ремісниками та, часткове пролетаріатом, то пізніше підхід до вирішення національного питання було для нього одним і головних критеріїв оцінки політичної зрілості