За наявності значних розбіжностей в класифікації видів невласне-прямого мовлення і визначенні його місця в прозі ХІХ-ХХ ст. всі дослі-дники, однак, погоджуються з тим, що основна його функція - зобра-ження ситуації зсередини, з позиції особи, яка її безпосередньо пережи-ває, а її мовне вираження представляє собою сплав мовлення персона-жа і мовлення автора. Конкретне призначення і зміст різнооформленого невласне-прямого мовлення дозволяє говорити про кілька його видів.

Перший вид НПМ - невласне-авторська оповідь. На відміну від внутрішнього мовлення, вона не заморожує рух сюжету, але є його органічною частиною. Динаміка зовнішньої дії не пору-шується - змінюється кут зору його опису.

Другий вид НПМ - непрямо-пряме мовлення або вимовлене НПМ, є повторне відтворення (іноді подумки) раніше вимовленої. Це змішання елементів непрямого мовлення та прямого.

Автор залишаючись в оповіді не сам пере-казує мовлення персонажа, а створює враження його безпосереднього звучання. Відтворюване звучне мовлення зберігає основні лексичні та синтаксичні особливості діалогу. [Кухаренко 2004: 183].

Непрямо-пряме мовлення (вимовлене НПМ) представляє собою дуже економний спосіб характеризації персонажа - автор вибирає з діа-логу, який (припустимо) відбувся, репліку, яка найбільш повно відповідає його задачам, подаючи решту ситуації в своєму переказі. Ця єдина від-творена репліка відіграє роль камертона, який забезпечує сприйняття наступного викладу в цьому ж ключі, немовби з точки зору персонажа, напр.:

Trotz scharfen Fliegereinsatzes der eigenen Staffeln lieЯen es sich die Englдnder nicht nehmen, unter den Pferden und Reitern ein groЯes Schlachtfest anzurichten. Es konnten auch Amerikaner und Franzosen gewesen sein. Wir hatten ja die Auswahl. Hдtten es ja nicht soweit kommen lassen mьssen, murrt Feldwebelleutnant Kliem. Die beiden anderen nicken nicht einmal. Sie sind der gleichen Meinung, niemals durfte der Krieg soweit getrieben werden [Zweig 1967: 218].

Третій вид НПМ - зображальне мовлення (внутрішнє НПМ) має багато спільного з внутрішнім мовленням, хоча автор не дає слова суб'єкту мовлення. Дійсно, вводячи зображальне мовлення, автор надзвичайно економно показує і внутрішній світ героя, і своє відношення і до нього, напр.:

Es klingt alles so kitschig: aber ich habe das Leben nicht erfunden, und wer weiЯ, was zwischen Geschwistern sich abspielt, wenn sie einander verstehen und das kleinere das grцЯere bewundert. Keine Musik mehr, so schwarzweiЯe Tasten weggeschleppt, drauЯen Krieg, Not, Aussichtslosigkeit und immer feste blauer Himmel und Sonnenschein, das macht mьrbe [Zweig 1967: 200].

Провести чітку межу між авторським голосом і голосом персона-жа в невласне-прямому мовленні іноді надзвичайно складно. Вони бу-вають так тісно переплетені, що при малій довжині власне авторської фрази в масиві зображального мовлення воно може повністю злитися з загальним особисто-довірливим тоном викладу. Однак морфологічне оформлення зображального мовлення і "прорив" авторського голосу створюють певну дистанцію між внутрішнім світом героя і читачем. Ця незрима присутність третьої особи, автора, надає даній формі вислов-лювання заданий, свідомо організований характер, відсутній при ви-користанні художником внутрішнього мовлення.

Незважаючи на певну дистанційність НПМ від персонажа, його все ж слід об'єднати з типами викладу, які безпосередньо заявляють свою точку зору, - діалогічним та внутрішнім мовленням. Отже, позиція героя, його саморозкриття отри-мують в тексті більше кількісне вираження, ніж авторське мовлення, що добре узгоджується з центральним положенням персонажа у всій образній системі твору [Тимофеев 1966].

Контамінований, синтетичний характер НПМ дозволяє прослідку-вати певний ізоморфізм між ним та іншими типами викладу. Так, за сво-їми функціями, смисловому вираженню, лексичному наповненню та син-таксичній організації зображення НПМ співвідноситься з внутрішнім мовленням, вимовлене (непрямо-пряме) мовлення - з діалогом, невласне- авторська оповідь - з авторським викладом.

В прозаїчних творах достатньої довжини, як правило, виявляються всі типи викладу та їх різновиди. Однак можна побачити і певну тенденцію в сучасній прозі: використання внутрішнього мовлення та зображе-ного НПМ носить взаємовиключний характер, і останнє явно і значно превалює над першим.

Отже, невласне-пряме мовлення- це одна з форм репродукції мово мислення персонажа, що передбачає контамінацію голосів наратора і персонажа.

1.6. Різновиди внутрішнього мовлення

(монолог та потік свідомості)

Повне або майже повне невтручання автора в потік внутрішнього мовлення героя має наслідком художнє явище, яке отримало назву по-тік свідомості (stream of consciousness). Термін вперше з'явився у 1890 р. в роботі У. Джеймса "Принципи психології" і позначав потік внутрішніх переживань людини. До літературного відображення цього явища термін був вжитий набагато пізніше, в 1922 році, в критиці, пов'язаній з публікацією роману Дж. Джойса "Улісс" ("Ulysses"). Дж. Джойс, прав-да, за його власними словами, не винайшов цей художній прийом, а запо-зичив його з роману французького письменника Е. Дюжардена "Les Lauriers sont coupes" (1887 p.), опублікованого англійською мовою під заголовком "We' ll to the Woods No More". Сам Дюжарден назвав вико-ристану ним художню форму внутрішнім монологом (interior monologue). Згодом у використанні двох термінів було багато плутани-ни: вони вживалися як абсолютні або як гіпо-гіперонімічні синоніми, при-чому в різних працях родове і видове поняття закріплювалося то за по-током свідомості, то за внутрішнім монологом. Буде доцільним в якості загального терміну, що об'єднує всі різновиди прямого художнього зо-браження розумової діяльності персонажа, використовувати "внутрішнє мовлення". При цьому кожен з вищенаведених термінів закріплюється за явищем, що має власну змістовну специфіку і мовне оформлення [Кухаренко 2004: 171].

Якщо в основу класифікації різновидів внутрішнього мовлення, що
функціонують в художній літературі, покласти критерії розчленованості і
об'єму,