ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ВІЛКУЛ Тетяна Леонідівна

УДК 328.1.94 (477). “10-12”

ВІЧЕ В ДАВНІЙ РУСІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІ-ХІІІ ст.

07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

КИЇВ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України середніх віків Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник – ТОЛОЧКО Олексій Петрович, кандидат історичних наук, Інститут історії України НАН України, старший науковий співробітник

Офіційні опоненти: ІСАЄВИЧ Ярослав Дмитрович, доктор історичних наук, професор, академік НАН України, Інститут українознавства ім. І.П.Крип’якевича НАН України, директор

ІВАКІН Гліб Юрійович, доктор історичних наук, Інститут археології НАН України, провідний науковий співробітник.

Провідна установа: Київський національний університет ім.

Тараса Шевченка, кафедра давньої та нової історії України, Міністерство освіти і науки України, м.Київ.

Захист відбудеться 28 вересня 2001 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул. М.Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту історії України НАН України (адреса: 01001, Київ-1, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий 23 серпня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми. Віче є одним з визначних явищ політичного життя Давньої Русі ХІ-ХІІІ ст. Воно істотно впливало на міжкнязівські взаємини, внутрішньополітичну ситуацію, суспільні відносини в давньоруських землях.

Дослідження історії віча дотичне великого кола проблем, що хвилюють сучасних медієвістів, а саме: взаємодія соціальних груп, соціальні конфлікти, засоби політичної боротьби, функціонування владних структур у суспільстві доби середньовіччя. Студії з історії віча розкривають особливості давньоруської соціально-політичної системи, яка, попри присвячені їй численні монографії та статті, досі є недостатньо дослідженою. Особливо актуальні вони для сучасної вітчизняної історичної науки, в якій відбувається зміна методологічних засад. Дослідження давньоруського віча великою мірою підпорядковувалися марксистській схемі історії (класова боротьба, народні повстання та ін.), а відтак, потребують грунтовного перегляду.

Водночас, аналіз літописних описів вічових зібрань торкається проблем взаємовідношення історичного тексту й історичної дійсності, що так гостро постали в науці останньої третини ХХ ст. Дослідження широкого тематичного спектру, зроблені в гуманітаристиці, продемонстрували надзвичайно складну природу текстів, що поставило під сумнів референційність писемних джерел. Вивчення описів вічових зібрань дозволяє з’ясувати інформативні можливості текстів, що є актуальним для будь-якого історичного дослідження. Воно є підставою для встановлення принципів і прийомів моделювання викладу подій у давньоруських літописних наративах, а це у багатьох випадках дає змогу відокремити фактологічне підгрунтя від особливостей рецепції фактів та літературної обробки сюжетів, розв’язати питання суперечливості літописних свідчень, допомагає визначити їхню семантику, тощо.

Предметом дослідження є давньоруське віче й сучасні йому уявлення про нього.

Об’єктом дослідження є політичні інституції Давньої Русі та їх рецепція у літописних текстах другої половини ХІ-ХІІІ ст.

Стан наукової розробки проблеми. Давньоруське віче привертало увагу вчених починаючи з середини ХІХ ст. Цю тему студіювали М.П.Погодін, М.І.Костомаров, С.М.Соловйов, В.І.Сергеєвич, Д.Я.Самоквасов, М.Ф.Владимирський-Буданов, І.О.Линниченко, В.М.Дьячан, М.В.Довнар-Запольський, М.С.Грушевський, Б.Д.Греков, М.М.Тихомиров, В.Т.Пашуто, П.П.Толочко, І.Я.Фроянов, В.Ф.Андреєв, К.А.Соловйов та ін. Від самого початку студії проблем історії віча набули гостро дискусійного характеру, хоч що певні базові поняття поділялися усіма вченими. У дореволюційній історіографії вічова тематика розкривалася як у спеціальних монографіях В.І.Сергеєвича, Д.Я.Самоквасова, І.О.Линниченка, так і в окремих розділах оглядових праць з вітчизняної історії, курсах права і т.ін. Домінували уявлення про віче як народні збори, форму участі “народу” в політичному житті. Стрижневим питанням наукових дискусій було: чи віче слід визнати постійно діючим владним інститутом Давньої Русі, чи вважати його проявом і наслідком політичного безладдя та соціальних конфліктів. Дискутувалася також специфіка функціонування віча в окремих регіонах (Києві, Новгороді, Суздалі, Галичі), головних містах землі та пригородах, напрямки його діяльності, роль громади, тощо. Слід сказати, що з жодної обговорюваної проблеми вчені не дійшли спільної думки. На початку ХХ ст. з’явилися перспективні дослідження О.Є.Преснякова, що могли б вивести вічові студії з кризи. Вчений запропонував нову схему взаємодії князівських та громадських інституцій (поступове перетворення деяких князівських владних структур на міські, складну еволюцію дружини та боярства). На жаль, його праці практично не мали впливу на подальший розвиток наукової думки.

