Великим безчестям вважалося пияцтво. Адже пияк ставав поганим робітником, втрачав свою моральну подобу, занепащував родину, робив сором громаді, бо, як казали в народі, «видавав свою душу дияволові».

Для української народної моралі характерним було й специфічне розуміння поняття «честь» відповідно до віку, статі, соціального статусу особи. Якщо для дівчини честь співвід-носилася з незайманістю, цнотливістю, то для парубка — з відвагою, спритністю, сміливістю. У свою чергу честь одруже-ного чоловіка зіставлялась з його відповідальністю за добробут родини, виховання дітей, пошануванням дружини. Честь заміжньої жінки полягала у збереженні подружньої вірності, шанобливому ставленні до чоловіка, народженні та вихованні дітей.

Основні принципи, категорії народної моралі були невід-дільними не лише від їх етичної, але й естетичної вартості, що виявлялося в органічній єдності моральності и краси власних вчинків, у стосунках з людьми, ставленні до природи.

Важлива роль у формуванні цієї етико-естетичної єдності належала обрядовості, звичаєвості, фольклору, в яких опоети-зовувались людяність і добро, любов до людей та рідної землі.

Земля позначалася святістю й недоторканістю, її не доз-волялося ображати, сварити, проклинати чи то навіть бити лозиною, товкти ногою. Казали: «Не бий землі — не дасть хліба». Відповідно й хліб шанувався як святиня: якщо в часі обіду кусник хлібчика випав з рук, його належало підняти й поцілувати.

Етична поведінка та діяльність людини в природному середовищі (екологічна етика) зумовлювалася тим, що розвиток етичних властивостей душі пов'язувався з естетичним сприй-няттям довкілля. Таким чином, природа в традиціях українсь-кого народу історично склалася як культурне середовище збереження і продовження не лише життя, але й духовності, як народна етика благоговіння перед життям і його вищим етико-естетичним породженням — гуманністю.

Отже, глибинні етико-естетичні засади українських куль-турних традицій завжди втримували український народ на щаблі високої духовності й надавали йому снаги в найважчих випробуваннях фізичного, духовного і морального ґатунку. Морально-етичні норми пов'язувались з естетичними уподобан-нями, бо мораль була невіддільною від краси душевної й краси в побуті.

2.4.5 Сім’я і її традиції.

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть. Обрядово-звичаєва сфера - це ті прикмети й ознаки, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, але й у його історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого й суспільного життя кожної окремої людини. Святково-звичаєва спадщина, а також мова - це ті найміцніші елементи, що обєднують і цементують окремих людей в один народ в одну націю.

Традиція (від лат. traditio - передача, оповідання, переказ) - це те, що передається від покоління до покоління як загальноприйняте, загальнообовязкове, перевірене минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшого існування й розвитку індивіда, колективу, держави, суспільства. Мета традиції полягає в тому, що закріплювати й відтворювати в нових поколіннях уставлені способи життєдіяльності, типи мислення і поведінки. Форми реалізації традиції різноманітні, але основними з них є звичай, свято й обряд.

Звичай - загальноприйнятий порядок, спосіб дій, загальноприйнята норма поведінки: те що стало звичним, засвоєним, визнаним, що увійшло у вжиток. Слово звичай походить від дієслова звикнути, тобто привикнути, привчитися до чогось, взяти щось за звичку. Таким чином, звичай - це звичка робити щось певним чином у праці, в побуті, в суспільному, духовному житті; це звичайний давно заведений, який став звичайним порядок, однотипні масові дії, які відтворюються тривалий час. Соціальна роль звичаю та ж, що й традиції. Вона служить засобом збереження та передачі досвіду, освячення порядків і форм життя, які встановилися, регламентації й контроль поведінки індивідів, зміцнення їх звязку із тією нацією, суспільством, до якої вони належать.

Обряд - це особлива колективна символічна дія, яка призначена для того, щоб наочно - образними засобами оформити й відзначити важливі події суспільного й особистого життя. Відмінною особливістю обряду є його символічність, умовність, образність. Характерним для обряду є художнє оформлення всього його комплексу. Український термі “обряд” походить від слова обряджати, що значить приводити в належний вигляд, упорядкувати, прикрасити, прибрати, зробити красивим, ошатним. За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі - безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань у звязку з памятними подіями в житті суспільства, колективу, сімї, особи. Свята й обряди були і є відносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від покоління до покоління.

Першоосновою життя на землі є сім'я. Сім'я — це об'-єднання людей, що ґрунтується на шлюбі або кровній спорідненості, пов'язаних спільністю побуту і взаємною відповідальністю. Сім'я в Україні завжди розглядалась як святиня. «Без сім'ї нема щастя на землі»,— мовить-ся у народному прислів'ї.

Шанобливе ставлення народної педагогіки до сім'ї оспіване у піснях, де члени сім'ї, сімейна трійця образно порівнюються з красним сонцем, ясним місяцем та зі-рочками на небі. Як без небесних світил неможливе життя на Землі, так неможливе воно і без сім'ї.

Високо оцінював сім'ю як осередок суспільного ви-ховання В. О. Сухомлинський: «У сім'ї шліфуються найтонкіші грані людини — громадянина, людини — трудів-ника, людини — культурної особистості.

Із сім'ї починається суспільне виховання. У сім'ї, об-разно кажучи, закладаються коріння, з якого вироста-ють потім і гілки, і квітки, і плоди. «Сім'я — це джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої дер-жави».

Ідеальна сім'я створюється на основі кохання двох людей протилежної статі. Подружня пара — це вісь сім'ї.