КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ДЕНИСЕНКО ОЛЕНА АНАТОЛІЇВНА

УДК 94 (477) “1918”:008(091)

ОХОРОНА І ЗБЕРЕЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ

В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ (1918 р.)

07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: Доктор історичних наук, професор

БУРАВЧЕНКОВ Анатолій Олександрович, Київський

національний університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри новітньої історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

НЕСТУЛЯ Олексій Олексійович,

Полтавський державний університет споживчої кооперації

України Центральної спілки споживчих товариств України,

завідувач кафедри філософії та політології

кандидат історичних наук,

ТРЕТЯК Кирило Олегович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

викладач кафедри етнології та краєзнавства

Провідна установа:

Інститут історії України НАН України, відділ регіональних

проблем історії України

Захист відбудеться 27 травня 2002 р. о 10 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському

університеті імені Тараса Шевченка

(01033, м.Київ, вул.Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м.Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано 23 квітня 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент БОЖКО О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження.

Її обсяг 243 сторінки. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку джерел і літератури ( 49 сторінок, 331 позиція).

Вступ. Актуальність теми дослідження. Важливу роль у розбудові незалежної Української держави, відродженні духовності, історичної пам’яті відіграє національна культурна спадщина та її складова – пам’ятки історії та культури. Підвищення інтересу суспільства до джерел духовності, вивчення багатовікових традицій стимулює активізацію досліджень проблем історії культури, актуалізує потребу в узагальненні та критичному аналізі попереднього спадку в цій важливій сфері. Вивчення історії пам’яткоохоронної справи, її витоків та основних етапів розвитку дозволить відтворити цілісну картину культурного будівництва за доби Гетьманату, більш повно та об’єктивно висвітлити історію Української Держави, без якої історія України була б неповною.

Увага гетьманського уряду до проблем історико-культурної спадщини сприяла збагаченню духовного потенціалу народу й держави, збереженню різних видів пам’яток, зумовлювала піднесення творчих сил суспільства.

Актуальність роботи обумовлюється також тим, що в сучасних умовах важливим чинником багатогранної і різноманітної за своїми проявами духовної розбудови суспільства, активної інтеграції України до світового культурного співтовариства є розширення культурного фонду народу, включення до нього історико-культурної спадщини. Безперечним є той факт, що для практичного впровадження закону України “Про охорону культурної спадщини” (2000 р.), організаційного та фінансового забезпечення охорони пам’яток історії та культури актуальним є вивчення і критичне використання досвіду збереження історико-культурної спадщини, принципів та механізму державної політики по поверненню культурних цінностей в Українській Державі. Актуальність дослідження посилюється і тим, що в українській радянській історіографії національно-культурні перетворення, які за Гетьманату досягли значного розвитку, замовчувалися або висвітлювалися упереджено, що не могло негативно не позначитись на вивченні історії Української Держави (1918 р.).

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація викононана в рамках науково-дослідної теми “Етнополітичні виміри української історії” (державний реєстраційний номер № 98008), яка включена до тематичного плану Київського національного університету імені Тараса Шевченка, передбачена розробкою наукової теми на історичному факультеті “Історія формування і розвиток Української держави” (реєстраційний номер № 1ВФО46-01) та планами наукової роботи Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень Міністерства культури і мистецтв України.

Об’єктом дослідження є пам’ятки історії, археології, архітектури та містобудування, монументального мистецтва (нерухомі), а також писемні і речові пам’ятки, що зберігалися в архівах, музеях, бібліотеках (рухомі), державні органи і громадські організації Української Держави, які займалися їх охороною.

Предметом дослідження є комплекс заходів по охороні і збереженню пам’яток історії та культури в Українській Державі (1918 р.), діяльність державних органів і громадських товариств, спрямована на проведення обліку, захисту, реставрації та популяризації об’єктів культурної спадщини.

Хронологічні межі дослідження - час існування Української Держави від 29 квітня 1918 р. по 14 грудня 1918 р.

Територіальні межі охоплюють Наддніпрянську Україну, що входила до складу Російської імперії і на якій постала Українська Держава 1918 р., очолювана гетьманом Павлом Скоропадським.

Мета дослідження полягає у тому, щоб у контексті загальноісторичного процесу дослідити основні засади пам’яткоохоронної справи в Українській Державі.

У відповідності до поставленої мети, автором визначено основні дослідницькі завдання:

- розкрити стан наукової розробки проблеми та джерельну базу дослідження;

- висвітлити діяльність урядових структур в пам’яткоохоронній справі;

- проаналізувати основні напрямки і різноманітні форми пам’яткоохоронної діяльності державних органів і громадських організацій;

- простежити процес формування концептуальних засад в пам’яткоохоронній сфері;

- з’ясувати роль музеїв, архівів і бібліотек у збереженні пам’яток історії та культури;

- дослідити діяльність уряду П.Скоропадського по поверненню національних реліквій в Україну;

- узагальнити досвід пам’яткоохоронної діяльності в Українській Державі і визначити шляхи його впровадження на сучасному етапі.

Методологічну основу дисертації становлять принципи історизму, діалектики, об’єктивності. В процесі написання роботи автор застосувала аналітичний, проблемно-хронологічний та порівняльно-історичний методи дослідження.

