- проведення занять у поєднанні зі слуханням та аналізом «еталонного» співу ( що вимагає забезпечення шкіл відповідною апаратурою, інструментарієм, відеотекою, аудіо - та СD – записами з виконанням дорослих і дитячих співаків та колективів);

- розширення обізнаності у вокально-педагогічному репертуарі та вивчення смаків виконавців, їх уподобань і нахилів;

- спрямованість на оприлюднення результатів роботи і систематичних публічних виступів.

Названі умови дозволяють комплексно охопити процес формування співацької культури школярів-музикантів. Базою методичної основи формування вокальних навичок у дітей ( в ДМШ та школах мистецтв) є національні вокально-естетичні здобутки, вокально-педагогічна вітчизняна і світова спадщина, використання якої впливатиме на зростання професійної виконавської культури молодого покоління.

Отже, основними завданнями названої методики є:

· активізація процесу вокального навчання і виховання студентів у ВНЗ для підготовки кадрів, здатних кваліфіковано працювати з дітьми в умовах ДМШ та школах мистецтв;

· поглиблення теоретичної бази знань, щодо роботи з дитячими голосами різного віку (психолого-фізіологічний аспект);

· конкретизація і розширення тренувальної базb (вокальних вправ, поспівок) з використанням народних дитячих пісень, народного мелосу тощо;

· виховання вокально-художньої культури виконавців (художній смак,одяг, естетика поведінки на сцені);

· знання художньо-виконавського репертуару і орієнтація в напрямках і стилях сучасної вокальної музики.

У системі підготовки співаків-виконавців ( музичні академії, консерваторії тощо) вирізняється науково-концептуальний підхід М.Жишкович (Львів), В.Юшманова, В. Прокоп’єва ( Санкт-Петербург), В. Антонюк, О.Стахевича (Київ), основні постулати яких ґрунтуються на вихованні т.з. «інтелектуального» співу, спрямованого на формування як особистісних якостей соліста-виконавця, так і практично-творчих якостей педагога-вокаліста, добре зорієнтованого на різновікові функціональні можливості голосу людини та методичну базу навчально-виховного процесу загалом.

Розширення можливостей експериментальних досліджень в галузі фізіології голосоведення (в т.ч. і в структурі дотичних наук: медицини, фоніатрії, психології, педагогіки та ін.) в сучасній практиці виховання голосу в навчальних закладах виконавського спрямування відкриває сьогодні нові реальності, тобто нові вихідні положення, нове «бачення» проблем голосоведення. Необхідність існування могутнього інтелектуального багажу знань для появи ідей, здатних докорінно змінити мислення, добре відомі науці. «Я далеко бачив, бо стояв на плечах гігантів» - писав колись І. Ньютон.

Зокрема, постульовані специфічні вокально-педагогічні принципи, виділені М.Жишкович (Львів), акумулюють в собі основні аспекти вокально-виконавської сфери підготовки педагогічних кадрів:

- індивідуальний підхід до розкриття природних (голосових, психічних, вокально-технічних, виконавських) якостей співу;

- поступовість та послідовність в роботі над розвитком цих якостей (урахування ступеня складності і систематичності занять, логіки викладу методичних засад);

- тісний взаємозв’язок технічних можливостей голосу студента і його художньо-виконавських якостей.

Голосотвірна система людини трактується як «живий» музичний інструмент, який має властивість самостійно «грати» і настроюватися. Ці властивості здійснюються без участі рук музиканта, а, виключно, інтелектуально-вокальним шляхом, шляхом моделювання ( створення і корекції) ідеальної програми майбутньої (передбачуваної) дії і практичної реалізації цієї програми за допомогою вольового зусилля. Унікальність співацького інструменту зумовлена тим, що спів є усвідомленим, емоційним мовленням не в асоціативному, як у інструменталістів, а в прямому розумінні, в середині якого є своєрідний інтелектуально-вольовий «пульт управління» його роботою – сфера свідомості співака.

В процесі вивчення технології постановки голосу і опанування вокальною методикою велике значення має передовсім розвиток так званого вокально-моторного слуху, тобто, навички комплексного сприйняття не тільки звуковисотної характеристики звука, а й нейромоторної роботи всієї голосотвірної системи співаючого. Це дає можливість педагогам-вокалістам та хормейстерам випрацювати ефективний комплекс вокальних методів впливу на голос і грамотно, в доступній і зрозумілій формі використовувати наукову термінологію, уникаючи догматизму, поспішності і необдуманості, зважаючи на багатовіковий емпіричний досвід вокальної педагогіки, з її асоціативними уявленнями і чуттєвими образами.

Таким чином, в даний час стає надзвичайною потребою формування так званого нового підходу до вокально-технічних проблем, які б спиралися на функціональні можливості інтелектуальної діяльності людини. Спів як процес, безумовно, відноситься до довільної, цілеспрямованої дії, тобто, тим проявам т. зв. фізичної активності співака, які ним усвідомлюються і можуть змінюватися на його розсуд. Проте, скільки б не говорилося про значення (насправді, величезне) неусвідомлених процесів, що забезпечують узгодженість роботи всієї голосотвірної системи і внутрішніх органів співака, і, скільки б не підкреслювалась роль підсвідомості (інтуїції) в організації співацького процесу, - ніхто не зможе не визнати того, що займатися співом і опановувати секрети співацької техніки стає можливим тільки за умови свідомого підходу до навчання і усвідомлення всього комплексу співацької діяльності. Саме такий аспект наукового пізнання здатний забезпечити формування інтелектуальної бази знань , умінь і навичок з точки зору біофізичного та психофізіологічного пізнання вокальної діяльності, в центрі уваги якого є не голосовий апарат, як система органів людини, що служить для утворення звуків голосу і мовлення, а передусім, співацький інструмент, яким є сам співак, як цілісна структура і мікрочастинка макросвіту.

2.3 Використання нетрадиційних авторських методик в сучасній практиці виховання голосу.

Справедливе зауваження відомого італійського педагога XIX ст.. Генріха Панофки про те, що « треба б було написати стільки методик, скільки й учнів » є абсолютно вірним і актуальним і в наш час. Вокальна педагогіка може охопити тільки загальні риси практичної роботи з голосом, в той час, як кожен співак – це неповторна особистість,оскільки,як не буває двох однакових людей, так і не буває двох однакових голосів. Отже, методичний досвід педагогів-практиків – це завжди незвідана, незбагненна і звитяжна праця, яка в теоретичних дослідженнях акумулюється в пошукову творчість, здатна, завдяки інтуїції і набутому досвідові стати основною рушійною