цим прин-ципом слід зважати на вік вихованця (найкраща пора для виховання — дитинство й підлітковий вік, бо психіка юної особистості гнучка й податлива: «Гни дерево, поки молоде, вчи дитя, поки мале», «З молодого, як із воску, що хочеш, те й виліпиш»), його індивідуальні особливості («У лісі й двох дерев нема однакових, не те що людей»); гармонізувати сто-сунки людини з природою. Остання вимога реалізувалась у народній системі виховання чітко й послідовно, цьому була підпорядкована календарна обрядовість.
Культуровідповідність — це вимога оволодіння молодими поколіннями до повноліття обов'язковим мінімумом культурних цінностей свого народу, краю. Культуровідповідність до життя в даному суспільстві визначалась за допомогою різноманітних випробувань і перевірок, становлення певних вимог. Так, ук-раїнська дівчина повинна була до повноліття вишити певну кількість рушників, хустин, розмалювати піч раніше, ніж іти на вечорниці. Своя вимога до художньо-естетичного розвитку була у гуцулів: «То не гуцул, що не грає». Народна педагогіка вважає кожну людську особистість продуктом, носієм і творцем культури свого народу.
Праця — покликання людини і засіб її виховання. Щодо участі дітей і підлітків у продуктивній праці здійснюється періодизація їх віку. У цій періодизації є такі межі, як «свій пастух» (від 8—9 років), «своя нянька», тобто старша у сім'ї дівчинка, якій минуло 5 літ.
Народність виховання — це виховання людини в дусі народних ідеалів, відповідно до його потреб і близькими йому психологічно засобами, Найважливіший засіб народного вихо-вання — це рідна мова, рідне слово. Не випадково таке велике значення у народному вихованні приділяється словесному фольклору, де народне слово доведене до найвищих зразків майстерності. Народність включає також духовне виховання на основі рідної християнської релігії. У народній педагогіці нема поділу єдиного процесу виховання на освітній і виховний процеси. В народному розумінні «вчити», «научати» — означає й «виховувати» («А мати хоче научати, та соловейко не дає»). У народу є своя система розумового, фізичного, трудового, морального, естетичного виховання. У розумовому вихованні головне — це послідовність і наступність («Не все одразу даєть-ся: а потрохи та помалу, то буде користі чимало»). Учити потрібно лагідними, гуманними методами, уникати грубості («Учи не страшкою, а ласкою», «Не бурчи, а навчи»). У фізич-ному вихованні на передній план виступає турбота про здоров'я дітей, їх загартування, гармонійний розвиток людського тіла, навчання вправності, спритності, умінню взаємодіяти з природ-ним середовищем, використовувати для свого зміцнення водну стихію і сонце, сніг і росу. «Мораль чиста краща від усякого намиста» — вчить народ. Моральність — це працьовитість і чесність, доброта і скромність, вірність у коханні й подружньому житті. Особливою довершеністю в народній системі виховання відзначається естетичне виховання, адже завдяки йому художня творчість в Україні була масовим явищем.
Головними чинниками народної моралі споконвічно були ідеали добра, милосердя, людяності, такі категорії, як честь, гідність, працелюбність.
Передусім шанувалося почуття любові до батьків. Ця етична вимога, що відповідала Божій заповіді «Шануй вітця твого і матір твою», втілювалося в народних прислів'ях та приказках: «Хто мамку зневажає, того Бог карає»; «Хто не слухає неньку, послухає біду»; «За мамині сльози — Бог долю зморози»; «За маму і тата — тяжка розплата». Моральним обов'язком дітей була допомога батькам по господарству, догляд за ними у разі хвороби, немічності, вияв повсякчасної уваги, шани й турботи. «Якби я ся вирік тата-мами,— говорили в Карпатах, — то мене би ся Бог вирік». До батьків, як правило, зверталися на «Ви»: до матері — «пані-матко», «мамо», «нене»; до батька — «неню», «дєдю», «пане-батьку», «батьку».
Суворо засуджувалась народною мораллю внутрісімейна ворожнеча; родинне життя мало ґрунтуватися на засадах щирої співдружності, краси взаємовідносин, людяності, поваги до свого родоводу.
Важливого етико-естетичного значення набував і характер стосунків з односельцями. «Нехай не шукає ніхто свого власно-го, але кожен — для ближнього» — ця християнська заповідь була надзвичайно шанованою в народі, щоденно виявлялась у милосерді, доброті, повсякчасній готовності прийти на допомогу ближньому. Це зумовлювало високу культуру сусідства, що ґрунтувалось на практичній взаємодопомозі, моральній підтрим-ці, людяності, делікатності. Сусідська допомога здійснювалась завжди з охотою, радістю, урочистим піднесенням — чи то були землеробські, будівельні толоки, чи інші, порівняно малі за обсягом, колективні роботи.
Однією з найважливіших вимог народної моралі була діяльна любов до людей, що перш за все мала виявлятися у наданні допомоги ближньому.
Головним моральним обов'язком була, передусім, поміч тій людині, яку спіткало нещастя. Хворим носили їжу, допо-магали по господарству, погорільцям надавали притулок, году-вали їх, дарували одяг, відбудовували хату. Приходили на допомогу й тоді, коли чоловік підупав». Така поміч надавалася на третій день Різдва, Великодня чи в неділю. З цього приводу сусіди казали: «Пан Біг ласкавий і вже нам пашу вину (тобто роботу у свято чи неділю) дарує, бо ми тобто робимо за любов».
Надзвичайною зворушливістю в людських стосунках відзначалася турбота про вдову. Не залишали без допомоги і вдівця — до нього приходили доглянути за дітьми, зварити їм їсти. Особливо піклувалися про сиріт: носили ш= гостинці, призначали «завітців» (опікунів); велика моральна відпові-дальність за їх виховання лягала на хресних батьків. Важлива роль з огляду етико-естетичних засад належала й делікатності, духовній та мовній красі спілкування. Національні риси мовленнєвої поведінки українців віддавна привертали увагу своєю культурою, добротою, відвертістю, простотою, щирістю.
Великого значення надавалося привітанню. В селі існував звичай вітатися з усіма, незалежано від того, знайомий це чи ні. Молодший мав вітатися