Наукова новизна дисертації полягає у постановці та розробці актуальної проблеми, яка не отримала всебічного та об’єктивного висвітлення в історичній науці. На основі введення в науковий обіг нових джерел, насамперед архівних документів, автор комплексно дослідила основні чинники, які визначали стан охорони нерухомих і рухомих пам’яток в Українській Державі. Дістала подальше вивчення співпраця державних структур і громадських організацій в пам’яткоохоронній справі, діяльність Культурної комісії при Українській Мирній делегації на переговорах з РСФРР. Одержані результати суттєво розширюють наші знання про національно-культурне будівництво в Українській Державі, дозволяють реконструювати один з етапів національної системи охорони пам’яток історії та культури.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали, основні положення і висновки можуть бути використані в підготовці узагальнюючих праць з історії України, спеціальних курсів з пам’яткознавства, Зводу пам’яток історії та культури України. Опубліковані по темі дисертації матеріали знайшли практичне застосування при підготовці “Державного реєстру національного культурного надбання (пам’ятки історії, монументального мистецтва та археології)”.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційної роботи доповідались на 8-й Всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство і культура” (Харків, 1997 р.), 9-й Всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи” (Дніпропетровськ, 1999 р.), 10-й Всеукраїнській науковій конференції з історичного краєзнавства “Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень”, (Донецьк, 2001 р.), науковій конференції “Українознавство в системі вищої освіти” (Київ, 2000 р.). Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати наукових пошуків висвітлені в 10 авторських публікаціях загальним обсягом 5,8 др.арк.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ “Стан наукової розробки проблеми та джерельна база дослідження” присвячений аналізу літератури та характеристиці джерел з теми дисертації.

Історіографічний огляд проблеми. Історіографія досліджуваної теми започаткована за доби Гетьманату. Період 1918 р. – 30-ті рр. ХХ ст. визначається як перший етап у вивченні проблеми охорони пам’ яток.

Авторами перших публікацій були діячі та учасники пам’яткоохоронного руху. Програмою діяльності державних органів і громадських інституцій стали праці М.Біляшівського Біляшівський М. Наші національні скарби. – К., 1918; його ж. Справи українського мистецтва // Шлях. – 1918. - № 1. – С.48-52. , у яких вчений зробив ретроспективний огляд, визначив перспективні напрямки пам’яткоохоронного процесу, одним з перших поставив питання про повернення національних реліквій в Україну. Збереження пам’яток в 1917-1921 рр., вплив військово-політичних факторів на їх охорону висвітлені в роботах Ф.Ернста, яким притаманні грунтовність і скрупульозність у викладі фактичного матеріалу Эрнст Ф. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г. – К., 1918 та ін..

Спробою визначити роль музеїв у пам’яткоохоронній справі, запропонувати класифікацію музейних закладів виділяються праці Ф.Шміта Шміт Ф. Археологічне відомство // Наше минуле. – 1918. - № 1-2. – С.189-193 ; його ж. Об исследовании и издании памятников древнерусского искусства // Наука на Украине. – 1922. - № 3.. Програмний характер мали виступи на сторінках періодичних видань І.Огієнка, Г.Павлуцького, С.Таранущенка, К.Широцького Огієнко І. Українська культура. – К., 1918; Павлуцький Г. Відродження національного мистецтва. – Відродження. – Ч.74. – 1918. – 29 червня.. Цінність зазначених публікацій полягає в тому, що, написані по гарячим слідам подій, вони дають неупереджений виклад конкретних фактів про пам’яткоохоронні заходи. В більшості своїй це статті і виступи в періодичній пресі, які носили інформативний характер.

Діяльність громадськості по створенню пам’яткоохоронних організацій в регіонах висвітлювалась в краєзнавчих розвідках О.Анісімова, М.Рудинського, В.Щепотьєва, В.Щербаківського Анисимов А. Проект реставрации Софии Киевской // Художественная жизнь. – 1920. - № 3; Рудинський М. Архітектурне обличчя Полтави.– Полтава, 1919 та ін.. Систематизований фактографічний матеріал про пам’ятки архітектури міститься в статтях Д.Щербаківського Щербаківський Д. Українські деревляні церкви: короткий огляд розробки питання // Збірник секції мистецтв. – Вип.1. – К., 1921.. Ролі музеїв у збереженні культурної спадщини присвячені публікації В.Бірюкова, П.Курінного, І.Свенціцького Бирюков В. Организация народно-научного музея в городе Хорол Полтавской губернии. – Хорол, 1917; Свенціцький І. Про музеї та музейництво. – Львів, 1920; Курінний П.Уманське історичне товариство. – Умань, 1918. . В контексті створення Української Академії наук розглядалася розбудова архівної та бібліотечної справи у роботах В.Вернадського, О.Грушевського, В.Кордта, В.Модзалевського, С.Постернака Вернадський В.В справі заснування Української Академії наук у Києві // Збірник праць Комісії для вироблення законопроекту про заснування Української Академії наук у Києві. – К., 1919; Грушевський О.Сучасне українське архівознавство // Україна. – 1918. - № 1-2.. Позитивно оцінюючи зазначені публікації, не можна не відзначити, що питання збереження культурних цінностей в них відображені досить поверхово.

