Міфологізм шевченківської художності полягає в глибинному синкретизмі його мислення, цей синкретизм філософського екзистенційного світовідчуття поета часто давав підставу дослідникам зараховувати його до числа "міфологічних нараторів". Але Шевченко не прагнув до утворення міфів, його мета - вираження екзистенційного стану народності, а те, що цей стан ще дуже близьким був до опанування автологічністю міфологічної правди, як це характерно для всіх автохтонних народів доби романтизму, то й залучення міфогенних архетипів йшло шляхом спонтанним, кероване однією лише авторською орієнтацією на вираження сакральної істини, ця ж бо сакральна істина його свідомості - то християнське одкровення, іпостасі його декларації, де одним із декларантів є художній текст.

Доля покритки в творчості Шевченка набуває розвитку, осмислюючись як форма спадку. Діти покритки дістають у спадок долю покритки незалежно від їх особистісних духовно-моральних рис. У творах Шевченка саме дітям випадає спокутувати гріх матері - а це вже відголосок християнського розуміння гріхопадіння та відшкодування гріха. Мотив спокути гріха матері-покритки є і в поемі "Відьма" (1847 p.). З кожним наступним твором Шевченка сакральна семантика теми покритки стає виразнішою, вона не просто супроводить героїню, а вичленовується в осібну метатему його творчості. Початок подібного відокремлення можна пов'язати саме з поемою "Відьма", в якій героїня не тільки прощає панові свою поруйновану долю й занапащену Наталчину, але - "А як умер, то за його Богу помолилась. І жила собі святою". Повна деміфологізація покритки Відьми здійснена в творі за рахунок збільшення сакральної змістовності образу: вона проходить шлях від грішниці до святої. Вона навчається по-християнськи прощати ворогам і молитися за них.

Демонологічний сюжет у дусі бюргерівської "Леонори" виринає у творчості Шевченка не один раз, наприклад, у циклі "В казематі" (1847 p.) у вірші "Чого ти ходиш на могилу?". Перед читачем знову виникає архетип дівчини-цноти, символ національної чистоти й незайманості духовних джерел, з яких спляча нація мусить відродитися, що підсилюється символікою калини, що оживає й розквітає.

Підсилення сакрально-агоністичного змісту спостерігається і в поемі "Княжна" (1847 p.), де молода княжна характеризується як Богоматір: "І матір'ю Своєю святою її звали". Міфологема сови із значенням зганьбленого жіночого життя раптово вривається в текст поеми, коли княжну ґвалтує батько. В цьому творі вперше сходяться поняття "покритка" й "черниця" (княжна йде в черниці). Чернецтво (але лише жіноче!) у Шевченка завжди мало сенс спокутування чужого гріха, з темою покритки воно пов'язане саме як форма спокутування гріха. Таким чином, у поемі вибудовується семантичний ряд: дівчина - Богоматір - покритка - сова - черниця. Його змістовна вивершеність має біблійну мотивацію. Дедалі частіше в творчості Шевченка сакральна значеннєвість перемежовується з національно-житійною.

Факт житійного художнього комплексу в творчості Шевченка також необхідно наголосити як самодостатню рису. Більше того, поет завжди тяжів до вираження в манері середньовічної житійної літератури, що надало його творам виняткового історіософського забарвлення, ідентифікація якої утруднена відсутністю формального наслідування житійних текстів. Традиції житійної літератури в його творчості відроджуються насамперед у прагненні подати "картинку" життя особи, яка автора зацікавила, показати шлях цієї людини до опанування святістю. "Тарас Шевченко вважав, що найвищою метою життя людини, створеної на образ і на подобу Божу, є любити й прославляти Бога, а також любити й шанувати його твориво - людей". Манера житійного викладу задовольняла поета можливостями демонстрації приховано-сакрального в побутово-етнографічній реальності його персонажів. Зокрема, традиції житійної літератури дуже сильно позначилися на поемі "Княжна".

Остаточна сакралізація архетипу покритки спостерігається в творах 1849 року ("У нашім раї на землі", "Було роблю що, чи гуляю", "Ми вкупочці колись росли", "І золотої, й дорогої..." тощо). Аз 1857 року концепція жінки в творчості Шевченка логічно переростає в сакралізовану схему ранньохристиянської історії. Наприклад, мати Алкіда прозріває до пророкувань: "І спас Тебе розп'ятий син Марії. І ти слова його живії. В живую душу прийняла. І на торжища і в чертоги Живого істинного Бога Ти слово правди понесла".

ІІ. “Марія” – одна з найкращих поем Т. Шевченка про долю жінки

2.1. Історія створення поеми “Марія”

В останні роки життя Шевченко широко використовує в своїй поезії біблійні сюжети і образи, переосмислюючи їх в «подражаніях» і оригінальних віршах, переосмисленні євангельських та апокрифічних легенд про діву Марію, її сина побудовано і соціально-філософську поему «Марія», якою поет завершує наскрізну тему своєї творчості — тему про страдницьке життя жінки-матері.

Вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері є його поема «Марія».

Задум поеми у Шевченка виник давно. Про це він повідомляв ще в 1850 році в листі до В. Рєпніної. Роботу над поемою він почав під час перебування на Україні влітку 1859 року і в тому ж році закінчив її, повернувшись до Петербурга.

Поклавши в основу поеми традиційну фабульну канву про євангельську Марію, поет створив оригінальний сюжет, який містить чимало нових ситуацій, колізій, деталей, відсутніх у канонізованих церковних легендах.

Просто і щиро, з ліричною задушевністю і ніжністю розповідається в поемі про життя бідної дівчини, сироти Марії, наймички у свого родича, також бідного тесляра Йосипа. До Йосипа з'являється «дивочний гость молодий», який ішов «месію народу возвістить». Він натхненно провіщає настання нових часів:

І словеса його святне

На серце падали Марії,

І серце мерзло і пеклось!

Увечері, коли старий Йосип задумливо сидів біля вогнища,

Марія встала та й пішла

З глеком по воду до криниці.

І гость за нею, і в ярочку

Догнав Марію...

«Так справився поет