НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЕКОНОМІЧНОГО ПРОГНОЗУВАННЯ

АЛЄКСЄЄВ ІГОР ВАЛЕНТИНОВИЧ

УДК 338.342.4+658

СТРАТЕГІЇ ТА РЕГУЛЮВАННЯ

ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

ВИРОБНИЧО-ГОСПОДАРСЬКИХ СТРУКТУР

08.02.03 – організація управління,

планування і регулювання економікою

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора економічних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному університеті “Львівська політехніка” МОН України.

Науковий консультант | доктор економічних наук, професор Кузьмін Олег Євгенович, Національний університет “Львівська політехніка” МОН України, директор Інституту економіки і менеджменту, завідувач кафедри менеджменту і міжнародного підприємництва. | Офіційні опоненти: | доктор економічних наук, професор Александрова Валентина Петрівна, Інститут економічного прогнозування НАН України; провідний науковий співробітник; | доктор економічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Герасимчук Микола Семенович, Інститут економіки НАН України, заступник директора з наукової роботи, завідувач відділу ефективності інвестицій і відтворення основних фондів; | доктор економічних наук, професор Омелянович Лідія Олександрівна, Донецький державний університет економіки і торгівлі ім. М.І. Туган-Барановського МОН України, декан обліково-фінансового факультету, завідувач кафедри фінансів та банківської справи. | Провідна установа | Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра менеджменту інноваційної та інвестиційної діяльності (м. Київ). | Захист відбудеться “10” жовтня 2002 р. о 14 годині 30 хвилин на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.239.01 Інституту економічного прогнозування НАН України за адресою: 01011, м. Київ-11, вул. Панаса Мирного, 26.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту економічного прогнозування НАН України, 01011, м. Київ-11, вул. Панаса Мирного, 26.

Автореферат розісланий “05” вересня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Левчук Н.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Інноваційний розвиток виробничо-господарських структур (ВГС, під якими будемо розуміти підприємства різних організаційно-правових форм та кооперовані з ними структури виробничого і невиробничого характеру, промислово-фінансові групи, холдинги тощо) є складовою частиною реформування економіки і важливим аспектом відтворення виробничих відносин, що полягає: в оновленні складу і побудови основних фондів та удосконаленні організації їх використання як на стадії формування, так і науково-технічної підготовки виробництва; у розвитку робочої сили; у вдосконаленні відносин із зовнішнім середовищем, зокрема з органами державного управління і регулювання економіки, а також шляхом інституціональних перетворень.

Актуальність теми. Важливість інноваційного розвитку для сучасної економіки України переоцінити неможливо. Адже саме завдяки інноваціям має бути досягнуто економічне зростання вже у найближчій перспективі. Проблемам інноваційного розвитку присвячено багато праць, в яких досліджено зміст, фактори, напрями, стратегії і методи забезпечення такого типу розвитку, визначено його вплив на розвиток держави та регіонів, окремих галузей і виробничо-господарських структур.

Провідними дослідниками згаданих напрямів розвитку виробничо-господарських структур та його соціально-економічних наслідків є В.П.Алек-сандрова, О.І.Амоша, С.С.Аптекар, Ю.М.Бажал, П.Ю.Белєнький, Б.М.Бі-ренберг, Д.П.Богиня, Є.І.Бойко, А.М.Бузні, В.М.Геєць, М.С.Ге-ра-сим-чук, В.І.Голіков, В.М.Гончаров, М.І.Долішній, В.І.Захарченко, М.І.Іванов, Б.Є.Квас-нюк, Б.Т.Кліяненко, Г.В.Козаченко, М.А.Козоріз, Є.В.Крикавський, О.Є.Кузь-мін, Т.В.Ландіна, О.О.Лапко, І.І.Лукінов, П.С.Маковеєв, М.М.Мар-ти-ненко, Л.М.Матросова, В.П.Мікловда, В.І.Мунтіян, Л.І.Нейкова, Л.О.Оме-ля-нович, О.О.Орлов, В.І.Павлов, Й.М.Петрович, Ж.В.Поплавська, І.П.Про-діус, М.І.Прокопенко, А.І.Пушкар, О.С.Редькін, М.В.Римар, О.Д.Рябченко, І.Л.Са-зонець, В.О.Точилін, Л.І.Федулова, Б.І.Холод, Д.М.Черваньов, М.Г.Чу-ма-ченко, І.Б.Швець.

Проте ще залишаються недостатньо розробленими проблеми інноваційного розвитку на мікрорівні, представлених виробничо-господарськими структурами для яких це означає забезпечення виробництва певних товарів та надання послуг на визначених сегментах ринку. Реалізація таких завдань виробничо-господарською структурою вимагає забезпечення усіма видами ресурсів і досягнення найкращого їх використання. З цією метою необхідно сформувати відповідні стратегії інноваційного розвитку, в яких передбачити різноманітні аспекти вдосконалення усіх видів діяльності, врахувати критерії оцінки щодо менеджменту у виробничо-господарській структурі.

Важливим аспектом впливу інноваційного розвитку виробничо-господарських структур на зовнішнє середовище є зміни у соціальній сфері, збагачення суспільства як в матеріальному, так і в морально-психологічному плані. Ефективність суспільного виробництва є важливою передумовою добробуту в державі. Саме тому регулювання економіки з боку держави є актуальним, оскільки надає необхідну систему правил економічного змагання на національному ринку, встановлює норми взаємовідносин між суб'єктами господарювання, регламентує взаємні розрахунки та унормовує відповідальність усіх учасників процесу виробництва та реалізації товарів та послуг.

