Техніка потоку свідомості складна і для письменника і для читача. Першому необхідно створити ефект примхливого зчеплення свідомого та підсвідомого, раціонального та ірраціонального, реальності та вимис-лу, що асоціативно розвивається. Другому необхідно відшукати в цьому складному мереживі якісь логічні опори, зв'язати їх з зовнішніми подія-ми, визначити відношення між ними. Читання твору перетворюється у розв'язання задачі з багатьма невідомими, де наперед знаєш, що ви-черпна відповідь неможлива.

Індивідуальність розумового процесу кожного персонажа, індивіду-альність автора, що його відображає - все це обумовлює різноманіт-ність засобів, які використовуються для створення ефекту асоціативно-го потоку. Наведемо приклади із тексту:

„Kein brennendes Leid der Wiedergeburt mehr. Heil ьber dich, dein edles Blut; das Rad der Verkettung lieЯ es schon frei“. Der Kaiser sah ihm atmend an: dieser Irrsinige; der Vernichung lobpries! Anbeter des Todes, Fliehender vor dem sьЯem Leben - nackte Narrheit… Aber es gab kein Zurьck mehr: „Den letzten meines Hauses also!“ Pochende stille, Angst im Raume. Das Summen, Summen… Der Spiegel trьbte sich: man sah. Sie drдngten aneinander die eiskalte, kцrnig raue Haut der Wangen: Ein Vulkan im Hintergrund: Neapel? Eine Menge. Ein Schafott. Ein Jьngling kniend, ein Haupt fдllt. Ein Richter zerbricht ein Wappenschild: das Kaisers Wappen, seinen Adler [Zweig 1967: 28].

Потік свідомості з лінгвістичного погляду вимагає введення в аналіз специфічних особливостей, які притаманні свідомості, у процесі їх репрезентації в художньому тексті. Автори продуктивно використовують лексико-граматичні одиниці (повтори слів, речень, гра слів, цитати, мовні кліше), синтаксичні (номінативні речення, обрив речення, питальні речення, що створюють внутрішній діалог в текстах потоку свідомості, стилістичні (введення в текст без увідної ремарки, трансформація у внутрішній монолог чи внутрішній діалог), графічне оформлення (надмірна кількість розділових знаків, або їх відсутність, дужки, подвійне тире, гра зі шрифтами) та ін.

Наступною формою, в якій представлене внутрішнє мовлення, є вну-трішній монолог. Саме тут відкривається духовний, моральний, ідейний образ героя в істинному вигляді. Наодинці з собою герой роздумує, зга-дує, аналізує, планує. Відсутність свідків та співрозмовників забезпечує і повну відвертість персонажа. Читач отримує уявлення про героя "з пер-ших рук", заглянувши у його внутрішній світ. Правда, психологи давно встановили, що власна версія людини про себе далеко не завжди найбільш до-стовірна і сама, зсередини, людина і чує, і бачить себе не такою, якою його чують та бачать інші. Однак, навіть якщо людина помиляється, важливо виявити справжні мотиви, що нею керують, тому що саме в них можуть лежати підстави для засудження або виправдання її поведінки. Наведемо приклади із тексту:

Er hatte den Bauch voll Zorn, gab keine Frage! Was nahmen sich diese Leute heraus, welche Frechheit eigentlich in dieser Prьfung auf Herz und Nieren; sollten sie doch ihren ScheiЯflьgel behalten, ihn sich sauer einmachen! Was fьr Gedanken ьbrigens, was fьr Ausdrьcke! War er denn wieder im Kriege, wider Soldat? [Zweig 1967: 272].

Внутрішній монолог ввійшов до літератури ще у XVIII в., за фор-мою повністю відповідаючи терміну, що його позначав. Спочатку це було поширене монологічне висловлювання, яке мало всі характерні особли-вості писемного мовлення: складний синтаксис, книжну лексику. Озна-кою, що відрізняла його від монологів, що вимовлялися, була авторська ремарка "er dachte " і т. д. [Кухаренко 2004: 174]. Наведемо приклади із тексту:‘

Wir sehen beide’, dachte er, ‘die tolle Kraft und Herrlichkeit, in unseren Augen spiegeln sich gemeinsam die Blitze’ – und er spannte mit stummen Jauchzen alle Muskeln seines Leibes [Zweig 1967: 105].

Еволюція цього типу художнього відображення внутрішнього мов-лення йшла в основному за лінією посилення асоціативного характеру його розгортання та деякого зменшення книжно-писемного впливу. В літературі кінця ХІХ-ХХ ст. внутрішній монолог зазвичай представляє собою значний уривок тексту - від одного розгорнутого абзацу до двох та більше сторінок. Приводом до ланцюга роздумів героя завжди слугує подія зовнішнього життя. Відштовхуючись від неї, герой за асоціаці-єю звертається до якогось моменту в минулому (рідше в майбутньо-му), подібному з даною подією або її частиною. Далі внутрішнє мовлення розвивається за асоціативними законами, залучаючи в монолог все нові тематичні вузли. Зв'язок між ними здійснюється за допомогою повторів-скреп, слів-замісників, синонімічних повторів, фонетичної подіб-ності слів.

Внутрішній монолог ніби зупиняє рух сюжету: герой роздумує, і дія за-вмирає, щоб повернутися до активної фази на тому ж моменті, на якому вона була перервана введенням внутрішнього монологу

Внутрішні монологи впливають на хід сюжету, пояснюють його, але безпосередньої участі в ньому не приймають. Однак з їх вилученням порушиться або втратиться причинно-наслідковий зв'язок зовнішніх подій, збідніє або повністю зруйнується характер героя, зник-не цілісність художньої структури твору. Не всі автори використовують саме цю форму розкриття внутрішнього світу персонажа, але там, де вона є, вона приймає на себе найважливіші функції створення психоло-гічної глибини твору, поєднуючої ланки між зовнішнім планом подій та внут-рішнім, причинним, планом. Внутрішній монолог сприяє створенню пси-хологічно складного і в той же час достовірного і життєвого характеру. Інші функції виконує ще один вид художньовідображеного внутріш-нього мовлення, пов'язаного з внутрішньою реакцією персонажа. Якщо монолог - це відносно широко представлені роздуми героя, пов'язані з найважливішими моментами його життя, то малі вкраплення внутріш-нього мовлення, про які піде мова, слугують для вираження миттєвої (зазвичай емоційної) реакції учасника подій на те, що відбувається. Внутрішня реакція пунктуаційно виділяється лапками, тире, крапкою