Без сумніву, політична рівність спартіатів спочатку мала своєю базою їхню економічна рівність, тобто розподіл рівних клерів серед усіх спартанських. Але "земельний режим", створений Ликургом, був рівноправним тільки в момент виникнення. Адже подібну економічну рівність важко зберегти навіть протягом життя одного покоління. Недарма мотивуванням Першої Мессенской війни було бажання завоювати нові землі для роздачі їх незаможним. [1, с.22]

Хоча з зовнішньої сторони всі спартіати виступали як "рівні", справжнього рівності серед них не було. Адже одні могли здобувати коней для участі в Олімпійських іграх, а інші з працею вносили необхідний внесок у сиссітії, щоб зберегти свої цивільні права і привілеї. У своєму критичному огляді спартанського ладу Аристотель справедливо відзначив, що обов'язковість рівного внеску в сисситії при удаваному його демократизмі була власне недемократичною мірою, тому що вона лягала важким тягарем на бідних, не особливо обтяжуючись при цьому багатих. "Не можуть вважатися правильними і ті законоположення, що були введені при встановленні сисситій... Засобу на пристрій їх повинне давати скоріше держава, як це має місце на Крипті. У лакедемонян кожний зобов'язаний робити внески, незважаючи на те, що деякі через крайню бідність не в змозі нести такі витрати, так що виходить результат, протилежний наміру законодавця". Це зауваження Аристотеля свідчить про глибоке розуміння соціальної сутності спартанської держави: там, де правова рівність залежить від рівності економічного, з порушенням останнього дає тріщину і всю соціальну систему. [9,с.4].

Для перебування в числі рівних мало було тільки економічної заможності. Відповідно до Ксенофонта, підставою для зниження статусу, крім економічного фактора, могли бути також невдачі на якому-небудь етапі виховання. Будь-яка фізична чи моральна неспроможність могли привести спартанця до виключення з числа рівних. Таким чином, люди, що потерпіли фіаско в період виховання не обрані в сисситії, автоматично не підходили для служби і вибували з числа повноправних громадян.

Законодавство Лікурга затвердило рівність громадян перед законом, а наділення клерами зробило їх економічно вільними. Але збереження цієї системи було б неможливо без твердої регламентації суспільного й особистого життя громадян. При величезній кількісній диспропорції спартіатів і ілотів Спарта, за спостереженнями стародавніх авторів, поступово перетворилася в подібність до військового табору, де кожен член співтовариства зобов'язаний був виконувати свій борг перед коллективом. [1, с.25]

Структурування суспільства за військовим зразком сприяло збереженню в Спарті чіткого розподілу на вікові класи. Для уніфікованої й ефективної підготовки молодих громадян була створена досить рано система суспільного виховання, чи агогэ. Сутність цієї системи полягає в тому, що всі хлопчики цивільного походження починаючи із семирічного віку і до 18-2О років одержували однакове виховання в закритих напіввійськових школах (агелах), де основна увага зверталася на фізичну й ідеологічну підготовку молодого покоління. Усередині агел хлопчики були також розділені по віковому принципі. Вихователі, розвиваючи в них дух змагальності і суперництва, намагалися вже на ранніх етапах виділити з їхнього середовища лідерів. Таким чином, фундаментом спартанського виховання було заохочення не тільки дисципліни, але й особистих заслуг. Надалі за цим принципом вибиралися кандидати в корпус вершників. [9,с.5]

Проходження повного освітнього курсу було обов'язковою умовою для влиття молодих спартанців у цивільний колектив. За словами Плутарха, "хто з громадян не проходив усіх ступіней виховання хлопчиків, не мав цивільних прав". У підтвердження цього можна згадати відмовлення эфора Етеокла дати в заручники македонському полководцю Антипатру спартанських хлопчиків. Як пише Плутарх, "Етеокл відмовився дати хлопчиків, щоб не залишити їх без прийнятого в спартанців із прадідівських часів утворення: адже тоді вони не зможуть стати громадянами». [9,с.6]

Досягши двадцятилітнього віку, спартанці діставали цивільні права і ставали членами сисситій. Але аж до тридцяти років вони продовжували залишатися під повним контролем вихователів, чи педономов. Нагляд над ними здійснювали також їхні співтовариші по сисситіям зі старших вікових груп. Вони стежили за тим, щоб молоді громадяни не відходили від регламентованого типу поводження навіть у дріб'язках. На усі вікові класи в Спарті поширювався цей принцип - принцип повної супідрядності, при якому більш старші вікові групи виконували функцію контролю над молодшими. [1, с.25]

Тільки після тридцяти років спартанець, нарешті, залишав казарму й одержував право на приватне життя, хоча й у трохи урізаному вигляді: адже держава здійснювала контроль і над цією дуже делікатною сферою. Безшлюбність і відсутність дітей вважалися ганьбою для громадянина і заслуговували громадського осуду. Плутарх приводить приклади, що дають уявлення про ступінь нетерпимості суспільства до такого роду відступам від загальноприйнятої норми. [9,с.7]

В умовах закритого суспільства, яким була Спарта, державна ідеологія успішно впроваджувалася за допомогою однакового виховання і загального для всіх спартіатів стандартів поводження. Для чистоти експерименту, як свідчать стародавні автори, спартанська влади намагалися не випускати власних громадян за межі країни й обмежувати в'їзд іноземців у Спарту. [9,с.8]

Об'єднуючим початком для всіх спартанців було членство їх у сисситіях (буквальне значення цього слова - "спільне харчування" чи "загальний стіл"), що сприймався як знак приналежності до числа "рівних". Сисситії були центром громадського життя Спарти. При зовні дотримуваній декларативній рівності окремі сисситії, імовірно, не були рівні між собою. Молоді люди розподілялися по сисситіям у залежності від свого майнового і соціального стану. Можливо, у тих самих сисситіях перебували протягом довгого часу люди з визначених родин, тобто сисситії могли бути спадкоємними. Спартанські аристократи, груповим позначенням яких було, імовірно, вираження "Геракліди", тобто нащадки Гекакла, використовували