Сподвижницькою діяльністю збирання казок займа-лися Леся Українка, її матір Олена Пчілка, Софія Тобілевич, Ганна Барвінок. Так, Леся Українка записала казки, які чула в дитинстві на Волині, серед них: «Казка про котика і півника», «Казка про Івашка», «Дивна со-пілка» та ін.

Олена Пчілка часом змінювала кінцівки казок, роз-рахованих на дітей дошкільного віку, як би пом'якшува-ла кінцівку. В неї є «Казка про коржика» у її переказі за підписом «Бабуся» з такою кінцівкою: «Коржик співає-співає в лисички на носі... Вона його — гам! А у неї зуб — трісь! (Це коржик, поки гуляв по лісі, так висох, що хитрунці й не вдалось його з'їсти.) І побіг коржик додому. А дід з бабою зраділи, що він повернувся, і вирі-шили його не їсти — хай живе!».

Л. Дунаєвська у передмові до збірки українських ка-зок «Семиліточка» досить образно описує вплив казок на формування духовності дитини, називає народну твор-чість «духовним древом»: «Бурштиновими краплями проступає на ньому чарівна живиця поезії, фантастич-них мрій наших предтеч, збережена у прекрасних каз-ках. Із золотої криниці рідних казок ми черпаємо скарби народної мудрості, благородства. А скільки дотепних висловів знайдемо в казках! Скільки влучних слів запа-м'ятаємо! Як замилуємося красою живого народного слова!».

У сучасному казкознавстві існує загальноприйнята класифікація казок за їх видами, а саме: казки про тва-рин («звіриний епос»), чарівні (або героїко-фантастичні, фантастично-героїчні), соціально-побутові, комуляти-вні казки, небилиці, легенди, перекази.

Казки про тварин належать до «звіриного епосу», во-ни є історично найдавнішими. У цих казках в алегорич-ній формі розкриваються суспільні явища, побут людей. Вони пронизані сатирою, гумором. На основі опису дій та вчинків тварин проводяться аналогії з життя людей: персонажі казок обирають собі старосту, війта, царя, а також господарюють, змагаються, сперечаються, дають і беруть хабарі, принижують слабших. У казках діють свійські (корова, коза, вівця, баран) та дикі тварини (вовк, лисиця, ведмідь), птахи (півень, качка, орел, сова, ворона, горобець), комахи, земноводні (жаба, черепаха) та ін. При цьому перевага часто надається свійським тва-ринам над дикими.

Тварини в казках уособлюють певну домінуючу рису характеру чи вдачу людини: вовк — голодний хижак, не-вдаха; лисиця — хитра, підступ-на, улеслива; ведмідь — вайлуватий, незграбний, тугодумний; овечка — беззахис-на; осел — впертий; заєць — боягуз; орел — сильний, зухвалий, пихатий; черепаха і рак — неповороткі, повіль-ні; кінь і віл — працьовиті, покірні.

Дії тваринних казкових образів олюднені: вони роз-мовляють, спілкуються, товаришують. Саме тому зміст цих казок близький і доступний дітям будь-якого віку. «Діти люблять звірів,— писав І. Франко,—чують себе близькими до них, розмовляють з ними і розуміють їх: от тим-то й оповідання про звірів їм такі цікаві, особли-во, коли ті звірі в байці ще починають говорити, думати і поводитися, як люди...».

У казках про тварин відсутні фантастичні істоти, во-ни — реалістичні. І. Франко так підмітив цю особливість казок: «Говорячи ніби про звірів, вона [казка] одною бровою підморгує на людей, немов дає їм знати: —Та чого ви, братчики, смієтеся? Адже се не про бідних бара-нів, вовків та ослів мова, а про вас самих, з вашою глупотою, з вашим лінивством... з усіма вашими звірячими примхами та забавами. Адже ж навмисне даю їм ваші рухи, ваші думки, ваші слова, щоб ви якнайкраще зрозу-міли — не їх, а себе самих!».

У казках про тварин переважають дія, рух, примовки, приспівки:

Я коза-дереза

За три копи куплена,

Півбока луплена.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,—

Тут тобі й смерть!

До золотого фонду українських народних казок про тварин увійшли «Коза-дереза», «Цап та баран», «Пан Коцький», «Солом'яний бичок», «Колосок», «Телятко, кабан, півник, качур та вовки», «Чому гуси миють-ся у воді, коти — на печі, а кури порпаються в по-росі» та ін.

В українських казках зустрічаються звірі, які не во-дяться в наших лісах, не тримають їх і люди у своїх помешканнях. Ці образи запозичені з казкового епосу інших народів. Серед них лев («Цар Лев»), черепаха («Орел і Черепаха» Г. Сковороди), мавпа, слон та ін.

Чарівні казки характеризуються своєю композицій-ною особливістю, обов'язковою наявністю чарівних пред-метів, чаклунів, тобто у їх змісті переважає фантастичне начало. На цьому фантастичному тлі відбуваються різні героїчні та історичні події, тому такі казки ще одержали назву фантастично-героїчних.

Характери героїв виступають у двобої з темними си-лами. Герої-добротворці в чарівних казках наділені над-природною силою, кмітливим розумом, доброю вдачею. Поряд з ними діють чарівні предмети (люстерко, клубо-чок, чоботи-скороходи, коцюба, калиновий міст, кінь-віщун, гребінець). Позитивні герої чарівних казок змальо-вані сильними, мужніми, оригінальними, самобутніми. Так, Чабанець з дитинства грає каменем у вісім пудів, а коли кине серед степу сіряк, то й три чоловіки не під-німуть. Котигорошку тричі виковують таку булаву, що ледве виносять із кузні, а як він закине її на дванадцять діб у небо, то, падаючи, вона вдаряється об його мізи-нець і розбивається або залишається цілою. Добротворці завжди перемагають зло, їм допомагають й міфологічні істоти: Скороход, Слухало, Стріла, Морозко, Вернидуб, Сучимотузок, Крутиус та ін.

Найчастіше героями чарівних казок виступають чоло-вічі образи: «Іван Голик та його брат», «Телесик», «Про двох братів і сорок