ХАЛАПСІС ОЛЕКСІЙ ВЛАДИСЛАВОВИЧ

УДК 1 (470) (091)

ТЕОРІЯ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИХ ТИПІВ М.Я.ДАНИЛЕВСЬКОГО

ЯК ОБ’ЄКТ ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ

Спеціальність 09.00.05 — історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Дніпропетровськ-2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Дніпропетровського національного університету.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

ПАНФІЛОВ Валерій Олександрович,

Дніпропетровський національний університет,

професор кафедри філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

ВОЛОВИК Віталій Іванович,

Запорізький обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти,

проректор, завідувач кафедри

суспільно-гуманітарних дисциплін;

кандидат філософських наук, доцент

МАЛІВСЬКИЙ Анатолій Миколайович

Дніпропетровський державний технічний

університет залізничного транспорту,

доцент кафедри філософії та соціології.

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна.

Захист відбудеться .............5 грудня................. 2002 р. о ...............15 годині..................... на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.11 при Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, просп. Гагаріна, 72, ауд. 307.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий ......4 листопада...... 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Окороков В.Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність. В умовах становлення української державності особливе значення мають питання, пов’язані з духовним виміром національного буття, національної ідентичності. Для України це тим більш актуально, що до проблеми національної ідентичності, без вирішення якої неможливий повноцінний розвиток нашого народу, додається проблема ідентичності цивілізаційної, яка передбачає вироблення стратегічних планів подальшого розвитку. Очевидно, що проблеми такого порядку не можуть бути відразу вирішені чиїмось вольовим рішенням, а вимагають до себе комплексного підходу, при якому відповідні суспільствознавчі дослідження просто необхідні.

В історико-філософському контексті розкривається одна з найважливіших складових духовного виміру національного буття, тому дослідження особливостей філософської думки дозволяє виявити способи, за допомогою яких дана культура себе конституює. Якщо ідентифікація російської культури завжди відбувалася в рамках дилеми “Схід-Захід”, то українська цивілізаційна ідентифікація формується по осі “Росія-Європа”. І це не випадкова ситуація, а досить стійка і довгострокова реальність, із якою змушені рахуватися всі ті, хто замислюється про долю України. Через те, звернення до російської суспільно-політичної думки, її критичний розгляд допомагає нашій власній, внутрішній ідентифікації, бо остання не може відбуватися в умовах інтелектуальної ізоляції.

Розвиток російської філософської й суспільної думки ХIX століття проходив в значній мірі на тлі історіософської рефлексії, переосмислення місця Росії у сучасності шляхом звертання до її минулого і через прогнозування майбутнього. У філософсько-історичній творчості Миколи Яковича Данилевського ця проблематика знаходить чільне місце. У своїй головній філософсько-історичній роботі “Росія і Європа” він, багато в чому передбачаючи ідеї О.Шпенґлера, А.Дж.Тойнбі, А.Вебера, Ф.Конечни, К.Куінґлі, Л.М.Ґумільова і деяких інших видатних мислителів ХХ століття, формулює теорію культурно-історичних типів, що стала одним з перших варіантів теорії локальних цивілізацій. Історіософським ідеям старих слов’янофілів він надає зовсім інший вигляд, представивши їх не як результат містико-метафізичних медитацій, а як висновок із розробленої ним так званої природної системи історії. Данилевський критикує європоцентричну картину світу, розробляє оригінальну методологію і виводить закони історичного розвитку. При цьому він намагається довести право слов’ян на самостійний шлях розвитку через указівку на їхній особливий цивілізаційний статус, визначає місце слов’янських народів у всесвітній історії і робить прогнози щодо їхнього майбутнього розвитку.

Звертання до його творчості вельми актуально через методологічну кризу в сучасній українській історичній науці. Монополія марксизму, що виступав у якості загальної методологічної основи будь-якого історичного дослідження і задавав межі припустимих інтерпретацій, змінилася ситуацією методологічної невизначеності, що викликало загальну для всіх істориків пострадянських держав проблему пошуку нової методологічної парадигми. Українські історики, крім того, зіткнулися із проблемою переосмислення державницьких традицій в історії України, із необхідністю проведення синтезу наробітків дореволюційних, радянських і діаспорних дослідників, а також уведення української історіографії у русло світової історичної науки (насамперед, подолання комплексу “периферійності”). Зрозуміло, ці проблеми не можуть бути задовільно вирішені шляхом простої заміни марксистської історіографії на націоналістичну, а вимагають серйозної методологічної рефлексії з урахуванням світового досвіду. Але і західна історіографія переживає кризу, що зв’язано як із перманентним процесом самовизначення історичних наук, так і з особливостями духовного життя західного суспільства.

