Подальше висвітлення проблеми здорового способу життя відбувається у Давньому Римі, в працях римських філософів Цицерона і Галена.

Цицерон вважає, що їжа й догляд за тілом повинні бути спрямовані на збереження здоров’я, а не на отримання насолоди. І якщо ми, крім того, захочемо розглянути, в чому полягає перевага та гідність людської природи, то ми зрозуміємо, як ганебно впасти в розпусту й жити розкішно і зманіжено та як прекрасно в моральному відношенні жити дбайливо, стримано, строго і тверезо.

З ім’ям Клавдія Галена (131 – 200 р. н. е.) пов’язані значні досягнення в пізнанні здоров’я і граничних станів між здоров’ям та хворобою. Він виділив проміжний між здоров’ям й хворобою «третій стан» організму, який визначає як «ані здоров’я, ані хвороба». Галену також належить ряд важливих вказівок про використання фізичної праці з лікувально-профілактичною метою. Його праці містять прогресивні для того часу рекомендації щодо застосування гімнастики, дієти й масажу в лікуванні та профілактиці захворювань. У своїх трактатах Гален робить важливі практичні висновки з медико-гігієнічних уявлень Гіппократа про здоровий спосіб життя [13, с. 12–13].

Отже, ще в античний період було здійснено спроби виділити в здоровому способі життя людини його специфічні елементи. Так, Гіппократ закцентовував увагу на фізичному здоров’ї людини; Демокріт описував духовне здоров’я людини, що становить, на його думку, «благий стан духу», коли душа перебуває в спокої й рівновазі та не хвилюється через будь-які страхи, забобони й інші переживання; Платон пов’язував два вище названі елементи й писав, що хороший душевний стан своїми добрими якостями зумовлює найкращий стан тіла; Стобен першим намагався розкрити способи досягнення гармонії між різними станами людського організму й вказував на обов’язкову наявність міри в різних видах діяльності людини [13, с. 107].

У цей період закладаються й принципи управління процесом формування здорового способу життя людей, що набули розвитку надалі. Яскравим прикладом цього є спосіб життя членів Піфагорійської школи, заснованої Піфагором, що базується на необхідності дотримання особливих вимог – «акусмата». Їх основні положення зводяться до підкорення індивіда цілому, поваги до традицій і звичаїв, шанування богів, батьків, наставників і старших, уміння підкорятися, самовладання, суворого ставлення до своїх обов’язків, вірності в ставленні до друзів, що межує із самопожертвою, фізичної витривалості, відрази до чуттєвих насолод, простоти в одязі, помірності в їжі, а також прагнення до одухотворення життя й гармонійного розвитку фізичних і духовних сил» [13, с. 61]. Ці вимоги можна вважати першими нормативними документами, які контролювали і регулювали процес становлення здорового способу життя.

В античному світі також з’явилися свої традиції ведення здорового

способу життя. Суспільство турбувалося про стан здоров’я нації. Наявність доброго здоров’я є основним критерієм для забезпечення інтелектуального розвитку підростаючого покоління. Так, у Давній Греції, де погляди на культ тіла підносились до державних законів, існувала струнка система фізичного виховання. А юнаки, погано розвинені фізично, не мали права на вищу, за тих часів освіту.

Найпотужнішою традицією культивування фізичного здоров’я людини є виникнення Олімпійських ігор у Давній Греції в 776 р. до н. е.

Історією збережені й інші докази пильної уваги античної цивілізації до фізичного здоров’я. До сьогоднішнього дня нашу увагу привертають скульптурні ансамблі й окремі унікальні твори зотчих, що закарбували красу людського тіла, - скульптури атлета Стефаноса, Аполлона, Геракла.

Впродовж цього періоду пріоритетним стає фізичний компонент здорового способу життя, а духовний і соціальний тільки починають прокладати собі дорогу до життя. Уявлення про них поки що мінімальні, носять міфологічний характер і пояснюються недосконалістю суспільної і наукової свідомості.

У середні віки на перший план висувається духовний компонент структури здорового способу життя людини. Фактично загальна релігійність стає могутнім механізмом до виконання всіх релігійних ритуалів, у тому числі оздоровчих і гігієнічних правил. Біблія, як основа християнства, виступає своєрідним провідником здорового способу життя давніх народів, дотримання ними постів, що становлять собою перевірені життєвою практикою рекомендації і підтримання в нормі людського організму [14].

Предкам українського народу також був властивий культ здоров’я. Здоров’я українського етносу ґрунтувалося на знанні та обожненні сил Природи, вмінні застосовувати трави й природні чинники (воду, росу, сонце, повітря). В Україні з давніх-давен люди під час зустрічі віталися: «Здоров будь!», а прощалися словами: «Бувай здоровим».

Турбота про здорове покоління програмувалася ще в дошлюбний період, під час весілля й надалі зумовлювала поведінку вагіт-ної жінки.

Завжди в народі засуджувалися ранні шлюби, бо організм матері ще недостатньо зміцнів для продукування потомства. "Дуже погано, коли діти дітей родять", - кажуть у народі. Не дозволялося укладати шлюб із найближчими родичами, бо це погано впливає на спадковий фактор. Під час весілля не дозволялося нареченим пити спиртні напої, палити.

Вагітну жінку намагалися відсторонити від важких робіт, вберег-ти від нервових потрясінь, дбали про повноцінне, якісне харчування. Про це свідчить багато народних повір’їв, приписів, звичаїв, якими повинна користуватися вагітна жінка. Про це добре описано у книзі С. Пушика "Галицька брама".

Заборонялося лазити в піч та витрушувати сажу, бо в дитини буде задуха; не можна наступати на коромисло, бо в дитини на ногах будуть нари-ви; не можна лякатись: якщо при переляку торкнутись будь-якої частини тіла, то у дитини на тому місці буде родима пляма, що матиме вигляд того, чого злякалась жінка.

Щоб дитинка прийшла на світ здоровою й неушкодженою, роди обставлялися магічними дійствами: відчиняли двері, замки, розв’язували всі вузли, (щоб дитина легше вийшла