На батьків покладений обов'язок виховувати дітей. По сім'ї судять і про дітей: «який батько, такий син», «яка мама, така сама», «які самі, такі й сини». Отож, майбутнє нашої країни в руках «батьківської педагогі-ки», як образно назвав її В. Сухомлинський. «Без бать-ківської мудрості немає виховуючої сили сім'ї,— писав він.— Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадському обо-в'язку, відповідальності, мудрій любовній й вимогливій мудрості батька й матері, самі стають величною вихо-вуючою силою. Але ця сила йде від батьків, у них - її коріння й джерело».

Сподвижницька любов матері до дітей, як зазначає М. Г. Стельмахович, стала вершиною гуманності в на-родній педагогіці, а мадонна з маленькою дитиною на руках — святою.

Усе це так, проте материнська любов, як і любов батька, не повинна бути сліпою. Дитину потрібно не тільки любити, а й виховувати, поважаючи її особис-тість. Добре, коли батьки користуються авторитетом серед дітей. Справжній авторитет батьків визначається не тільки їхнім ставленням до дітей, а насамперед сто-сунками між жінкою та чоловіком, їхнім ставленням один до одного таї до своїх громадських обов'язків, до праці, до сусідів, до друзів.

Традиційна дошкільна педагогіка зазначає, що бать-ківський авторитет залежить від єдності вимог батька й матері до дітей та від уміння вдало використовувати свою батьківську владу. Батьківський авторитет має свій зворотний бік: як батьки ставляться до дітей, так і діти будуть ставитись до своїх батьків.

У дітей свій обов'язок — любити й шанувати бать-ків. Народ заклав ці невмирущі сентенції у прислів'ях: «Шануй батька й неньку, то буде тобі скрізь гладенько», «Як батька покинеш, то й сам загинеш». Невдячність дітей до батьків суворо засуджується у моральному ко-дексі народної педагогіки.

Шанобливе ставлення дітей до батьків та прояви їхньої невдячності з наступним осудом описано в бага-тьох творах художньої літератури (В. Осєєвої «Сини». В. Сухомлинського «Сьома дочка» та ін.).

Кожна сім'я має свої традиції, звичаї, обряди. І, коли дитина приходить в садок , вона починає ними ділитися. Від кожного - набереться ціла низка: щось спільне, щось нове, а щось відмінне.

Розділ III : Використання елементів народознавчої лексики під час

логопедичної роботи вчителя-логопеда з дітьми-логопатами.

3.1 Зміст і завдання логопедичної роботи

Логопедія — наука про порушення розвитку мовлен-ня, його подолання і запобігання йому засобами спеціального корекційного навчання і виховання.

У перекладі з грец. (логос — слово, мовлення і пейдео — вихо-вую, навчаю) означає «виховання мовлення» і є одним із розділів корекційної педагогіки.

Предметом логопедії є вивчення закономірностей навчання і виховання осіб з порушеннями мовлення і пов'язаними з ними відхиленнями в психічному розвитку. Логопедію традиційно поділяють на дошкільну, шкільну і логопедію дорослих. Осно-ви логопедії як педагогічної науки розроблені Р. Левіною в 50— 70-х роках XX ст. і грунтуються на вченні про складну ієрархіч-ну структуру мовленнєвої діяльності.

Психологічною основою методик корекції порушення мов-лення у дітей є теорія мовлення і мовленнєвої діяльності. Ос-тання реалізується в її основних видах: слухання (аудиювання), говоріння (вимовляння), читання, письмо (писемне мовлен-ня). Ці види мовленнєвої діяльності є основними для взаємодії людей у процесі вербального спілкування. Залежно від спря-мованості на приймання (декодування) або видачу (кодуван-ня) мовленнєвого повідомлення розрізняють мовленнєву діяльність рецептивну і продуктивну.

Психологічна природа мовлення розкрита в дослідженнях Л. Виготського, М. Жинкіна, І. Зимньої, О. Леонтьєва, Т. Ушаковоїта інших учених.

Мовлення посідає центральне місце в процесі психічного роз-витку дитини і внутрішньо пов'язане з розвитком мислення й усвідомленням загалом. Воно має поліфункціональний харак-тер, виконує комунікативну (засіб спілкування), інтелектуаль-ну, або сигнікативну (засіб узагальнення), індикативну (засіб вказування на предмет) функції.

Практичне вирішення проблеми подолання мовленнєвого недорозвинення у дітей визначається розумінням співвідношення мови і мовлення. Нерідко ці терміни неправильно за-стосовують як синоніми. В сучасних психологічних і лінгвістич-них дослідженнях ці поняття істотно різняться.

Мова — це система об'єктивно існуючих, соціально закріп-лених знаків, що співвідносить понятійний зміст і типове зву-чання, а також система правил їхнього застосування і співвідно-шення.

Мовлення — це психофізіологічний процес реалізації мови.

Мова є засобом спілкування, а мовлення — процесом спілку-вання.

У процесі мовленнєвого дослідження у дитини, що нормаль-но розвивається, формується мовленнєва (лінгвістична) здат-ність. О. Леонтьєв зазначає, що механізм мовленнєвої здатності формується на основі природжених психофізіологічних особ-ливостей людини і під впливом мовленнєвого спілкування. Лінгвістична здатність — це сукупність мовленнєвих навичок і умінь, що сформувалися на основі повноцінних передумов їх розвитку. Розрізняють чотири види мовленнєвих умінь: умін-ня говорити, аудіювати — для усного мовлення, вміння писати і читати — для писемного мовлення.

Компонентами лінгвістичної здатності є:

1. яскраво виражена вербальна пам'ять, що виявляється в швид-кому створенні вербальних асоціацій;

2. швидкість і легкість створення функціонально-лінгвістичних
узагальнень, що виявляються у формуванні «почуття правильності» мовлення.

Розрізняють дві форми мовлення: зовнішнє і внутрішнє.

Зовнішнє мовлення охоплює такі види: усне (діалогічне і мо-нологічне) і писемне.

Діалогічне мовлення— психофізіологічно найпростіша і при-родна форма мовлення, що виникає за безпосереднього спілку-вання двох і більше співрозмовників і складається переважно з обміну репліками.

Репліка — відповідь, заперечення, зауваження на слова спів-розмовника — характеризується короткочасністю, наявністю запитальних і спонукальних речень, синтаксично нерозгорнутих конструкцій.

Характерними особливостями діалогічного мовлення є:

1. емоційний контакт тих, хто спілкується, їхня дія один на одного мімікою, жестами, інтонацією і тембром голосу;

2. ситуативність, тобто предмет або тема для обговорення існують у спільній діяльності або сприймаються