Проблемою наукового дослідження тексту як особливого лінгвістичного, переважно письмового об’єкта , що ґрунтується на смисловій цілісності поєднаних речень для передачі взаємопов’язаних різнотипних мовленнєвих актів у літературних творах, займалося чимало дослідників (А. Андрієвська, Г. Єрмоленко, І. Гальперін, З. Гетьман, В. Кухаренко; T. van Dijk, W. Dressler, M. Halliday, R. Hasan та ін.)

Основною властивістю будь-якого тексту є його здатність містити в собі й передавати інформацію. Текст являє собою складне утворення, що одночасно включає в себе мовні, лінгвістичні, мовленнєві, розумові, стилістичні, експресивні й інші компоненти. Текст можна розглядати двояко — як статичне або ж динамічне явище. Статичний стан відповідає звичному розумінню тексту, якщо його розглядати як деякий результат, продукт мислиннєво-мовленнєвої діяльності. Динамічний стан – це текст у процесі його породження, сприйняття, розуміння. Для позначення динамічного стану тексту використовується також термін "дискурс" [Артюнова 1990: 136].

Термін " дискурс " в мовознавчих дослідженнях останніх років набув великого зацікавлення. Лінгвісти (Н. Арутюнова, Ш. Баллі, Е. Бенвеніст, А. Вежбицька, Т. ван Дейк тощо) та філософи (Платон, Арістотель, Плотін, А. Бергсон та ін.) все більше і глибше прагнули дослідити даний феномен, який має надзвичайно багато нез'ясованого та невстановленого [Серажим 2001: 7].

Дискурс є основою всього того, в чому накопичується інформація (Я. Ребане), соціальна пам'ять та знання (М. Розов, В. Колеватов, В. Бакієва), колективна пам'ять (М. Блок), зовнішня пам'ять (А. Моль), історична пам'ять (Е. Соколов, В. Устьянцев), у чому живе філософія історії та прогресу людства.. Він є свого роду генератором для кожного нового покоління, завдяки якому людство кожної генерації не починає свого розвитоку із самого початку, а, використовуючи підготовлений і пройдений старт, має унікальну можливість крокувати вперед, до нових звершень і вершин, тому що йому притаманна головна категорія, яка, власне, і уможливлює будь-який процес руху розвитку в широкому смислі, — це і є категорія відображення.

Для лінгвістики традиційними є два розуміння дискурсу за Н.Д.Арутюновою. Перше з них: «зв’язний текст в сукупності з екстралінгвістичними - прагматичними, соціокультурними, психологічними та іншими чинниками» [Арутюнова 1990: 136]. Треба зазначити, що спочатку лінгвістика тексту звертала на екстралінгвістичні чинники менше уваги, і для В.А.Коха, наприклад, термін «дискурс» у 1965р. фактично означав «зв’язний текст». К.Гаузенблаз тоді ж (1966) називав терміном «дискурс» будь-який твір зв’язного мовлення. Лише через декілька років, у працях передусім Т.А. ван Дейка, екстралінгвістичним чинникам почала приділятися спеціальна увага, на що наголошує Н.Д.Арутюнова, і яка запропонувала диференціювати поняття дискурсу і тексту.

За Н.Д.Арутюновою дискурс - це «текст, взятий у по-дієвому аспекті; мовлення, що розглядається як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і механізмах їхньої свідомості» [Арутюнова 1990: 136]. Тобто це подія, у центрі якої - словесний компонент; комунікативний акт, взятий не тільки в повноті своєї структури, але і в своїй повній тимчасовій протяжності, що включає, в тому числі, і різноманітні його оцінки учасниками та спостерігачами, і дійсні наслідки, що навіть прогнозуються.

В основі лінгвістики тексту лежить, як відомо, аналіз не окремих речень, а сукупність речень, що дає можливість визначати закономірності об'єднання речень у зв'язний текст. Аналіз мовних одиниць на цьому рівні передбачає використання дискурсивного методу, спрямованого на розкриття специфіки об'єднання тексту в єдине ціле. Дискурсивний аналіз передбачає переосмислення таких традиційних таких граматичних та лексичних засобів, які розглядаються як когезивні елементи, що зв'язують текст [Єфименко 1997: 1].

Об'єкти вивчення традиційної лінгвістики і дискурсивного аналізу є різними : перша займається вивченням ізольованих, граматично правильних речень, що розглядаються поза контекстом, а дискурсивний аналіз - будь-якого зв'язного відрізку мови розглядається у контексті. Варто згадати, що вперше проблемами дискурсивного аналізу займалися переважно представники західної лінгвістичної школи (М.А. Хеллідей, М.Маккарті, Г.Кук та інші). У вітчизняній літературі він тільки набуває розповсюдження.

Слід зазначити, що досить важливе місце у дослідженнях сучасної лінгвістики посідає проблема передачі внутрішнього мовлення у літературному творі. Питаннями передачі внутрішнього мовлення в художній літературі займалось багато вітчизняних вчених: А.А.Андрієвська, І.В.Артюшков, В.А.Єфименко, С.Ю.Завадовська, К.Я.Кусько, В.А.Кухаренко, О.С.Нікітіна, Р.П.Осадчук, О.С.Полташевська, Н.І.Сакварелідзе, Н.Ю.Сахарова, Г.Г.Ярмоленко, та інші. В основному монографічні дослідження внутрішнього мовлення й моделей його репрезентації в художньому тексті проводилися на матеріалі іноземних мов. Так, зокрема І.В.Артюшков присвятив докторську дисертацію проблемі синтаксичної побудови внутрішнього мовлення героїв і його зображення в російській художній літературі. Л.Г. Попова досліджує процеси реалізації в німецьких і російських художніх текстах внутрішнього й зовнішнього мовлення з позиції прагмалінгвістики. Об’єктом аналізу кандидатської дисертації В.А. Єфименко є потік свідомості та його дискурсивна характеристика в англійській мові. Р.П. Осадчук розглядає відтворення внутрішньої дії в сучасному французькому романі та ін.

Проте, в усіх цих роботах спостерігаються розбіжності в поняттях і термінології. Для позначення цього явища використовуються різні формулювання, такі як "невласне-пряма мова", "вільна непряма мова", "розповідь від першої особи", "внутрішній монолог", "зображене внутрішнє мовлення". Деякі з даних понять в роботах окремих авторів пересікаються (наприклад, А.А.Андрієвська називає