словом», як це надихала Алкідова мати в «Неофітах», і внесла в «душі убогії» апостолів «дух святий свій», тоді вони «любов і правду рознесли по всьому світу». Сама ж Богородиця, «сумуючи, у бур'яні умерла з голоду». По тому ченці одягли її в порфіру і «розтлили кроткую», відтак духовно розп'яли. Однак Марія «в людській душі возобновилась, в душі невольничій малій, в душі скорбяшей і убогій». Образ матері тут маємо статичний, бо йдеться не про земну істоту, а матір макрородини, у даному випадку — всього людства. Але що особливо звертає тут увагу, то це передусім те, що поема є своєрідною травестією, подібно до «Енеади» І.Котляревського, але не гумористичною, а серйозною. Друге: її зіткано, як . коштовного килима, із ремінісценцій не лише біблійних (історія Марії Богородиці та її сина Ісуса Христа тут лишень тло, як тлом для «Енеїди» І.Котляревського стала «Енеїда» Вергілія), а з мотивів самої Шевченкової творчості, тобто, як «Енеїда» І.Котляревського, вона по-своєму перевдягається в українську одежу. Для прикладу візьмемо хоч би пасажа з вірша «У нашім раї на землі», де описується «мати молодая з своїм дитяточком малим», перед якою молиться поет, «мов перед образом святим тієї матері святої, що в мир наш Бога принесла». Цілком подібна сцена є і в «Марії», коли вона сидить зі сплячим малим Ісусом у неї на колінах; бачимо тут ремінісценції, як уже відзначалося, і з інших Шевченкових творів, навіть ситуаційно. З одного боку, це наближує українських дівчат-покриток та земних українських матерів до Богородиці (адже серед покриток були й такі високодостойні жінки, як Ганна з «Наймички»), вивищуючи їх, а з другого, по-своєму українізує й образа самої Богородиці, роблячи її матір'ю макрородини, у нашому випадку України.
Таким чином, за своєю структурою можна назвати «Марію» одним із найвишуканіших і естетично вельми ускладнених дивовижною алегоричною грою творів поета, зокрема образу матері. Зрештою, вона народжує не Бога, а «правду й валю», які й розносить, надихнувши власним духом апостолів, по землі, воскресаючи при цьому в душах «людей», тобто окрадених, бідних, пригнічених, скорботних і невольничих.
Висновки
Шевченко подивився на жінку як на берегиню національних сакральних скарбів, що до нього не існувало ані в художній, ані в суспільно-громадянській традиції. За шевченківською версією Марія порятувала християнство від загибелі, коли учні Христа зреклися його вчення, вона єдина стає опорою й надихає їх мандрувати світом та нести Слово Боже: "Своїм святим огненним словом! Ти дух святий свій пронесла В їх душі вбогії". Подібне нетрадиційне бачення ролі жінки у світовій та вітчизняній історії набагато пізніше представить С.Кайдаш: "Вглядаючись в минуле, ми бачимо руську жінку не тільки схиленою над дитячою колискою - перед нами воїтельниці, художниці, співбесідниці, революціонерки, творці й берегині доброчинної моралі, які акумулювали в собі моральну енергію суспільства. Шевченківська художня концепція жінки може розглядатися як частина процесу емансипації, оскільки демонструє духовне вивільнення найслабкішої частини суспільства від кривдного стану, від поневолення духу. Якщо чоловічі сюжетні лінії в його творчості пов'язані з каузальністю вчинку, то жіночі зосереджені на нетривкості духовного, на співвідношенні сатанинського й божественного у світі, вони вражають палітрою чутливості та щирістю. Жіночі образи Шевченка акумулювали ті глибини національного духу, які позначені нетривкістю сенсорно-містичного світовідчуття, на відміну від чоловічої версії змістовності вогненного проповідництва.
З останньому періоді творчості Т.Шевченко не тільки не полишає теми родини, але поглиблює її і розширює, побіч із давніми освоєними мотивами творячи й нові.
Тема макрородини значно розширюється, менше Йдеться про село, залишається позиція: Україна — мати, але глибше розробляється заявлений раніше постулат: Бог — голова родини, його діти — люди і вся жива природа землі, отже. Бог і природа певною мірою ототожнюються.
Значно розширюється й поглиблюється тема матері, одне те, що вона розглядається антитезно, як добра і «люта», відповідно й діти її стають генетичними наступниками добра чи зла; з другого боку, мати може нести, як прокляття, гріхи своїх дітей, будучи праведна. Для макрородини мати стає домінуючою категорією: вона вагітніє правдою та волею, тобто позитивними зачатками, необхідними для творення гармонійної родини, а водночас є носієм тих ідей, задля яких розпинали її синів, і по смерті їхній стає натхненницею поширення тих ідей — саме в ньому її богородична місія.
Як бачимо, ідея родин» в поезії Т.Шевченка розроблена справді широко, на різних регістрах, антитезах, з глибоким осмисленням цієї теми, тобто, можна сказати, універсальним, і є вагомим складником загальної універсальної картини світу, а передусім України, що, зрештою, і складає світогляд поета.
Література
Бовсунівська Т. Художня концепція жінки у творчості Шевченка // Дивослово. – 1999. - № 1.
Забужко О. Шевченків між України. – К., 1997.
Історія української літератури / за ред. І. Скрипника. – К., 1980.
Кайдаш С. Сила слабых: женщины в истории России. – М., 1989.
Нахлік Є. Шевченко: пророк, апостол чи сизистенційний поет // Українська мова і література. – 2001. - № 1.
Пахаренко В. Незбагненний апостол: Світогляд Шевченка. – Черкаси, 1999.
Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982.
Степанидин Б. Тарас Шевченко в школі. – К., 1999.
Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. – К., 1982.
Шевчук В. “А буде син і буде мати” // Українська мова і література. – 2000. – число 40.