Завдання щодо розроблення методів, які нададуть змогу аналізувати і контролювати показники діяльності та впливати на організацію виробництва, оцінювати ефективність роботи виробничо-господарської структури з боку власника, інвестора, кредитора та з боку державних органів управління, саме і були визначальними при обґрунтуванні актуальності обраної теми дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов’язана з виконанням держбюджетних науково-дослідних робіт, передбачених планом НДР Національного університету “Львівська політехніка” (НУ “ЛП”) та Львівського регіонального інституту державного управління Української академії державного управління при Президентові України (ЛРІДУ УАДУ). Серед цих робіт найважливішими є: “Маркетинг виробничих потужностей підприємства” (№ ДР 01900040293, НУ “ЛП”); “Розробка фінансових та організаційних засад участі підприємств, кредитних і фінансових установ у діяльності промислово-фінансових груп” (№ ДР 0198U007150, НУ “ЛП”), яка фінансувалася Міністерством освіти України і відповідала науковому напряму Координаційного плану № 68 “Економічні проблеми розбудови державності України: важелі та стимули розвитку господарчих систем”, затвердженого наказом Міносвіти України від 13 лютого 1997 р. № 37; “Розробка системи корпоративного управління в умовах реформування економіки” (№ ДР 0100U000517, НУ “ЛП” 1999-2001 рр.); “Формування умов забезпечення інвестиційної привабливості підприємств та механізмів залучення іноземних інвестицій” (№ ДР 0102U001182, НУ “ЛП” 2002-2004 рр.); “Державне регулювання використанням паливно-енергетичних, матеріальних та виробничих ресурсів міста” (ЛРІДУ УАДУ 1996 р.) та “Організаційно-фінансовий механізм державного управління ресурсами в регіоні” (ЛРІДУ УАДУ 1997-1999 рр.) згідно з комплексним науковим проектом УАДУ “Державне управління та місцеве самоврядування”; “Механізми підвищення ефективності державного управління в регіоні” (№ ДР 0100V002070, ЛРІДУ УАДУ 2000-2001 рр.). Особисто дисертанту належать результати щодо формування теоретичних і методичних підходів визначення виробничих потужностей підприємств як об’єкта маркетингових досліджень, державного регулювання з метою покращання соціального становища в місті та регіоні; використання процесу і методів науково-технічної підготовки виробництва як засобів впливу на інноваційний розвиток виробничо-господарських структур; координування співпраці між великими і малими підприємствами та фінансово-кредитними установами, використання ПФГ як чинника державного регулювання економіки.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є розробка теоретико-методологічних засад формування стратегій та регулювання інноваційного розвитку виробничо-господарських структур (ВГС-підприємства та їх кооперовані структури).

Відповідно до мети дослідження необхідно було вирішити такі основні завдання:–

дослідити зміст процесу інноваційного розвитку ВГС та його вплив на відтворення виробничих відносин, державні фінанси, соціальну сферу території, держави;–

встановити стратегічні орієнтири інноваційного розвитку ВГС з урахуванням особливостей різних стадій такого розвитку та етапів розвитку економіки;–

дослідити форми, методи і типи розвитку ВГС, а також підходи щодо їх використання для процесу інноваційного розвитку;–

визначити різновиди стратегій розвитку ВГС та їх зміст;–

вивчити особливості реалізації інноваційного розвитку на стадії інституціональних перетворень, зокрема промислово-фінансові групи (ПФГ) як специфічну форму ВГС та розвиток підприємництва;–

з’ясувати особливості науково-технічної підготовки виробництва як стадії реалізації інноваційного розвитку ВГС;–

з метою виявлення впливу побудови та функціонування ВГС на технічну, інноваційну та інвестиційну стратегії з'ясувати зв'язок показників цих чинників з рентабельністю; –

розробити основні напрями удосконалення діяльності державних органів влади та управління в царині реалізації технічної політики стосовно виробничо-господарських структур.

Об’єктом дослідження є процес інноваційного розвитку виробничо-господарських структур.

Предметом дослідження є розроблення стратегій та державне регулювання інноваційного розвитку виробничо-господарських структур на стадіях формування, науково-технічної підготовки виробництва та інституціональних змін таких структур, а також наслідки реалізації цих стратегій.

Методи дослідження, що використані в дисертації:

- діалектичний метод і методи аналізу та синтезу, по-перше, для дослідження: взаємозв’язків між факторами ВГС і відтворенням виробничих відносин, соціально-економічного розвитку суспільства, території; по-друге, для дослідження системи закономірностей, принципів та методів організації підприємства і виробничого процесу; по-третє, для визначення змісту і різновидів стратегій розвитку ВГС; по-четверте, для вивчення промислово-фінансової групи як однієї з перспективних форм ВГС; по-п’яте, для дослідження науково-технічної підготовки виробництва як методу реалізації інноваційного розвитку ВГС; по-шосте, для дослідження форм, методів і типів розвитку ВГС, а також підходів щодо їх використання в процесі інноваційного розвитку таких структур; по-сьоме, для визначення ролі та змісту діяльності державних органів влади та управління щодо здійснення технічної політики стосовно ВГС.