Історіографічний інтерес складають праці М.Грушевського Грушевський М. Береження і дослідження побутового і фольклорного матеріалу як відповідальне державне завдання // Україна. – 1925. – Кн.5., в яких охорона культурної спадщини розглядається в контексті державного будівництва.

Широке коло пам’яткоохоронних проблем, у тому числі і теоретичних, підіймає В.Дубровський Дубровський В. Охорона пам’яток культури в УСРР // Охорона пам’яток культури на Україні. – Харків, 1927; його ж. Музеї на Україні. – Харків, 1929.. Але, працюючи на відповідальних посадах в Наркоматі освіти УСРР, автор тенденційно висвітлював перебіг подій періоду визвольних змагань і відстоював тезу про те, що державна система охорони пам’яток була започаткована за радянської влади. Публікації 1920-1930-х рр. відіграли позитивну роль у нагромадженні фактичного матеріалу. Ці праці в умовах сьогодення виконують роль першоджерел.

За часів радянської тоталітарної системи дослідницький процес зазнав тиску офіційної ідеології. Другий період – 1930-1950-ті рр. – позначився в українській історіографії забороною висвітлення національно-культурного будівництва в роки Української революції, замовчуванням пам’яткоохоронної тематики.

Питання культурного розвитку в Україні знайшли відображення в низці праць третього періоду - 1960-1980-х років. Відродження історичної науки в умовах десталінізації посилили інтерес до проблем охорони пам’яток. Ці питання плідно досліджувались у контексті вивчення музейної справи в Україні в роботах М.Бондаря, Г.Мезенцевої, Л.Славіна, Ю.Омельченка, Г.Скрипник Бондар М.,Мезенцева Г., Славін Л. Нариси музейної справи.- К.,1959.Омельченко Ю.А. Охорона пам’яток і музейне будівництво на Україні в перші роки радянської влади // Укр.іст.журнал. – 1972. - № 1. – С.102-108 та ін.. Однак відтворити картину охорони і збереження пам’яток за доби Гетьманату вони не змогли, оскільки висвітлювали діяльність радянських пам’яткоохоронних інституцій.

В загальних працях з історії революції і громадянської війни культурне будівництво пов’язувалося з встановленням радянської влади в Україні. Культурні перетворення, в тому числі пам’яткоохоронні процеси в Українській Державі, залишились поза увагою дослідників История Украинской ССР. В 10-ти т. – Т.6. – К., 1984; Супруненко Н.И. Очерки истории гражданской войны и иностранной интервенции на Украине (1918-1920). – М., 1966; Українська РСР в період громадянської війни. 1917-1920 рр. У 3-х ч. – Т.1. – К., 1968..

Окрему групу становлять роботи істориків української діаспори, для яких характерні полярні розбіжності в оцінці діяльності гетьманського уряду. Прихильники гетьмана О.Войнаренко, Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко стверджували, що доба Гетьманату була періодом найбільшого виявлення української творчості у сфері національно-культурного будівництва. Особливо слід відзначити працю Д.Дорошенка, яка залишається одним з найбільш фундаментальних досліджень історії Української Держави. Не претендуючи на всебічний і неупереджений аналіз подій, історик наводить численні документи про діяльність Головного управління мистецтва і національної культури, в структурі якого працювали пам’яткоохоронні органи Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. – Т.2. Українська гетьманська держава 1918 року. – Ужгород, 1930; Войнаренко О. За гетьманських часів. – Детройт, 1930; Полонська-Василенко Н. Гетьман Павло Скоропадський // Наша Держава. – 1954. – Ч.8. – 29 кв. та ін.. Протилежну оцінку Українській Державі дають прихильники УНР - В.Винниченко, І.Мазепа, П.Христюк, М.Шаповал, Р.Млиновецький, Д.Доленга, які дотримуються думки, що розвиток української культури відбувався лише за часів Центральної РадиВинниченко В. Відродження нації. Історія української революції (марець 1917 – грудень 1919 р.): у 3-х ч. – К., 1990; Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. В 4-х т. – Прага; 1921; Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань. – 1917-1918 рр. – Львів, 1994..

Події 1917-1920 рр. – предмет наукових студій сучасних західних авторів Т.Гунчака, Р.Шпорляка, А.Жуковського, І.Нагаєвського, О.Субтельного, Я.Пеленського та ін., але досліджуваній проблематиці вони не приділяють уваги.