По суті, ті ж проблеми постають і перед сучасними українськими філософами історії. Здавалося б, історикам і філософам потрібно разом працювати над вирішенням спільних проблем. Однак, плідне наукове співробітництво виходить не завжди. Історики часом критикують філософів за схематизм, схоластику, відірваність від конкретних фактів і незнання тенденцій і досягнень сучасної історичної науки. На нашу думку, сучасна криза в історіографії й філософії історії є могутнім і продуктивним стимулом як для подальшого осмислення історичного процесу, так і для пошуків більш адекватних принципів історичного пізнання й вироблення відповідної методології. У цих умовах стає особливо очевидною необхідність врахування і критичного аналізу ідей попередників. Тому розгляд методологічних проблем сучасного суспільствознавства в історико-філософському контексті виявляється одним із конструктивних моментів у подоланні сучасної методологічної кризи.

Таким чином, актуальність нашого звернення до творчості Данилевського обумовлена процесом формування духовного виміру української національної й цивілізаційної ідентичності, а також необхідністю історико-філософського осмислення методологічної кризи в суспільних науках пострадянських держав.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дисертаційне дослідження виконане в рамках науково-дослідної роботи “Філософія науки та духовна культура на межі тисячоліття”, державний реєстраційний номер 0199V001308.

Мета роботи полягає в реконструкції, інтерпретації, критичному осмисленні теорії культурно-історичних типів М.Я.Данилевського й з’ясуванні її місця в історико-філософському процесі.

Досягненню зазначеної мети буде сприяти вирішення наступних завдань:

·

·

·

·

·

Об’єктом дослідження виступає теорія культурно-історичних типів, представлена М.Я.Данилевським у роботі “Росія і Європа”.

Предметом дослідження є онтологічні, гносеологічні й логіко-методологічні проблеми філософії історії, а також проблеми духовного виміру національної й цивілізаційної ідентичності слов’янських народів, що знайшли своє відображення в теорії М.Я.Данилевського.

Наукова новизна дослідження обумовлена насамперед тим, що вперше в українській філософській науці здійснена спроба представити теорію культурно-історичних типів М.Я.Данилевського в якості об’єкта історико-філософського аналізу. Новизна отриманих результатів полягає в наступному:

-

-

-

-

-

Науково-практичне значення роботи. Положення й висновки дисертації дають можливість більш глибокого розуміння закономірностей історичного й історико-філософського процесів, діалектичної єдності національного й загальнолюдського, допомагають визначенню місця слов’янських народів у світі й пошуку української національної й цивілізаційної ідентичності. Матеріали дослідження можуть бути видані окремою брошурою, використані при підготовці навчальних посібників з історії філософії, філософії історії, соціальної філософії, соціології й культурології, а також при проведенні відповідних лекцій і семінарів.

Результати дисертації апробовані на III Міжнародної конференції “Франція й Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур” (Дніпропетровськ, 14-16 травня 1996 року), на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Україна в XXI столітті: перспективи розвитку гуманітарних наук і освіти” (Дніпропетровськ, 18-19 травня 2000 року), а також на методологічних семінарах і в доповідях на кафедрах філософії Дніпропетровського національного університету і Національної металургійної академії України.

Структура дисертації зумовлена основною метою та завданнями дослідження. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, що, у свою чергу, поділяються на підрозділи, висновків та списку використаної літератури. Основний зміст роботи викладений на 180 сторінках, список літератури включає 205 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми дослідження, формулюються мета та завдання, визначається об’єкт та предмет, вказується наукова новизна роботи та науково-практичне значення отриманих результатів.

Розділ 1. “Історіографія та методологія дослідження” присвячений розгляду ступеню розробленості теми в працях наших попередників та визначенню методологічної основи даного дослідження.

В підрозділі 1.1. “Огляд літератури за темою роботи” окреслюються основні етапи розвитку наукової думки стосовно дослідження теорії культурно-історичних типів М.Я.Данилевського. Умовно можна виділити кілька етапів: 1) дореволюційний, 2) радянський, 3) пострадянський. Окремо йдуть роботи західних, переважно американських, дослідників.

Перший етап, пов’язаний з іменами М.Страхова, К.Бестужева-Рюміна, К.Леонтьєва, В.Соловйова, М.Карєєва, П.Мілюкова, віддзеркалює реакцію сучасників автора “Росії і Європи” на його теорію. Остання своїй популярності багато в чому завдячує Миколі Миколайовичу Страхову, який особисто приятелював із Данилевським і був його палким прихильником. Страхов активно пропагував у пресі теорію культурно-історичних типів, роз’яснював окремі її положення, вважаючи вчення свого друга цілком науковим і важливим для російського суспільства. Досить позитивно теорію Данилевського оцінювали російський історик, академік К.М.Бестужев-Рюмін, відомий філософ К.М.Леонтьєв та ін.

