1917 року форми громадського та сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, розвивалися паралельно і не конкурували між собою. Якщо була можливість, влаштовували дитину до відповідного закладу, а якщо не було можливості це зробити, то майже завжди знаходилися добрі люди, які брали сироту до своєї сім’ї для догляду, опіки чи усиновлювали.
Після революції 1917 року радянська держава взяла на себе обов’язок по утриманню та вихованню дітей, які залишилися без піклування батьків, проголосивши принцип суспільного виховання дітей. Були також пропозиції щодо державного виховання не тільки дітей, котрі залишилися без батьківського піклування, а й взагалі всіх дітей, які народжувалися в країні. Ця ідеологія відбилася на законодавстві, яке приймала нова радянська держава.
В Україні перший Кодекс законів про сім’ю, шлюб, опіку та акти громадянського стану прийнято у липні 1919 року. Він містив, зокрема, дві статті про усиновлення. Але в силу того, що на Україні почалися воєнні дії (наступ денікінських банд) цей перший Кодекс фактично не набрав чинності.
У 1924 році після створення СРСР, розпочалися великі кодифікаційні роботи стосовно нового сімейного законодавства. З’являється тенденція до передачі бездоглядних дітей на виховання до сімей трудящих та селян. У 1926 році приймаються нові Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану РРФСР та УРСР.
У повоєнні роки разом з дітьми-сиротами, яких осиротила війна, з’являються і, так звані, соціальні сироти, тобто діти-сироти при живих батьках. Причинами цього було, по-перше, збільшення випадків позбавлення батьківських прав, а по-друге, цьому деякою мірою сприяв Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 року. Він, зокрема, скасував право одинокої матері звертатися до суду з позовом про встановлення батьківства та про стягнення аліментів на утримання позашлюбної дитини та передбачав, що при реєстрації народження позашлюбної дитини в загсі вона записується за прізвищем матері, а по батькові – за її вказівкою. Указ також встановлював державне виховання та державне аліментування дітей одиноких матерів замість приватного аліментування, яке існувало раніше, їх передбачалося здійснювати двома шляхами:
1) одинока матір мала право віддати свою дитину до дитячого виховного закладу, а він зобов’язаний прийняти на виховання та утримання повністю за державний рахунок;
2) одинока матір, яка не бажала віддати дитину до дитячого виховного закладу, мала право одержувати державну допомогу на її утримання, яка сплачувалася до досягнення дитиною 12-річного віку. Як і в багатьох інших країнах, більшість дітей, які потребують влаштування, це діти, що залишилися без батьківської опіки з соціальних причин.
Збільшення у країні кількості соціальних сиріт спонукало уряд СРСР поліпшувати умови виховання та навчання дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, шляхом передачі їх на виховання до сімей. У зв’язку з цим у 1988 році з’явилася нова форма влаштування цих дітей – дитячі будинки сімейного типу. Дитячий будинок сімейного типу став новою, експериментальною формою виховання та соціального захисту дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, і являв собою:
- дитячі містечка чисельністю 150-200 дітей, що складалися з окремих багатокімнатних будинків, у яких проживали сім’ї, які взяли на виховання не менше десяти дітей-сиріт та дітей, котрі залишилися без піклування батьків;
- окремі сім’ї, що взяли на виховання не менше п’яти дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківського піклування, та проживають у багатокімнатних окремих квартирах або спеціальних жилих будинках.
Це було закріплено у Тимчасовому положення про дитячі будинки сімейного типу, затвердженому наказом Державного комітету СРСР з народної освіти від 23 жовтня 1989 року.
З часом виникла потреба у новому, постійному і більш досконалому Положенні, яке було прийняте Кабінетом Міністрів України 27 квітня 1994 року, а потім і Положення про дитячий будинок сімейного типу від 26 квітня 2002 року. Однак правове регулювання діяльності дитячих будинків сімейного типу досить недосконале. Проте правове регулювання діяльності дитячих будинків сімейного типу досить недосконале. Проте зазначений будинок не є вирішенням усіх проблем покинутих дітей. Є люди, які б хотіли взяти на виховання дітей-сиріт або дітей, які залишилися без піклування батьків, але виховувати та утримувати одразу п’ятьох дітей, а якщо є ще й свої – для них це завдання, яке не може бути виконано. Дана обставина стала одним з чинників, який викликав до життя ще одну форму влаштування дітей, які залишилися без піклування батьків. 2 березня 1998 року Кабінетом Міністрів України була прийнята постанова «Про проведення експерименту з утворенням прийомних сімей в Запорізькій області» та затверджено Положення про прийомну сім’ю.
Практика свідчить, що досить часто родичі дітей, чиї батьки померли, позбавлені батьківських прав, знаходяться у місцях позбавлення волі тощо, мають бажання залишити дитину в сім’ї. Але не всі родичі (здебільшого це бабусі, дідусі, дядьки та тітки) можуть матеріально утримувати таку дитину. Опіка, піклування ґрунтуються на добровільних засадах і опікунські обов’язки виконуються опікунами безкоштовно. Опікун, піклувальник може отримувати пенсію за втрату годувальника або допомогу на дитину, яка перебуває під опікою. Звичайно, ці суми мізерні, і тому багато людей відмовляється від призначення їх опікунами, піклувальниками, і дитина направляється до переповнених державних закладів на повне державне утримання. [31, с.109-110]
Нарешті, Верховною Радою України 10 січня 2002 року було прийнято Сімейний Кодекс України, який набрав чинності 1 січня 2003 року. Сімейний Кодекс України складається з таких розділів: 1. Загальні положення; 2. Шлюб. Права та обов’язки подружжя; 3. Права та обов’язки матері,
