Текст потоку свідомості є особливим видом тексту з властивими йому граматичними, фонетичними, лексичними, стилістичними особливостями, своєрідним пунктуаційним оформленням та графічними прийомами [Єфименко 1997: 4].

Потік свідомості як підтип передачі художньо-трансформованого внутрішнього мовлення має такі особливості:

ь скорочення речень, що обумовлено потребою показати ті психічні процеси, які не оцінюються й не обробляються;

ь наявна фіксація одиничних образів, неясних відчуттів, що призводять до спрощення структури речення;

ь домінуючим типом є неповні речення;

ь наявність еліптичнх конструкцій;

ь у значній кількості використання номінативних речень;

ь відсутність авторської ремарки;

ь наявність багатосполучниковості;

ь перенасичення риторичними фігурами, а саме надмірне вживання метонімії, метафор, епітетів;

ь специфічне пунктуаційно-графічне оформлення речень.

Характерною рисою внутрішнього мовлення є його діалогізація, що проявляється в наявності в потоці свідомості внутрішніх діалогів.

Потік свідомості у творах представлений у вигляді окремих фрагментів, тобто якісь історії, спогади, згадки героя [Єфименко 1997: 4].

Потік свідомості не є незв'язним і хаотичним нагромадженням думок, для нього характерні такі поняття, як когезія і когерентність, речення в ньому пов'язані різними типами зв'язку: граматичного, лексичного, логічного, стилістичного, асоціативного.

Для нього характерні різні види зв'язку між реченнями. Поряд з лінійним зв'язком, тобто зв'язком між сусідніми реченнями, існує вертикальний зв'язок, тобто зв'язок, що здійснюється на протязі всього твору. Завдяки подібному зв'язку розрізнені, на перший погляд, фрагменти об'єднуються в єдине ціле, утворюючи цілісну картину. Однак, не завжди має місце дослівне повторення певної фрази, тут може простежуватися розвиток теми, вживання непрямих індикаторів процесу, який має місце в свідомості суб'єкта.

Отже, ключі до розшифровки свідомості персонажів можуть бути розкиданими по всьому твору, при цьому досягається подвійний ефект: зображення незв'язності, уривчастості потоку свідомості і здатність читача проникнути в цей внутрішній світ героя і зрозуміти його.

1.5. Структурні форми внутрішнього мовлення

(невласне-пряма мова)

Внутрішнє мовлення (далі: ВМ), представлене з перспективи самого персонажа, є способом саморозкриття героя. Відкриваючи перед читачем внутрішній світ головної діючої особи, воно дає можливість зрозуміти механізм його зовнішніх дій.

Наявність у ВМ лінгвістичних, фізіологічних, комунікативно-когнітивних та психолінгвістичних характеристик дає підстави для визначення внутрішнього мовлення як багатоаспектної лінгвістичної категорії, яка представлена: 1) у психологічному аспекті - понятійною категорією; 2) у нейрофізіологічному - мовленнєвою категорією; 3) у лінгвістичному аспекті - конотативною категорією [Сенічева 2003: 35].

Зображене ВМ представляє собою художню репрезентацію внутрішнього мовлення та є його аналогом. У тексті ВМ може використовуватися автором з точки зору об'єктивної та суб'єктивної модальностей, що передбачає виділені нами принципи когнітивності та комунікативності використання ВМ в тексті.

ВМ має специфічне вираження в художньому тексті, яке представлене 3-ма типами: потік свідомості, внутрішній монолог та діалог, та невласне-пряме мовлення. За нашими спостереженнями, кожний тип зображуваного внутрішнього мовлення має свої власні підтипи.

Перший тип ВМ характеризується тим, що основну розповідь веде автор, але час від часу він дозволяє герою сказати своє слово. ВМ існує тут у формі слів, словосполучень, зворотів, речень, властивих тільки герою. За своїми експліцитно та імпліцитно вираженими особливостями потік свідомості є самостійним підтипом ВМ, переданого у формі авторської розповіді. Наведемо приклади із тексту:‘

Die Soldaten treiben sich dort herum’, dachte er, ‚Bauernjungen, Fabrikarbeiter Tischler; nachher komme ich und packe sie ,denn sie sollen ja Wachdienst machen- aber eigentlich kцnnten sie meinetweg auch Karten kloppen, die Nacht ist ja schцn, dort komm wahrhaftig der Mond herauf, dick und gelb wie Butter … Sie haben ganz recht, ich sperre sie dafьr ein und habe auch recht…’[Zweig 1967: 184].

Другий тип ВМ характеризується тим, що автор відсутній як розповідач, на перше місце висувається герой. Сюди відносять внутрішній монолог та внутрішній діалог, напр.:

Ich hatte persцnlich Bekannte unter denen, die sich den Himmel verdrьckten oder in die Erde, wie ihr wollt. Zwei Kinder- einen Jungen und ein Mдdel, elf und vierzehn. Und die waren nicht gestorben, wenn sie nicht durch das Klavier hineingelegt worden wдren, das ihrer Mutter gehцrte. Die Mutter war eine Witwe, eine stille bьrgerliche Jьdin [Zweig 1967: 198].

Woran mich dieser Sommer erinnert. Nдmlich an den vorigen! Wir saЯen in Bialystok, ьber Bialystok saЯen Typhus und Ruhr. Erinnert ihr euch noch? Das Gebдude der Abteilung hatte als Gegenьber die katolische Kirche, und sie machte uns wild durch ihr Gebimmel. Warum bimmelte sie? Weil so viele Zivilisten die Gelegenheit benutzen zu sterben, Todes zu verbleichen, das Zeitliche zu segnen, die himmlischen Herscharen zu vermehren und das irdische Jammertal mit den ewigen Jagdgrьnden zu vertauschen [Zweig 1967: 197].

Третій тип ВМ – невласне-пряме мовлення – це контамінація (схрещення) голосів автора і героя. Точка зору остан-нього домінує, хоча сигнали його мовленнєвої присутності завжди за кількістю поступаються авторському тексту і можуть бути зведені до одного-двох цитатних слів персонажа або розмовної конструкції, напр.:

Sie atmeten tiefer und rьhrten sich nicht. „Bleibe doch nicht hier, komm doch mit mir, flьsterte er ergriffen. „Kein Wort davon, ich bitte dich. “ Und sie kьsste ihn wieder. “Liebste“, sagte er leise; ‚Lilith’, dachte er, und lauter liebend : „ Lilith.“ – „Wieder ein Name“ , lдchelte sie noch weinend [Zweig 1967: 116].

Невласне-пряме мовлення (далі: НПМ) – це фактично переключення викладу в план героя без зміни формально-го позначення суб'єкта мовлення вперше було описано в 1919 р. і