Але більша частина російського освіченого суспільства досить вороже зустріла роботу Данилевського. Найбільш різкий критиці вона піддалася з боку Вол. Соловйова, М.Карєєва, П. Мілюкова. Полеміка Володимира Соловйова з Миколою Страховим навколо теорії культурно-історичних типів, що відбувалася в 1888-1894 роках, стала помітним явищем у духовному житті російського суспільства. Соловйов піддав критиці як концептуальні положення “Росії і Європи” (учення про самобутність слов’янської культури, дискретну картину світової історії, непередаваність “початків цивілізації”, біологічний циклізм тощо), так і рішення Данилевським окремих політичних, геополітичних, культурологічних питань (унікальність російської громади, риси слов’янського характеру, неминучість боротьби Росії з Європою і т. ін.). Багато аспектів цієї критики відтворюються пізніше в радянській і західній літературі.

У цілому, дореволюційні автори основну увагу звертали на виявлення ступеня вірогідності висновків “Росії і Європи”, а також реальності геополітичної доктрини Данилевського. У той же час, його ідеї активно обговорювалися не тільки в наукових, але й у більш широких колах, оскільки прийняття теорії Данилевського російським суспільством спричинило б серйозні практичні наслідки.

Марксизм, що утвердився в Росії після Жовтневої революції, фактично цілком зайняв ту “нішу”, на яку претендувала теорія культурно-історичних типів. Тому остання втратила будь-яку актуальність і всі дискусії з приводу ідей Данилевського припинилися. Сам він був затаврований як реакційний публіцист і натураліст, панславіст і шовініст, апологет політики царату і т.ін. У цілому ж, довгий час теорія Данилевського практично не привертала до себе уваги дослідників.

З початку 70-х років ХХ століття в Радянському Союзі пожвавлюється інтерес до творчості Данилевського, що, вочевидь, пов’язано з реакцією на відповідні дослідження американських авторів (у 1966 році в США було здійснене видання “Росії і Європи” англійською мовою). Серед радянських дослідників відзначимо М.В. Мордовського, Г.Д. Чеснокова, К.В. Султанова, В.О. Грубіна, І.О. Голосенко, Л.Р. Авдєєву, А.А. Захарова, А.Н. Філатова, М.М. Пеунову, В.Ф. Пустарнакова, Є.Б. Рашковського, С.І.Бажова. Загальною рисою написаних ними робіт є досить критичне ставлення до системи Данилевського, що характеризувалася як перший варіант теорії локальних цивілізацій. Негативне відношення до останньої, викликане більшою частиною ідеологічними причинами, спонукувало дослідників до “спростування” філософії історії Данилевського, розкриттю її “реакційної сутності” і т.д. Алі, деякі радянські автори (К.В.Султанів, В.О.Грубін, І.О.Голосенко, С.І.Бажов) усе-таки таки намагалися дати більш-менш зважену оцінку теорії культурно-історичних типів, відмічаючи в ній не лише недоліки, а й позитивні моменти.

У 1991 році, після майже столітньої перерви (останнє дореволюційне видання — 1895 рік) знову російською мовою з’являється “Росія і Європа”. Після її перевидання інтерес до творчості Данилевського різко підвищується, що стимулює появу ряду спеціальних робіт. У 1994 році були захищені три кандидатські дисертації, зв’язані з ім’ям автора теорії культурно-історичних типів. Це були роботи В.М.Михеєва, А.Е.Маякунова, М.А.Руднєва. У 1995 році захищається докторська дисертація К.В.Султанова “Соціальна філософія М.Я. Данилевського та проблема “культурно-історичних типів” у сучасній суспільній думці”, у якій автор проводить порівняльний аналіз ключових моментів теорії Данилевського та філософсько-історичних теорій Шпенґлера, Тойнбі, Шубарта, Сорокіна, Нортропа. Загальною рисою робіт, написаних у пострадянський час, є відхід від однозначно негативних оцінок і спроба більш об’єктивного аналізу теорії Данилевського. Щоправда, деякі дослідники (особливо С.О.Вайгачев та О.В.Єфремов) при цьому вдалися до іншої крайнощі, що полягає в зовсім некритичній апологетиці “Росії і Європи”.