- метод підстановок для пошуку залежностей між економічними показниками побудови та функціонування виробничих систем і результуючим показником діяльності – рентабельністю як стратегічного орієнтиру інноваційного розвитку ВГС;

- графоаналітичний метод для виявлення залежності коефіцієнта використання виробничих потужностей як показника ефективності використання інновацій від параметрів побудови та використання системи машин;

- статистичні методи для обґрунтування висновків щодо типу розвитку ВГС в Україні;

- метод графічної візуалізації при визначенні залежностей між економічними показниками використання виробничих потужностей і для обґрунтування економічних ефектів при реалізації різних варіантів розвитку ВГС за третім стратегічним орієнтиром інноваційного розвитку - ціною.

Наукова новизна одержаних результатів. Результати виконаного дослідження у своїй сукупності вирішують важливу науково-прикладну проблему розроблення теоретико-методологічних засад формування стратегій та регулювання інноваційного розвитку виробничо-господарських структур. Наукова новизна результатів полягає у наступному:

1. Узагальнено організаційно-правові форми господарювання у різних сферах економіки шляхом визначення змісту виробничо-господарської структури як категорії, призначеної слугувати кращому розумінню реалізації інновацій на рівні суб’єктів виробничо-господарської діяльності з позицій інноваційного розвитку. Дано класифікацію виробничо-господарських структур і досліджено процес їх розвитку як об’єкта управління та державного регулювання для забезпечення реалізації державних соціальних програм, зокрема зниження рівня безробіття за рахунок створення нових робочих місць. В цьому контексті сформульовано місію та завдання держави у регулюванні економіки, зокрема на мікрорівні, на рівні ВГС; визначено функції держави у регулюванні економіки.

2. Поглиблено тлумачення стадії формування виробничо-господарських структур, коли закладаються основи інноваційного розвитку, визначаються його стратегічні орієнтири, формулюються засади побудови, напрями, зміст та характер трансформації ВГС, зокрема першим з яких визначено розвиток виробничих потужностей. Показано, що на різних етапах розвитку економіки виробнича потужність визначалась відповідно до потреб суспільства; її роль обумовлювалася тими завданнями, які ставилися перед підприємствами і вирішення яких становило невід’ємну частину загальноекономічної стратегії держави. Важливим елементом новизни у дослідженні категорії “виробнича потужність” є формулювання системи трьох принципів для визначення цієї категорії: принципу двоїстої природи виробничої потужності, який дозволяє розв'язати протиріччя її вимірювання через натурально-уречевлені показники і машиномісткість (трудомісткість); принципу незалежності виробничої потужності виробничо-господарських структур від плану виробництва, що дає змогу розглядати виробничу потужність як самостійну категорію, характеристику виробничої системи, яка є незалежною від номенклатури продукції; принципу випускаючої ланки, сформульованого як концепція ефективного використання виробничих потужностей, що дозволяє у ринкових умовах побудувати увесь комплекс заходів із завантаження виробничих потужностей як багаторівневої системи, спрямованої на задоволення ринкового попиту. Для забезпечення умов досягнення результатів від впровадження організаційних інновацій удосконалено класифікацію категоріального апарату побудови і розвитку виробничо-господарських структур, до якого належать закономірності, принципи і методи.

3. Розвинуто характеристику рентабельності як другого стратегічного орієнтира інноваційного розвитку виробничо-господарських структур, де новим аспектом є формування на її основі моделі взаємозв’язку із провідними показниками побудови та використання ВГС, зокрема з фондовіддачею. Удосконалено модель розвитку ВГС, яка пов’язує в єдине ціле рентабельність як узагальнюючий показник ефективності виробництва з результативністю таких напрямів технічної політики держави на рівні ВГС, якими є забезпечення параметричної та часової пропорційності виробничої системи.

4. Створено моделі аналізу ефективності цінової поведінки ВГС у ринковому середовищі, в якому ціна розуміється як третій стратегічний орієнтир інноваційного розвитку ВГС в ринкових умовах.

5. Систематизовано форми, методи і типи розвитку ВГС, а також підходи до їх використання для оцінки стану і перспектив інноваційного розвитку.

6. Удосконалено класифікацію стратегій розвитку ВГС, до якої зокрема вперше включено такі види стратегій, як прогресуюча та непрогресуюча, а також поширено поняття інтегруючої стратегії для рівня ВГС. На прикладі ПФГ розроблено положення щодо використання ВГС як засобу реалізації інтегруючої стратегії інноваційного розвитку підприємства і методу регулювання економіки. Розвинуто положення щодо інституціональної стадії реалізації стратегії інноваційного розвитку, зокрема кооперування і співробітництва великих підприємств з банківськими установами у складі ПФГ, а також з малими підприємствами.

7. Розкрито питання забезпечення інноваційного розвитку ВГС на стадії науково-технічної підготовки виробництва, зокрема моделювання, планування та економічної оцінки. Відповідно до зовнішнього (державного) і внутрішнього (на мікрорівні) напрямів регулювання інноваційного розвитку ВГС запропоновано використовувати систему показників: 1) для потреб реалізації державної технічної політики щодо інноваційного розвитку ВГС показник фондовіддачі, який удосконалений шляхом встановлення його залежності від таких інноваційних змінних: економічної ефективності окремого верстата (формується на етапі конструкторської підготовки під час його проектування) і впливу якісного складу устаткування ВГС (вимірюється питомою вагою окремих груп устаткування з однаковим рівнем показника економічної ефективності верстата у користувача); 2) на сформульованих теоретичних засадах (концепції випускаючої ланки та двоїстості виробничої потужності) удосконалено представлення коефіцієнта використання виробничих потужностей через параметри організації виробництва – пропорційність, змінність роботи устаткування за режимом і на вузькому місці, завантаження та випуску продукції на кожній і-тій групі устаткування, а також потужність; 3) удосконалено представлення показника рентабельності через показник використання виробничих потужностей, що відображає взаємозв’язок між двома обраними стратегічними орієнтирами інноваційного розвитку ВГС, а також їхній зв’язок з інноваційними змінними: параметрами економічної ефективності окремого верстата і організаційної побудови виробничої системи.

