Основою народної педагогіки є наївно-реалістичні та стихійно-матеріалістичні погляди народної філософії. У змісті народних приказок, прислів'їв, прикмет об'єк-тивно відбито діалектику життя. Наприклад: «Грім гри-мить— хліб буде родить», «З поганої трави погане й сіно», «Правда та кривда — як вогонь та вода».

Твори народної педагогіки відбивають психологічні погляди народу на виховання дітей: «Виховуй дитину, поки вона ще в колисці», «Чого в молодості навчишся, то на старість як знайдеш», «Лінивому все ніколи», «Ша-нуй людей, і тебе шануватимуть».

Народній педагогіці притаманні риси синкретизму, в ній багато місцевих діалектизмів, архаїзмів, відсутні чіт-кі наукові терміни. Усі твори народної педагогіки надзвичайно емоціональні, переконливі, образні, конкретні, мелодійні.

Характерною рисою народної педагогіки є колективний характер творчості. В ній відсутні конкретні автори, творцем виступає народ. Ось чому зміст щедрівок, ко-лядок, ігор має регіональний характер.

Народна педагогіка базується на емпіричних знан-нях, тому поряд з цінними, корисними знаннями можуть траплятись і спотворені, перекручені відомості або вис-ловлюються думки, які шкодять вихованню. Все це потрібно враховувати при самостійному доборі фольклор-них творів для роботи з дітьми.

Предметом методики ознайомлення дітей з українським народознавством у дошкільному закладі є засоби, форми, методи, прийоми ознайомлення дітей раннього та дошкільного віку з українськими народними тради-ціями, культурою, звичаями, оберегами, символами та прилучення їх до національного духовного надбання українського народу.[2]

1.2. Образ рідного слова в народному вихованні

Народна дидактика здавна використовувала рідну мову як провідний засіб виховання дітей. Немає народу, байдужого до материнської мови, до рідного слова, рід-ної домівки, рідної землі.

Рідна мова та національна культура взаємопов'язані. Поняття духовної культури формуються в національній мові, оскільки «мова для культури — те саме, що центральна нервова система для людини»[13]. Мова є «акумулятором, інтегратором культури»[16].

Відомий лінгвіст О. Потебня підкреслював тісний зв'язок між культурою і мовою народу, мова формує й передає людські думки, немає мови й наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної і глибокої думки»[12]. О. Потебня вважав, що кожна мова, як і кожний народ, неповторні, і люди добровільно не відмовляються від своєї мови.

Функціонування рідної мови — основа духовного жит-тя кожної нації. Рідне слово виховує національну пси-хологію, національний характер, національну самосві-домість. Задля цього педагог повинен знайти, за слова-ми І. Франка, «тайники зв'язку людської психіки з тими нібито конвенціональним, а проте дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою»[27].

Основоположник вітчизняної народної педагогіки К. Ушинський в той час, коли в Україні забороняли-ся школи рідною мовою навчання, відстоював думку про те, що мова й духовне життя народу нерозривні. Використовуючи яскраві образні вирази, він писав: «Мова на-роду — кращий, що ніколи не в'яне й вічно знову розпус-кається, цвіт усього його духовного життя, яке почина-ється далеко за межами - історії»[25]. К. Ушинський був глибоко переконаний, що в мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина; «в ній втілюється твор-чою силою народного духу в думку, в картину і звук, небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси ріки, її бурі й грози — весь той глибокий, повний думи й почуття, голос рідної при-роди, який лунає так гучно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних пое-тів» [25].

Перші місяці життя немовляти. Над колискою схи-лилася мати і тихо наспівує ніжні мелодії колисанки, кожне слово якої переливається в кровинку дитини, стає її наданням. Таке емоційне спілкування матері з новонародженою дитиною через рідне слово, втілене у колисковій мелодії, є прикладом єднання поколінь, постій-ного діалектичного взаємозв'язку минулого і прийдеш-нього. «Покоління народу проходить одне за одним, але результати життя кожного покоління залишаються в мо-ві,—в спадщину потомками, - пише К. Ушинський.— У скарбницю рідного слова складає одно покоління за другим плоди глибоких сердечних порухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості,—одним словом, весь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає в народному слові»[25].

Тому цілком заслужено називає К. Ушинський рідну мову «народним наставником», «народним педагогом», який навчав народ тоді, коли ще не було ні книг, ні шкіл, і продовжує навчати його до кінця народної історії, нав-чає напрочуд легко, за якимось недосяжно полегшеним методом. «Ми хочемо передати дитині п'ять-шість невідо-мих їй назв, сім-вісім іншомовних слів, два-три нові поняття, кілька складних подій, і це коштує нам чимало праці а ще більше праці коштує дитині,— зазначає К. Ушинський.— Вона то вивчає, то знову забуває, і якщо подавані поняття хоч трохи абстрактні, мають у собі якісь логічні або граматичні тонкощі, то дитина зов-сім не може їх засвоїти; тоді як на практиці, у рідній мові, вона легко й вільно користуються тими ж самими тонкощами, що їх ми марно силкуємося їй пояснити»[25].

Народна дидактика, використовуючи рідне слово, нав-чає дитину різним наукам. З вуст батьків, близьких до-рослих людей діти отримують перші знання з народної філософії, народної астрономії, народної метеорології, математики, геометрії тощо. Адже «засвоюючи рідну мо-ву, дитина засвоює не самі тільки слова, їх сполучення та видозміни, а безліч понять, поглядів на речі, велику кількість думок, почуттів, художніх образів, логіку й філософію мови,— і засвоює легко й швидко, за два — три роки, стільки, що й половини того не може засвоїти