вже сам предмет книги. Дія роману віднесена в далеке майбутнє, на сотні років уперед від сучасності, віку світових воєн і катастрофічних потрясінь, "епохи духовної розхлябаності і безсовісності". На розвалині цієї епохи з невисихаючою потребою духу існувати і відроджуватися виникає гра в бісер – спочатку проста і примітивна, що потім все більш ускладнювалася і, що зрештою перетворилася у витончене співвіднесення структур і формул, витягнутих з різних наук і мистецтв, в збагнення загального знаменника і спільної мови культури. Центром Гри стає республіка духу – Касталія, – покликана зберегти в недоторканості інтелектуальну чесність і накопичені людством духовні багатства. Республіка передбачає у своїх громадян володіння не тільки навичками Гри, але і споглядальною зосередженістю, медитацією. Обов'язковою умовою життя касталійців є відмова від власності, сім'ї, аскетизм і зневага до комфорту – така плата за готовність світу містити республіку вчених, що прийняли до того ж обітницю не розвивати, а лише зберігати, заглиблювати, класифікувати мистецтва і науки, бо, як тут вважають, всякий розвиток, а тим більше практичне застосування загрожують духу втратою чистоти [3, 10].
2.1. Вічний світ у втіленнях невічних: образ світу в романі Г.Гессе "Гра в бісер"
Художня реальність, створена Германом Гессе, досить своєрідна, несхожа на звичайну дійсність. Г.Гессе, як і М.Пруст, В.Фолкнер, Г.Гарсіа Маркес, створювали власні світи, ті "ірреальні горизонти", про які писав Ортега-і-Гассет, за законами яких і живуть їх герої. Спробуємо визначити ці закони. У "Короткому життєписі" письменник переконує читача: "Реальність – це те, чим ні за яких обставин не треба вдовольнятися, чого ні за яких обставин не треба обожнювати й шанувати, бо вона – випадковість, тобто те, що життя відкинуло від себе" [14, 206-212].
Характеризуючи свій творчий метод, письменник у "Вечорі за письмовим столом" підкреслив, що його книги – не романи в буквальному розумінні цього жанру, а "зображення життєвого шляху душі", тож герой з будь-якого його твору – "міфічна постать у її ставленні до світу і до власного "я". Чи не це змушувало автора-творця прикидатися видавцем, робити вигляд, що нічим зі своїм героєм не пов'язаний? Що це як не шлях саме його душі, суперечливої і двоїстої, до органічної єдності зі світом? [14, 206-212]
Авторами "Гри в бісер" є нібито дві особи: прамайбутній нащадок, невідомий вихованець Касталії, та Йозеф Кнехт, Магістр Гри, предок по відношенню до свого біографа. Гессе відмежувався від авторства: "Видав Герман Гессе". Щодо цього Д.Затонський зауважив: "Це давній, як світ, літературний засіб. Але він здатен виконувати й зовсім нові функції. На відміну від "Степового вовка" видавець "Гри в бісер" – не персонаж, не якась особа. Його значення негативне, і полягає воно в тому, щоб наголосити: створив це не я, а хтось інший – вигаданий, фіктивний автор, який приписує собі весь текст і відповідно стилізує його" [14, 206-212].
Традиційний прийом надання більшої достовірності художній реальності у Гессе-містифікатора стає парадоксом: одночасно доводяться правильність і хибність касталійського способу життя. Це калейдоскоп різних, але рівнозначних поглядів, суджень при відсутності однозначного підсумку чи моралізаторства.
Коли ж відбуваються зображені події? В мить, коли ми перегорнули першу сторінку, сучасність перетворилась на далеке минуле, а майбутнє стало існувати сьогодні.
Ми не знайдемо в романі і точної хронології, і це є складовою авторського задуму, бо духовність – поняття позачасове. Але деяку інформацію читач все ж має. В тексті є згадка про півторатисячолітню на той момент історію Ордену бенедиктинців. Як відомо, Бенедикт Нурсійський заснував цей чернечий орден у 530 p. Тому ймовірним часом життя Йозефа Кнехта буде друга половина XXI ст., а його шанувальник пише книгу у XXII ст. чи дещо пізніше [14, 206-212].
"Власні твори Йозефа Кнехта" містять "Вірші школяра і студента" (минуле для біографа, сучасне для Кнехта, майбутнє для читача) та три життєписи, часове визначення яких складніше, бо як духовні автобіографії вони екстраполюються до часу їхнього написання. Дія "Заклинача дощу" триває, як загально визначив автор-Кнехт, у добу матріархату, "не одне тисячоліття тому, коли на світі панували жінки", "Сповідника" – "за тих часів, коли ще був живий святий Іларіон" (291-372). Час "Індійського життєпису" можна встановити за іменем брахмана Васу-деви (середина І ст. до н.е.), але це формальна прив'язка до конкретної епохи, бо і час, і події тут найбільш міфологізовано. Герої виявляються вже вкотре реінкарнованими у світовому кругообігу під новими іменами, в інших тілах. "А образові Праваті з мертвим сином на колінах Гессе явно надає рис архетипу Великої Матері... яка знов і знов народжує свою Дитину, душить її в своїх смертоносних обіймах і застигає в сльозах над її мертвим тілом", – пише С.Аверінцев у своїх коментарях до роману [14, 206-212].
Час у романі умовний, бо Гессе мислить категоріями вічності. Але часові, наприклад, у "Індійському життєписі" властива міфологічна циклічність. Життя Даси існує у трьох варіантах: життя принца-пастуха (ще одна міфологема), життя Даси-володаря, життя служника у йога. Все це триває якусь мить, схоже на сон, а може і сон, бо "все це було Ніщо, не Ніщо, а майя", тобто ілюзія життя, міф, як це трактується в індійській міфології. Майя – "щось дитинне, кумедне, якесь видовисько, ілюзія, ніщо в барвистій оболонці, мильна бульбашка, щось таке, з чого не гріх посміятися, що можна зневажати, але ні в якому разі не слід трактувати як щось варте