8. Сформульовано принципи організації і планування науково-технічної підготовки виробництва: комплекс робіт з підготовки виробництва є обов'язковим елементом процесу виробництва нової продукції; необхідність неперервного часового викладу змісту робіт за кожним об'єктом (підоб'єктом та ін.) планування науково-технічної підготовки виробництва; принцип єдності керівництва інноваційним розвитком ВГС; принцип єдності організаційної структури управління інноваційним розвитком виробництва; принцип економічно оптимальної технічної політики інновацій.

9. Дістали подальшого розвитку склад і зміст завдань органів державного управління щодо впливу на ВГС, сутність окремих важелів державного впливу на суб’єкта господарювання, зокрема мотивування і фінансово-економічні важелі. На прикладі ПФГ як найбільш представницької ВГС за складом учасників запропоновано варіант основних напрямів державного регулювання ВГС відповідно до завдань різних державних інститутів, зокрема економічної та фінансово-кредитної сфери.

Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці методичних рекомендацій щодо формування виробничих потужностей підприємств на стадії науково-технічної підготовки виробництва з урахуванням майбутнього рівня їх використання; використання науково-технічної підготовки виробництва для інноваційного розвитку виробничо-господарських структур; регламентації державного регулювання діяльності виробничо-господарських структур з метою покращання соціального становища в місті та регіоні; координування співпраці підприємств та фінансово-кредитних установ. Ідеї та основні положення дисертаційної роботи використовувалися при виконанні держбюджетних тем: “Маркетинг виробничих потужностей підприємства” (довідка № 67-50-352), “Розробка фінансових та організаційних засад участі підприємств, кредитних і фінансових установ у діяльності промислово-фінансових груп” (довідка № 67-50-255); “Розробка системи корпоративного управління в умовах реформування економіки” (довідка № 67-50-350); “Формування умов забезпечення інвестиційної привабливості підприємств та механізмів залучення іноземних інвестицій” (довідка № 67-50-351); “Державне регулювання використанням паливно-енергетичних, матеріальних та виробничих ресурсів міста”, “Організаційно-фінансовий механізм державного управління ресурсами в регіоні”, “Механізми підвищення ефективності державного управління в регіоні” (довідка № 293/01).

Регламентування науково-технічної підготовки виробництва шляхом створення організаційно-інформаційного маршруту, в розробці якого використані ідеї дисертанта, було проведено у ВО “Автонавантажувач” (“Удосконалення організації технологічної підготовки виробництва нових автонавантажувачів у виробничому об’єднанні” – № ДР 01850079094, довідка № 67-50-353) та в НВО “Електрон” (“Інтенсифікація виробництва на основі удосконалення організації та управління у виробничому об’єднанні” – № ДР 01870006844, довідка № 67-50-354). Маркетинговий підхід та урахування багаторівневості виробничої системи при формуванні виробничих потужностей, в тому числі допоміжного виробництва, було використано у ВО “Електрон” (“Розробка комплексу організаційно-економічних ситуаційних задач техніко-економічного аналізу діяльності підприємства в системі маркетингу” - № ДР 01910049901, довідка № 67-50-355). Рекомендації щодо побудови системи банківського менеджменту та відносин між банківськими установами та підприємствами були використані у Львівському банківському коледжі НБУ (“Особливості банківського менеджменту в умовах функціонування фінансово-промислових груп” - № ДР 0196U017562, довідка № 67-50-356), у ЗАТ АКБ “Львів” (довідка № 071/01), в АТ “Проектно-будівельне об’єднання “Львівміськбуд” (довідка № 15/231).

Деякі ідеї, положення та висновки досліджень увійшли до навчальних посібників: Економіка та менеджмент. Навчальний посібник / За ред. проф. Кузьміна О.Є. – Львів: ДУ “Львівська політехніка”, 1996. – 690 с.; Алексєєв І.В., Захарчук О.В., Рим Н.Н. Банківський маркетинг: Навчальний посібник. – 2-ге вид., доп. – Львів: ЛБК НБУ, 1998. – 96 с.; Навчально-методичний посібник з дисципліни “Теорія фінансів” // Алексєєв І.В., Колісник М.К., Панкевич Л.В., Тревого Л.С. – Львів: Інститут підприємництва та перспективних технологій, 2001. – 87 с. Матеріали досліджень використовуються при підготовці фахівців у НУ “ЛП” (довідка № 68-14-445 від 10.06.2002), у ЛРІДУ УАДУ (довідка № 293/01 від 07.06.2002 р.).

Особистий внесок здобувача. В дисертації використано тільки власні ідеї здобувача. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, використано лише ті ідеї та положення, що є результатом особистої роботи здобувача. Конкретний внесок здобувача у ці праці вказаний в списку публікацій за темою дисертації.