У радянській історіографії порівняно з дореволюційною вічовій темі відводилося менше місце. Як і раніше, параграф “віче” вводили в курси з історії права (див. праці С.В.Юшкова), у багатьох працях віче розглядалося поміж інших соціальних рухів (можна назвати книги М.М.Тихомирова, В.В.Мавродіна, І.Я.Фроянова). З’явилися регіональні дослідження В.Л.Яніна, П.П.Толочка, Ю.А.Лимонова, В.Ф.Андреєва та ін., що проливали світло на специфіку віча як суспільного феномену. При цьому головну увагу звертали на прояви соціальної та класової боротьби. Загалом, поняття віча-народних зборів було визнано таким, що не відповідає історичній дійсності, а на перше місце висунулися дві центральні проблеми: соціальних сил (складу віча) та його еволюції. У вирішенні їх існували істотні розбіжності. До складу учасників віча зараховували і “низи”, і “верхи” давньоруського суспільства; віче вважали пережитком архаїчної доби або твердили, що це нове явище, спричинене піднесенням міст та феодальною роздрібненістю. Починаючи з 1970-х рр., І.Я.Фроянов та деякі інші історики спробували повернутися до гіпотези про інституційне віче-народні збори, часом невиправдано архаїзуючи відносини у давньоруському суспільстві. Підводячи підсумки цього короткого огляду, слід відначити, що нової синтетичної праці з історії віча досі не створено, з жодного принципового питання вчені не дійшли спільної думки.

Відтак, метою роботи є: на підставі системного аналізу джерел визначити соціальну природу й компетенцію віча, а також принципи наративного моделювання літописних повідомлень та уявлення про віче.

Головна увага спрямовується на розв’язання таких завдань:

-

-

-

-

-

Хронологічні рамки. За нижню межу дослідження взято другу половину ХІ ст. – час появи в літописах перших історичних свідчень про віче. Хоча існують літописні повідомлення про віче Х - першої половини ХІ ст., записи скандинавських саг та деякі інші джерела, більшість з них відстоїть від описуваних подій понад як на 50 років. Отже, інформативні можливості згаданих текстів значною мірою зумовлені текстуальною традицією та уявленнями пізнішого часу (кінця ХІ-ХІІ, а то й ХІІІ ст.), а цей період вважаємо за доцільне вивчати за сучасними йому джерелами. Верхня межа – кінець ХІІІ ст. – співпадає із закінченням давньоруської державної традиції. Усталеною в історіографії межею давньоруського періоду є монголо-татарська навала, але, як показують джерела, “батиїв погром” не призвів одразу до кардинальних змін політичного устрою в руських землях. Появу нових державних утворень й нових явищ соціального життя датують самим кінцем ХІІІ – першою половиною ХІV ст. Таким чином, ми залучаємо також і перехідний період (з середини ХІІІ ст.). Загалом хронологія дослідження охоплює другу половину ХІ – кінець ХІІІ ст., тобто, період удільної роздрібненості, від Русі часу синів Ярослава Мудрого до порівняно стабільних князівств, що передували утворенню Великого князівства Литовського та Московського великого князівства.

Методологія дослідження базується на головних положеннях таких наукових напрямків, як структуралізм та постструктуралізм, а також теорія наративу, розроблена у працях М.Фуко, Ж.Деріда, П.Рікьора, Х.Уайта, Л.Мінка та ін. У дисертації використано методику аналізу повідомлень літописів, в якій поєднано аналіз лексики й семантики текстів, структурно-функціональний аналіз, а також принципи дослідження історичного наративу.