Четвертий період, що охоплює 1980-1990-ті рр., характеризується розширенням проблематики, переглядом і переосмисленням концептуальних положень попередньої історіографії. В грунтовних історіографічних роботах з історії Української революції В.Солдатенка, Л.Радченко, в працях з історії України Ю.Павленка, Ю.Храмова, О.Копиленка, М.Копиленка, О.Білодіда, В.Панченка висвітлюються переважно політичні і соціально-економічні проблеми Гетьманату Радченко Л. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні. 1917-1920 років. – Харків, 1996; Солдатенко В.Ф. Українська революція: історичний нарис. – К., 1999; Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. Історико-генетичний аналіз. – К., 1995; Білодід О., Панченко В. Павло Скоропадський і Україна. – К., 1997 та ін.. Заслуговують на увагу публікації А.Буравченкова, С.Кульчицького, О.Рубльова, О.Реєнта Буравченков А. Час відновлення історичної пам’яті, або дещо про Гетьманат з погляду сьогодення // Останній гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського. 1873-1945. – К., 1993. – С.25-32; Кульчицький С. Українська Держава часів гетьманщини // Укр.іст.журнал. – 1992. - № 7-8; Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змагання. 1917-1921 рр. – Т.10. – К., 1999., які, високо оцінюючи здобутки гетьманського уряду в культурному будівництві, побіжно торкаються пам’яткоохоронних заходів.

В.Болдирев, Л.Дубровіна, О.Онищенко, Т.Ківшар, спираючись на широку джерельну базу, розглядають збереження писемних пам’яток на тлі розбудови архівної та бібліотечної справи Болдирев В. Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917-1921 рр.). – К., 1998; Дубровіна Л., Онищенко О. Історія Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. 1918-1941. – К., 1998; Ківшар Т. Головні напрями бібліотечної політики в добу української революції 1917-1921 рр. – К., 1998.. Створення Київського археологічного інституту, підготовка фахівців - предмет дослідження І.Матяш Матяш І. Перший український осередок фахової підготовки архівістів // Київська старовина. – 1998. - № 6.. Діяльність Українського Наукового товариства, Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва знайшли висвітлення в публікаціях В.Онопрієнка, Т.Щербань та ін. Онопрієнко В., Реєнт О., Щербань Т. Українське наукове товариство. 1907-1921. – К., 1998.. Питань збереження пам’яток церковної старовини торкається в грунтовному дослідженні, присвяченому церкві в Українській Державі, В.Ульяновський. Процес становлення та розвитку українського пам’яткознавства розглядається в працях С.Заремби, монографії “Історико-культурна спадщина України: проблеми дослідження та збереження” (К., 1998). Історико-правовий підхід до проблем охорони пам’яток характерний для робіт В.Акуленка, але діяльність державних та громадських пам’яткоохоронних інституцій доби Гетьманату в них не аналізується220 Акуленко В. Охорона пам’яток культури в Україні (1917-1990). – К.,1991; Заремба С. Пам’яткознавство України. Історія,теорія,сучасність. – К., 1995; Ульяновський В. Церква в Українській державі. 1917 – 1920 рр. (Доба Гетьманату Павла Скоропадського). – К., 1997.0. Зазначені роботи не ставили за мету комплексно дослідити охорону пам’яток в Українській Державі. В більшості з праць період 1918 р. являється складовою частиною досліджень, проведених в більш широких хронологічних межах, тому питання нашої теми знайшли фрагментарне висвітлення. Повернення культурних цінностей висвітлюється в публікаціях С.Кота, доля національних реліквій відображена в статтях В.Сергійчука, Т.Мирської221 Кот С.І. В пошуках втрачених клейнодів // Історія України. (Збірник статей). – Вип.17. – К., 2001; Сергійчук В. Доля української національної символіки. – К., 1990.1. Наукова вартість вище згаданих праць полягає не тільки у використанні значного масиву нових джерел, але й зміні підходів, що дозволяє дійти об’єктивних та аргументованих висновків.

Дотичні та близькі за змістом до дисертаційного дослідження проблеми розглядаються в кандидатських дисертаціях і статтях О.Боня, Р.Маньковської, О.Машевського, С.Нестулі, В.Піскун, С.Ярошенка.

Зростання інтересу науковців до історії призвело до появи низки біографічних нарисів про громадських, наукових і культурних діячів, які працювали на ниві охорони пам’яток, імена яких тривалий час замовчувались222 Репресоване краєзнавство (20-30-ті роки). – К., 1991; Верба І. Життя і творчість Н.Д.Полонської-Василенко (1884-1973). – К.,2000.2.

Пам’яткоохоронна проблематика займає чільне місце в роботах академіка НАН України П.Тронька, які містять важливі концептуальні положення, теоретичні висновки і узагальнення223 Тронько П.Т. Краєзнавство у відродженні духовності та культури. – К., 1994; його ж. Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття (досвід, проблеми і перспективи). – К., 2000.3. Безперечна заслуга в розробці питань охорони і збереження культурних надбань в Україні періоду 1917-1941 рр. належить О.Нестулі224 Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні. 1917-1941. – Ч.1: 1917 – середина 20-х років. – К., 1995; його ж. Біля витоків державної системи охорони пам’яток культури в Україні (доба Центральної Ради, Гетьманщини, Директорії). – Полтава, 1994 та ін. 4. Залучивши значний масив документальних матеріалів з центральних і місцевих архівів учений дослідив державну систему охорони пам’яток, об’єктивно висвітлив пам’яткоохоронні процеси періоду Української Держави, зосередивши свою увагу на вивченні нерухомих пам’яток.

Незважаючи на наявність ряду праць, в яких розглядаються окремі аспекти збереження культурної спадщини за доби Гетьманату, проблема охорони рухомих і нерухомих пам’яток не стала предметом спеціального дослідження.