Апробація результатів дисертації. Основні результати досліджень доповідалися і обговорювалися на понад 40-ка міжнародних, всеукраїнських, всесоюзних, республіканських, регіональних, наукових, науково-практичних і науково-технічних конференціях та семінарах, серед яких: “Ефективність державного управління у контексті становлення громадянського суспільства” (Львів, 2002 р.); “Менеджмент і міжнародне підприємництво” (Львів, 2001 р.); “Інноваційна діяльність в системі державного регулювання” (Івано–Франківськ, 1999 р.); “Сучасна інноваційно-промислова політика України: інвестиційні пріоритети та інфраструктура” (Чернівці, 1999 р.); “Роль фінансово-кредитної системи у стимулюванні економічного зростання в Україні” (Луцьк, 1999 р.); “Удосконалення фінансово-кредитної системи та шляхи покращання фінансового стану підприємств” (Київ, 1999 р.); “Методологія економіко-статистичного дослідження в умовах ринку” (Тернопіль, 1997 р.); “Потенціал управлінських систем: питання формування та розвитку” (Київ, 1993 р.); “Научно-технический прогресс и повышение эффективности использования производственного и научного потенциала в машиностроении” (Харків, 1990 р.); “Пути повышения эффективности внутризаводского хозрасчета” (Вінниця, 1989 р.); “Научно-технический прогресс и интенсификация производства” (Донецьк, 1988 р.); “Развитие производительных сил и проблемы внедрения научно-технических достижений в условиях полного хозрасчета” (Москва, 1988 р.) та інших.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані у 62 роботах, в тому числі у 3 монографіях (одна – індивідуальна та дві – колективні), 34 статтях у фахових журналах та збірниках наукових праць, 25 статтях в інших виданнях, матеріалах і тезах наукових та науково-практичних конференцій.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації 409 сторінок. Робота містить 41 таблицю на 29 сторінках, 4 рисунки на 3 сторінках, 2 додатки розміщені на 12 сторінках. Список використаних джерел містить 295 найменувань і займає 37 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У першому розділі “Теорія і практика інноваційного розвитку виробничо-господарських структур” подано визначення виробничо-господарської структури та запропоновано класифікацію таких структур (табл. 1). ВГС являє собою форму господарювання, яка може об’єднувати в одному понятті різні за своїм виробничо-господарським змістом, за організаційно-правовою формою, за масштабами виробничо-господарської діяльності та іншими ознаками підприємства, угруповання підприємств, а також їх об’єднання з установами та організаціями інших сфер економічної діяльності, наприклад, банками, фінансовими і страховими компаніями тощо. До них мають належати підприємства усіх форм власності, холдингові компанії, промислово-фінансові групи та інші.

Таблиця 1

Класифікація ВГС

Ознаки класифікації ВГС | Різновиди ВГС | Галузева приналежність | промислові, будівельні, транспортні, зв’язку тощо, в тому числі промислові: машинобудівні, металургійні, енергетичні, видобувні, хімічні, харчові тощо | Наявність підрозділів, що визначають інноваційну орієнтацію | з науково-дослідними (НД) та проектно-кон-струк-торсь-кими і технологічними інститутами (ПКТ), з НД і ПКТ бюро, без інноваційних підрозділів | Обсяг виробничо-господарської діяльності | малі, середні, великі | Організаційно-правова форма | приватні, акціонерні, державні, ТзОВ, інші товариства | Серійність виробництва | індивідуальне, серійне та масове виробництво | Сфера діяльності | місцевий, національний та зовнішній ринки | Форма інтегрування | горизонтальна та вертикальна інтеграція, диверсифікація, конгломерат, холдингова компанія, ПФГ | Форма проникнення на ринки | філії, дочірні та змішані підприємства | Характер міжнародної торгівлі | експортери та імпортери | Характер оновлення продукції | з власними розробками продукції, з ліцензійними продуктами | Характер участі державних органів в управлінні діяльністю ВГС | керовані державою: повністю або частково (в т.ч. кластери); регульовані державою | Інноваційний розвиток ВГС як об’єкт управління слід розглядати в декількох аспектах. По-перше, це процес, що полягає в удосконаленні продукції, виробничо-технічної бази, складу працівників, в покращанні ринкових методів роботи, у встановленні нових вигідних коопераційних зв’язків. Для окремої одиниці господарювання він відображається в розвитку виробничих потужностей, в яких акумулюються і концентруються усі види ресурсів та відбувається їх вдосконалення. Саме тому інноваційний розвиток ВГС пропонується розглядати через призму розвитку виробничих потужностей, як інтегруючого показника існування та функціонування ВГС. По-друге, інноваційний розвиток ВГС необхідно вивчати в контексті взаємодії низки кооперованих ВГС, кожна з яких діє у певному сегменті ринкового середовища, до змін якого необхідно адаптуватися.

При цьому необхідно зважати на обставини, що складаються під впливом домінуючих тенденцій у суспільстві та економіці: реструктуризації виробництва, демонополізації, зменшення державних та військових замовлень

Таблиця 2

Кількість об’єктів, які змінили форму власності*

Роки | Кількість ВГС, які змінили форму власності | в цілому по економіці | у тому числі | державної форми власності | комунальної форми власності | в галузі промисловості | 77826 | 21211 | 56615 | 7430 | 1993 | 3592 | 1623 | 1969 | 843 | 1994 | 8249 | 2732 | 5517 | 1357 | 1995 | 16212 | 4097 | 12115 | 1954 | 1996 | 19439 | 4507 | 14932 | 1672 | 1997 | 8501 | 1885 | 6616 | 527 | 1998 | 5381 | 1689 | 3692 | 406 | 1999 | 5183 | 1493 | 3690 | 218 | 2000 | 5221 | 1610 | 3611 | 232

2001 | 6048 | 1575 | 4473 | 221 | * Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році. – К.: Інформаційно–видавничий центр Держкомстату України, 2001. - С. 274.

