В наступному розділі даної роботи ми спробуємо охарактеризувати еволюцію напрямків гарантування системи міжнародної безпеки країн Центрально-Східної Європи у міжвоєнний період (чи багатополярний) і у час біполярного світу, оскільки спокій і безпечний розвиток саме цих країн, є запорукою безпеки для усієї Європи.

РОЗДІЛ 2

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ГАРАНТУВАННЯ БЕЗПЕКИ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ У БАГАТОПОЛЯРНІЙ І ДВОПОЛЯРНІЙ СИСТЕМІ СВІТОВОГО РОЗВИТКУ

2.1. Організаційні основи міжнародної безпеки у країнах Міжмор'я міжвоєнного періоду

Події, що відбулися у світі на початку 20-го століття, зокрема Перша світова війна, призвели до глибоких політичних, економічних, територіальних змін у Центрально-Східній Європі - в основному "театрі воєнних дій". В цей час істотно змінилась політична карта даного регіону. Ще під час перебігу війни не витримав державно-політичний устрій Австро-Угорщини, Російської і Османської імперій. На уламках цих держав постали нові Центрально-Європейські держави: Польща, Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (з 1929 - Югославія), Австрія, Угорщина, Литва, Латвія, Естонія, їхня незалежність стала продуктом тривалої національно-визвольної війни [30, c.387-388]. Загалом сім з одинадцяти існуючих на початок 20-го століття Центрально-Східно Європейських держав здобули права на всезагальність саме на протязі Першої світової війни. У перше в історії новоутворені держави стали суб'єктами міжнародних відносин і перед ними постало ряд складних питань, зокрема питання міжнародної і національної безпеки, що мало забезпечити і надалі незалежний розвиток цих країн.

Серед основних небезпек, що загрожували існуванню цих країн були соціальні і політичні проблеми державотворення. З утворенням незалежних держав в центрально-східному регіоні Європи перед ними постала головна проблема - якою буде характер державної влади. В Югославії та Румунії королівська влада вирішила це питання на свою користь військовою силою. У Болгарії теж залишилось монархічне правління. Іншою була ситуація в Польщі та Чехословаччині, де ключові позиції зайняли керівники еміграційних осередків національно-визвольного руху і було встановлено республіканське правління. Втім і в цих державах політична система формувалася й розвивалася у відповідності до національних традицій, соціальної та політичної активності окремих верств, виявлених ними здібностей до політичної волі. У підсумку політична система Чехословаччини, що склалася як демократична, продовжувала розвиватися в цьому річищі навіть після зсунення вправо в другій половині 20-х років, коли за багатопартійною системою створюється консолідуючий центр у вигляді угрупування "Града". У Польщі після 1926р. також відбувся зсув управо, втім більш різкий, у бік авторитарного режиму.

Що стосується Угорщини та Австрії, то їх незалежність, вимушена і в кордонах, які визначили переможці, вступала у конфлікт з історичними традиціями великодержавності. Корона св. Стефана втратила усяку привабливість для неугорських народів, і вони з легкою душею восени 1918 р. відмовилися від будь-яких звязків з нею. У 1920-1921 рр. в країні утвердився авторитарний націоналістичний режим адмірала М. Горті. Австрія прийняла свою незалежність як політичну реальність Версальської системи, цінність якої на той час австрійські німці (як вони себе тоді називали) не розуміли. Остаточно, усвідомити себе австрійською нацією їм "допомогла" трагедія Другої світової війни [27, c.64].

Повоєнна розруха, економічні кризи, голод і безробіття значно посилили соціальну активність й внутрішньополітичну боротьбу у країнах Центрально-Східної Європи. У деяких з них (Австрії, Угорщині) відбулися демократичні революції, в інших (Болгарії, Польщі) пройшли великі виступи робітничого класу й широких народних мас. Погіршення соціально-економічної обстановки призвело до активізації ліворадикальних сил, підбурюваних російськими більшовиками. В Угорщині та Словаччині в 1919 р. були проголошені радянські республіки за російським зразком, керівники яких намагалися утвердити революційну владу в формі диктатури пролетаріату. Однак не маючи міцної підтримки, ці республіки незабаром впали.

Для молодих держав Центрально-Східної Європи був властивий розвиток консти-туційних процесів і ухвалення нових конституцій, які відбивали нові політичні реалі. Так, в лютому 1920 р. конституцію було затверджено у Чехословаччині, в березні 1921 р. - Польщі, червні 1921 р. - Видовданську конституцію у Королівстві СХС, 1923 р. - Румунії. Майже всі конституції того часу проголошувані формальну рівність громадян незалежно від їхнього походження, мови і релігії, надавали демократичні свободи, які на практиці грубо порушувались. У політичному житті країн регіону дедалі помітніший вплив справляли селянські партії, які, маючи найширшу соціальну базу, вимагали проведення аграрних реформ, обмеження великого землеволодіння і наділення землею селян [27, c.65]. Селянські партії в країнах Центрально-Східної Європії у міжвоєнний період стали носіями ідей аграризму: пов'язаних з пошуками альтернативного "третього шляху" суспільного розвитку, який би давав відчуття стабільності, порядку, вгамовуючи одночасно і “класові битви”, і “дикий капіталізм” [27, c.64].

Поряд із соціальними та політичними проблемами державотворення для країн Центрально-Східної Європи особливо гострими були національні суперечності, що виникали на історичному, територіальному, економічному, культурному і релігійному грунті.