Джерельну базу дисертації становить комплекс архівних матеріалів, опублікованих документів, мемуарна література і періодична преса.

Найважливішу тематичну інформацію містять матеріали, що зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), в яких зосереджені законодавчі акти та нормативні документи органів управління пам’яткоохоронною справою. Вивчення фонду Ради Міністрів Української Держави (ф.1064) дало можливість з’ясувати концепцію уряду в культурному будівництві. Документи фондів Міністерства народної освіти та мистецтва Української Держави (ф.2201), Генерального секретарства освіти Української Центральної Ради та Міністерства народної освіти та мистецтва Української Держави (ф.2581), Головного управління мистецтва та національної культури (ф.2457), де зберігаються протоколи засідань вищих органів влади, постанови, накази, законопроекти, поточне листування дозволили відтворити діяльність державних органів по охороні пам’яток. Матеріали відділу охорони пам’яток церковної старовини зосереджені у фонді Міністерства віросповідань (ф.1071). У фонді Української Мирної делегації на переговорах Української Держави і РСФРР (ф.2607) знаходяться організаційно-розпорядчі документи, стенограми, звіти, листування з установами і приватними особами, які містять дані про українські пам’ятки в державних російських сховищах, діяльність урядових структур та громадськості по поверненню національних реліквій. Інформативна цінність документів є достатньо високою, але враховуючи їх офіційний характер, їх дані необхідно співставляти з іншими видами джерел.

Дисертантом опрацьовані фонди ІСТПАРТу (ф.17) та Колекції документів з історії Комуністичної партії України (ф.57) Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України), в яких немає матеріалів, що безпосередньо стосуються досліджуваної теми, але зосереджена інформація, що дозволяє зрозуміти реальну ситуацію в Україні, відношення німецької та австрійської військової адміністрації до культурних процесів в Українській Державі.

З фондів Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва (ф.725), Київського товариства старожитностей та мистецтв (ф.726) Центрального державного історичного архіву України у м.Києві (ЦДІАУ у м.Києві) використані матеріали, які дозволяють скласти уявлення про діяльність громадських організацій. Матеріали центральних державних архівів органічно доповнюються документами архівних збірок з Рукописних фондів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського (РФ ІМФЕ), де зберігаються оригінальні матеріали про участь наукових установ, громадськості в пам’яткоохоронному русі. Простежити внесок наукових і культурних діячів у збереження культурних цінностей стало можливим на основі документів фонду (ф.1) Архіву Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (Архів НБУВ), особистих фондів М.Біляшівського (ф.31), М.Василенка (ф.40), А.Лободи (ф.37), В.Модзалевського (ф.12), Н.Полонської-Василенко (ф.42), А.Середи (ф.70), Ф.Ернста (ф.13) Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (ІР НБУВ). В більшості своїй, вони містять суб’єктивну оцінку культурних процесів в Україні, але в синтезі з іншими джерелами дозволяють комплексно висвітлити тему дослідження.

Джерельну базу доповнили опубліковані закони і законопроекти Ради Міністрів Української Держави, збірники документів, присвячені культурному будівництву. Цінну інформацію мають збірники, підготовлені вітчизняними дослідниками останнім часом225 Історико-культурна спадщина України (ХІХ-поч.ХХ ст.): Збірник документів і матеріалів / Упоряд. Т.Григор’єва. – К., 1995; Кот С., Нестуля О. Українські культурні цінності в Росії: Перша спроба повернення 1917-1918. – К., 1996. 5, які містять значну кількість маловідомих джерел.

Окрему групу джерел становить мемуарна література. Для більш грунтовного розкриття теми залучені спогади П.Скоропадського226 Павло Скоропадський. Спогади. (Кінець 1917-грудень 1918) / Гол.редактор Я.Пеленський. – Київ-Філадельфія, 1995; Павло Скоропадський, Спомини. – К., 1992.6, прибічників і противників його політики227 Дорошенко Д.Мої спомини про недавнє минуле (1914-1918) // Укр.іст.журнал. – 1992, 1993; Войнаренко О.З. До нової Полтави. – Нью-Йорк, 1995; Андрієвський В. З минулого. – К., 2000; Шаповал М.Гетьманщина і Директорія // Вітчизна. – 1997. - № 5-6, 12; Вернадский В. Дневники. 1917-1931: Октябрь 1917 – январь 1921. – К., 1994; Огієнко І. Рятування України. – Вінніпег, 1968; Биковський Л.Книгарні – Бібліотеки – Академія: Спомини (1918-1922). – Мюнхен, 1971.7, які суб’єктивно висвітлювали та характеризували ситуацію. Їх ретельний аналіз та співставлення з іншими групами джерел дозволили більш детально відтворити пам’яткоохоронні процеси.

Аналіз і систематизація матеріалів періодичної преси дозволили відтворити хроніку пам’яткоохоронного процесу. Важливим джерелом інформації стали публікації офіційного органу гетьманського уряду - “Державного вісника”, незалежної газети “Відродження”. Матеріали губернських, повітових періодичних видань висвітлювали стан пам’яток історії та культури на місцях. Однак специфіка цих джерел потребує зіставлення та уточнення даних.