Серед західних дослідників творчості Данилевського особливо виділимо П. Сорокіна, Г. Кона, Р.Е. Мак-Мастера, Е.С. Тадена, А. Валіцького. Завдяки першому з них робота Данилевського стала широко відомою на Заході. У значній мірі саме П.Сорокін визначив і відношення до неї з боку західних дослідників. З одного боку, у “Росії і Європі” міститься оригінальна макросоціологічна теорія, яка в основних рисах упередила теорії Шпенґлера й Тойнбі. З іншого боку, російський мислитель з'явився автором агресивної геополітичної доктрини, в основі якої лежить ідея про споконвічну ворожнечу між Росією і Європою й неминучість боротьби між ними. Сорокін звертає увагу на зв’язок між теоретичними розробками Данилевського й політикою радянських керівників. Кон, Таден, Валіцький розглядали переважно геополітичну доктрину Данилевського, справедливо відзначаючи її агресивний і утопічний характер і вказуючи, що вона не відповідає основним принципам моралі. Неофрейдиське трактування вчення “Росії і Європи” дав у ряді своїх робіт американський дослідник Р.Е.Мак-Мастер.

Отже, розглянувши основну літературу по темі нашого дослідження, ми можемо відзначити, що теорія культурно-історичних типів дотепер знаходилася поза увагою українських суспільствознавців (дисертація вітчизняного історика М.А. Руднєва присвячена не філософії історії Данилевського, а реакції сучасників на його теорію). Спектр оцінок учення М.Я.Данилевського у російських, радянських, західних авторів дуже широкий: від абсолютного й повного схвалення (М.М.Страхов, С.О.Вайгачев, О.В.Єфремов) до настільки ж абсолютного неприйняття (В.С.Соловйов, М.В.Мордовськой, Г.Д.Чесноков й ін.). Наявність цих діаметрально протилежних позицій ми розглядаємо як проблемну ситуацію, що зумовлює необхідність нашого дослідження і визначає його мету. У присвяченій Данилевському літературі можна знайти певні наробітки для адекватного сприйняття його творчості. Однак, ряд концептуальних питань ще не має, на наш погляд, задовільного вирішення, чим і визначаються основні завдання даного дослідження.

У підрозділі 1.2. “Методологічна основа дослідження” формулюються методологічні принципи дисертації і розкривається зміст використаних методів.

При проведенні дисертаційного дослідження нами широко застосовувався міждисциплінарний підхід, що дозволило використовувати розробки фахівців в області філософії історії, історичної науки, національної психології, методології науки, соціології, культурології, геополітики при історико-філософському осмисленні теорії М.Я.Данилевського.

Працюючи над темою, дисертант ґрунтувався на принципі об’єктивності, який орієнтує вченого на прагнення до мінімізації впливу побічних факторів на результати дослідження, що особливо важливо при звертанні до такої ідеологічно навантаженої теорії, яку розробив М.Я.Данилевський. Ми намагалися по можливості “виносити за дужки” присутні у присвяченої російському мислителю літературі ідеологічні оцінки, вважаючи, що жодна ідеологія (комуністична, націоналістична, ліберальна і т.д.) не може бути критерієм істинності філософської теорії.

Особливе значення для даної дисертаційної роботи мав принцип єдності логічного й історичного. Даний принцип використовувався нами у двох аспектах. У першому випадку мова йшла про аналіз фактів, із якими має справа теорія культурно-історичних типів, у другому — про внутрішні її характеристики. Теорія завжди співвіднесена зі своїм предметом, тому при її історико-філософському осмисленні необхідно враховувати як внутрішні характеристики теорії (логічність, послідовність, цілісність, аргументованість і т.д.), так і коректність її застосування в заявленій предметній області, для чого необхідне звертання до відповідного фактичного матеріалу. При цьому, аналіз теорії Данилевського дисертант проводив у проблемно-предметній та у власне історико-філософській площині.

Велике значення в нашому дослідженні приділялося принципу діалектичної суперечливості пізнання, що направляє пізнання, по-перше, на суперечливість способу фіксації проблеми, і, по-друге, на те, що в результатах дослідження буде відтворена суперечливість його предмета. Керуючись принципом діалектичної суперечливості пізнання, при розгляді теорії культурно-історичних типів Данилевського ми фіксували як суперечливість поставлених російським мислителем проблем, так і суперечливий характер історичної дійсності. При цьому, способи рішення проблем-антиномій також суперечливі, тому ми застосовували протилежні методи: аналіз та синтез, індукцію та дедукцію, намагаючись подолати їхню однобічність, використовуючи їх у взаємозв'язку та єдності.

Реконструкція, критичний аналіз і осмислення теорії культурно-історичних типів неможливі без звертання до суті порушених у ній питань, тобто без установлення причетності до її предметної області. Використання герменевтичного методу сприяло досягненню цієї умови. Крім того, застосування герменевтичного методу дозволило розглядати дистанцію в часі не як перешкоду, а як продуктивну можливість розуміння тексту.