Джерельну базу складають давньоруські літописи і, зокрема, паралельні повідомлення про віче, під якими розуміємо літописні сюжети, що по-різному оповідають про одні й ті самі події і найчастіше вміщені у різних зводах. Дослiдження паралельних текстiв у світлі досягнень сучасної наратології набуває особливого значення. Відмінності у викладі подій в паралельних версіях свідчать про те, що користуватися повідомленнями про віче як збірками фактів неприпустимо, а головне - надають можливості для більш глибокої інтерпретації текстів. У дослідженні користуємося переважно трьома ранніми зводами: літописами Іпатіївської групи, Лаврентіївської та Новгородським першим літописом. Пізніші літописні нарації сконтаміновані з різних джерел, містять ампліфікації укладачів, і не дають надійного матеріалу. Залучаються також деякі актові матеріали (новгородські та смоленські договори і грамоти), окремі свідчення латиномовних джерел, пам’ятки церковно-книжної літератури.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше здійснено спробу врахувати складні текстові (здебільшого нефактологічні) нашарування у повідомленнях про віче. Автор намагався з’ясувати і по можливості виокремити вплив уявлень, сюжетних схем, інтенцій літописців на свідчення джерел про віче, визначити їхню семантику і на цій підставі реконструювати функціонування віча у соціально-політичній системі Давньої Русі. Новим є також підхід до джерел. Він полягає у систематичному порівнянні серій паралельних повідомлень, використанні суперечностей та неузгоджень у текстах як одного з найголовніших джерел інформації.

Теоретичне і практичне значення полягає у можливості використання її результатів при написанні синтетичних праць з історії України давньоруського періоду, при дослідженні владних структур доби середньовіччя і текстології літописних зводів. Запропонована автором методика аналізу літописних повідомлень може застосовуватися також в інших галузях історичних досліджень за наявності паралельних наративних джерел.

Апробація результатів дослідження. Окремі положення дисертації обговорювалися на таких конференціях: “Любецький з’їзд князів 1097 р. в історичній долі Київської Русі” (Чернігів, 22-23 вересня 1997 р.); “Біблія на теренах України” (Остріг, 3-6 червня 1998 р.); Другі читання, присвячені пам’яті Д.Чижевського (Харків, 15-18 жовтня 1997 р.); “Восточная Европа в древности и средневековье. ХІІІ Чтения памяти члена-кореспондента АН СССР В.Т.Пашуто” (Москва, 11-13 квітня 2001 р.), засіданнях відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України та засіданнях методологічного семінару Товариства дослідників Центрально-Східної Європи. Основні результати дисертації викладені у чотирьох статтях.

Структура дисертації. Робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури (26 сторінок, 246 позицій) та трьох додатків (27 сторінок). Її обсяг становить 153 друкованих сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми, мета та завдання роботи, хронологічні рамки дослідження, показаний стан наукової розробки проблеми, теоретичне та практичне значення роботи.

У першому розділі - “Історіографія вивчення давньоруського віча та методика дослідження” зроблено огляд праць з даної тематики й методологічних засад дослідження, а також описано методику аналізу літописного наративу.

У вивченні історії віча можна виокремити кілька періодів. Перший –домодерний (ХVІІІ – початок ХІХ ст.). В російській історіографії панують форми й концепції, притаманні західноєвропейській історії ХVІІ-ХVІІІ ст. У працях В.М.Татіщева, М.М.Карамзина та інших авторів історія змальовується як діяння правителів, однак існування віча не піддається сумніву. Воно визначається не як постійно діюча інституція, а як зібрання народу, що підтримує володаря чи опирається йому.

На початку ХІХ ст. виникають модерні напрямки історіографії, формується поняття історизму. Метою історії стає дослідження надіндивідуальних механізмів, якими в російській історіографії виявилися рід та громада. З одного боку, в німецькій школі права (ідеї якої підтримував С.М.Соловйов) віче вважається продуктом розкладу “роду”. З іншого - слов’янофіли розробляють теорію громади як головного суспільного елементу російської історії, а віче вважають одним з проявів діяльності громади.

Наступний період вивчення історії віча – друга половина 60-80 рр. ХІХ ст. Реформи уряду викликали сплеск зацікавленості темою народного самоврядування, земщини, правовими проблемами. З певною обережністю можна говорити не тільки про соціальне, а й про державне замовлення. З’являються праці представників юридичної школи (В.І.Сергеєвича, В.М.Владимирського-Буданова, Д.Я.Самоквасова), позитивіста В.Й.Ключевського.

У 90-х рр.ХІХ ст.-20-х рр. ХХ ст. суперечки з приводу віча вщухають, натомість з’являються спроби синтезу різних теорій (в працях М.С.Грушевського, М.В.Довнар-Запольського та ін.). На початку ХХ ст. виникають нові концепції розвитку середньовічного руського суспільства, пов’язані з іменами О.Є.Преснякова та М.П.Павлова-Сильванського. Зокрема, у працях О.Є.Преснякова були переглянуті найістотніші проблеми, дотичні історії віча.