Таким чином, комплекс джерел і літератури, їх наукова інтерпретація та критичний аналіз дозволили зробити певні узагальнення і аргументувати положення, що виносяться на захист.

У другому розділі “Організаційні засади охорони пам’яток історії та культури” досліджуються процеси створення і структура державних органів, підготовка фахівців, законодавчі засади охорони пам’яток .

Створення у червні 1918 р. Головного управління мистецтва і національної культури (ГУМНК), автономного у своїй діяльності і з власним бюджетом дозволяє стверджувати, що культурне будівництво в Українській Державі набуло більш динамічного розвитку. Розширення відділу охорони пам’яток за рахунок трьох нових секцій, створення в серпні 1918 р. художньо-промислового і відділу пластичних мистецтв у структурі Управління сприяли більш цілеспрямованому і ефективному вирішенню питань охорони пам’яток, добору кадрів, розподілу фінансів. Автором доведено, що для збереження пам’яток декоративно-прикладного мистецтва важливим було рішення уряду від 6 листопада 1918 р. стосовно підпорядкування художньо-промислових установ ГУМНК.

Вирішенню питань охорони пам’яток на місцях сприяв інститут губернських комісарів по охороні пам’яток. Наділення їх адміністративними повноваженнями у травні 1918 р. створило умови для оперативного розгляду практичних питань охорони пам’яток.

У контексті відродження і збереження національної культурної спадщини вирішувалися питання підготовки кадрів. Протягом 1918 р. було відкрито 270 художньо-промислових шкіл, реорганізовані Київська і Одеська художні школи. У жовтні 1918 р. був схвалений Статут Київського археологічного інституту, у вересні 1918 р. розпочала роботу Українська Академія мистецтв, був заснований архітектурний інститут.

У дисертації доведено, що у визначенні чіткої системи державного управління пам’яткоохоронною галуззю важливу роль мав відіграти Закон про охорону пам’яток, проект якого був підготовлений М.Біляшівським. Однак, він не був ухвалений урядом. Огляд та аналіз попередніх нормативних актів дозволив зробити висновок, що в Україні було започатковано законодавчу роботу по охороні культурної спадщини на державному рівні.

У третьому розділі “Основні напрямки діяльності державних інституцій та громадських організацій в пам’яткоохоронній справі” досліджуються спільні заходи різних інституцій, спрямовані на проведення реєстрації, обстеження, охорони та реставрації об’єктів культурної спадщини.

Координаційним центром залишався відділ охорони пам’яток ГУМНК. Проаналізувавши діяльність громадських організацій автор наголошує, що вони дещо згорнули роботу по вивченню нерухомих пам’яток. Водночас активізувалася робота по дослідженню рухомих пам’яток, охороні і популяризації культурної спадщини.

Для забезпечення належної системи пам’яткоохоронних заходів важливе значення мали облік і реєстрація пам’яток. Проведення в липні 1918 р. відділом охорони пам’яток ГУМНК реєстрації предметів старовини і мистецтва в київських церквах і монастирях дозволило виявити і передати на зберігання до міського музею історичні реліквії, пов’язані з іменами П.Могили, П.Сагайдачного, І.Скоропадського.

Створення комітетів по контролю за станом пам’яток, національних заповідників, проведення розкопок за участі співробітників відділу, заборона вивозу знайдених речей за кордон, дослідження і вивчення пам’яток в різних регіонах України - на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Волині, Харківщині, античних міст-держав Ольвії, Тіри, Херсонесу в Криму - дозволяє стверджувати, що відділ охорони пам’яток на чолі з М.Біляшівським розробляв і втілював у життя конкретні заходи по охороні пам’яток. 10 червня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила рішення про оголошення могили Т.Шевченка національною святинею.

Чільне місце у діяльності пам’яткоохоронних органів у 1918 р. займали питання реставрації Софійського, Микільського Військового соборів, Андріївської церкви, Золотих воріт у Києві. Створення восени 1918 р. Софійського комітету на чолі зі Ф.Шмітом дозволило провести грунтовні дослідження пам’ятки 11 ст., що було однією з умов її реставрації.

Виявлення та увічнення пам’ятних історичних місць, пов’язаних з історією Київської Русі, козацтва, Першої світової війни, революційними подіями в Україні, започатковані в той період, заклали підгрунтя для збереження автентичних пам’яток історії.

У четвертому розділі “Роль музеїв, архівів і бібліотек у збереженні культурної спадщини” висвітлюються теоретичні та організаційні підвалини у музейництві, вивчається роль музейних, архівних та бібліотечних закладів у збереженні пам’яток.

З утворенням відділу охорони пам’яток старовини і мистецтва з музейною секцією в 1918 р. музейною справою опікувалися державні органи. 27 липня 1918 р. було прийнято рішення про створення Національного музею. Весною розпочав діяльність Державний військовий музей, Національна картинна галерея, з 16 жовтня 1918 р. діяла виставка-музей промислових товарів і художніх виробів.