Нами також застосовувався компаративний метод, що дозволив зіставити рішення Данилевським окремих філософсько-історичних питань із підходами до аналогічної проблематики інших теоретиків. При цьому позиція самого автора теорії культурно-історичних типів окреслюється більш чітко. Порівняння з іншими підходами дозволило нам виявити ступінь оригінальності Данилевського, допомогло визначити сильні й слабкі сторони його системи. Крім того, вчення “Росії і Європи” постало в історико-філософській перспективі; тут побудови її автора дисертант зіставив як із попередниками Данилевського, так і з більш пізніми підходами. У нашій роботі представлені й розробки сучасних українських, російських і західних філософів, соціологів, політологів, геополітиків і культурологів, чиї дослідження так чи інакше перетинаються з проблематикою “Росії і Європи”, що дозволило нам представити поточний стан справ у відповідній предметній області.

У дисертації враховані різні підходи дослідників філолофсько-історичної творчості Данилевського. На нашу думку, критичний розгляд робіт попередників створює необхідні передумови і дає додаткові можливості для більш адекватного сприйняття його філософії історії.

Розділ 2. “Онто-гносеологічна проблематика теорії культурно-історичних типів у контексті філософської традиції” присвячений ключовим питанням філософії історії взагалі, та з’ясуванню суті онтологічної схеми Данилевського, визначенню гносеологічних та логіко-методологічних принципів і засад теорії культурно-історичних типів — зокрема.

У підрозділі 2.1. “Специфіка філософського осягнення історичної дійсності” подається зміст і проблематика філософії історії, її особливості та значення для сучасного суспільства. Дисертант окреслює межі філософії історії, вважаючи це необхідною передумовою для дослідження власне теорії Данилевського. Наголошується, що для філософії історії інтелігібельна реконструкція минулого перестає бути самоціллю, а перетворюється в засіб пізнання сучасності й прогнозування майбутнього. При цьому історія постає перед рефлектуючою свідомістю не як сторонній і байдужий об’єкт, а як поле прикладення її творчих сил.

Будь-яка теорія, яка намагається осягнути історичний процес як певну тотальність, неодмінно базується на тій чи іншій схемі всесвітньої історії, що відображає авторське уявлення про структуру, принципи та динаміку історичного буття людства. Тут картина історії виявляється не просто схемою, що поєднує численні факти, пізнані у своїй дійсності й необхідності, чому процедура встановлення “хронологічного монізму” (розташування історій окремих народів на певній часовій шкалі) служить одним із технічних прийомів, а й формою самопізнання, що в екзістенціально-онтологічному аспекті постає як “суд історії”.

Оскільки філософсько-історичні схеми покликані сприяти не стільки реконструкції минулого, скільки самоідентифікації даного суспільства (“сучасності”) у системі історичних координат (з’ясування сутності сучасності не лише через призму минулого, а й зважаючи на майбутнє), філософське дослідження всесвітньої історії має не тільки теоретичне, але й велике практичне значення, особливо для становлення молодого суспільства. Це додає нам дуже істотний стимул для критичного осмислення відповідної філософської традиції, одне зі значних місць у якій належить М.Я.Данилевському.

У підрозділі 2.2. “Європоцентризм і наукова картина історії” розглядається боротьба Данилевського з домінуючою у його час та й зараз досить популярною європоцентристською картиною всесвітньої історії. Автор теорії культурно-історичних типів звертає увагу на той факт, що привнесення в історичну рефлексію географічної термінології служить способом ідентифікації феноменів культурно-історичної природи та основою для відповідних метафізичних висновків, які врешті-решт зводяться до думки про те, що все найвидатніше в історії людства створене європейськими народами, а тому саме в Європі людська цивілізація тільки й може повною мірою розвиватися. Цілком слушно піддаючи критиці спрощені уявлення про перехід естафети цивілізації від одного народу до іншого, російський мислитель намагається перевести розмову про періодизацію історії з масштабу загальнолюдського розгляду в масштаб локальних у просторі й часі культур. Спростовуючи тричленну схему всесвітньої історії (“Стародавній світ — Середні століття — Новий час”), Данилевський боровся не лише з конкретним різновидом європоцентризму, а й зі звичкою декотрих теоретиків (натякаючи на німецьку класичну філософію, особливо, вочевидь, на Фіхте і Геґеля) пристосовувати історичну реальність під апріорно прийняті принципи.

Данилевський вважав, що дійсно наукова схема всесвітньої історії повинна базуватися не на спекулятивних конструкціях, а на класифікації історичних явищ відповідно до логічних правил. Він висуває вимоги до природної класифікації, які, на його думку повинні відповідати вимогам “здорової логіки”. Але його класифікація історичних явищ по культурно-історичних типах має de facto зовсім інший характер, ніж виставлена ним як зразок ліннеївська класифікація біологічних видів, а тому і de iure вона не може вважатися природною класифікацією в логічному сенсі. І справа не в тім, що Данилевський неправильно провів класифікацію, а в тім, що подібна класифікація, на наш погляд, не може бути проведена взагалі.