для промислових підприємств, скорочення кількості великих підприємств-монополістів і, навпаки, зростання кількості середніх та малих підприємств, збільшення питомої ваги ВГС, які працюють на потреби споживчого ринку, зміни форм власності (табл. 2). Звичайно, враховувати тенденції слід обережно, оскільки в суспільстві відбувається багато процесів та явищ циклічного характеру, а тому тенденції до роздержавлення та приватизації, до зменшення кількості великих ВГС на користь малих та ін. можуть в якийсь момент часу змінитися.

Річ у можливій зміні тенденції, а не у поверненні до старих форм господарювання. Так склалася, наприклад, ситуація у банківському секторі економіки, де від початку 90-х років зростала кількість банківських установ, а з 2000 року їх число скорочується. Такі тенденції мають отримувати належну оцінку держави. Саме тому необхідне ефективне державне управління економічною сферою, яке частіше називають “регулюванням економіки”, аби зазначити певну відмінність від адміністративного управління економікою.

Сучасні індустріально розвинені країни (ІРК) широко використовують державне втручання в економіку з метою забезпечення найкращих результатів її функціонування, а також для позитивного впливу економічного розвитку на соціальне становище у державі. Трансформація державного управління економічною сферою в Україні повинна пройти усі необхідні стадії. Зокрема має бути визначена місія держави щодо розвитку економіки, державні завдання та функції у цьому процесі; економіка загалом та її первинні ланки (ВГС) повинні виробити відповідні методи сприйняття державних впливів, сформувати механізм адаптування до них в умовах ринку.

Місія розкриває актуальну політику держави, допомагає визначити цілі та напрями формування стратегій різних державних інститутів. Формулювання місії держави щодо регулювання економіки з урахуванням інтересів та особливостей діяльності ВГС повинно містити такі складові: по-перше, завдання держави, виходячи з її внутрішньої орієнтації у соціальній та економічній сферах, з її пріоритетів щодо окремих верств населення, галузей економіки, суб’єктів господарювання та форм і методів реалізації соціально-економічних програм; по-друге, зовнішнє середовище щодо державних інститутів (економічне, соціальне та політичне становище в державі), котре визначає їхні робочі принципи; по-третє, культура усієї сукупності державних інститутів (тип робочого клімату в них і тип людей, яких приваблює цей клімат). Роль державних інститутів полягає у задоволенні соціальних, економічних та політичних потреб суспільства і ВГС у процесі регулювання економіки.

У другому розділі “Основи інноваційного розвитку на стадії формування ВГС” розглянуто стратегічні орієнтири інноваційного розвитку, організаційні засади побудови ВГС, а також типи, форми і методи такого розвитку.

Для формування ВГС (першої стадії їх інноваційного розвитку) необхідно визначити стратегічні орієнтири, якими можуть виступати: розвиток виробничих потужностей, що зумовлює ринкову орієнтацію та призначення ВГС; рентабельність – узагальнюючий економічний показник ефективності функціонування; ціна – ринкова оцінка доцільності вироблення продукції (послуг).

Визначаючи розвиток виробничих потужностей (ВП) як стратегічний орієнтир інноваційного розвитку ВГС, необхідно наголосити на змінах у виробничих потужностях як головній ланці інновацій, коли ВП розглядаються в сенсі наявних робочих місць, устаткування, а інші напрями розвитку ВГС лише опосередковано впливають на виробництво, на якість та кількість виробленої продукції (наданих послуг). Необхідність дослідження стратегій розвитку ВП випливає з ролі ВГС у реформуванні економіки.

Категорію “виробнича потужність” в контексті стратегічного орієнтиру інноваційного розвитку ВГС розглянуто на засадах історичного аналізу визначень названої категорії. З’ясування причини змін у її розумінні надало можливість сформулювати нове визначення: “виробнича потужність ВГС - це економічний показник, що характеризує потенційну (максимальну) можливість системи машин ВГС виконати річний обсяг робіт зі структурою машиномісткості, яка відповідає структурі парку технологічного устаткування системи при максимальній змінності роботи”. Таке визначення дозволяє здійснювати управління ВП ВГС (зокрема з дискретним характером виробництва). Наведене визначення враховує двоїстість категорії “виробнича потужність” та необхідність, в зв’язку з цим, вимірювати ВП показниками двох видів – натуральними та часовими. У ньому також сформульовано підхід до визначення ВП за випускаючою ланкою як складову системи закономірностей, принципів та методів організації підприємства та виробничих процесів.

Другим стратегічним орієнтиром інноваційного розвитку ВГС нами запропоновано показник рентабельності. Прибутковість за будь-яких обставин є важливим аспектом діяльності ВГС. Проте в сучасних умовах рентабельність набуває особливого значення, адже наявність прибутку є не тільки показником ефективної роботи кожного суб’єкта господарювання, а й важливою передумовою фінансового забезпечення інноваційного розвитку ВГС. Рентабельність є таким економічним показником, який може бути тісно пов'язаний не тільки з економічними, але також з організаційними і технічними стратегіями розвитку виробничих потужностей.

Формування організаційних та інших стратегій інноваційного розвитку вимагає удосконалення категоріального апарату, який необхідний для правильного розуміння формування та реалізації інноваційного розвитку ВГС. За результатами дослідження питань організації виробництва в роботі сформовано просторово-часову систему закономірностей, принципів та методів організації підприємства та виробництва.

