Заслуговує на увагу також проблема нового підходу до визначення складу центральних органів виконавчої влади шляхом розташування у ньому кількох видів центральних органів виконавчої влади:

1) міністерства

2) державні комітети

3) центральні органи із спеціальним статусом

Конституція України не дає чіткої відповіді стосовно видового складу Центральних органів виконавчої влади, використовуючи у кількох випадках загальне формулювання „ міністерства та інші центральні органів виконавчої влади” (ч.5 ст.114, ч.3 ст.117) [1].

При цьому в Конституції, як і в поточному законодавстві, не визначено, а серед фахівців немає однозначного тлумачення питання, чому за сучасних умов згадані органи виконавчої влади мають саме назву „центральні”. Це зумовлено встановленою в Конституції Україні трирівневою системою органів виконавчої влади, що об’єднує: 1) вищий орган в системі органів виконавчої влади; 2) центральні органи виконавчої влади; 3) місцеві органи виконавчої влади.

Тут варто зазначити, що не слід зводити міністерства на один рівень з іншими центральними органами виконавчої влади. Оскільки вони суттєво відрізняються від останніх. Найперша відмінність їх в тому, що лише їхні керівники – міністри – є членами Кабінету Міністрів. Відтак міністерства виступають своєрідним „продовженням” уряду і повинні займатися головним чином розробкою і організацією впровадження політики, що і є пріоритетним завданням будь-якого уряду. Тому однією з невирішених проблем адміністративної реформи залишається затвердження законодавчим шляхом (можливо навіть і окремим актом „Про міністрів і міністерства”) – особливого місця і ролі міністерств порівняно з центральними органами виконавчої влади [24, с.29].

Зокрема обов’язково мають бути закріплені такі положення:

виключно між міністерствами повинні бути розподілені всі напрями державної політики уряду – оскільки лише міністерства (в особі міністрів) безпосередньо беруть участь в її формуванні і розподілі по відповідних секторах державного управління;

лише міністерствам має бути надане право видавати нормативно-правові акти загальнообов’язкового значення, що стосуються реалізації прав і свобод громадян, - з метою мінімізації можливостей їх обмеження.

лише міністерства повинні мати у своєму віданні (включаючи пряме підпорядкування) будь-які центральні органи виконавчої влади або урядові органи державного управління, що мають очолюватись міністрами;

лише в міністерствах посади керівників – міністрів, можуть бути визнані політичними і відмежовані від адміністративних посад керівників апарату міністерств, для того, щоб зміна політичних курсів або конкретно міністрів не порушувала стабільності роботи органів держави і не супроводжувалась зміщенням професійних управлінських кадрів.

Друга серйозна проблема стосується центральних органів виконавчої влади із спеціальним статусом.

Як відомо, концептуальним підґрунтя утворення таких органів визначений Конституцією України особливий порядок призначення на посаду та звільнення з посад керівників Антимонопольного комітету, Фонду Державного майна та Державного комітету телебачення і радіомовлення України (п.24 ч.1 ст.85, п.14 ч.1 ст.116) [1].

Проте останнім часом створення центральних органів із спеціальним статусом набуло неконтрольованого характеру. Наприклад сьогодні можна констатувати значне збільшення їх кількості, а це фактично призводить до невиправданого звуження сфери впливу уряду на функціонування деякої частини органів виконавчої влади Більше того, мають місце випадки безпідставного надання спеціального статусу або власне міністерствам бо державним комітетам. Хоча з вимогами концепції і чинного законодавства центральні органи виконавчої влади „зі спеціальним статусом” та інші центральні органи виконавчої влади мають суворо розмежовуватись [24, с.30].

Виходячи з наведеного слід скоротити кількість таких органів (враховуючи вимоги доцільності), а можливо і перейменувати їх у „спеціальні органи виконавчої влади”, але з позбавленням їх статусу „центральних”. Закріплення такого їх статусу повинно бути на конституційному або законодавчому рівні для вирішення ключових установчих та кадрових питань стосовно цих органів. Ступінь їх підвідомчості урядові має визначатися залежно від конкретного характеру їх „спеціального статусу”.

Проте слід мати на увазі, що всі структурні зміни в системі органів виконавчої влади центрального рівня не мають призводити до дисбалансу їх взаємодії як між собою так і з іншими ланками органів цієї системи.

Отже, для вирішення проблеми щодо більш чіткого розмежування міністерства від організаційно-правових форм інших центральних органів виконавчої влади, а також щодо уточнення організаційно-правової форми центральних органів виконавчої влади „зі спеціальним статусом”, поліпшення співвідношення і взаємодії цих органів з урядовими органами державного управління, слід вжити таких заходів:

уточнення діючої класифікації центральних органів виконавчої влади шляхом обмеження їх складу двома видами органів – міністерствами і державними комітетами.

забезпечення підпорядкування всіх органів виконавчої влади центрального рівня Уряду.

Отже, можна зробити висновок, що хоча заходи по впровадженню адміністративної реформи стосовно центральних органів виконавчої влади були проведені та вони вимагають багатьох доопрацювань. Найперше, що слід зробити – ефективне законотворення в цій сфері.

Наступна проблема стосується так званих „органів державного управління” створення яких було запропоновано Концепцією адміністративної реформи їх легітимність і досі деякими фахівцями заперечується на тій підставі, що такого виду органів виконавчої влади не передбачено Конституцією України. Але ж Конституція не називає деякі й інші органи, які фактично існують, проте легітимність яких не заперечується. Наприклад Рада національної безпеки і оборони України (ст..107 Конституції України). Оскільки вона за Конституцією „координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони”, її, безперечно є підстави віднести до органів виконавчої влади. Але місце цього органу дуже специфічне: він аж ніяк не вписується в традиційне тричленне уявлення по систему органів виконавчої влади. А це підтверджує легітимність існування будь-яких додаткових видів органів виконавчої влади.

Ще однією проблемою є те, що в Конституції України в п.12 ст.92 зазначено наступне положення: „організація і діяльність органів виконавчої влади визначається виключно законами України”, а буквально це означає