Революція 1917 р. й наступні події вплинули, хоча й опосередковано, на розвиток вітчизняної історичної науки. Перші два десятиріччя після революції погляди на віче істотно не змінювалися, новою була лише тенденція розглядати це явище як провесну революційних рухів. Період 30-40-х рр. ХХ ст. позначений докорінними змінами у поглядах на віче. Це пов’язано із засвоєнням марксистської теорії класової держави та класової боротьби, яке прискорилося внаслідок ідеологічного тиску кінця 20-30-х рр. Гострі дебати розгорнулися навколо визначення формації (врешті-решт було прийнято постулат про феодальний устрій) та стадій розвитку феодалізму. Б.Д.Греков та його прихильники (М.М.Тихомиров та ін.) розглядали віче як явище періоду феодальної роздрібненості, наслідок підвищення суспільної активності міського населення, С.В.Юшков – як інституцію “варварських” дофеодальних держав.

З 60-х рр. у радянській історичній науці спостерігаються спроби трансформації ортодоксальних істматівських схем, що сприяло перенесенню уваги на дослідження політичної системи. У працях В.Л.Яніна, П.П.Толочка, І.Я.Фроянова та інших істориків-медієвістів були спростовані деякі хибні положення, що стояли на заваді розумінню природи й еволюції віча. У 90-і рр. в українській та російській історичній науці починають застосовувати новітні напрямки історичної та історіософської думки (мікроісторія, наративістика, нова інтелектуальна історія, нова соціальна історія), однак вони практично не позначаються на студіях з вічової проблематики.

У даному розділі подано також короткий нарис тих змін, що призвели у гуманітарних науках до перенесення фокусу досліджень з екстратекстуальної реальності на текст і дискурс й до розвитку сучасної наратології. Описано запропоновану автором даної роботи методику дослідження літописних повідомлень, яка є поєднанням методу структурно-функціонального аналізу, аналізу лексики й семантики наративів хронікального типу. Зокрема, дослідження паралельних літописних повідомлень передбачає: виявлення серій паралельних сюжетів та відмінностей у викладі подій у знайдених паралельних текстах; кодифікацію відмінностей за такими ознаками: головні діючі особи, характеристика їхнього способу дій, семантика деталей опису, темпоральні зрушення (зміни послідовності, тривалості подій); виявлення інтенцій, політичної спрямованості кожної літописної оповіді; визначення формантів (структурно-функціональних елементів повідомлення) й реконструкція наративної моделі в кожній серії паралельних повідомлень.

Другий розділ - “Повідомлення про віче: специфіка текстів” складається з двох підрозділів: “Давньоруські позначення віча” та “Наративні моделі в літописних повідомленнях про віче”. У першому підрозділі проаналізовано давньоруську термінологію щодо віча.

На сьогодні система позначень, повязаних з вiчовою тематикою, не є визначеною. Деякi історики схильнi обмежувати її самим словом “вiче”. До того ж, найменування віча та вічників сприймають як сучасні наукові терміни, з їхньою чіткою відповідністю означуваного та означувального. При інтерпретації літописних повідомлень історики лише спорадично враховують такі мовні явища, як багатозначність та взаємозамінюваність слiв. Автор спробував розглянути функціонування давньоруських позначень віча та вічників у цілісній мовній системі. Визначення сфери значень слова “вече” показало, що воно, як і більшість давньоруських соціальних термінів, є полісемантичним. У ряді випадків це слово має значення “рада”, “промова”, “переговори”, що не стосуються безпосередньо досліджуваного нами предмету. Вивчення усього комплексу літописних записів про віче, зокрема, новгородських, дало підстави стверджувати, що слово “віче” зустрічається не у всіх повідомленнях про вічову діяльність. Більше того, непрямі свідчення домінують у записах про віче. За допомогою зіставлення прямих й непрямих повідомлень виявлено серію замінників позначень вічових зборів та найменування учасників віча. Деякi з них (“народъ”, “весь градъ”, “съборъ”, “от мала и до велика”) мають церковно-книжне походження, інші (“кияне”, “людье”, “дружина”) – функціонували у світській літературі, й вірогідно, в усному мовленні. Варто наголосити, що однією з назв вічників було “дружина”, що заперечується в історіографічній традиції. Зроблено спробу визначити принципи ідентифікації повідомлень про віче. До певної міри подолати непевність давньоруської термінології дозволяє контекстуальний аналіз, дослідження аналогічних та паралельних даному свідченню записів.