Третім стратегічним орієнтиром інноваційного розвитку ВГС визначено ціну, що є основною економічною оцінкою ринкової поведінки ВГС. Говорячи про максимальну припустиму потужність підприємства згідно з антимонопольним законодавством, слід пам’ятати про тривалість життєвого циклу виробу. В умовах конкуренції ця тривалість об’єктивно скорочується і визначається взаємодією двох протилежних тенденцій: прагненням підприємства до випередження конкурентів у випуску нової продукції та бажанням отримати максимум прибутку від випуску вже освоєних виробів.

З техніко-технологічної точки зору взаємодію двох цих тенденцій можна характеризувати співвідношенням принципово відмінних компонентів старої та нової технології, тобто співвідношенням параметрів машин, агрегатів, що використовуються в кожній технології і є принципово відмінними між собою.

З економічної точки зору взаємодію досліджуваних тенденцій можна характеризувати співвідношенням економічних ефектів, які отримують за різними варіантами. За першим варіантом освоєння нової продукції відбувається з випередженням конкурентів, а економічний ефект буде отримано, головним чином, за рахунок вищої монопольної ціни, котру може встановити виробник, що першим вийшов на ринок з новою продукцією. За умов розвинутих ринкових відносин, при сильній конкуренції, можливий другий варіант, коли виробник отримає вигоду не від збільшення ціни, а від збереження позицій на ринку, тобто від збереження обсягів виробництва, або інакше, від постійності рівня використання наявних виробничих потужностей. За третім варіантом, який характеризується прагненням утримати випуск старої, вже налагодженої у виробництві та збуті продукції, економічний ефект буде отримано, переважно, завдяки резервам зниження собівартості. Розглянуті варіанти формування ефекту в конкурентній боротьбі ВГС дають змогу уявити механізм отримання позитивного економічного результату при різних економічних стратегіях на етапі впровадження нової продукції.

Систематизація форм, методів і типів розвитку ВГС та їх виробничих потужностей, а також дослідження характеру цього розвитку протягом останніх десятиліть важливі для визначення його спрямування. Висновок щодо непрогресуючого характеру відтворення у промисловості України, який зроблено на підставі аналізу статистичних даних, є об'єктивним підґрунтям для державного втручання в економіку, використовування державного чинника для її регулювання на користь окремих ВГС, галузей промисловості, для блага усього суспільства.

У третьому розділі “Стратегія інноваційного розвитку ВГС на стадії інституціональних перетворень” розглянуто суть стратегії інноваційного розвитку, її класифікація, а також конкретні способи її реалізації через формування ПФГ та малих підприємницьких структур.

Стратегії розвитку ВГС мають бути пов’язані з провідними тенденціями розвитку суспільства, світової та національної економіки. Зокрема важливо відзначити зв’язок перехідного етапу розвитку економіки з глобалізацією світової економіки, а також зі зміною суспільних поглядів і переходом від формаційного до цивілізаційного підходу щодо розвитку суспільства та його продуктивних сил. Зазначені процеси відбиваються на стратегіях ВГС, які можна розглядати у трьох напрямах: перший – це стратегії розвитку ринку (маркетингові, логістичні та інші, що пов’язані із зовнішнім середовищем і продуктами, які виробляються ВГС), другий – стратегії розвитку ресурсів ВГС (розвитку виробничих потужностей, зокрема розвитку виробничого апарату, трудових і фінансових ресурсів тощо, які залежать від зовнішнього середовища, але значною мірою є внутрішніми для ВГС), третій – стратегії соціального, екологічного, науково-технічного та інших напрямів інноваційного розвитку ВГС (ними передбачаються наслідки розвитку ВГС для довкілля, суспільства, міжнародних відносин та досягнення соціальних, екологічних та інших ефектів).

Розглядаючи стратегії інноваційного розвитку ВГС, зосереджено увагу на стратегіях розвитку виробничих потужностей, які безпосередньо включають заходи щодо впровадження інновацій. Ця група стратегій має свою історію, кожній із таких стратегій притаманні свої переваги і недоліки, що значною мірою зумовлено вимогами того часу, коли вони були розроблені та запроваджені. Їх класифікацію наведено у табл. 3.

Втручання держави в економіку є об’єктивною необхідністю, що підтверджується світовою практикою, адже це явище набуло досить масштабних розмірів. В індустріально розвинутих країнах витрачається до 20% вида-

Таблиця 3

Класифікація стратегій розвитку ВП

Класифікаційні аспекти розгляду стратегій розвитку ВП | економічний | організаційний | техніко-технологічний | Стратегії розвитку ВП– | нарощування ВП–

інтенсифікація використання ВП–

максимальної (оптимальної) економічної ефективності функціонування динамічної системи ВП | Ліквідація вузьких місць–

недопущення утворення вузьких місць–

пропорційний розвиток | У заготівельних виробництвах:–

точне литво (у кокіль, під тиском та інше)–

порошкова металургія–

виготовлення спеціальних профілів прокату–

передові методи штампування, пресування тощо

У механообробці і у складальних роботах:–

застосування верстатів з ЧПУ–

використання обробних центрів–

робота на роторних лініях–

організація роботизованих виробництв–

гнучкі виробничі системи (ГВС) | Таблиця 4

Стратегії державного управління в царині економіки

Групи стратегій | Види стратегій

Соціально-екологічні | соціального розвитку | екологічного розвитку | Фінансово-економічні | фінансового забезпечення | економічного розвитку | Організаційно-технічні | інноваційного розвитку | стандартизації та ліцензування | тків державного бюджету на регулювання економічної сфери. Відповідно створюються і стратегії такого втручання, класифікація яких запропонована нами (табл. 4).

