У тісному взаємозв'язку з принципом народності пе-ребуває принцип взаємозв'язку і взаємозумовленості на-родознавчої науки з життям, з практикою виховання й навчання молоді. Народна педагогіка - це і є саме жит-тя, це педагогіка більшості, яка впроваджується в прак-тику виховання щоденно, щохвилини. К. Ушинський писав: «Суперечка між теорією і практикою - супереч-ка дуже стара, яка, нарешті, стихає тепер, усвідомлюючи свою безпідставність. Пуста, нічим не обгрунтована тео-рія виявляється такою ж ні на що не придатною річчю, як факт або досвід, з якого не можна вивести ніякої думки... Теорія не може відмовитися від дійсності, факт не може відмовитися від думки». Народознавча тео-рія зросла на практичному ґрунті, можна з певністю ска-зати, що практика народознавства передувала теорії, що це своєрідна неподільна тріада «практика - наука - життя (або знову практика)».

Водночас культура народу не є чимось застиглим, не-змінним; на кожному новому історичному періоді народ-жуються нові звичаї, традиції, в яких відбивається сучасність. І ці обрядові та звичаєві новоутворення народу повинні стати надбанням народознавчої науки, з ними потрібно своєчасно ознайомити дітей, аби вони закріп-лювались, міцніли, розвивались.

Народознавство може об'єктивно висвітлювати події лише керуючись принципом історизму. Народознавст-во - це часопис, літопис народу, відлуння його життя, почуттів, надій, прагнень; відлуння його страждань, ра-дощів, досягнень, звичаїв, оберегів, традицій. Це сама жива історія. Протягом багатьох століть народ форму-вав цінності, які дали витоки багатьом реаліям сучас-ного життя. Тому знання історичних та культурних над-бань предків потрібні не лише для піднесення національ-ної гідності, а й для використання кращих традицій у педагогічній практиці сьогодення. Виховання менталіте-ту та духовності у наймолодшого покоління нашої дер-жави не може бути повноцінним без прилучення його до історії духовної національної культури України. Ігнору-вання принципу історизму призводить до відриву май-бутнього від минулого, до порушення історичного лан-цюжка, до руйнування закономірної єдності поколінь, яка закодована в історії кожного народу, кожної нації. Отже, народознавство - це історична галузь науки, яка висвітлює переважно традиційно-побутову культуру - звичаї, символи, традиції, фольклор, ремесла у різні іс-торичні періоди розвитку держави та нації. Вихователь національного дошкільного закладу повинен спочатку сам добре вивчити історію культури та побуту україн-ського народу, а вже потім ознайомлювати з ними дітей.

Методика ознайомлення дітей з народознавством грунтується на краєзнавчому принципі, який свого часу відстоював К. Ушинський. Новаторством за часів жит-тя видатного педагога було введення ним до навчальних планів початкової школи вітчизнознавства (як, до речі, і в наш час). Необхідність і доцільність такого навчаль-ного предмета К. Д. Ушинський обґрунтовував можли-вістю реалізації краєзнавчого принципу у вихованні ді-тей, який, передусім, передбачає комплексність, всебіч-ність, доцільність вивчення рідного краю, своєї Вітчизни. Думки К. Ушинського є особливо актуальними сьогодні, у часи відрод-ження національної культури України, коли принцип краєзнавства знайшов своє втілення у курсі народознав-ства та причетності до нього дітей з раннього віку.

Втілення принципу краєзнавства в життя в роботі з дошкільнятами тісно пов'язане з принципом регіональ-ного підходу в ознайомленні з народознавчим матеріа-лом. Ще К. Ушинський застерігав, що курс вітчизно-знавства має бути пристосований до «горизонту кожної місцевості», оскільки дітям властивий, за його висловом, «інстинкт місцевості», любов до краю, де вони народи-лись і зросли. Крім того, вікові особливості дітей до-шкільного віку не дають змогу їм обійняти весь зміст духовної культури українців, яка має свою специфіку відповідно до кожного етнічного району нашої держави. Так, побут, звичаї і традиції Закарпаття, Галичини, По-ділля, Полісся, Слобожанщини, Наддніпрянщини мають суттєві відмінності. Вони відбивають природу кожної міс-цевості, умови життя та праці, психологію народу, їхню діалектну мову, говірки, зрозумілі мешканцям лише певного етнічно-територіального району. Тільки у назвах верхнього жіночого та чоловічого одягу спостерігається розмаїття: кожух (свита, опанча, манта, сіряк, сірманя), плащ (корзно, килія), штани (порти, гачі, шаровари), сердак (жупан, свитка, кунтуш), фартух (попередниця, хвартух, плахта), спідниця (димка, мальованка, юпка), безрукавка (керсетка, катанка, андарак, киптарик, лейбик, бунда). Відповідно до принципу регіональності ді-тей потрібно ознайомити з одягом певної місцевості та його назвами, прийнятими у цьому регіоні. Дітей також слід ознайомити з місцевим рослинним світом.

У педагогічній спадщині С. Русової, зокрема в її пра-ці «Нова школа», знаходимо також поради щодо вихо-вання дітей згідно з регіональним підходом. Вона вважа-ла, що прищепити дитині національні риси можна, лише орієнтуючись па специфіку природи, географічного роз-ташування, клімату, історії рідного краю на певній те-риторії.

Разом з тим, хотілося б застерегти вихователів від однобічного захоплення місцевим матеріалом. Дітям по-дають відомості й про загальноприйняті в Україні націо-нальні символи, обереги, звичаї, традиції.

Ознайомлення дітей з національною культурою, тра-диціями неможливе без урахування принципу емоційно-сті навчання. С. Русова була глибоко переконана, що виховання дітей має бути позначене мистецтвом, есте-тичними сприйманнями й емоціями. Саме від питомої ваги емоційного фактору залежить міцність засвоєння народознавчого матеріалу. «Щоб якийсь образ глибоко заліг у пам'яті, почуття має збуджуватись самим цим образом або, принаймні, запам'ятовуваний образ пови-нен бути в тісному зв'язку з тим, який пройнятий почут-тям, і до того однаково, якого б роду це почуття не було: страх, любов, гнів, сором чи здивування».

Це й не випадково. У дитини-дошкільника емоції є пусковим механізмом мимовільної уваги та мимовільно-го запам'ятовування. Джерело розвитку та насичення емоційної сфери виступають дорослі (батьки, виховате-лі). Від них дитина отримує перші еталони емоційних реакцій, які властиві певній національно-культурній спільності людей. Про