Данилевський одним із перших піддав критиці теоретичні засади європоцентризму, і в цьому його безсумнівна заслуга. Однак, прагнення відповідати стандартам сучасно йому природознавства приводить російського мислителя до спроби сформулювати моністичний принцип, під який можна було б підвести весь універсум історичних явищ. Ми вважаємо, що розгляд світу історії у культурно-історичному аспекті (Данилевський, Шпенґлер, Тойнбі, А.Вебер, Ф.Конечни й ін.) має свої вагомі резони, але, по-перше, тут не може йти мова ні про яку природну класифікацію історичних явищ, по-друге, необхідно чітко розуміти, що це лише аспект, до якого не може бути зведено і за допомогою якого пояснене все багатство історичної дійсності.

У підрозділі 2.3. “Закони М.Я.Данилевського” розглядаються й аналізуються подані в тексті “Росії і Європи” закони історичного розвитку, які складають ядро теорії культурно-історичних типів, що, на противагу умоглядним штучним схемам, повинна, за авторським задумом, вносити в історичну науку природну, тобто відповідну реальному положенню справ, систему.

Розташування історичних фактів відповідно до логічних правил приводить, на думку Данилевського, до необхідності виділення деяких локальних у просторі і в часі суспільств, названих ним культурно-історичними типами. У сформульованих російським мислителем історичних законах дається загальне визначення культурно-історичного типу, окреслюються умови виникнення, хід та чинники, що впливають на процес його розвитку. Аналіз цих законів дозволяє дисертанту визначити найголовніші риси соціальної онтології та соціальної гносеології М.Я.Данилевського.

Російський мислитель вважав, що залучення до історичної науки природничонаукових методів буде сприяти підвищенню її об’єктивності. Паралелі між культурно-історичними типами і живими істотами дозволяють автору підкреслити природність своєї теорії, представити складні історичні феномени частиною загального закону життя. Ця біологічно-редукціоністська тенденція найде згодом своє логічне завершення в морфології світової історії О.Шпенґлера. Але, на відміну від німецького філософа, який принципово відмовлявся науково тлумачити історію, Данилевський ставить собі протилежну мету, тому, хоча метод аналогії і посідає важливе місце в його дослідженнях, він усе ж не наважується оголосити аналогію головним методом історичного пізнання. При цьому, в розумінні сутності цивілізації позиції Данилевського і Шпенґлера принципово відмінні. Шпенґлер протиставляє цивілізацію культурі, а автор “Росії і Європи” вважає першу вищим проявом другої. Така відмінність пов’язана з тим, що Шпенґлер знаходився під впливом німецької традиції (Вільгельм фон Гумбольдт), а Данилевський — французької (Франсуа Ґізо).

Данилевський справедливо звертає увагу на те, що наукове пізнання завжди виступає як єдність об’єктивного й суб’єктивного. Але в нього суб’єкт пізнання виявляється винятково національним суб’єктом, що приводить його до абсолютизації суб’єктивного моменту в пізнанні суспільства, а відтак — до соціального агностицизму. Декларуючи неможливість теоретичного суспільствознавства, Данилевський прагнув обґрунтувати можливість самобутнього шляху розвитку Росії, де не було би необхідності прийняття європейських форм суспільного устрою. Парадоксально, але його ж теорія культурно-історичних типів, що містить універсальні закони суспільного розвитку, спростовує релятивістські і соціально агностицистські заяви Данилевського.

Розділ 3. “Слов’янські народи у світовій історії: версія М.Я.Данилевського” присвячений піднятим на сторінках “Росії і Європи” проблемам культурно-історичної ідентифікації слов’янських народів, а також геополітичним та футурологічним ідеям російського мислителя.

У підрозділі 3.1. “Національний характер як детермінанта суспільного розвитку” розглянута й проаналізована етнопсихологічна концепція культури Данилевського. Російський мислитель вважає, що в національному характері міститься не тільки внутрішня своєрідність і неповторність народу, але також джерело й основа його історичної діяльності. Саме тому при розгляді особливостей розвитку історичного народу виявляються основні риси його характеру. Знаючи останні і керуючись законами історичного розвитку, можна, на думку Данилевського, в загальному вигляді представити майбутнє цього народу і створюваного ним культурно-історичного типу. Намагаючись подолати суб’єктивізм і довільність при вивченні національного характеру, російський мислитель указує на необхідність його дослідження через призму історичного життя народу. Але сам національний характер, сформувавшись в етнографічний період, не розвивається разом із народом, а лише виявляється протягом його історії. При визначенні основних рис характеру історичних народів Данилевський фактично змішує поняття “народ” і “культурно-історичний тип”, а також робить дуже дискусійні висновки, засновані на дуальних дослідженнях.