Поряд з розробкою програми створення музеїв всеукраїнського масштабу важливе значення надавалось діяльності музейних закладів у повітових і губернських містах. Виділення восени 1918 р. 46 тис. крб. певною мірою покращили становище Вінницького, Волинського, Катеринославського, Одеського, Херсонського музеїв. У Білій Церкві, Богуславі, Черкасах, Умані, Хоролі та інших повітових містах музейні осередки створювались завдяки співпраці відділу охорони пам’яток з місцевими товариствами і “Просвітами”.

Автор констатує, що ставлення держави до культурного надбання виявилось у державній підтримці архівної і бібліотечної справи. 22 липня 1918 р. був ухвалений законопроект про створення Фонду Національної бібліотеки. Робота по розшуку і комплектуванню фондів бібліотеки, видача охоронних листів власникам бібліотек заклали підвалини для подальшої розбудови бібліотечної справи, дозволили зберегти значний масив пам’яток.

У вересні 1918 р. уряд розглянув проект архівної реформи в Україні, згідно якої планувалось створення системи архівів на підставі зберігання документів державного значення в Національному архіві в Києві, відповідно – місцевого значення – в губернських архівах. Учені архівні комісії, які діяли в Києві, Катеринославі, Полтаві і Чернігові, перетворювались у державні установи при ГУМНК. У липні 1918 р. був затверджений законопроект про створення Волинської архівної комісії і архіву в Острозі, з літа 1918 р. почав діяти Центральний архів Полтавщини.

У п’ятому розділі “Діяльність Культурної комісії при Українській Мирній делегації на переговорах з РСФРР” досліджується діяльність Культурної комісії по поверненню українських реліквій з російських сховищ.

Питання повернення в Україну культурних цінностей були складовою частиною становлення української державності. З метою практичної реалізації завдання по розшуку і поверненню національних реліквій розпочали роботу комісії по складанню реєстрів українських культурних цінностей, яку в Петрограді очолив Ф.Вовк, пізніше В.Щавинський, у Москві – О.Новицький, культурна комісія при Міністерстві віросповідань. Для розробки загальних принципів повернення, складання списків пам’яток, що належало повернути в Україну, почала діяти міжвідомча комісія, яку 5 червня 1918 р. було конституйовано у Культурну комісію при Українській Мирній делегації на переговорах з РСФРР на чолі з заступником міністра народної освіти П.Холодним.

Впродовж свого існування – з 21 по 31 травня 1918 р. міжвідомча комісія виробила конкретний план діяльності по поверненню культурних цінностей, заклала підгрунтя механізмів повернення і реституції пам’яток. Процес розробки механізмів повернення культурних цінностей завершився прийняттям принципу розмежування, в основу якого було покладено відношення кількості українського населення до населення всієї Російської імперії. Згідно цього принципу Україна мала право на передачу їй 1/5 всіх культурних надбань Російської імперії.

В атмосфері напружених дискусій Культурна комісія сформулювала пропозиції щодо умов та процедур передачі Україні культурних цінностей, які були викладені в проектах основної і додаткової статей до мирного договору.

Внаслідок припинення переговорів Культурна комісія не завершила свою роботу в повному обсязі. Але її діяльність поклала початок розробці законодавчих актів по поверненню культурних цінностей, в ході її роботи було зібрано і опрацьовано великий масив документального матеріалу, підготовлені детальні списки пам’яток, які представляють історичну і наукову цінність.

У висновках підведені підсумки, які виносяться на захист:

- Стан наукової розробки свідчить, що комплексне дослідження з питань охорони всього масиву пам’яток – історії, археології, архітектури та містобудування і монументального мистецтва, речових і писемних – відсутнє. Наявна джерельна база дозволяє прослідкувати процес створення і діяльності державних і громадських пам’яткоохоронних органів у контексті відродження і розбудови української культури за Гетьманату;

- Державна система охорони пам’яток історії та культури, започаткована в 1917 р., знайшла своє конструктивне продовження за Гетьманату. Зацікавлена участь органів влади у вирішенні проблем охорони культурної спадщини визначалась тим, що гетьманський уряд і особисто П.Скоропадський розглядали ці проблеми у нерозривному зв’язку із завданнями державного і культурного будівництва. Вона виявилась у створенні державного органу – ГУМНК, в компетенції якого знаходились всі види пам’яток, у збільшенні державних асигнувань на пам’яткоохоронні заходи, створенні і реорганізації навчальних закладів, які готували спеціалістів для пам’яткоохоронної сфери;

- В Україні було започатковано законодавчу роботу в галузі охорони культурної спадщини на державному рівні. Аналіз проекту Закону про охорону пам’яток старовини і мистецтва, який був розглянутий, але не прийнятий в той час, дає підстави стверджувати, що ряд його положень були використані в подальшому законотворчому процесі;

- Втілення в життя багатьох починань у сфері охорони і збереження пам’яток стало можливим завдяки спільній діяльності державних органів і громадських об’єднань. Охорона культурної спадщини, яка передбачає заходи по реєстрації, обстеженню, проведенню ремонтно-реставраційних робіт, музеєфікацію, увічнення пам’ятних історичних місць, дозволили провести наукові дослідження і зберегти унікальні пам’ятки археології, історії, архітектури, монументального мистецтва, значну кількість писемних і речових пам’яток. Співпрацюючи з державними органами громадські товариства реально впливали на проведення їх заходів, були справжніми популяризаторами пам’яток історії та культури;