У другому підрозділі описано три наративні моделі в літописних повідомленнях про віче, які можна умовно сформулювати як: виправдання/засудження князя; конфлікти з князем; характеристика князя. Матеріалом для дослідження у цій частині роботи послугували серії паралельних літописних повідомлень. Як вже зазначалося, паралельним повідомленням вважається группа текстів (як правило, двоє, зрідка 3-4), в яких описано одну й ту саму подію. Наративну модель репрезентує серія тематично близьких сюжетів, що складається з 7-15 таких груп. Порівняння змісту текстів у кожній групі паралельних повідомлень показує, що відмінності у викладі подій досить значні. Зіставлення усіх текстів серії демонструє, що змістовні зрушення в них подібні одне до одного і вкладаються у певну систему. Це означає, що такий вид історичного наративу, як літописи, є модельованим, а не фактографічним. Простежено сталі комплекси елементів (форманти) оповіді, що дало змогу визначити наративні моделі. Однією з найважливіших складових у системі формантів виступає оцінка дійових осіб. Оцінки обумовлюються інтенціями літописців, передусім, їхньою симпатією та антипатією до князів. Ставлення до героїв оповіді суттєво впливає на змалювання вічової діяльності. Деталі опису вічової діяльності, і навіть згадка про віче та “людей” (у двох із трьох (1, 3) досліджуваних моделей) залежать від “плюсів” та “мінусів”, розставлених оповідачем у оповіді. Відмінність оцінок обумовлює те, що кожна із моделей існує у двох версіях (умовно позначаємо їх як а і b): форманти моделювання в них діаметрально протилежні.

Так, перша модель, що об’єднує сюжети, де описано політично напружені ситуації (вбивства, осліплення, тощо), - представлена апологетичною (1а) та критичною (1b) версіями. Головні інтенції літописців протилежні: виправдати або засудити певного князя, а відтак, кожне паралельне повідомлення складається з цілком відмінних описів однієї й тієї самої ситуації. Система формантів апологетичної версії: згадка про віче; пасивність князя (вар.: князь діє разом з людьми); позитивна оцінка/неосуд князя; негативна оцінка жертви; активність й ініціативність жертви. Критична версія має такий набір формантів: пряме повідомлення про дії князя; негативна характеристика князя; позитивна характеристика жертви (часом вказано також на пасивність жертви). Згадок про віче у ній немає. Апологетичні тексти найбільш тенденційні – деякі події в них замовчуються або перекручуються. Це зумовлено, вірогідно, спробами оптимізувати вчинки симпатичного літописцям князя.

Друга модель об’єднує сюжети, в яких змальовуються напруженні відносини або прямий конфлікт правителя та городян. Кожне паралельне повідомлення репрезентоване текстами, що викладають такі дві версії опису подій: 2a)конфлікт з князем, спричинений його власними діями; 2b)конфлікт, викликаний поведінкою городян. У них по-різному вирішується питання “хто винний”. Практично у всіх прикладах позитивна оцінка вічників супроводжується свідченнями їхньої пасивності й вимушеності дій, провокують конфлікт князі. Натомість при негативному ставленні до городян наголошується на активності й зрадливості вічників, а князь виступає слухняним виконавцем вимог “людей”. Конструктивну діяльність (розв’язку конфлікту та ін.) скрізь приписано позитивним персонажам.

Третя модель, на відміну від перших двох, функціонує як один з елементів сюжету (в описах битв, походів та ін.). Досить частим у літописах згадкам про прийняття городянами князя на князювання, захопленного схвалення ними його рішень відповідають паралельні звістки про дії князя або кількох князів, в яких городяни участі не беруть. Тобто, кожне паралельне повідомлення складається з апологетичної 3а (“характеристика князя”) та нейтральної 3b (“відсутність характеристики”) версій. У 3а) система формантів така: позитивна характеристика князя та згадка про підтримку людей; у деяких випадках зауважується не тільки підтримка городянами “доброго” князя, але й непідтримання ними “поганого”. У нейтральних повідомленнях (3b) будь-які оціночні елементи оповіді та відомості про віче відсутні. Необхідно підкреслити, що більшість текстів третьої моделі, де згадано віче (3а), мають ознаки пізнього редагування.

Третій розділ - “Соціальний склад та функції давньоруського віча” складається з двох підрозділів: “Соціальний склад давньоруського віча” й “Функції віча та його місце в соціально-політичній системі Давньої Русі”. У першому підрозділі розглядається проблема складу віча. Зазначено, що тривалий час її розв’язували, виходячи переважно з уявлень про класову природу віча або на підставі найпоширеніших найменувань вічників (“кияне”, “новгородци”, “вси людье” тощо).

Одним з джерел, що досі не бралися до уваги при розробці цієї проблеми, є літописні формули: “бояре и людье”, “огнищане, гридь, купьце вячшее” та ін. Вони показують, що на віче були представлені усі групи вільного населення: знатні та незнатні, або, за іншим поділом, “бояри”, “отроки” та “прості люди”.

