Ідеї виховання малих дітей здавна поставали на ґрунті знань свого часу. Український етнограф, антрополог і археолог Федір Кіндратович Вовк (1847 - 1918) досліджував проблеми на-ступності антропологічних особливостей українського наро-ду в історичному аспекті, виховання майбутньої матері, а та-кож шлюбні обряди.

Головною подією такого обряду в Україні, зазначав Ф. Вовк, є урочисте вшанування дівоцтва молодої. Для того щоб наро-джувалися гарні діти, майбутня мати дотримувалася у першу шлюбну ніч обряду дефлорації. Вона відповідала за наро-дження дитини, тому мала дотримуватися певних рекоменда-цій, що благотворно впливали на зачаття й розвиток малюка[77;57].

У різні періоди народну родильну обрядовість досліджува-ли також українські письменники: Марко Вовчок (М. Вілінська), І. Франко, письменник, мистецтвознавець і фолькло-рист В. Горленко, історик і етнограф К. Гуслистий та ін.

Існував обряд вшанування породіллею рідної матері, свек-рухи й баби-повитухи за народження дитини: «Чоловіків виводять з хати, самі жінки. Візьме миску, що на столі, приготовить чотири паляниці, хустки й гроші, дяк бабі дає. Дяк так же, як свекруха, дяк і свекрусі, і рідній матері так же. Вони стануть к стороні, а породілля стане на колінах, да їм і поклониться до землі: «Простіть мене грішную, що я кров проливала!» «Бог тебе простить і ми прощаєм!» А тогді в ноги поцілуєш і в руки. Попереду бабу пупорізку, а тогді матерок. Як нема, так людям поклонися» [9;12].

Сучасний педагог М. Стельмахович 1991р. видав у Києві книжку «Народне дитинознавство», де використав свої етно-графічні дослідження. Учений наголошував, що виховання дитини в Україні започаткувалося до народження її на світ. Звичаї народного виховання зобов'язували майбутню матір дбати про душевне здоров’я дитини, самій перебувати у стані спокою, радості й пошанування. Звичай приписував, що приміщення, в якому знаходилася породілля мало бути недоступним для всіх, окрім повитухи й чоловіка. Родиль-ний обряд відбувався в присутності чоловіка. Під час пологів він виконував господарські обов’язки. Щоб у породіллі ще народжувалися діти, пуповину перев'язували лляним чи ко-нопляним «повісмом», знятим з веретена. Відтинали пупови-ну не зразу, а після того як повитуха прочитає молитву за здоров'я дитини. Вона відтинала пуповину на відстані трьох пальців від вузла, після чого закопували її біля хати в саду. Як і в багатьох народів, в українців народження дитини вва-жається урочистою подією незалежно від статі дитини[67;38].

В античному суспільстві існував ідеал виховання людини, яка вміє у виборі мети життя керуватися духовними потре-бами творення добра. Вчитель навчає маленького хлопчика: «Одне приємне, а інше добре. До різної мети людей приводить. Той, хто добро обрав, той і щасливий. Мети не досягнеш ти самим приємним» [9;15].

Учителів і батьків з давніх - давен хвилювала підготовка юнака й дівчини до високої духовної діяльності, до першого почуття кохання. В античних пам’ятках, на відміну від сучас-них теорій згасаючого кохання, ми находимо приклади ге-роїчних подвигів, самопожертви в ім'я коханої людини. Орфей намагається врятувати свою Еврідіку спустившись у цар-ство Аїда. Дослідники античної літератури називають цей подвиг танатомахією. Як відомо, Орфею не вдалося поверну-ти Еврідіку з царства мертвих. В епосі «Махабхарата», в поемі «Велич подружньої вірності», головна героїня Савітрі зуміла здійснити подвиг «танатомахії». Вона пішла слідом за чоловіком Сатьяваном у царство Ями і переконала його повернути їй коханого, засвідчивши глибокі знання звичаїв доброчестя й добродійності[70;45].

Головною ознакою освіченості жінки з найдавніших часів вважається її мовлення, яке характеризують чіткі уявлення, образний стиль мислення. Жінка античних часів розуміє благість як незаподіяння шкоди жодній істоті ні помис-лом, ні словом, ні ділом. Багато людей є на світі, але лише благі однаково милосердні до недруга й друга. А привітність і щедрість для благих є непорушною правдою. Спілкування з добрими дає гарні плоди, бо добрі не викликають у добрих боязні.

У міфології Давньої Греції уславлено красу материнства. Один із міфів звеличує вроду матері Орфея, музи Калліопи. Прекрасноголоса Калліопа, богиня співу, виховує Орфея в любові до своєї землі, у відданості їй. Образ Калліопи вшано-вується і в пізніші часи. її називають найдавнішою з муз, покровителькою епічної поезії та науки[70;38].

Про виховання малят у Давній Греції дізнаємося з по-етичного епосу Гомера «Іліада». Цариця Трої Гекаба народи-ла й зростила дев'ятнадцятеро дітей. Серед них — Гектор, Гелен, Кассандра, Поліксена, Наріс. У Гомеровому епосі зна-ходимо одну з перших згадок про годувальницю маленької дитини. Дружина Гектора Андромаха в тривозі за життя чо-ловіка прибігає на Іліонську башту: «Стріла вона чоловіка. За нею ішла годувальниця з милим при грудях дитям, ще зовсім малим немовлятком» [67;49].

У стародавніх Афінах виховання дітей у сім'ї залежало від культури жінки. Релігійно-моральні засади виховання матері передавалися у спадок дитині, розвивали витончений смак, волелюбність, правдолюбство і скромність. Обдарована чутли-вим сприйняттям прекрасного, мати-афінянка досягала всебічно-го розвитку, що передавалося дитині. Малюкові від народжен-ня різними виховними засобами, поєднуючи гімнастичні впра-ви та музоугодні заняття, прищеплювали чуття краси.

Дещо іншим, відомим як «спартанське», було виховання малят у державі Лакедемон. Спартанці цілковито підпорядковували виховання дітей інтересам рабовласницької держави з її загарбницькими війнами. Мати не могла розпоряджа-тися долею народженої дитини. Батько відносив немовля на оглядини старійшинам та родичам. Здорових дітей віддавали на виховання батькам, а кволих кидали у провалля, вважаю-чи, що їхнє життя не потрібне ні їм самим, ні державі. Матір часто замінювала годувальниця.

Суворе виховання розпочиналося з пелюшок: немовлят привчали не боятися темряви й самотності,