продукцію конкуренти залишать власні ціни без змін, тому фірма стрімко втрачатиме своїх покупців – попит D2 у цьому випадку високоеластичний (рис. 1.3, а). Об'єднана крива попиту має вигляд ламаної лінії, яка складається з двох відрізків BE та EF (рис. 1.3, б). Об'єднана лінія граничної виручки MR також складається із двох відрізків ВА та КС, що утворюються з двох ліній граничної виручки, MR1 (при Q > QЕ) і MR2 (при Q <Е); об'єднана лінія MR має розрив по вертикалі АК.
Рис. 1.. Ламана крива попиту фірми-олігополіста [15, 112]
Застосування правила граничного випуску, MR = MC, при максимізації прибутку фірми ілюструє жорсткість цін за олігополії порівняно з конкурентним ринком: зміна граничної вартості з МС1 до МС2 не призводить ні до зміни обсягу QЕ, ні до зміни ціни РЕ (через існування вертикального розриву на кривій граничної виручки).
2. Картель (рис. 1.4). Олігополістична конкуренція досить жорстка і може вести до великих втрат для її учасників. Тому олігополісти з метою збільшення і Гарантії отримання прибутків ідуть на утворення картелю – змови фірм щодо майбутніх обсягів випуску і цін.
Розглянемо галузь, де діє N однакових фірм. Якби галузь була організована як конкурентна, тоді ринкова рівновага досягалась би в точці E0(P0,Q0) на рис. .4, а, а кожна типова фірма перебувала б у стані рівноваги, E0(P0,q0) на рис. .4, б, і не отримувала економічного прибутку.
При організації картелю фірми повинні:
а) узгодити спільну ціну і галузевий обсяг випуску Q;
б) встановити квоти кожного учасника;
в) виробити механізми запровадження угоди і контролю за її виконанням. Через те що мета угоди – максимізація прибутку її учасників, для розрахунку спільних ціни та обсягу використовується модель монопольного ціноутворення, яка забезпечує найвищі прибутки виробникам. Стан монопольної рівноваги досягається у точці EК(PК,QК) на рис. 1.4, а і одночасно є станом рівноваги для картелю.
Рис. 1.. (а) Стан рівноваги для картелю ЕК(QК,РК) у порівнянні з конкурентною рівновагою E0(P0,Q0). (б) Квота qК фірми у склада картелю [15, 113]
Квота кожної фірми визначається таким чином, щоб сума часток кожної фірми дорівнювала узгодженому сукупному обсягу QК. Нехай квота типової фірми складає qК (рис. 1.4, б). Зазначимо, що qК < q0, тобто фірма повинна зменшити випуск на узгоджену з іншими учасниками величину (q0 – qК). Тоді вона отримує прибуток, який чисельно дорівнює площі прямокутника САРКЕКА.
Щодо дотримання угоди, то окремі фірми завжди мають спокусу її порушити, бо висока ціна, РК > МС (при q = qК), дає змогу збільшити свій прибуток при збільшенні випуску до рівня q1 (якщо дозволять виробничі потужності), де Р = МС, тоді прибуток складав би величину, що чисельно дорівнює площі CВРКЕ1В.
Але збільшення випуску неминуче буде вести до падіння ринкової ціни; адже коли всі учасники підуть на порушення угоди, то галузевий випуск зросте до Q1 (рис. 1.4, а), а такий обсяг неможливо реалізувати не лише за ціною РК, а й за попередньою ціною, Р0, через обмеженість попиту.
Картельна угода є прикладом змови, яка суперечить умовам економічної ефективності для суспільства, зменшує суспільний добробут і тому забороняється антимонопольним законодавством.
3. Модель домінуючої фірми. Ця модель виходить із припущення, що в олігополістичній галузі, де діє N + 1 фірма, одна з них за рахунок переваги у нижчій вартості виробництва забезпечує значну частину галузевого випуску. Така фірма зветься домінуючою фірмою. Рис. 1.5 ілюструє ситуацію на такому ринку.
Рис. 1.. Модель домінуючої фірми, (а) Обсяг випуску малих фірм QА. (б) Утворення ринкової ціни РА домінуючою фірмою [15, 113].
На рис. 1.5, а зображена крива ринкового попиту D і крива пропозиції S з боку N малих фірм, які є ціноотримувачами (вони звуться конкурентним оточенням домінуючої фірми). За ціною Р0 малі фірми могли б постачати на ринок стільки продукції, скільки споживачі погоджуються придбати (Q0).
На рис. 1.5, б зображена крива граничної вартості МС домінуючої фірми та крива попиту D0, з якою зустрічається домінуюча фірма. Ця крива починається з рівня ціни Р0, за якою фірма нічого не продасть. Вона може продавати за нижчими цінами, ніж Р0 (за рахунок переваг у вартості), стільки, скільки потрібно для задоволення ринкового попиту, якщо взяти до уваги можливості малих фірм: за кожною ціною, нижчою ніж Р0, обсяг попиту, який може задовольнити домінуюча фірма, дорівнює різниці між обсягом ринкового попиту та обсягом, що готові запропонувати малі фірми за такою ціною. Домінуюча фірма у стані рівноваги Е, коли вона максимізує власний прибуток, буде постачати обсяг QE (згідно з умовою MR0 = MC, де MR0 – гранична виручка домінуючої фірми) за ціною PЕ. Обсяг ринкового попиту за ціною PЕ складає QВ (рис. 1.5, а); малі фірми за такою ціною беззбитково для себе постачатимуть QА, а домінуюча фірма – обсяг QВ – QА = QЕ.
Таким чином, домінуюча фірма визначає ринкову ціну і свій обсяг випуску, а всі інші фірми, які приймають ринкову ціну, встановлюють лише обсяг випуску. Тому такий спосіб олігополістичного ціноутворення має назву лідерство у цінах. Взагалі лідерство у цінах охоплює й інші ситуації, коли одна фірма, не обов'язково домінуюча, оголошує про зміну цін, наприклад, про підвищення, а інші фірми сприймають це як сигнал для такої ж зміни ціни. В такій ситуації явної змови фірм (щодо цінової політики) може й не бути, і тому випадки лідерства у цінах утворюють певну проблему при спробах
