Проблема національної ідентичності, національної самосвідомості, націоналізму актуалізувалася лише два століття тому. Як зазначає М. Бердяєв, “націоналізм - явище нове, він розвинувся лише у ХІХ столітті, він прийшов на зміну середньовічному та давньоримському універсалізмові”1Національна ідентичність прийшла на зміну релігійній ідентичності. Значною мірою саме цьому ми зобов’язані зменшенням впливу релігії на формування суспільної свідомості, цей процес особливо активізувався у ХVIII cтолітті. Його апофеозом стала Велика французька революція, внаслідок якої церква була відокремлена від держави (В.Г. Сьюел називає одним з “непередбачених” результатів французької революції ХVIII століття вихід на історичну сцену націоналізму)2

При цьому, як зазначав Алексіс де Токвіль, на зміну християнському універсалізму прийшов універсалізм нового типу: “Французька революція не мала певної території, навіть більше: одним з її наслідків, у певному розумінні, було те, що вона стерла на мапі всі старі кордони. Вона зближувала або роз’єднувала людей усупереч законам, легендам, характерам та мові, іноді сіючи ворожнечу між громадянами однієї держави, а вихідців з різних племен роблячи братами; або точніше, над усіма національностями вона створила спільну інтелектуальну вітчизну, громадянами якої могли стати люди всіх націй”3

Всередині “універсального” християнського світу виникали різноманітні релігійні течії, носіями яких ставали окремі соціальні, у тому числі й етнічні, спільноти, які таким чином перетворювалися на релігійні спільноти, між якими часто точилася непримиренна боротьба. Так само і французька революція, створивши вищезгадану “спільну інтелектуальну вітчизну”, заклала передумови для того, щоб усередині цієї духовної спільноти відбувався розкол на новій основі, і цією основою стала саме національна самосвідомість. “Між моєю національністю і моїм людством не лежить ніякої “інтернаціональної Європи”, “інтернаціональної цивілізації”. Творчий національний шлях і є шлях до вселюдства, є розкриття вселюдства у моїй національності, як воно розкривається у будь-якій національності”4“Об’єднання людства, його розвиток до всеєдності відбувається через стражденне, болюче утворення і боротьбу національних індивідуальностей і культур. ... Прийняття історії є вже прийняття боротьби за національні індивідуальності, за типи культури”5

Механізмом реалізації і поглиблення цього розколу стали міжнаціональні та міждержавні конфлікти. Як трактує Л.Козер положення Г. Зіммеля щодо групотворчої функції конфлікту, “по-перше.., конфлікт задає межі між групами всередині соціальної системи завдяки посиленню самосвідомості груп та їх уявлень про власну окремішність та специфічність. По-друге.., взаємне “відштовхування” дозволяє зберігати цілісність соціальної системи, встановлюючи рівновагу між її різними групами”6Р.Шпорлюк пише: “Новітній націоналізм справді був продуктом Французької революції ще й у тому сенсі, що він став результатом краху її універсальних, вселюдських ідей”7 . З іншого боку, цей “крах” був начеб передбачений мислителями, які закладали духовні основи майбутньої революції. Так, Жан Жак Руссо у “Конституційному проекті для Корсики” (1765) пише: “Ми добре попрацювали, щоб підготувати будівельний майданчик для майбутньої нації: давайте зараз спробуємо накреслити на цьому місці план майбутньої будівлі. Першорядний принцип, який має бути покладений в основу, - це принцип національного характеру; якщо його нема, ми повинні створити його”8

Як зазначає британський дослідник Е. Гобсбаум, “нація, у розумінні Руссо - синонім “суверенного народу”. Такий народ не може толерувати проміжні й вузькогрупові інтереси та об’єднання, які відокремлюють громадян одне від одного. Саме тому усунення всіх інших центрів тяжіння робить відданість громадянина “нації” єдино бажаним, і відповідно – найсильнішим морально-політичним обов’язком. У цьому полягає зміст “громадянської релігії”, якої потребує суспільство”9

Вплив французької революції на появу націоналізму як політичної доктрини полягав також і в тому, що, згідно з Ф.Фуре, вона “призвела до появи нового типу світосприйняття, який полягав у трансформації проблеми моральних та інтелектуальних дилем у політичну площину з відповідним висновком про те, що ці проблеми піддаються політичному вирішенню”10Таке світосприйняття стимулювало активність суспільних спільнот та окремих індивідів, скеровану у політичну сферу, а політична свідомість, у свою чергу, все більше ставала чинником формування самосвідомості спільнот і самоідентифікації цих спільнот, у тому числі і спільнот національних.

У своєму зовнішньому прояві релігійні конфлікти і релігійні війни Середньовіччя ґрунтувалися, як правило, на розбіжностях у трактуванні релігійних догматів, але мова йшла саме про трактування, тоді як основа цих догматів була спільною для обох конфліктуючих сторін, інакше б сам сенс конфлікту був би для них незрозумілим. Внаслідок цього релігійні конфлікти найчастіше відбувалися між прихильниками різних течій однієї релігії – католиками і протестантами, католиками і православними, шиїтами та сунітами, тоді як конфлікти між носіями різних релігій мали, зазвичай, міждержавний характер і були спрямовані насамперед на володіння чи захоплення території – у такому випадку територія виступає як загальноприйнята для учасників конфлікту цінність. Наприклад, за часів хрестових походів цінність володіння Єрусалимом як для християн, так і для і мусульман посилювалася тим, що як перші, так і другі вважають його “святим містом”. Взагалі ж територіальні конфлікти належать до найдавнішого різновиду міжетнічних конфліктів, точніше, носять доетнічний характер, виникли ще до появи людини як біологічного виду і властиві ще суспільно організованим тваринам (якщо розглядати тваринну зграю як примітивну форму суспільної організації).

На початковому етапі розвитку людського суспільства міжетнічні територіальні конфлікти були практично єдиною формою міжетнічної взаємодії. Власне, міжетнічними їх ще важко назвати через те, що представники іншого етносу (племені) ще не сприймалися як люди, ставлення до них було таким же, як і до представників інших біологічних видів. Загальновідомим є факт, що в мовах сучасних племен, які