цей час грубувате селянське прізвище Бальса він змінив на дворянське Бальзак і потихеньку намагався додати до нього частку "де". Під час революції 1789-1794 рр. Бернар-Франсуа швидко переорієнтувався і навіть став членом Генеральної ради комуни Парижа, але в 1791 р. залишив столицю, зайнявся фінансовими справами й нажив значний капітал на постачанні армії провіантом. У 1797 р. він осів у Турі й одружився з Анною-Лаурою Саламб'є, дочкою місцевого буржуа-сукнороба, яка була молодша за нього на тридцять два роки. Перша їхня дитина померла на першому місяці, другою був син Оноре, майбутній прославлений письменник.
Сім'я майже не займалася вихованням Оноре. Як водилося тоді в дворянських і буржуазних сім'ях, для хлопчика знайшли годувальницю-селянку, у якої він жив до п'яти років. Коли ж йому виповнилося вісім років, його віддали до Вандомського колежу, навчального закладу ченців-ораторіанців, який С. Цвейг у книзі про Бальзака небезпідставно називав "духовною тюрмою" [25, 95]. Тут панував суворий нагляд за вихованцями, їх навіть не відпускали додому на канікули, всі листи перечитувались цензором, охоче вдавалися й до тілесних покарань. Юний Бальзак почувався в колежі покинутим і пригніченим, очевидно тому він навчався посередньо і серед вихователів мав стійку репутацію незібраного й малообдарованого учня. Чи не єдиною його відрадою в колежі були книги. Читав він багато й безсистемно, закладаючи основи своїх великих і дещо хаотичних знань у різних сферах науки, філософії, літератури тощо. Саме в колежі він починає писати вірші і, очевидно, вже тоді зароджується у нього думка стати письменником.
З великими труднощами здобувши середню освіту, Бальзак записується вільним студентом в Школу права, водночас відвідує лекції в Сорбонні, всерйоз цікавиться філософією і художньою літературою. Та разом з тим йому доводиться працювати помічником у конторі нотаріуса, де він знайомиться зі справжнім життям буржуазного суспільства. Не буде перебільшенням сказати, що саме ці уроки виявилися найбільш плідними для його майбутньої творчості. Тут перед ним розкривався зворотний бік суспільного життя, тут, як говориться в його пізнішому нарисі "Нотаріус", "ви починаєте бачити, яким є насправді змазаний механізм будь-якого багатства, як огидно сперечаються спадкоємці над трупом, котрий ще не захолонув" [15, 20]. Одним словом, тут перед молодим Бальзаком з особливою виразністю відкрився світ, який згодом стане світом його "Людської комедії".
У 1819 р. Оноре закінчує курс юридичного факультету й отримує ступінь бакалавра права. Перед ним відкривається можливість благополучної кар'єри. Він міг би стати компаньйоном, а потім і власником нотаріальної контори, що цілком відповідало планам і бажанням його батьків. Але Оноре чинить рішучий опір, відчуваючи літературне покликання, і домагається права стати письменником. Зрештою сім'я вирішила надати йому два роки для випробування, протягом яких він мав написати якщо не шедеври, то в усякому разі твори, котрі засвідчували б літературний талант і подавали надію на успіх в майбутньому. Оселившись у знаменитій паризькій мансарді на вулиці Ледіг'єр, докладно описаній ним самим і численними біографами, Бальзак наполегливо працює над серйозним твором – над віршованою трагедією "Кромвель". Завершений твір було віддано на суд поважному літератору, академіку Андріє, і той виніс нищівний вирок, цілком справедливий. Та сім'ї й без того було ясно, що трагедія не вдалася Оноре, написана вона була такими важкими незграбними віршами, що читати її було просто неможливо.
І все-таки, незважаючи на повну невдачу з "Кромвелем", Бальзак відстояв право займатися літературною творчістю. Але тепер, розпрощавшись з "високим жанром" (у Франції на початку 20-х рр. XIX ст. все ще лишалися авторитетними класицистичні поетики), він звертається до "низького жанру" – до роману. У згаданих поетиках йому навіть не знаходилося місця, але видавалися вони тоді у величезній кількості й успіхом користалися незвичайним, насамперед серед масового читача. В основному це була, так би мовити, "комерційна література" того часу, яка експлуатувала зразки пригодницького й "готичного роману" або "роману страхіть", що виник в Англії доби пре-романтизму і згодом завоював популярність по всій Європі. В 10-20-х рр. з'являються у Франції численні "поденники пера", які з незвичайною швидкістю, нерідко в співробітництві по кілька чоловік, виготовляли подібні романи. В їхнє коло вступає у першій половині 20-х рр. також молодий Бальзак.
Щоправда, перший його роман "Стені" (1821), який лишився незавершеним, лише почасти належить до цього типу літератури. В ньому проявилися філософські захоплення молодого Бальзака, це скоріше своєрідний філософський трактат, викладений у белетризованій епістолярній формі. Слідом за ним, з 1822 по 1825 р., Бальзак друкує вісім романів, котрі вже йдуть у річищі названої літератури: "Спадкоємиця Бірага", "Жан-Луї", "Клотільда Лузіньян", "Столітній старик", "Арденнський вікарій", "Остання фея", "Пірат Аргоу" і "Ван-Клор". З'являлися вони під різними псевдонімами, частіше всього – Ораса де Сент-Обена. Крім того, Бальзак брав участь ще в написанні кількох тогочасних романів, але більш-менш точно встановити межі його співробітництва дуже важко.
Сам автор ставився до цих романів суворо. В листі до сестри Лаури він навіть називав їх "літературним свинством" ("cochonnerie litteraire"), "крахом всіх проектів завоювання слави", і ніколи не включав їх у зібрання своїх творів. Справді, в них Бальзак часто нехтував законами мистецтва і навіть літературної етики, причому йшов на це свідомо, спонукуваний практичними розрахунками, життєвою необхідністю. "Від своїх перших романів, – писав відомий бальзакознавець А. Бельсор, – він не чекав нічого, крім півтори тисячі франків ренти, котрі дозволяють йому працювати вже для завоювання слави