Розглядається питання стабільності складу віча. Аналіз повідомлень про вічові зібрання “бояр” та “черні” дозволяє твердити, що подібні звістки мали певну семантику і їх не можна тлумачити буквально. Насправді окремих зібрань знатних та простолюдинів ніколи не існувало. Дослідження комплексу згадок про віче, куди входять відомості про вічові зібрання за межами міста, а також серії з двох-трьох повідомлень про збори в одному місті дозволяє стверджувати, що склад віча був сталим. Коли того потребують обставини, літописці вказують, що на віче були присутніми одні й ті самі люди. Не підтверджується традиційна думка про розширення кола учасників під час проведення бунтівних вічових зборів.

Зроблено спробу з‘ясування змісту давньоруської соціальної термінології, що стосується віча. У літописних формулах, де позначено склад віча, фактично відтворюється склад усього вільного населення землі або міста. Тим часом свідчення інших джерел заперечують участь усіх городян у вічі. В іноземних джерелах йдеться тільки про соціальну верхівку. У давньоруських зводах маємо окремі побічні вказівки на кількість людей, що брали участь у вічі (кілька сотень осіб). Зібрання найчастіше локалізуються на невеликих площах середньовічних міст, що також вказує на обмежену кількість учасників. Існують записи, в яких розрізняється склад віча та усе населення міста. З новгородського літопису дізнаємося, що всі вічники мали “броню”, а придбати таке військове обладнання був спроможний далеко не кожен давньоруський воїн. Отже, у давньоруських землях до складу віча входили кілька сотень осіб, і за соціальним статусом це була верхівка місцевого соціуму. Скоріше за все, реальний стан речей та давньоруські уявлення про те, що “люди” репрезентували усе доросле чоловіче населення землі або міста, узгоджувалися за допомогою використання в переносному значенні слова “дети”. Стратифікація суспільства в давні часи часто осмислювалася у “вікових” поняттях (напр., бояри – дети боярьские, старейшие – меншие, отроки, детские та ін.). Значення терміну “дети” було нефіксованим і змінювалося в залежності від обставин. Зокрема, “дітьми”, як на нашу думку, називали політично неповноправне населення міста, що й усувало протиріччя між уявленнями про “всіх людей”-вічників та дійсністю. Ці спостереження (щодо обмеженої кількості учасників віча, ототожнення вічників з соціальною верхівкою міста чи землі) разом із зафіксованим вище найменуванням вічників “усією дружиною” дозволяють припускати, що в періоди політичної стабільності склад віча значною мірою збігався зі складом княжої дружини.

У другому підрозділі визначено коло функцій віча. У ХІ-ХІІІ ст. поле його діяльності було досить обширним. В його компетенцію входило, зокрема, обрання та вигнання князя. Проте комплексний аналіз літописів показав, що, всупереч традиційним уявленням, городяни не виступали самостійно. Їхні виступи були лише однією зі складових політичної боротьби, оскільки зміна князів обумовлювалася порушенням рівноваги у політичній системі, конфліктами та угодами між князями. Віче займалось також вирішенням питань війни та миру. У цій сфері традиційно виділяють вічові зібрання під час облоги й ті збори, що ухвалювали скликання так званого “народного ополчення”. Однак традиційне уявлення про те, що віче скликало народне ополчення, а князь, в свою чергу, збирав тільки дружину, не підтверджується джерелами – “народне ополчення” є конструктом ХІХ ст. Питання про виступ у похід дійсно обговорювалося на вічі, однак кількість війська не мала при цьому значення. Спостерігається взаємопов’язаність подібних згадок і складної політичної ситуації (зі зміною або загрозою зміни князя). Князь питав у “людей”, чи зможуть вони “за нього стати”, тобто, такі віча були підвидом тих зібрань, що вирішували передачу столів. Часто простежуються ідеологічні імплікації подібних текстів (показ всенародної підтримки симпатичного літописцю правителя або відсутності провини городян перед князем).

Віче втручалося в окремі судові справи. Хоча писемна фіксація права і суд належали до сфери князівської компетенції, вічові розправи над своєю “братьею”-городянами залишилися одним з архаїчних звичаїв. У ХІ-ХІІІ ст., принаймні, в окремих землях зафіксована також участь віча в обранні єпископів, виданні законів та регламентації доходів. У вічовому обранні єпископів не було нічого протизаконного, оскільки такий звичай спирався на правила Кормчих. Маємо також свідчення про етикетні зібрання вічників (урочисті зустрічи князів та церковних ієрархів, прощання зі своїми правителями і т.ін.). Усі справи, за винятком обрання/вигнання князя та етикетних зібрань, засвідчуються небагатьма повідомленнями. Це пов’язано з “князецентристською” позицією давньоруських джерел, а отже, зі спорадичності повідомлень не можна робити недвозначних висновків про суспільну практику.