Орієнтири стратегій соціального розвитку мають бути провідними для органів державного управління у сфері економіки і зокрема розвитку ВГС. Їх кінцевою метою є: зростання добробуту громадян, підвищення рівня зайнятості населення, збільшення доходів чи зниження рівня безробіття тощо.

Стратегія екологічного розвитку, як правило, охоплює певний регіон, а тому вимагає консолідації зусиль багатьох суб’єктів господарювання, координації дій з боку державних органів влади та управління. Щодо інновацій, то можуть бути необхідними капітальні вкладення, можливо зміни у технології виробництва, що потребує кооперації інвесторів, компенсації витрат на реконструкцію тощо.

Стратегія фінансового забезпечення передбачає встановлення джерел фінансування тих чи інших програм, які визнані пріоритетними. Стратегія економічного розвитку має забезпечити визначення пріоритетних галузей для інвестицій і державного сприяння ВГС, в тому числі через управління державним майном. Стратегія інноваційного розвитку має на меті сприяння галузям матеріального та нематеріального виробництва шляхом стимулювання інвестицій у перспективні науково-технічні дослідження та конструкторсько-технологічні розробки, прогресивне устаткування, оптимізацію науково-технічної підготовки виробництва (НТПВ). Стратегію стандартизації та ліцензування можна розглядати в контексті дій, якими забезпечується досягнення встановлених на території держави рівнів якості відповідних видів продукції та послуг. Кожна із стратегій визначає певну мету держави, проте жодна з них не повинна заперечувати право власника на самостійне управління ВГС.

Формування ПФГ є одним із способів інноваційного розвитку ВГС. Проблема визначення мінімально необхідної кількості підприємств, що мають входити до складу ПФГ, є важливою для організації сталого виробництва з двох причин. По-перше, ці підприємства повинні створити достатній за розміром статутний фонд, початковий капітал ПФГ, а потім забезпечувати нормальний для цієї групи рівень нагромаджень. По-друге, потреби в інвестиціях кожного з учасників ПФГ та групи взагалі повинні відповідати її можливостям. Урахувати обидві ці вимоги можна завдяки кількісній оцінці максимального та мінімального рівня наявних грошових коштів групи, що скеровуються на інноваційний розвиток.

Максимальну кількість грошових коштів ПФГ для програм інноваційного розвитку можна було б визначати на рівні потреб одночасного фінансування реконструкції (нового будівництва тощо) усіх підприємств, які входять до складу ПФГ. Однак слід уникати такої стратегії фінансування розвитку ПФГ, оскільки вона може призвести до розпорошення грошових коштів і не дати бажаного кінцевого результату.

Згідно із запропонованим нами підходом, одним з багатьох можливих, мінімальну кількість грошових коштів ПФГ слід визначати найбільшою із сум фінансування розвитку окремих підприємств групи. Такий підхід є справедливим, оскільки від початку створює передумови для фінансування будь-якого підприємства за рахунок спільного фонду розвитку. В іншому випадку підприємства, котрі не можуть розраховувати на фінансову допомогу навіть при наданні пріоритету, просто вийдуть з ПФГ. В умовах дії чинного закону про ПФГ головне підприємство найімовірніше буде визначати програмою свого розвитку вищезгаданий мінімум фінансового ресурсу, оскільки це підприємство є найбільшим.

Мінімальна кількість промислових підприємств у складі ПФГ може бути визначена за такою формулою:

, (1)

де Н – шукана мінімальна кількість підприємств, підприємства; –

найбільша з мінімально необхідних сум інвестування серед підприємств ПФГ, що лімітує кошти банку ПФГ, тис. грн.;

– початкова сума фінансування заходів з розвитку виробничих потужностей, тис. грн.;

g – середня місячна сума доходу одного підприємства, що скеровується в розпорядження банку для таких цілей, тис. грн.;

tСН – тривалість періоду будівництва, реконструкції тощо, місяці (або інші одиниці виміру часу).

Таким чином, мінімально необхідна кількість промислових підприємств (внутрішніх інвесторів інноваційного розвитку) для створення ПФГ може ви-значатися виходячи з деяких граничних мінімальних сум фінансування роз-витку потужностей ПФГ, тривалості реалізації заходів розвитку та сукупних доходів підприємств у складі ПФГ. Слід зазначити, що формула (1) побу-дована за умови наявності однієї фінансової установи у складі ПФГ, яка фун-кціонує виключно для вирішення внутрішніх проблем групи підприємств.

Розвиток підприємництва є важливою складовою стратегії інноваційного розвитку ВГС. Вплив на інноваційний розвиток з боку підприємництва відбувається за декількома напрямами. Економічний напрям впливу розбудови підприємництва на інноваційний розвиток економіки реалізується через створення коопераційних зв’язків між підприємствами (малими, середніми, великими) у горизонтальній та вертикальній інтеграції, з банківськими та фінансовими установами, страховими, науково-технічними, інноваційними та іншими організаціями. Фінансово-кредитний напрям впливу має кінцевим результатом формування відповідних фондів грошових коштів. Соціальний напрям впливу підприємництва і на економіку, і на суспільство полягає у створенні додаткових робочих місць, у збільшенні обсягів виробництва товарів та послуг.

У четвертому розділі “Забезпечення інноваційного розвитку ВГС на стадії науково-технічної підготовки виробництва”