Відомі діячі культури М.О.Добролюбов, Д.І.Писарєв, М.Г.Чернишевсь-кий надавали поняттю «здорового способу життя» людини медико-гігієнічного характеру, розглядаючи його таким, що включає дію нешкідливих для здоров’я факторів і визначається лише умовами праці, побуту, характерним харчуванням. Так, Д.І.Писарєв вважав, що всі зусилля розсудливої людини повинні спрямовуватися не на те, щоб лагодити і конопатити свій організм, як ветхий і дірявий човен, а на те, щоб улаштувати собі такий раціональний спосіб життя, при якому організм якнайрідше знаходився б у стані розладу і, таким чином, якнайрідше потребував би лагодження.

У цей час поняття «здорового способу життя» людини формується як цілісність. У ньому вимальовується фізичний, психічний та соціальний компоненти.

В другій половині XIX – першій половині XX ст. актуалізуються погляди вчених щодо необхідності розробки теоретичних і практичних основ виховання в підростаючого покоління навичок здорового способу життя. Зокрема, в цей час визначено теоретичні основи означеного процесу: відношення душі й тіла (К.Ушинський, П.Юркевич, Г.Ващенко); природовідповідність і гармонійність у тіловихованні (О.Духнович, К.Ушинський, Г.Ващенко, В.Сухомлинський); організація позакласної та позашкільної оздоровчої роботи (О.Тисовський); зв’язок оздоровчої роботи з різними напрямами виховання – фізичним і трудовим (М.Демков), естетичним (Г.Ващенко), релігійним (П.Юркевич, Г.Ващенко), гігієнічним, родинним (К.Ушинський, Г.Ващенко, В.Сухомлинський), патріотичним (І.Боберський, О.Тисовський, Г.Ващенко, А.Макаренко).

Засновником української педагогічної теорії виховання здорового способу життя можна вважати К.Д.Ушинського. Він у навчальній програмі з педагогіки в розділі «Фізичне виховання» визначив систему знань, необхідних учителю тіловиховання. Складовими даної системи є загальні теоретичні основи фізичного виховання (загальне поняття про фізичне виховання), необхідність вивчення фізіологічних процесів в організмі, особливості харчування, діяльність м’язової й нервової систем, дитячі рухливі ігри, гімнастика та їх педагогічне значення, опанування дітьми основ здорового способу життя; відомостей про м’язову діяльність (значення м’язової системи в організмі, будова м’язів і їх діяльність, вплив мускульної діяльності на розвиток людини, співвідношення цієї діяльності та харчування, шкідливі та сприятливі умови правильного розвитку м’язів, рухи як джерело м’язових відчуттів, значення цих відчуттів у розвитку людини); про нервову систему (будова й діяльність нервової системи, значення нервової системи для ростових і м’язових процесів, вплив засобів фізичного виховання – гімнастики, плавання, ігор, здорового способу життя - на нервову систему, вплив розумового та фізичного навантаження на нервову систему). Таким чином, К.Ушинський підходив до проблеми виховання здорового способу життя дітей як до освітньо-гігієнічного засобу. Намагаючись практично вирішувати проблему кваліфікованих педагогів, спроможних здійснювати означений процес [72].

О.Духнович наголошував, що праця – найважливіший фактор становлення особистості. На принципі природовідповідності ґрунтуються його думки про рівномірний розвиток фізичних та інтелектуальних сил дитини. Цьому принципу підпорядковується й зміст оздоровчого виховання.

На необхідності організації педагогом процесу виховання навичок здорового способу життя дітей наголошував М.Демков. Покладаючи відповідальність за збереження здоров’я дитини на навчальний заклад та сім’ю, він рекомендував вихователям враховувати в процесі фізичного виховання вікові та фізіологічні особливості розвитку дитячого організму.

Г.І.Ващенко («Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру») у вихованні здорового способу життя, за правильної його організації, вбачав такий виховний засіб, який забезпечить гармонійний розвиток фізично здорової, національно свідомої молоді.

Проблему виховання в дітей навичок здорового способу життя в історії педагогіки, педагогічній теорії та практиці порушували й розвивали С.Ф.Русова, М.І.Пирогов, Х.Д.Алчевська, І.І.Огієнко, А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський. Цінними в цьому аспекті є ідеї та освітня діяльність вище названих вчених, хоча в їхніх працях немає валеологічних термінів і понять у сучасному трактуванні.

С.Ф.Русова, вперше виділивши природознавство як окремий навчальний предмет, вважала, що його необхідно вивчати у зв’язку з медичними даними про людину. Розкриваючи взаємозалежність природи і здоров’я людини, вона підкреслювала роль сільськогосподарської, побутової праці в загартуванні хлопчиків і дівчаток, а також зазначала, що «на загальний фізичний і естетичний розвиток дитини впливає природне середовище, де знаходиться навчальний заклад».

Значну увагу вихованню здорового способу життя приділяв М.І.Пирогов у своїх педагогічних працях «Питання життя», «Бути і здаватися», «Про статут нової гімназії». Відомий педагог пропагував ідею загальнолюдського виховання, формування «істинної людини».

На важливість оздоровчого виховання зростаючої особистості засобами народної педагогіки вказувала у своїх педагогічних творах Х.Д.Алчевська. Можливість вирішення низки суспільних проблем у формуванні фізично сильної, вольової, дисциплінованої особистості за допомогою фізичного виховання вбачав А.С.Макаренко, практична діяльність якого в цій галузі мала успіхи.

Важливу роль у вихованні здорового способу життя відіграє методика роботи «Школи під голубим небом» В.О.Сухомлинського, суть і зміст якої відомий педагог розкрив у праці «Серце віддаю дітям».

Увага до феномену «здорового способу життя», як важливого чинника розвитку особистості в Україні приділялася в 20 – 30-х роках. У цей період створено Всеукраїнський інститут соціалістичної охорони здоров’я, який став науковою базою для вивчення проблеми формування здорового способу життя. Друкувалась низка спеціальних журналів: «Шлях до здоров’я» (1925-1941), «Здоров’я і освіта» (1921-1922), «Здорова зміна» (1931-1933) тощо. Набули популярності театралізовані санітарно-просвітницькі вистави для населення.

В останнє десятиріччя минулого століття в західній літературі зустрічаються концепції здорового способу життя, пов’язані з активізацією діяльності неоконсервативних ідеологів (Д.Белл, П.Бергер, Н.Гейзер, А.Гелен, І.Ріхтер та ін.). Зокрема, Д.Белл вважає, що ідеалом «здорового суспільства» є соціальна структура «патерналістичного типу». К.Кернер, соціолог з Гарвардського університету в США, підкреслює, що лише лібералізм дасть концепції здорового способу життя людини оптимально-методологічну основу. Соціобіологічні, неоконсервативні, лібертаристські теоретико-методологічні підходи до висвітлення явища «здорового способу життя» людини, незважаючи на взаємну полеміку, принципово схожі один