різних видах туризму велосипедний перевершує такі види, як пішохідний, лижний, гірський і водний від 1,7 до 6,9 рази, причому, менші значення відносяться до походів I категорії складності, а большие—до складних походів V категорії. Це вказує на масштабність велотуризма. Проте протяжність маршруту не є головним критерієм в оцінці складності велосипедного походу. Нитку маршруту прийнято визначати по «Переліку класифікованих туристських маршрутів». В тих випадках, коли нитка відрізняється від еталонної, потрібно набрати такий комплект природних перешкод, щоб він був аналогічним якому-небудь еталонному маршруту. В перелік цих перешкод входить протяжність шляху по дорогах з природним покриттям, а також характер цього покриття, а для гірських районів — певна кількість перевалів. Більш детально про це буде вказаний нижче. Класифікація маршрутів направлена на поступове вдосконалення майстерності за умови забезпечення безпеки походів.
Однією з головних особливостей велотуризму є те, що вантаж необхідно перевозити на багажниках. Вантажопідйомність одного велосипеда (без туриста) в поході, як правило, знаходиться в межах 20—30 кг, і лише в окремих випадках може досягти 50 кг і більш. На тих ділянках доріг, де їхати або везти навантажений велосипед важко або небезпечно, вантаж переносять як звичайний рюкзак.
Поняття «технічна підготовка» велосипедиста включає, перш за все, посадку, техніку педалювання і уміння долати, не сходячи з велосипеда, різні перешкоди (нешироку, але глибоку вибоїну, колоду або брівку тротуару, крутий спуск, трамвайні рейки, струмки і т. д.). Не відмінний фізичною підготовкою, але володіючий високою технікою їзди велотурист, як правило, швидше досягне мети на складній ділянці дороги в порівнянні з сильною фізично, але непідготовленим товаришем. Щоб досягти високої техніки їзди, потрібно багато їздити по лісових дорогах, тренувати увагу, опановувати технікою педалювання.
Під технікою педалювання розуміють здатність велосипедиста розвивати велику частоту обертання педалей (100— 120 об/хв.) при відносно спокійному зовнішньому стані, тулуб при цьому не повинен робити зайвих рухів, але і не повинне сильно закріпленим. На підйомах бажано використовувати масу свого тіла при натиску на педаль, для чого слід їхати стоячи, при цьому інша нога в цей час робить підтягаюче зусилля. Такий спосіб називається «танцівниця» і вимагає наявності туклипсов, інакше підтягання педалі не вийде. Поєднання натиснення на педаль і підтягання знизу стомлюваність, підвищує швидкість руху і характеризує клас велосипедиста. Наявність туклипсов допомагає в тих: випадках, коли треба на ходу підкинути велосипед або заднє колесо для того, щоб подолати перешкоду, наприклад, яму чи колоду. На крутих спусках потрібно максимально зсунутися наза; і користуватися обома гальмами. Межі удосконалення: техніки володіння велосипедом немає.
Однією з особливостей велопоходу є те, що вибір місця для привалів і нічлігів має значно більший; діапазон, ніж в інших видах туризму. Цьому можуть заперечить тільки авто- мототуристи і водники. Але як би там не було мобільність велосипеда вище, ніж мотоцикла (тим більше автомо біля) або будь-якого засобу для водних походів. В будь-яку хвилину; велотурист при необхідності може перетворитися на туриста пешеходника, ведучого або переносячого через перешкоду велосипед. Тому і місця для короткочасного відпочинку або ночівлі, як правило, вибирають не поблизу дороги, а на відстані; 1—2 км від неї, а іноді і більш за допомогою огляд місцевості або опиту місцевих жителів.
Учасники велопоходу, як і лижники, можуть не застосовувати допоміжних пристроїв для стійок наметів. В якості них можуть бути використано два велосипеди, встановлювані з обох їх сторін намету на відстані близько 1 м. Площина велосипеда повинна бути перпендикулярний до розтяжок, а заднє колесо до якого вони кріпляться, бажано зафіксувати. Переднє колесо і кермо торкаються землі. Велосипеди можна використовувати як екран для захисту від вітру при пристрої багаття і замість загальноприйнятих «рогульок», якщо є довга (близько 2 м) перекладина і гачки для казанів. Під накинутим на велосипеди поли етиленом можна сховатися від дощу, якщо він застав туристів на відкритій місцевості. Невживані для пристрою палаті велосипеди слід зв'язати (краще тросами із замочками' укрити поліетиленом і укласти на них речі, які краще залишати на землі і необов'язково заносити в намети (дуякі продукти, казани, розібрані рюкзаки і т. д.). " " велосипедів краще, якщо з передніми колесами одних знаходите задні колеса інших, тобто встановити їх слідує в шаховий порядку.
Особливості топографії і орієнтування у велосипедному туризмі в порівнянні з іншими видами (окрім автотуризму полягають, в основному, в тому, що при плануванні маршруті доводиться користуватися дрібномасштабними картами у вигляді; атласів автомобільних доріг (М 1:1 600000—1:4000000) і туристскими схемами переважно без вказівки масштабу, що знаходиться в межах М 1:250000—1:400000. Проте, як правило, походи вищих категорій складності проходять по таких ділянках доріг, яких в атласах або схемах немає. Для таких ділянок потрібні великомасштабні карти, оскільки на розвилках доріг або стежок ніяких покажчиків не буває і орієнтирами є хребти, вершини, річки і струмки. Великою допомогою при проходженні таких ділянок є звіти попередніх груп і докладний досвід людей, що знають цей район. При такому опиті краще робити зарисовки, які надалі можуть з'явитися єдиним «компасом» в складній ситуації. Рекомендується уточнювати деталі складних ділянок маршруту в місцевих КСС або КСО.
З огляду на те, що описати всі деталі маршруту на карті практично неможливо, у велотуризмі, по аналогії з картою штурмана авторалі, стали застосовувати так званий абрис видимості маршруту у вигляді заміток з вказівкою характерних особливостей, але без дотримання масштабу. Читається абрис
