Значно рідше послуговувалися ліками мінерального походження (земля, пісок, сіль, нафта) та металами (мідь, ртуть, залізо, золото). Пісок і сіль вважались добрими фізіотерапев-тичними засобами; їх прикладали у вигляді гарячих компресів.

З лікувальною метою використовували і продукти згорян-ні (попіл, сажу) як засоби, що сприяють зсіданню крові.

У народній медицині раціональні засоби, визнані сучасною наукою як доцільні й ефективні, поєднувались з, магічними діями. Найпоширенішим магічним впливом користувалася сло-весна магія. Замовляннями («примівками») лікували епілепсію, ревматизм, шлункові захворювання, нариви («рожу»), знімали «вроки» тощо. Словесна магія, як правило, застосовувалась па-ралельно з іншими видами очисної магії, зокрема з уживанням води (омивання, купання, кроплення свяченою водою), вогню (підкурювання), різних механічних дій з метою «залякати хворобу» тощо.

2.4.4 Народна педагогіка, мораль і етика

Одним з найбільших надбань народу є його народна педа-гогіка або етнопедагогіка. Завдяки їй передаються і примно-жуються новими поколіннями здобутки матеріальної й духовної культури народу, утверджується його національна самобутність і самосвідомість.

Народна педагогіка (етнопедагогіка) — це емпіричні знання народу про виховання. Вони знайшли своє відображення у звичаях і обрядах, пов'язаних з життям дітей і молоді, у фольклорі, іграх і іграшках, у традиціях сімейного і гро-мадського виховання. Обидва поняття — народна педагогіка та етнопедагогіка — збігаються, однак перше частіше вико-ристовують у літературі на означення донаукових педагогічних знань і тих, що існували й існують поза теоріями і науковими системами і випливають з живого досвіду підготовки до життя підростаючих поколінь; друге ж переважно вказує на націо-нальну самобутність, етнічну специфіку й оригінальність тра-диційних педагогічних знань. Якщо терміном «народна педаго-гіка» ми оперуємо здебільшого з метою зіставлення традиційно народних знань з науковими, то термін «етнопедагогіка» під-креслює локальні особливості цих знань.

Український народ, що завжди прагнув і прагне до єдності на своїх етнічних просторах, виробив цілісну систему впливів на формування особистості. Однак виховна практика в різних регіонах України породжувала оригінальні ідеї й засоби, які з особливим успіхом слугували і продовжують слугувати саме на певній конкретній території.

Самобутністю відзначаються етнопедагогічні традиції бой-ків, гуцулів, поліщуків та інших етнографічних груп українців, адже в них відображені особливості природно-географічного ото-чення, економічного устрою, матеріальної й духовної культури. У зв'язку з цим вони становлять таку велику цінність у сучас-ному вихованні. Адже формування неповторної, самобутньої особистості, що є метою виховання, неможливе без її етнізації.

Українська етнопедагогіка виросла з виховних традицій слов'янського світу; її генетичну основу становить народна педа-гогіка Київської Русі. Своїм корінням вона сягає сивої давни-ни — дородового суспільства, в якому формувались традиції громадського виховання і особливої ролі літніх людей у ньому; материнського роду, де на перший план у вихованні виступає жінка-мати; патріархального ладу, коли у вихованні поси-люється роль чоловіка; періоду класового розшарування і закріплення головних виховних функцій за сім'єю. Усі ці мо-менти розвитку етнопедагогіки знайшли своє відображення в її традиційних формах і засобах, а також у вітчизняній педа-гогічній термінології.

У сфері дії народної педагогіки формувались перші навчально-виховні інституції східних слов'ян — гурти, гро-мади, будинки молоді, в яких відбувалась підготовка молоді

до виконання певних функцій у суспільстві, залежно від віку і статі, про що є свідчення в усній народній творчості ук-раїнців:

Ой всадив же он три села з людьми:

А одно село з старими людьми,

А друге село з парубочками,

А третє село з панєночками.

Старій люди усім судили,

А пару бочки в війську служили,

А панєночки шитінки шили.

Традиція гуртування дітей і молоді у хлопчачі й дівчачі, парубоцькі й дівочі громади для спільного дозвілля, виконання корисних для своїх земляків справ мала місце в Україні упродовж віків.

Ще у Київській Русі княжої доби вже існували міцні традиції сімейного виховання. Головними вихователями були батько і мати. Вони несли відповідальність за трудову підготовку дітей, їх моральність і поведінку в суспільстві. Розподіл обов'яз-ків батьків щодо своїх дітей здійснювався за цією ж традицією: батько відповідав за трудову підготовку синів, мати — дочок. Сімейне виховання орієнтувалося на громадську думку («А що люди скажуть?»).

З прийняттям християнства роль громадських вихователів і духовних наставників дітей і молоді викопували хресні батько й мати. Разом з тим у багатьох місцевостях України ще доне-давна були міцними традиційні інститути громадського вихо-вання, що діяли відповідно до народного звичаєвого права: вигодовування сусідського немовляти, якщо рідна мати дитини з тієї чи іншої причини не може цього робити, вболівання гро-мади за долю дітей-сиріт, надання вдовам допомоги у навчанні сиріт та влаштуванні їх на роботу.

У добу Київської Русі сформувались народні виховні ідеали, головними серед яких були: сповнений власної людської гідності трудівник—селянин—орач і мужній захисник своєї Вітчизни, що зафіксовано в давньоруських билинах або старинах.

Народна педагогіка у цей період високо цінує християнсь-ку доброчесність та освіченість, бо «Учення — світ, а невчен-ня — тьма». У цей час відбувається активний процес формуван-ня педагогічної термінології на основі побутово-народної. Пи-семні пам'ятки Київського періоду зафіксували такі педагогічні поняття, як: пестувати, пестунка, пестун (у значенні виховува-ти, вихователька, вихователь) — від «пест», яким подрібнювали зерно злаків на кашу для годування дітей; виховання — від ховати, оберігати; «ся учіте» —учіться; «навикати» —навчатись; «уміє» — знає; «урок» — трудове завдання тощо.

Традиції етнопедагогіки Київської Русі видозмінювались разом з розвитком українського етносу в наступні