Упродовж історичного розвитку українського народу зміни у вихованні молодих поколінь виявлялись у нових традиціях, ідеалах. У них знайшли своє відображення литовське, польське панування, турецько-татарська навала, доба національно-ви-звольних змагань і Запорізької Січі, занепад української держав-ності й боротьба за її утвердження у XIX—XX ст. Формувалась ментальність українського народу, зміцнювалась його націо-нальна самосвідомість, створювались нові виховні ідеали. Вихов-ний ідеал — це досконала особистість, що найбільшою мірою відповідає інтересам народу, виражає суть його прагнень.

Таким загальнонаціональним ідеалом на довгі часи стає запорізький козак — лицар честі й мужній захисник незалежності нашої Батьківщини. У ньому народ втілив своє споконвічне прагнення до волі, своє розуміння національної гідності українця. Він є уособленням народного розуміння фізич-ної вправності, чоловічої вроди, а також високих моральних якостей — поваги до старших, співчуття до покривджених, почуття справедливості, товариськості, душевної щедрості й тонкого гумору. Козацька система виховання, козацький виш-кіл, що мали місце у Запорізькій Січі, поширювались по Украї-ні, ставали набутком усіх молодих поколінь нашого народу.

Не було і нема вищої оцінки для нашої молоді, ніж оцінка «козак». Цей ідеал сьогодні допомагає молодому поколінню усвідомити державотворчі інтереси нашого народу, спонукує до активної діяльності в ім'я України.

Виховання вільнолюбства і прагнення до соціальної спра-ведливості посідало в народній педагогіці одне з провідних місць. У XVIII—XIX ст. ця ідея, поряд з ідеалом козака, пов'язується з ідеалами гайдамаки і опришка, зокрема з ватажком гайдамацького руху на Поділлі Устимом Кармелюком і ватажком опришківського руху в Карпатах Олексою Довбушем. З опришківства етнопедагогіка Карпатського регіону засвоїла багато звичаїв — посвячень, випробувань на сміливість, спритність, винахідливість юнаків, їх уміння володіти зброєю, орієнтуватись на місцевості, долати перешкоди тощо.

У XX ст. в українській етнопедагогіці сформувався ще один ідеал борця за самостійність і незалежність держави. Це — січовий стрілець, що в народній традиції тісно пов'язується з ідеалом козака. Жертовність найкращої частини українського юнацтва, покладена на вівтар нашої державності, є могутнім стимулом щодо подолання душевної апатії, націо-нального нігілізму, для пробудження державотворчої активності сучасної української молоді.

Поряд з цими ідеалами, і до витворювались у результаті конкретних історичних подій, в українській етнопедагогіці є один сталий ідеал — господар. Сформований на ґрунті хлібо-робського устрою життя, цей ідеал завжди відображав інтереси всього українського народу; з ним пов'язувалися надії на творче вдосконалення людини через працю. Господар — це порядок і лад у всьому, достаток, гідне людини життя, слідування на-родним хліборобським традиціям, спостережливість і кмітли-вість, стабільність і впевненість у завтрашньому дні, забезпечена старість і щаслива доля дітей.

Господиня— це затишок і охайність у хаті і па по-двір'ї, де все прибрано і прикрашено, всіх нагодовано і догля-нуто; це порада й розрада для всіх домашніх, гостинність і щедрість, а водночас ощадливість і точний розрахунок. У госпо-дині ніщо не пропаде марно, вона вміє з нічого зробити щось, як кажуть у народі.

Господарський син — це біла сорочка, чемність і ввічливість з усіма, повага до старших, до їх звичаїв, готовність захистити меншого; це росяні ранки у полі або на пастівнику, прагнення знань, розуміння їх корисності в житті.

Господарська донька — це вишиванки й витинанки, скрині з тканням і шиттям, квітник під вікном. Гос-подарська донька не ходить, а «звивається»; у неї все в руках «так і горять»; вона чемна і привітна, дбає про свою дівочу честь. Власне підготовка в сім'ї майбутнього господаря й господині й була основною програмою виховання в українській етнопедагогіці.

Народна педагогіка — цілісна педагогічна система. Вона має чітко означену мету виховання і традиційно усталені засоби для її досягнення. Зміст і методи народної педагогіки базуються на народному світобаченні й народній психології, тобто етнопедагогіка витворювалась відповідно до народної душі, менталь-ності. Кордоцентричність української вдачі, мрійливість, лагід-ність і ліризм нашого народу обумовили загальний гуманістич-ний стиль української етнопедагогіки. Цей гуманізм виявляється, перш за все, в особливому ставленні до дитини, її здоров'я і благополуччя в системі народних цінностей.

Дитина — дар божий, її слід оберігати й доглядати, дбати про її тендітну душу, не допускати наруги над нею. Найстраш-ніший гріх чекає жінку за дітозгубництво; засуджується народом і народження позашлюбних дітей, безбатечників, що позбавляє дитину гармонійності в розвитку, примушує її страж-дати. Цим обумовлені надзвичайно лагідні, гуманні у своїй основі засоби української етнопедагогіки, особливо ті, що звер-нені до немовлят, — колискові пісні, забавлянки й баєчки, пестушки й утішки.

Однак народна педагогіка рекомендує поєднувати лагідні засоби впливу з розумною вимогливістю («Хто дітям потаче, той потім плаче»), покаранням, хоча надає перевагу заохоченням.

Вдумливо вдивляється народ у душу дитини, вивчає її психологію, розмірковує про заохочування чи кару. Карати слід лише тоді, коли дитина завинила свідомо. Якщо вона з однаковою готовністю хапає запалену скалку і блискучу монету, це не привід для покарання; якщо ж свідомо віддає перевагу блискучій монеті, то вже «мож бити, не зашкодит»,— ува-жають гуцули.

В українській етнопедагогіці чітко простежуються головні принципи, або засадничі ідеї, виховання: природовідповідність, культуровідповідність, народність виховання, його трудовий характер, зв'язок виховання з життям, єдність виховного й освітнього елементів у єдиному педагогічному процесі. Природо-відповідність полягає у сприйнятті людини — об'єкта і суб'єкта виховання — як частини живої природи. Згідно з