На нашу думку, Данилевський вірно формулює проблему, але не зовсім послідовно її вирішує. Ми вважаємо, що це зовсім не випадково. Для адекватного опису суперечливого по своїй суті національного характеру та виявлення ролі, що він грає в історичному житті народу, необхідно застосовувати методологію, яка враховує діалектичний характер суспільного розвитку. Свідома зневага Данилевським геґелівською діалектикою, в якій він убачав вираження раціоналістичного духу західної цивілізації, не могло не позначитися на теоретичному рівні його роботи в цілому, і рішенні розглянутої проблеми — зокрема.

У підрозділі 3.2. “Види культурно-історичної діяльності” розглянуте вчення М.Я.Данилевського про форми історичного буття народу. Усе різноманіття історичної діяльності російський мислитель підводить під чотири розряди або види: 1) релігійна, 2) культурна, 3) політична, 4) суспільно-економічна діяльність. У ранніх, первинних культурно-історичних типах, усі ці форми знаходилися в змішанні, наступні типи розвивали переважно одну сторону діяльності: єврейський — релігійну, грецький — власне культурну, римський — політичну, а європейці розвивали дві сторони — політичну й культурну. Російський народ має, думає автор “Росії і Європи”, усі задатки для розвитку всіх сторін людської діяльності, і повинен у недалекому майбутньому скласти основу першого в історії чотирьохосновного культурно-історичного типу.

Однак, по-перше, сумнівної здається нам справедливість розподілу усіх форм людської діяльності на чотири категорії. Так, релігійна діяльність виділяється Данилевським в окремий від культурної розряд, суспільно-економічна виявляється незалежною від політичної й технічно-промислової, зате остання чомусь поєднується з естетично-художньою. Якийсь чіткий критерій відсутній, що, звичайно, говорить не на користь системи, названою природною. По-друге, впадає в око тенденційність, із якою автор теорії культурно-історичних типів розглядає історію неслов’янських народів і некритична і відверто апологетична інтерпретація ним історії Росії.

Виділення чотирьох розрядів культурної діяльності є прийомом, що дозволяє “науково” обґрунтувати особливу роль слов’янства у світовій історії, тобто на місце розгромленого європоцентризму приходить не менш, а може й більш штучна слов’яноцентрична схема. Данилевський надав старим історіософським ідеям (“Москва — третій Рим” і т.д.) нове обличчя, представивши їх як висновок із природної системи історії. При цьому поступово відбувається відхід від ключових принципів теорії культурно-історичних типів, а в останніх главах тексту “Росії і Європи”, що претендує на науковий статус, усе частіше пробиваються панславістсько-месіанські мотиви.

Підрозділ 3.3. “Геополітика та соціальна футурологія М.Я.Данилевського” присвячений розгляду філософського змісту геополітичних проектів та футурологічної доктрини автора “Росії і Європи”. У розробленій ним геополітичній доктрині російський мислитель бачив практичний висновок із теорії культурно-історичних типів. Злободенним питанням російської зовнішньої політики він надає онтологічне звучання, вважаючи, що в задовільному вирішенні східного питання укладена застава повноцінного розвитку слов’янського культурно-історичного типу. Досить поширені в російському освіченому суспільстві ХІХ століття панславістські ідеї одержують у Данилевського історіософську інтерпретацію. Збройна боротьба між слов’янськими народами і германо-романською Європою за перерозподіл світу оголошується ним при цьому не лише вимушеною справою задля розквіту нового типу, а й засобом вселюдського прогресу. Геополітика повільно переходить у соціальну футурологію, оскільки при розробці своїх геополітичних проектів Данилевський базувався на власній інтерпретації логіки історичного процесу. Історичний процес, на його думку, є реалізацією Божественного плану, і Данилевський від побудов у дусі природознавства переходить до чисто спекулятивних умовиводів, виступаючи наприкінці своєї книги вже не як учений, а скоріше як пророк.

