Отже, прикриття надгортанником входу в гортань можна вважати принциповою особливістю техніки оперного співу. Практичне опанування технічного прийому, пов’язаного з відчуттям контролю за роботою гортанних м’язів, стосується, насамперед, усвідомлення дії цих м’язів, яке викликає відчуття розкриття і розширення горла. Опускання надгортанника і прикриття ним входу вгортань у співаків відбувається при натягуванні прикріплених до надгортанника бокових голосових зв’язок (складок) в момент поперечного розтягування нижньої частини ділянки горла і одночасному зміщенні вперед нижньої частини кореня язика, який сприяє розширенню надгортанної ділянки горла. Це розширення надгортанної ділянки горла, яке спостерігається у майстрів вокалу на всіх рентгенограмах, зроблених під час співу, добре відчувається співаками як глибоке відкриття горла. А, оскільки, відкриття надгортанної ділянки горла є обов’язковою умовою вокальної техніки академічної манери співу, то відчуття натягу бокових зв’язок може бути досить надійною ознакою прикриття верхнього отвору гортані і служити для співака мірилом оптимального розширення нижньої ділянки гортані. Це – один із суттєвих моментів у створенні опору (протитиску) струменя повітря у співацькому інструменті , пов’язаного з так званим явищем імпедансу ( взаємодія верхнього – надзв’язкового і нижнього – підв’язкового тиску повітря в повітроносних порожнинах).

Механізм імпедансу – це фізіологічне пристосування співака до співацької механіки, коли увесь організм співака, як живий музичний інструмент, працює в єдиному ритмі. У співацькому розумінні – це спів «на себе», на зітханні, на грудях, «смичком на диханні» [ 168;с.140]. Як акустичне явище це поняття запровадив французький вчений – математик Рауль Юссон, а досліджував його специфіку його у вокальному навчанні Л.Б. Дмітрієв, згідно висновків якого: «створення імпедансу – протиску в надставній трубці співака, - встановлення взаємопов’язаної системи коливань резонаторів і голосових зв’язок є найважливішим акустичним механізмом в роботі голосового апарата. Він дозволяє співакові порівняно малими затратами енергії голосових зв’язок отримувати надзвичайно великий акустичний ефект. Постановку голосу, власне, і слід розглядати як знаходження вірного взаємозв’язку між резонуючою надставною трубкою і фонуючою голосовою щілиною». Отже, феномен ІМПЕДАНСУ полягає в тому, що у відкритій ( не замкненій) під час співу ротовій порожнині з’являються умови для підвищеного тиску повітряного струменя на гортань, що і , фактично, є імпедансом. Тобто, це є механізм природного пристосування голосового апарату співака до перевантажень гортані внаслідок інтенсивного підзв’язкового тиску, що виникає активізацією роботи діафрагми. Імпеданс є притаманний оптимальному (найкращому) співу, який здатний гасити і нейтралізовувати підзв’язковий тиск, що підтримує тонус голосових зв’язок і оберігає їх від перевантаження. Цей механізм виник внаслідок філогенезу фонаційної функції і лише постійна і тривала практика співака дозволяє йому використовувати потрібний (оптимальний) рівень імпедансу.

Саме гнучкість (пластичність) живого музичного інструменту співака,здатного змінювати ємкість озвучування порожнин, дозволяє керувати процесом утворення потрібного імпедансу без використання шкідливого перевантаження ( гіперфункції) діафрагми , тобто збільшення підзв’язкового тиску ,який неодмінно виникає як протидія утвореному надзв’язковому опору.

Утворення « правильного» (оптимального) імпедансу забезпечується організацією відповідних умов, які спрямовані на формування так званого механізму звукоутворення « на себе» (а не «від себе», « до публіки», як часто трактують недосвідчені співаки , створюючи цим так званий « векторний конфлікт » у своєму тілі). Саме техніка співу « на себе» (коли звукова енергія - дихання ніби « завихрюється» в грудях) дозволяє зберегти яскраві відчуття опори звука і робить його гнучким та пластичним («слухняним») в тілі виконавця.

При розширенні надгортанної ділянки горла ,яка суттєво збільшує акустичний опір і зумовлює більш «темне» звучання голосу спостерігається і зміщення язика в глибину рота. Новітні дослідження спростовують численні застарілі вимоги « тримати язик вільно ,а кінчиком торкатися нижніх зубів». Зовнішній фактор відчуття широкого відкриття ротоглотки, яке виникає у співаків при виконанні голосного «А», насправді , є фальшивим відчуттям і спростовується багаточисленними рентгенологічними дослідженнями, що виявили значне зміщення язика в глибину порожнини рота. Це зміщення пов’язане з утворенням « вокальної» порожнини ротоглотки - розширеної в нижній ділянці гортані ( у ділянці голосових зв’язок ) і обмеженої зверху звуженням між спинкою язика і задньою частиною глотки ( ковтального горла), - що підкреслює активну участь язика у створенні і регуляції акустичного імпедансу як характерної особливості вокальної техніки при академічній манері співу. Рентгенологічні дані засвідчують, що у висококваліфікованих співаків відбувається зміщення язика в глибину рота з одночасним зміщенням до переду нижньої частини його кореня («положення кобри»), в результаті чого, на голосних «А» і «О» нижня частина глотки утворювала вигляд порожнини,обмеженою зверху звуженням язика і задньою ділянкою глотки [46;95;151]. Без такого зміщення язика, при спробі співати висхідну гаму відкритим звуком,на перехідних звуках відбувалося підняття гортані з відчуттям напруження горла (зростала гіперфункція діафрагми – підзв’язковий тиск.

Фонетична «близькість» співацьких голосних і відносна уніфікованість їх артикуляції , або так звана « нейтралізація» їх , у порівнянні з побутовим мовленням , добре відома всім практикам. Більшість співаків і вокальних педагогів , як відомо, вважають « еталонною » фонему «А», до яких належить і відома