-провадять іншу діяльність щодо забезпечення прав та інтересів неповнолітніх дітей та повнолітніх осіб, які потребують опіки і піклування.

Відповідно до Правил опіки та піклування опіка (піклування) встановлюється для забезпечення виховання неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті батьків, хвороби батьків або позбавлення їх батьківських прав чи з інших причин залишились без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав та інтересів цих дітей. Опіка (піклування) встановлюється також для захисту особистих і майнових прав та інтересів повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки. Опіка може встановлюватись і над майном у передбачених законом випадках.[23]

В Україні з 90 тисяч дітей, які втратили батьківську опіку, тільки кожна десята (близько 9 тисяч осіб) – біологічна сирота, тобто дитина, яка втратила батьків внаслідок трагічних обставин (смерті, зникнення тощо). Решта 90 % - це діти, які втратили батьківську опіку, хоча їх батьки є живими, але відмовилися (або позбавлені права державою) виконувати батьківські обов’язки стосовно власних дітей. Тобто ці діти стали соціальними сиротами. Соціальні сироти – особлива соціально-демографічна категорія дітей, які внаслідок соціальних, економічних та морально-психологічних причин стали сиротами при живих батьках. До них належать і безпритульні та бездоглядні діти, тобто діти вулиці. [31, с.110] Інститут опіки та піклування над дітьми – це одна з правових форм, яка забезпечує їм можливість перебування та виховання у сім’ї.

Розділ 2. Загальна характеристика інститутів опіки та піклування

2.1. Історія становлення та розвитку інституту опіки та піклування в Україні

В усі часи в усіх країнах існувала така категорія населення, яка потребувала особливої уваги та піклування, - це діти-сироти та діти, які залишилися без піклування батьків.

Терміни «сирітство», «опіка», «піклування» означають:

Сирітство – соціальне явище, виникнення якого обумовлено наявністю в суспільстві дітей, батьки яких померли, а також дітей, які залишились без піклування батьків внаслідок позбавлення останніх батьківських прав або визнання їх у встановленому порядку недієздатними, безвісно відсутніми.

Опіка, піклування встановлюються над дітьми, які залишилися без батьківського піклування. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла 14 років, а піклування – над дитиною у віці від 14 до 18 років.

Система призріння (піклування) про таких дітей ще з давніх часів йшла двома шляхами. Один з них – це утримання та виховання їх у спеціально призначених для цього закладах, а другий – це передача дітей на виховання та утримання до сімей приватних осіб. Дана система так само розвивалася і в Україні.

Але, на жаль, вітчизняних досліджень з цього питання практично немає.

Україна має досить суттєву особливість. У пізні часи українські землі входили до складу різних держав: Польщі, Литви, Австро-Угорщини, Молдови, Туреччини, Росії – кожна мала свою культуру, систему законодавства, особливості яких відбивалися на побудові української законодавчої системи, а також впливали на її суспільний розвиток.

До початку XVIIIт ст. призріння покинутих незаконнонароджених дітей та дітей-сиріт не було предметом уваги уряду, хоча сирітські будинки існували давно. У XVIII ст. вони перебували у відання патріаршого наказу. Перша спроба створити «сиротинці» - установи для сиріт та незаконнонароджених – була зроблена новгородським митрополитом Іовом. У 1706 році ним на власні кошти у Холмово-Успенському монастирі (біля Новгороду) був відкритий такай заклад. На утримання його Петро I визначив доходи з деяких монастирських вотчин. А у 1715 році ним був виданий наказ про створення у Москві та в інших містах при церквах закладів, до яких би приносили незаконнонароджених дітей, їх пропонувалося утримувати за рахунок губернських коштів, але після смерті Петра I ці притулки почали закриватися.

Більш успішна робота в галузі призріння, виховання та навчання дітей проводилася у період царювання Катерини. У 1763 році нею був створений перший у Москві виховний будинок для незаконнонароджених дітей та дітей-сиріт. Він був заснований як державний заклад, але будуватися повинен був за громадські кошти. Пізніше подібні будинки відкривалися у Петербурзі, Новгороді, Воронежі, Оренбурзі та інших містах.

Але в період свого існування система громадського призріння дітей, які залишилися без піклування батьків, зазнавала нестачу коштів і, як наслідок цього, висока дитяча смертність була саме серед вихованців названих закладів. Катерина II, яка заклала підвалини розгорнутої мережі виховних будинків в Росії, вперше законодавче закріпила принцип передачі дітей-сиріт до сімей – Указ від 7 листопада 1775 року.

Особливостями системи громадського піклування про дітей-сиріт було:

1) становий характер піклування: залежно від стану, до якого належала дитина, вона могла бути вміщеною до того чи іншого закладу;

2) притулки, виховні будинки та інші подібні заклади існували за рахунок змішаного фінансування. Частину коштів надавала держава, а інша частина надходила від різноманітних благодійників, а також ці заклади існували і за рахунок власної комерційної діяльності;

3) заклади у більшості були розраховані на утримання дітей з середніх верств населення або дітей, які не мали власного майна, оскільки інші існували саме за рахунок останнього під піклування родичів чи інших людей;

4) більшість закладів була розрахована на невелику кількість дітей;

5) як самі заклади, так і їх вихованці мали певні пільги.

Різновидами сімейного влаштування дітей-сиріт були: усиновлення, опіка та піклування. Ці способи влаштування дітей існували ще з часів Київської Русі й одержали своє закріплення, зокрема опіка, вже у Руській Правді (хоча законодавчий принцип пріоритетності влаштування дітей у сім’ю було закріплено тільки в часи царювання Катерини II).

До