приймала участі в роботі. У 1950 році в РЕВ вступила НДР, у 1962 - Монголія, 1972 - Куба. У 1964 році асоційованим членом РЕВ стала Югославія. Завдання РЕВ передбачали: обмін господарчим досвідом, розвиток торгівельних відносин, надання взаємної технічної допомоги, розгортання економічного співробітництва, обмін сировиною, продовольчими товарами, машинами, обладнанням тощо. РЕВ була покликана координувати розвиток країн соцтабору, сприяти та зміцнювати їхні торгівельно-господарські зв'язки. І в той же час РЕВ в перші роки створення служив для СРСР не стільки для взаємодопомоги, скільки пропагандистською відповіддю західним державам в справі реалізації плану Маршала [27, c.608].
Вже починаючи з 50-х років поступово починає розгортатися практична діяльність РЕВ. Так ще в серпні 1949 р. в Софії були погоджені принципи безплатної передачі технічних і наукових винаходів, з 1950 р. здійснено перехід від річних до довгострокових угод у межах РЕВ. 9 серпня 1952 р. Болгарія , Румунія, СРСР, Чехословаччина та Польща уклали угоду про будівництво мосту через Дунай. З 1955 року РЕВ приступило до розробки принципів узгодження планів виробництва. 14 грудня 1959 року був затверджений Статут РЕВ. Хоча й після цього в усіх довідниках повторювалось, що РЕВ є "відкритою" організацією "Статут трактував це питання інакше. В преамбулі прямо говорилось, що економічне співробітництво держав розвивається "в інтересах побудови соціалізму і комунізму". Звісно це не викликало бажання вступу до РЕВ держав з ринковою економікою [33, c.70-71].
Перший період діяльності РЕВ характеризувався розвитком двохсторонніх відносин між його членами. Істотного піднесення економік країн-членів, яке можна було б порівняти з результатами реалізацій "плану Маршала", досягти не вдалося. Співробітництво держав в РЕВ на протязі усього існування організацій змушувало долати неефективність неринкової економіки, і країни намагалися налагодити кооперацію і спеціалізацію , спільну розробку корисних копалин, обмін виробничим досвідом і технологіями. Однак ця кооперація політично відставала від інтеграційних процесів, що почалися в Західній Європі і взагалі рівень виробництва в РЕВ значно відставав від західноєвропейського, цим самим не забезпечувалась гідна економічна безпека громадян і країн Центрально-Східної Європи.
Паралельно з побудовою економічного блоку країн соцтабору і створення економічної системи захисту регіону, СРСР удався до створення військового блоку , що мав об'єднати Центрально-Східної Європейські країни народної демократії навколо Союзу та сформувати ефективні механізми єдиного управління збройними силами всього блоку. Тобто створити системи захисту Центрально-Східної Європейських країн, системи безпеки, що мав її забезпечити СРСР. У травні 1955 року у Варшаві СРСР, Польща, Болгарія, НДР, Румунія, Угорщина і Чехословаччина підписали договір про створення ОВД [18, c.302].
З її утворенням було завершено процес консолідації союзників обох наддержав, та створення системи безпеки країн Центрально-Східної Європи на період до початку 90-х років.
В другій половині 50-х років вагому роль в житті країн Центрально-Східної Європи почала відігравати ОВД. Вона піднесла на новий рівень двостороннє співробітництво між країнами регіону. Так, були створені об'єднані збройні сили, об'єднане командування і штаб об'єднаних збройних сил, почалися спільні військові навчання.
Активно розвивалось в ОВД військове співробітництво. Всі його члени зобов'язувалися надавати один одному допомогу в разі агресій зовні. Очолювати і командувати збройними силами могли представники будь-якої держави, проте з 1955 року незмінно призначались радянські маршали.
Саме за допомогою ОВД СРСР намагався контролювати Східно-європейський простір й за допомогою силових методів вирішувати так свої інтереси [2, c.301]. Так, наприклад, коли в Угорщині 23 жовтня 1956 р розпочалася народна революція, яка охопила всю країну і протягом кількох днів зуміла сталінський режим. Угорщини була готова вийти з комуністичного блоку й приєднатися до європейської спільноти демократичних держав, однак радянське керівництво не могло цього допустити і зважилось на збройну інтервенцію. З'єднання радянської армії саме під егідою ОВД, вторглися до Угорщини, везучи з собою новий "угорський робітничо-селянський уряд". Революцію було жорстко придушено. Цей факт може служити прикладом того як СРСР "гарантував" безпеку країн Центрально-Східної Європи і дбав про їх інтереси [24, c.162]. Схожі події, що відбулися в Чехословаччині (1968року) і в Румунії, СРСР, під егідою ОВД вирішив аналогічно.
Після подій в Угорщині 1956 року розміщення радянських військ на території країн Центрально-Східної Європи набуло правового оформлення. У 1956-57 роках відповідні угоди СРСР підписав з Польщею, НДР, Угорщиною та Румунією, а з 1968 року – Чехословаччиною [22, c.95]. Також розміщення військ прямо суперечило інтересам безпеки регіону, однак в час "Холодної війни" воно було неминуче.
Таким чином, СРСР в Європі, й зокрема в ЦСЄ, продовжував робити ставку на воєнну силу, ядерну зброю як головні засоби зміцнення безпеки.
Країни ОВД і НАТО були готові до конструктивного діалогу лише у сфері політичного зміцнення безпеки в Європі. В січні 1965 у Варшаві країни східного блоку запропонували скликати нараду європейських держав "для обговорення заходів забезпечення колективної безпеки в Європі". Оскільки США і Канада виключалися з кола учасників наради, пропозиція одразу викликала негативну реакцію Вашингтона [18, c.309]. У 1966 року в Бухаресті країни Варшавського договору ухвалили Декларацію, в якій викликали своє бачення шляхів ослаблення напруженості в Європі, в тому числі висловлювалися за одночасний розпуск НАТО і ОВД, за визначення існуючих у Європі кордонів. Знову пропонувалося скликати загальноєвропейську нараду для обговорення питань безпеки й співробітництва в Європі. У 1969 році в Будапешті керівники країн ОВД прийняли Звернення із закликом прискорити підготовку до загальноєвропейської наради питань безпеки, організувати з