Щодо політичного значення віча, це питання вирішується лише в загальних рисах. Функціональне поле віча повністю дублює поле діяльності князя: відсутні функції, які можна було б назвати суто вічовими. Втім, як показують спостереження над паралельними сюжетами, виступи віча найчастіше корелювали з діяльністю князів або князівських коаліцій, віче було не автономним, однак досить дієвим елементом політичної системи. Водночас, фіксація фактів вічових зборів та наголошення на самостійності “людей” залежали від інтенцій літописців і функціонування записів у текстах.

У четвертому розділі - “Уявлення про віче давньоруської доби” досліджується проблема уявлень про віче, яка досі не розглядалася в історичній літературі. Як зазначається в роботі, це було обумовлене недостатньою джерельною базою. Лише дослідження наративних моделей дозволило виявити нефактографічний компонент оповіді й розглянути питання у повному обсязі.

Давньоруські літописці описували передовсім стосунки князя та “людей”. Характерним є розподіл записів за тематикою справ, якими займалося віче. Найбільше текстів, де описано покликання й вигнання князів та етикетні моменти. Паралельні повідомлення демонструють, що в центрі уваги давньоруських книжників стояли не городяни, а князь. За допомогою згадок про віче конструювалися певні оцінки князів. Законні та незаконні зібрання в категоріях того часу – це “вірні” або “невірні” (нелояльні) до певного князя. Князецентристська позиція літописців обумовила тривожність вічової тематики, зокрема, загрозливу емоційну забарвленість самого слова “вече”. Суттєво вплинула вона й на розташування повідомлень про віче: нерегулярність згадок про віче, високу насиченість певних фрагментів літописних зводів повідомленнями про віче і повну відсутність інформації в інших. Як правило, охочіше згадували вічові збори в інших землях або писали про участь віча у подіях, що були відокремлені від літописця тривалим проміжком часу. Вічники уявлялися антиподом християнському ідеалу володаря, і саме з такої точки зору треба оцінювати інформацію про жорстокість та хаотичність дій “людей”.

Серед внутрішніх аспектів, не пов’язаних з системою уявлень про князя, найголовнішим було тодішнє розуміння колективності, єднання й розєднаності, наявності “усіх” та “не всіх” на вічі. Єднання вічників було нормативним і оцінювалося позитивно. За допомогою показу розбрату чи соціального поділу (на “бояр” та “чернь” і т.ін.) задавалися певні оцінки поведінки городян. Особа на вічі з’являється лише в окремих сюжетах, і для опису цього явища пристосовували наративні схеми, запозичені з повідомлень про наради правителів з боярами та молодшими князями.

В результаті проведеного на двох рівнях (текстуальному та історичному) дослідження автор дійшов ряду висновків, головні з яких виносяться на захист:

-

-

-

-

-

-

-

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ:

фахові статті:

1. Давньоруське “чадь”: соціальна інтерпретація терміна і поняття // Український історичний журнал. - 1997. - №4. - С.68-76.

2. Віче в паралельних повідомленнях літописів // Український історичний журнал. - 1998. - №4. - С.70-81.

3. Смерть Володимирка Галицького: до проблеми “літературності літопису” // Київська старовина. - 1999. - №1. - С.21-33.

4. Літописна повість про вбивство Ігоря Ольговича 1147 р. // Київська Старовина. - 1999. - №6. - С.24-36.

матеріали конференцій:

5.Общие риторические ходы в древнерусских летописях и “Хронике Галла Анонима // Славяне и их соседи. – М., 1999. - С.30-32.

6.Старшие и младшие: летописное моделирование // Восточная Европа в древности и средневековье. ХІІІ Чтения памяти члена-корреспондента АН СССР В.Т.Пашуто. – М., 2001. – С.39-43.

АНОТАЦІЯ

Вілкул Т.Л. Віче в Давній Русі у другій половині ХІ-ХІІІ ст. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. – Інститут історії України Національної Академії Наук України, Київ, 2001.

Дисертацію присвячено проблемам історії давньоруського віча та рецепції цього явища в літописах ХІ-ХІІІ ст. Дослідження проведено на двох рівнях: текстуальному та історичному. Аналіз літописних записів грунтується на концепції побудови історичного наративу хронікального типу. Встановлено, що записи про віче не відбивають безпосередньо факти соціального й політичного життя, а містять також наративні схеми. На підставі визначених наративних моделей і системного аналізу давньоруської соціальної термінології реконструйовано соціальну природу й компетенцію віча та комплекс уявлень про віче. З’ясовано, що віче було зібранням соціальної верхівки, а склад його найчастіше ототожнювався з усією дружиною князя; визначено основні напрямки його діяльності. Розкрито характерні риси уявлень про віче, які у своїй більшості були складовою частиною уявлень про князя.