- Завдяки діяльності державних органів, громадських організацій, “Просвіт” відбувається зростання мережі музейних закладів була втілена в життя програма створення Національного музею, Національної бібліотеки, був розроблений проект архівної реформи. Роботи по розшуку документів, видача охоронних листів власникам бібліотек, установам, залучення громадськості до врятування духовної спадщини дозволили зберегти значний масив писемних і речових пам’яток;

- У процесі охорони і збереження культурної спадщини чільне місце займають проблеми, пов’язані з поверненням і реституцією культурних цінностей. Діяльність Культурної комісії при Українській Мирній делегації на переговорах з РСФРР заклала підгрунтя для подальшої співпраці на міждержавному рівні у вирішенні цих питань. Виявлений, оброблений і систематизований матеріал про національні реліквії в російських сховищах, приведений в форму договірних статей, зберігає наукову і історичну цінність в наш час;

- Набутий в 1918 р. позитивний досвід по охороні пам’яток історії та культури має значення на сучасному етапі. Аналіз пам’яткоохоронних проблем за Гетьманату переконує в тому, що їх вирішення залежить від організаційного і фінансового забезпечення цієї важливої ділянки культурного будівництва. Заслуговує на актуалізацію створення незалежного, вільного від відомчого підпорядкування органу охорони пам’яток з розгалуженою системою його представництв на місцях. Актуальними виглядають апробовані в Українській Державі форми співпраці державних і громадських організацій в пам’яткоохоронній сфері. На часі підготовка Державних реєстрів нерухомих пам’яток, каталогів музейних, архівних, бібліотечних колекцій, приватних зібрань, значна частина яких навіть не ідентифікована, створення повного реєстру національних реліквій, що знаходяться за межами України, каталогів втрачених історико-мистецьких творів.

Опубліковані праці за темою дисертаційного дослідження:

Статті в провідних фахових наукових виданнях

1.Охорона і збереження історико-культурної спадщини в Українській державі 1918 р. // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Історія. – Вип.44. – К., 1999. – С.11-13.

2.Роль бібліотек і музеїв у збереженні історико-культурної спадщини в Українській державі (1918 р.) // Історія України: Маловідомі імена, події, факти. (Збірник статей). – Вип.8. – К.: Рідний край, 1999. – С.175-179.

3.Григорій Павлуцький та його внесок у пам’яткоохоронну справу// Краєзнавство. – 1999. - № 1-4. – С.115-118.

4.Краєзнавчі нотатки Сергія Єфремова // Краєзнавство. – 2000. - № 1-2. – С.59-65. (Співавтор Денисенко Г.Г.).

5.Основні напрямки державної політики з охорони історико-культурної спадщини за доби Гетьманату (1918 р.) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. – Вип.47. – К., 2000. – С.74-77.

6.Підготовка фахівців у галузі пам’яткознавства в Українській державі (1918 р.) // Історія України: Маловідомі імена, події, факти. (Збірник статей). – Вип.12. – К.: Рідний край, 2001. – С.184-192.

7.Пам’яткоохоронна діяльність громадських організацій за доби Гетьманату // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Збірник статей. – Вип.17. – К.: Рідний край, 2001. – С.213-218.

Статті, які додатково відображають результати дослідження:

8.Державна політика охорони та збереження історико-культурної спадщини за доби Гетьманату (1918 р.) // Наукові записки Національного університету “Києво-Могилянська академія”. – Т.9. – Спецвипуск. У двох частинах. – Частина 1. – К., 1999. – С.149-154.

9.Матеріали Музею визвольної боротьби України у Празі – джерело для вивчення історії України // Українознавство в системі вищої освіти: Збірник статей. – К., 2001. – С.108-114.

10.Державний реєстр національного культурного надбання (пам’ятки історії, монументального мистецтва та археології) // Пам’ятки України: історія та культура. – 2000. № 2. С.9-18. (Співавтори В.Погорілий, В.Герасимчук, С.Юренко).

АНОТАЦІЇ

Денисенко О.А. Охорона і збереження пам’яток історії та культури в Українській Державі (1918 р.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. – Історія України. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Київ, 2002.

Дисертація присвячена дослідженню проблеми охорони і збереження пам’яток історії та культури в Українській Державі (1918 р.). На широкій джерельній основі розглядаються різні аспекти пам’яткоохоронної діяльності державних органів і громадськості. Досліджується процес створення державних органів з охорони пам’яток, висвітлюється проблема підготовки фахівців з пам’яткоохоронної справи, аналізуються законодавчі засади збереження пам’яток. Розглядаються основні форми діяльності державних інституцій та громадських організацій, роль музеїв, бібліотек, архівів у збереженні культурної спадщини українського народу. Висвітлюється діяльність Культурної комісії по поверненню національних реліквій на переговорах Української Держави і РСФРР.

Ключові слова: культурна спадщина, пам’ятки історії та культури, рухомі і нерухомі пам’ятки, повернення культурних цінностей, Українська Держава 1918 р., Гетьманат.

Denisenko O.A. Protection and preservation of the historical and cultural heritage in the Ukrainian State