Основна відмінність дискурсу від тексту полягає у властивих першому ідеях розвитку та зумовленості екстралінгвістичними чинниками, а відмінність між дискурсом і мовленням – у чітко вираженій соціальній орієнтації першого й індивідуальному характерові другого. Дискурс – це своєрідне “віддзеркалення” тексту в свідомості конкретного індивіда у конкретній ситуації в конкретний момент.

Отже, на відміну від тексту, він є носієм не тільки інформації, а й усього, що її спричинило: чинників, що породжують нову інформацію і нові тексти.

“Записати” дискурс повністю так само неможливо, як неможливо “записати” хоча б одну мить життя людини – у всій сукупності її слухових і зорових вражень, дотикових, нюхових, смакових, соматичних відчуттів, психологічних переживань, потоку думок тощо. Текст становить “упаковану” комунікацію, включаючи в згорненому вигляді не тільки всі елементи комунікативного акту, а й сигнали для їх дешифрування, але це ні в жодному разі не означає, що текст є дискурсом, адже дискурс у філогенезі передує тексту, подібно до того, як діалог передує монологу, а мовлення – мовній системі [Лотман 1981].

Варто згадати ідею О. Москальської про три “цілісності”, що зумовлюють і забезпечують єдність автономної мовної побудови, котру визначають як текст: змістову цілісність, комунікативну цілісність і структурну цілісність. Виділено і проаналізовано текстотвірні категорії, що лежать в основі цих диференційних ознак тексту: концепт, семантику і логіку тексту, комунікативний та естетичний впливи, синтаксичні, лексичні, фонологічні текстотвірні категорії. На рівні структурної єдності текстотвірні категорії співвідносяться з компонентами, репрезентованими різними мовними засобами, які, в свою чергу, мають кореляти у вигляді текстотвірних елементів. У цих елементах і реалізуються відповідні текстотвірні компоненти в процесі створення (породження) конкретного тексту [Москальская 1981].

На відміну від дискурсу, текст – це мовленнєвий твір, який виконує функцію вербального “вписування” в навколишню дійсність відображеної у свідомості мовної особистості картини світу, з метою її зміни. Мотив для породження тексту створює ситуація (викликаючи певну інтенцію), а відправним моментом породження тексту (як, власне, і кінцевою метою його сприйняття) виступає відповідний концепт. Концепт зумовлює змістову будову тексту, а через нього – логічну будову. Відображаючи інтенції автора (і будучи опосередкованим через ці інтенції), він також задає комунікативну цілеспрямованість тексту: комунікативний або естетичний вплив. При сприйнятті тексту реципієнт йде у зворотному напрямі: від тексту (в його вербально вираженій формі) до концепту. На цьому шляху він для розуміння текстового концепту співвідносить сприйняту текстову інформацію не тільки з контекстом (без чого неможливе розуміння логіки, семантики та комунікативної цілеспрямованості тексту), але і з пресупозицією, в яку “закладені” певні когнітивні структури автора тексту.

Трактування дискурсу як складного комунікативного явища, складниками якого є текст і екстралінгвістичні чинники (фонові знання, погляди, настанови, цілі адресата) дозволяє визначити текст як елементарну (тобто базову, мінімальну й основну) зриму одиницю дискурсу. Як мовленнєве вираження дискурсу, текст – це продукт, що утворився внаслідок мовної специфіки та адресований мовній особистості. У ньому реалізується антиномія: системність/індивідуальність, без яких він не може бути впізнаваним.

За Ф.Бацевичем, текст – це предикативна одиниця, а дискурс – це мовленнєва дія, мовленнєвий комунікативний хід, інтеракція [Бацевич 2004: 147].

Отже, дискурс і текст це не одне і теж. Текст – це зупинений, застиглий дискурс, тому що в ньому вилучені живі обставини учасників з їх психологічними, когнітивними, соціальними особливостями, часом спілкування тощо. Текст – одиниця лінгвістичного аналізу, а дискурс – комунікативного аналізу, тому що це одиниця соціолінгвальна, інтерактивна.

1. 3. Когерентність і когезія, типи когезії

Текст - не хаотичне нагромадження одиниць різних мовних рівнів, а упорядкована система, в якій все взаємопов'язано та взаємообумовлено. Це, однак, не означає, що текст представляє собою нечленимий моноліт. Цільооформленість одиниць попередніх рівнів - слова і речення - не суперечить можливості їх членування на більш елементарні компоненти. Те ж саме - текст. Його системність та структурованість не заперечує, а, навпаки, передбачає можливість його формального (архітектонічного) та змістовного (композиційного) членування. Так, твори великих розмірів (книги) поділяються на частини, розділи, абзаци, що і розробляють свої локальні теми і тому мають певну формальну та змістовну самостійність. Вона виявляється, наприклад, у можливості пуб-лікації або сценічного виконання окремого фрагменту з роману, повісті, драми. Але подібна автосемантія текстового відрізку має відносний, характер, тому що вимагає обов'язкової опори на цілий текст. Іншими словами, категорія членування виступає в нерозривній діалектичній єдності з категорією зв'язності [Кухаренко 2004: 75].

Останню можна розуміти двояко: як змістовну, і як формальну зв'язність. В останньому випадку сусідні частини тексту мають експліцитно виражене поєднання за допомогою мовних засобів. Формальну зв'язність тексту називають когезією (В. Дресслер), зовнішньою спаяністю (К. Кожевникова), відрізняючи її від когерент-ності (В. Дресслер), внутрішньої спаяності (К. Кожевникова), інтегративності (І.Р. Гальперін), тобто зв'язності змістовної. Саме в рамках останньої здійснюється розвиток теми, яка і виступає основним засобом створення зв'язності тексту як його невід'ємної категорії. Нерідко, використовуючи термін "зв'язність", мають на увазі обидва аспекти єдності тексту, тому що змістовна зв'язність передбачає обов'язкову наявність більш-менш розгорнутої формальної. Правда, зворотного ходу ця залежність не має, і література наводить нам немало прикладів свідомого порушення когерентності висловлювання при бездоганності його когезії.

Членування тексту надзвичайно важливо для його аналізу - воно дає досліднику можливість оперувати окремими текстовими фрагментами різної довжини як відносно автосемантичними одиницями. Од-нак при розгляді цілого тексту випливає, що автосемантія окремих частин поступово падає по мірі