р. Бальзак і Ганська обвінчалися у Бердичівському костьолі св. Варвари. Наприкінці квітня того ж року виїхали в Париж, куди Бальзак прибув у такому тяжкому стані, що довелося незабаром скликати консиліум лікарів. Однак медицина вже не могла допомогти, здоров'я письменника весь час погіршувалося, і в неділю 1 серпня 1850 р. він спочив вічним сном.
Розділ 2. Тема втрачених ілюзій в творчості Оноре де Бальзака
2.1. Незвичність роману О. Бальзака "Втрачені ілюзії"
Над однією з частинок "Людської комедії", над романом "Втрачені ілюзії", Бальзак працював з 1837 по 1843 рік, близько семи років. Ці роки в його творчості жахливі. Він хапається за видання газети "Паризька хроніка", веде судові процеси з видавцями раніше написаних романів; через порушення порожніх формальностей він потрапляє у в'язницю (втім, всього на три дні), його весь час осаджують з вимогою виконання даних ним зобов'язань та із загрозами неустойок. У 1836 році у нього було близько п'ятдесяти тисяч франків боргу різним особам.
Титанічна робота все ж таки не давала йому виплутатися з боргів. Вирвавшись з Парижа, в містечку Саше за двадцять днів пише він першу частину "Втрачених ілюзій", але продовження і закінчення все відкладаються.
І все-таки не тільки перетин однієї праці множиною інших великих і дрібних творів був причиною такої довгої роботи над "Втраченими ілюзіями". Доля головного героя містила в собі щось особливо серйозне. Досвід дійсного життя, вкладений у цей роман, був особливо значний. Багато що тут неможливо було додумати за одну ніч, за один тиждень, за один місяць. Потрібно було ще й ще спостерігати життя, внутрішньо об?рунтувати висновки, що складаються.
Навіть пряме продовження цього роману – "Блиск і убогість куртизанок" – було вже почато, а "Втрачені ілюзії" ще закінчений не був [29, 37].
Логіка роману випрямлялася, дозрівала в процесі роботи. І в цьому відношенні, в поєднанні життєвості, природності з повнотою виразів ідеї цей роман – справжня досконалість.
Незвичайні перші його рядки: "В той час, коли починається ця історія, друкарські верстати Стенхопа і валики для розподілу чорнила в невеликих провінційних друкарнях ще не застосовувалися". І далі – цілий абзац, присвячений техніці друкарської справи.
"Не дивлячись на те, що Ангулем основним своїм промислом був пов'язаний з паризькими друкарнями, тут як і раніше працювали на дерев'яних верстатах, що збагатили мову нині забутим виразом: довести верстат до скрипу. У тутешній відсталій друкарні все ще існувала просочена фарбою шкіряна маца, якою тискальник наносив фарбу на друкарську форму. Висувна дошка, де поміщається форма з набраним шрифтом, на яку накладається лист паперу, висікалася з каменя і виправдовувала свою назву мармур" [29, 38].
Уявіть пані того часу, любительку світських або чутливих романів, яка з перших рядків занурюється в технічну термінологію і в турботи власника маленької друкарні.
А тим часом ця тема – техніки, праці, винахідництва, відкриттів, натхнення – стає одним з лейтмотивів роману, він звучить то голосно, то приглушено. І радощі в ньому, і страждання, і сміливі надії, і болісні тривоги.
І далі – не тільки уявну читачку, пані минулого століття, але й вас неодмінно вразить сцена єдиного в цьому романі освідчення в коханні.
Захід сонця на березі ріки Шаранти: "Широкий водний простір, по якому сонце, що заходить, розсіювало своє радісне сяйво". Єдина картина природи у всьому романі – найчистіша і найсвітліша поетична сторінка. Зазвучала мелодія, як осяяна сонцем, що заходить, річка. Зазвучала і обірвалася.
Давид Сешар і юна красуня Єва. Це їх вирішальне побачення, що зв'язує їх навіки. Але лише два-три рядка – слова любові і сім сторінок – плани винахідника, захопленого ідеєю "застосувати деякі волокнисті рослини для виготовлення паперу".
Сім сторінок – забагато! Але Давид не може не говорити про це, це поезія його життя. Він у владі натхнення, це поезія праці, розумної, наполегливої, такої, що долає всі перешкоди, безстрашного, прирікаючого на позбавлення і все-таки радісного, ось що втілено в образі скромного типографника Давида Сешара.
2.2. Поезія і втрата ілюзій
Тему "втрачених ілюзій", винесену в заголовок твору, Бальзак наповнив глибоким соціальним змістом. Причому, як зазначалося в передмові до першого видання роману, він не обмежив її "лише історією молодого чоловіка, який вважав себе видатним поетом, і його стосунків з жінкою, котра спершу підтримує у ньому цю певність, а потім залишає його в Парижі без грошей і без покровителів. Зв'язки, що існують між провінцією і Парижем, його зловісна привабливість показали автору молоду людину XIX ст. в новому світлі: він подумав про жахливу болячку нинішнього століття, про журналістику, яка з'їдає стільки життів, стільки чудових думок і згубно діє на устої скромного провінційного життя. Він подумав насамперед про найфатальніші ілюзії нашого часу, про ілюзії сімей щодо своїх нащадків; деякі із цих молодих людей наділені талантом, проте позбавлені волі, яка надає талантові сенсу, і принципів, які застерігають людину від помилок. Рамки твору, таким чином, розширилися" [15, 128].
Як і інші зрілі твори Бальзака, роман "Втрачені ілюзії" тісно пов'язаний з основною проблематикою "Людської комедії". Зокрема, в ньому знаходить подальший розвиток критика індивідуалізму буржуазної людини, її всепроникаючого егоїзму, в якому письменник вбачав найбільше соціальне зло сучасності. "Розвиваючись, задум повинен був включити в себе досить-таки різноманітні проблеми, розглянуті під одним кутом зору, – індивідуалізму, що роз'їдає сучасне суспільство, руйнує не тільки суспільні й сімейні відносини, а й саму моральність індивіда. Чи
