Саме на цій ознаці характеристики Катерини з однойменної поеми Шевченка наголошено вже на початку. Вона "Полюбила москалика, Як знало серденько". Мотивація її духовної чистоти базується на народній символіці цноти ("Аж калина плаче...”). Поєднуючи семантику покритки й цноти, поет мав на меті не стільки реабілітацію Катерини, скільки об'єктивізацію щирого життя в нещирому світі, символізацію колізії щирий - нещирий (варіант міфологізації трансцендентного). Тут немає соціального аналізу, немає й сакрального бачення ситуаційних норм буття народу. Блукаючи "попідтинню", Катерина пізнає глибини людської "нещирості", охоплена мрією про зустріч з коханим, вона утримує своє життя в межах цієї мрії. В жахливу хвилину зустрічі з коханим Йвасем Катерина втрачає мрію, отже, й сенс свого буття, стає "навісною", "причинною", бігає по лісу, голосячи, і топиться в річці. Для неї не існує життя в соромі, доля покритки для неї - смертна кара за гріх; дитина не втішає її настільки, щоб і далі жити.

Катерина має виразні характеристики національного стереотипу покритки, її індивідуальне гріхопадіння ще не пов'язується поетом з геокосмогонічною картиною українського світу; страждання героїні осмислюється самим поетом не як спокута за свої (тим паче - всеукраїнські!) гріхи, а як абсурд життєвих перипетій з ретельним кризологічним аналізом. Вона - мовчазна страдниця, не здатна сформулювати закони істинної правди, яка, переживши трагедію, виявляє здатність на страшні, однозначно сатанинські, вчинки, і її доля символізує можливу безвихідь України. Те, що образ Катерини у свідомості поета відразу з'єднався з образом України, у довгому діалозі з якою поет перебував протягом життя, примусило його шукати спасіння для сплюндрованої землі-жінки, і образ цей починає подорожувати у творчій уяві Шевченка, утворивши специфічний архетип, який і далі мандруватиме в українській літературі й після смерті поета.

Балада "Тополя" (1840 p.) розвиває сюжетну лінію красуні в демонічному оточенні, хоча у цьому випадку помітне навмисне зіткнення демонологічного світу з правдивим світом безгрішної душі. Це навіть не стільки зіткнення, скільки злиття та співіснування: за допомогою чарів дівчина перетворюється на тополю. Це перетворення вкрай небажане, воно означає фактичну смерть особистості дівчини, трагічне зникнення духовності в символі тополі, замовчування найглибшого нуртування душі. Співіснування дівчини з демонологічним світом тут також призводить до катастрофи - втрати щирої душі. Про обізнаність Шевченка з народною демонологічною творчістю, зокрема з подібними сюжетами, багато було писано ще у XIX столітті. Спростовуючи думку про запозичення сюжету "Тополі" у А.Міцкевича, І.Созонович писав: "Шевченку нічого було запозичувати у Міцкевича, йому потрібно було лишень любити й знати народну поезію, де він багато міг знайти подібних мотивів".

Образ дівчини - оборониці високого щирого світу зустрічаємо також у поемі "Гайдамаки" (1841 p.).

У низці творів на тему дівочої цноти стоїть також "Мар'яна-черниця", героїня якої вже не досягає межі реалізації умов існування в щирості, її цнота стає товаром у нещирому світі. Невипадково наприкінці поеми у діалозі закоханих лунає жаль за тим, що Україна ні з ким не воює, що закони справедливого світу занедбані. Мар'яна, на відміну від Оксани з поеми "Гайдамаки", подає перспективу неутішності кривдного стану приниженої жінки, їй як носію національної цноти належить жити життям серця, а житейське море поглинає цю можливість.

Світ ясний та щирий за Шевченком протистоїть світу кривдному і нещирому. Поступово в художній концепції жінки поета дедалі більше увиразнюються трагедійні моменти історичного шляху України, вираженого через жіночі долі. Зокрема, цікавою у цьому плані є балада "Утоплена". Автор намагається семантичне вичерпати в цьому тексті поняття "покритка" й змальовує покритку, яка не викликає жалю, покритку-дітовбивцю. Позаздривши красі своєї нешлюбної доні, стара мати топить її в річці й гине сама. Цей твір фактично є демонологічною химерою, створеною на засадах жахного гротеску. Образ Оксани з поеми "Слепая" є варіацією на тему покритки, але ускладненою мотивом помсти.

Розв'язуючи проблему покритки, Шевченко повсякчас звертається до української реальності свого часу і намагається відшукати варіанти щасної долі. У поемі "Наймичка" (1845 p.) є варіант самозбереження покритки шляхом праці та служіння як спокути перед сином та людьми. Героїня твору вже має ознаки сакрального спокутування гріха, є носієм ідеї християнського всепрощення. Національна реальність та християнська мораль у цьому творі поєднані органічно й не викликає заперечення сакральне походження агоністичного передсмертного стану Наймички. Крім того, в тексті часто стрічаються відступи, як-от: подорож на прощу в Київ, згадки про "акафіст Миколаєві", читання "Отче наш" тощо. Перед читачем розгортається цілковито світська історія гріха й спокутування. Вже в пролозі поеми читаємо: "Не лай мене; молитимусь, Із самого неба Долю виплачу сльозами І пошлю до тебе". Наймичка - не просто покритка, вона - носій високого світовідчуття, яке межує із сакральними таємницями, вона винайшла спосіб перебороти злу недолю шляхом молитви та свідомого самозбереження. Агонізм образу Наймички - виразна й провідна його ознака.

Повстаючи кожного разу проти людської кривди та "лукавого світу", Шевченко волає: "А дай жити, серцем жити і людей любити...." Він прагне утворити художню версію праведного життя в "лукавому світі", отже, постійно пристосовує облюбовані образи жінок до різних ситуацій, побутових колізій тощо. Сам поет фіксує, що "Висушили чадом-димом Тії добрі сльози, Що лилися з Катрусею...". Він прагне створити образ покритки за аналогією до Богоматері, дедалі виразніше проступають сакральні ознаки в його образах покриток. Національна змістовність, яка завжди тяжіє до міфосимволічного вираження,