Ключові слова: віче, наративні моделі, паралельні повідомлення літописів, семантика, соціальний склад, функції, уявлення.

ANNOTATION

Vilkul Tetiana. The Old Rus’ Veche (second half of the 11th – 13th centuries). Manuscript.

Dissertation presented for a degree of Candidate of Sciences (History), 07.00.01, Ukrainian History.- Institute of Ukrainian History (National Academy of Sciences, Kiev, 2001).

The dissertation studies the problem of the Old Rus’ veche. Its main research objectives are: to examine the social characteristics and the sphere of the veche’s authority, as well as the principle properties of the narrative models employed in the chronicle accounts on the veche, and the Old Rus’ bookmen concepts of the veche. The study has been done on two levels: that of the textual criticism and that of historical analysis, which allowed to expend significantly the informative potential of the sources and to reach a number of new conclusions concerning the veche. A new approach to studying the sources has been developed – the analysis of parallel accounts on the veche, a method based on the concept of historical narratives of chronicle type. It has been established that the account on the veche does not reflect the accurate facts of social and political life only, but contain the narrative descriptive schemes at that. The analysis of the series of parallel chronicle accounts allowed establishing of narrative models used in constructing the texts. The author identifies three such models: “the glorification / accusation of the prince”; “the conflicts with the prince”; “the representation of the prince”. Each model existed in two variants, and the choice between them depended mainly on chronicler’s attitude toward the characters of his narrative. In addition, the system of the chronicles’ terms for the description of the veche phenomenon and its participants have been analyzed. The author shows that the terminology was multi-semantic and interchangeable. The term “veche” was not compulsory in the descriptions of the veche activities, which allows to include some indirect accounts into discussion. The established principles of Old Rus’ social terminology’s functioning, as well as the non-factual narrative component of texts, permitted to offer a number of fresh insights as to the nature and competence of the veche. The dissertation discusses one of the most controversial problems of the veche history: the question of its social composition. Basing on the analysis of the chronicle formulas, the author shows that virtually all groups participated in the veche: those of noble and humble descent, or, to put it in contemporaneous terminology, “the boyars”, “the otroks”, and “the common chad’”. The accounts on separate assemblies of “chern’” (the commoners) or the boyars, occasionally noted by the chronicles, one cannot take at face value. The singling out of the boyars or the commoners is linked to the semantics of these terms, while actually the typical public assemblies of noble and lowborn took place. The author advances an idea of a fixed and permanent composition of the veche. This view is based on the series of parallel accounts on assemblies of the same groups, on calling forth the veche outside the city walls. The traditional view on the veche’s composition expansion in times of “mutinies” is rejected. The attempt to determine the number of possible participants in the veche has been made. Both some indirect chronicle reports on the numbers involved and the fact that the vehce was called on town squares of rather limited space suggest the group of no more than couple hundred. Thus, the composition of the veche included the upper-most social strata of the town or “land” (although one might find in the sources the claims that all the adult male population was eligible and did participate in the veche). This contradiction, so it seems, was being resolved with the help of the term “dieti” (“the youngsters”), which in some cases designated the politically subordinate population. The observations on the number of participants, veche’s fixed composition, and its predominantly aristocratic nature, as well as identification of the veche participants as “druzhyna” (the retinue), allowed to assume that there have been no firm distinction between the veche composition and the princely retinue. Apparently, in times of political stability the veche equaled to the “whole of the princely retinue”. The dissertation analyses the sphere of the veche’s authority. The major issues of veche’s concerns have been studied: the invitation and dismissal of the prince, the verdict on some military issues, judicial rulings and their enforcement, the verdict on distribution of finances, the election of bishops, participation in certain ceremonies etc. In spite of rather broad competence of the veche, one cannot speak of its authonomy. Even the question of invitation/dismissal of the prince was not the sole initiative of the veche members, but always correlated with the activity of princely factions, struggle between and alliances of the princes. Apparently, this resulted from the complex ways the princely retinue/veche operated. The reconstruction of the narrative modes of description and their factual basis allowed to determine the Old Rus’ bookmen concepts of veche. First, it allowed to conclude that focus of the chroniclers’ concerns was the relationship between the prince and the veche members, while the dominant figure in the whole configuration was the prince, not the townsfolk. This fact produced