Значний внесок у дослідження невласне-прямого мовлення у вітчизняній лінгвістиці зробили М.М.Бахтін [Бахтин 1979] та В.В.Виноградов [Виноградов 1961]. Такий інтерес до феномену невласне-прямого мовлення можна пояснити щонайменше двома факторами: необхідністю переосмислення його разом із іншими базовими проблемами лінгвістики із врахуванням теоретичних положень дискурсної та когнітивної лінгвістики, а також особливостями розвитку художньої літератури, яка постійно урізноманітнює форми поєднання в тексті мовлення персонажів та наратора (тобто оповідач). Наратування (пох. від фр. naratologer) - це ведення оповіді з охопленням однієї чи кількох подій, тобто це фактично дискурс [Енциклопедія 2000: 415].

Невласне-пряме мовлення трактує суть явища як спосіб передачі мовлення чи думок персонажа наратором. Саме висловлювання належить наратору, але передає в першу чергу особливості персонажа та служить для розкриття його образу. Таким чином, невласне-пряме мовлення несе у творі подвійну функціональну нагрузку: це результат мовомисленнєвої діяльності персонажа, але він є залежним від наратора.

В сучасній лінгвістиці існують три основних концепції пояснення суті невласне-прямого мовлення. Представники першої концепції вбачають її у завуальованості мови, невизначеності кому вона належить - авторові чи персонажеві. Ця думка викликає сумнів, адже очевидно, що автор свідомо використовує власне цей тип художнього мовлення на відміну від прямого та непрямого мовлення з певною метою.

Друга концепція пояснює невласне-пряме мовлення психологічним співпереживанням, «пережитістю» мовлення. З цим важко не погодитись, оскільки безсумнівним плюсом вважається вміння автора вжитися в образ персонажа, передати найменші нюанси його душевних переживань.

Згідно з третьою концепцією навласне-пряме мовлення є мовленнєвою інтерференцією чи контамінацією. Контамінація (т.б. схрещення) - це взаємопроникнення дискурсномовного плану автора-наратора в мовну перспективу персонажа [Сенічева 2003: 37].

Потік свідомості має безпосереднє відношення як до внутрішнього мовлення, тому що він є одним із засобів передачі художньо-трансформованого внутрішнього мовлення, так і до лінгвістики тексту, оскільки є текстом особливого роду. На жаль, у вітчизняній лінгвістиці потік свідомості досліджений недостатньо. В одних роботах знаходимо лише згадки про цей літературний прийом, в інших потоку свідомості торкаються дотично або ж порушуються окремі аспекти даної проблеми.

1.2. Дискурс і текст

Дискурс (лат. discursus - міркування, франц. discours - промова, виступ) — сукупність висловлювань, що стосуються певної проблематики, розглядаються у зв'язках з цією проблематикою, а також у зв'язках між собою. Під дискурсом розуміють будь-яку стійку форму висловлювання, яка зберігає свою структуру незалежно від емоційного фону висловлювання [Словник іншомовних слів 2000: 149].

Термін "дискурс" у широкий науковий обіг був введений дослідниками масовоінформаційної діяльності, а саме: його приписують 3. С. Харрісу (1952), який займався аналізом мови реклами, хоча класична форма філософського, а отже, загальнонаукового дискурсу проявила себе ще в V-IV ст. до н. є. (Платон і Арістотель). У такий спосіб було зроблено спробу подолати обмеженість поняття "текст", тому що у лінгвістиці свого часу було запроваджено концепт "мовлення", яким намагалися позначити мовний твір як висловлювання суб'єкта, що мало свої передумови - певні авторські настанови і наміри та наслідки сприйняття висловлювання і його інтерпретації аудиторією. Введення у категоріальний апарат поняття дискурсу дозволило розглядати будь-який матеріал значно ширше: і як явище, що відображає творчість і процес, і як результат, тобто як власне дискурс, і як його "матеріальний слід" - текст.

 Дискурс як явище сучасного комунікативного середовища є результатом мовленнєво-комунікативної діяльності. Однак, усупереч поширеним у сучасній науці поглядам, дискурс завдяки своїй комунікативно-діалогічній природі постійно розвивається, набуваючи дискретних характеристик [Макаров 2003: 28].

В основі будь-якого дискурсу лежить внутрішня діалогічність, яка є організуючим принципом, спільним і для діалогу, і для монологу.

 Ключовим моментом у розвитку дискурсу – як ситуативно-зумовленого, так і ситуативно-вільного – є суперечність у сферах: суб’єкт/суб’єкт, суб’єкт/об’єкт або суб’єкт/цінність. Дискурс може бути спрямованим на попередження суперечності, на її подолання чи, навпаки, на загострення [Серажим 2002: 100].

Подолання суперечності відбувається лише в умовах реальної комунікації – саме тоді й можна вести мову про справді комунікативний дискурс. Ідеальною для комунікативного дискурсу мовленнєвою ситуацією є така, за якої діалог не спотворюється ні випадковим упливом зовнішніх чинників, ні перешкодами, що виникають у самій структурі комунікації. Подібна мовленнєва ситуація унеможливлює перекручення дискурсу, зумовлюючи таку структуру комунікації, яка створює однакові (симетричні) умови вибору та здійснення мовленнєво-комунікативних дій для всіх учасників.

Дискурс, за К.Серажим – це складний соціолінгвальний феномен сучасного комунікативного середовища, який, по-перше, детермінується (прямо чи опосередковано) його соціокультурними, політичними, прагматично-ситуативними, психологічними та іншими (конституючими чи фоновими) чинниками, по-друге, має “видиму” – лінгвістичну (зв’язний текст чи його семантично значущий та синтаксично завершений фрагмент) та “невидиму” – екстралінгвістичну (знання про світ, думки, настанови, мету адресанта, необхідні для розуміння цього тексту) структуру і, по-третє, характеризується спільністю світу, який упродовж розгортання дискурсу “будується” його репродуцентом (автором) та інтерпретується реципієнтом (слухачем, читачем тощо) [Серажим 2002: 98].

Термін “текст” є багатозначним. Терміном “текст” позначають будь-який уривок зв’язаної мови, починаючи від звичайного буденного висловлювання до повісті роману, нарису чи наукового тексту.

Текст (від лат. – зв'язок, поєднання, тканина) – писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлювань, об’єднаних смисловими формально-граматичними зв’язками, а в загально композиційному плані - спільною