Зауважимо, що працюючи над теорією культурно-історичних типів її автор усіляко намагається залишатися в рамках світської науки; говорячи про хід історії, про прогрес у суспільному розвитку, він нейтральний щодо питання про характер першої реальності. Однак, таке умовчання позбавило б його можливості сформулювати своє бачення мети історії, без чого, вочевидь, він вважав свою роботу незакінченою. Будучи православним християнином, і аж ніяк не деїстом, Данилевський не міг не надати “Росії і Європі” провіденціалістський і телеологічний характер. При цьому російський мислитель змінює власну інтерпретацію історичного процесу, що пов’язане з введення в свою систему ідеї спрямованості історії. Якщо у філософських схемах всесвітньої історії, побудованих за принципом “виділення ядра” та десинхронізації синхронії наявність “стріли часу” експліцитно чи імпліцитно, але завжди з необхідністю передбачається, то в схемах третього типу (синхронізація діахронії), до яких належить і представлена Данилевським модель, історичний час обмежується рамками окремих локальних суспільств. Наприкінці своєї книги Данилевський намагається ввести “стрілу часу” у свою філософсько-історичну схему, але ця спроба виглядає, на наш погляд, не більш переконливо, ніж намір Больцмана інтерпретувати необоротність у термінах фундаментальних законів динаміки. Співвідношення повторюваності й необоротності, загального й унікального в історичному процесі — тема, що мимо волі торкнувся Данилевський, представляється нам однією з найактуальніших проблем сучасного суспільствознавства.

Наш історико-філософський аналіз дозволяє не лише розглянути і осмислити предметно-проблемну тематику теорії культурно-історичних типів, не лише реконструювати один з аспектів духовного життя Росії ХІХ століття, а й поглянути на деякі проблеми сучасності через призму давньої інтелектуальної боротьби, яка, змінюючи свої історично мінливі форми, продовжується і дотепер. Філософська думка була, є й буде одним з основних культурогенних факторів, тому розгляд діалектики становлення єдиної, і в той же час різноманітної людської цивілізації з необхідністю повинне містити в собі критичне осмислення історії думки.

У висновках сформульовані основні результати дослідження.

Європоцентризм, як специфічним чином орієнтоване бачення всесвітньої історії, виступає в теоретичних розробках М.Я.Данилевського в ролі полемічного контексту, а тому критика європоцентричної тричленної схеми історії є необхідною гносеологічною передумовою для створення ним своєї оригінальної історичної онтології. Автор “Росії і Європи” розробив альтернативну модель всесвітньо-історичного процесу, побудовану за принципом синхронізації асинхронії (діахронії), відповідно до якої суспільний прогрес обмежується рамками окремих, відносно замкнутих і самодостатніх цивілізацій, а єдність історичного буття людства оголошується фікцією.

Свої думки з приводу структури, основи, механізмів функціонування й оптимальних умов усебічного розвитку культурно-історичних типів Данилевський конкретизує в положеннях, що претендують відігравати роль законів історичного розвитку. Останні містять не лише онтологічні міркування про характер всесвітньо-історичного процесу, й гносеологічні ідеї щодо форм історичного пізнання, а включають й світоглядні проблеми, над вирішенням яких Данилевський працював і які, певною мірою, визначають сенс і зміст теорії культурно-історичних типів.

У теорії культурно-історичних типів відчутні сліди імпліцитної полеміки, що вів її автор із спекулятивною традицією філософії історії, яка знайшла своє найвище вираження в роботах представників німецької класичної філософії, зокрема, Й.Ґ.Фіхте і Ґ.В.Ф.Геґеля. Антиметафізичний пафос Данилевського, його підкреслений емпіризм, заявлене прагнення до наукової точності й об’єктивності почасти зближає його з лінією європейського позитивізму. Однак, у своїх найсуттєвіших рисах теорія культурно-історичних типів має зовсім не позитивістський характер; ще менш вона відповідає принципам соціологічного номіналізму.

Особливості та хід розвитку культурно-історичних типів значною мірою залежать, на думку Данилевського, від основних рис характеру народів, що його складають. Це припущення дає можливість автору “Росії і Європи” ретроспективно виявляти риси національного характеру на історичному матеріалі. Але Данилевський фактично ототожнює поняття “народ” і “культурно-історичний тип”, що суперечить його ж трактуванню цих понять в Першому законі історичного розвитку. Крім того, він ігнорує динаміку розвитку національного характеру й виявляє його риси не через аналіз прояву загальнолюдського в національному, а шляхом протиставлення одних народів іншим. У цілому, етнопсихологічна концепція культури Данилевського, яка є складовою частиною теорії культурно-історичних типів, має свідомо антидіалектичний характер, чим і обумовлені її особливості.

Соціальна футурологія М.Я.Данилевського виявилася підпорядкованою його геополітичній доктрині. Як наслідок, основними рисами соціально-футурологічної доктрини російського мислителя тенденційність, політична ангажованість, а також провіденціалізм і панславістський месіанізм останніх глав “Росії і Європи”, що суперечать загальному духу теорії культурно-історичних типів. Провіденціалістські наміри приводять Данилевського до необхідності бодай в якомусь вигляді ввести до своєї соціальної онтології “стрілу часу”, що явно не відповідають викладеним ним раніш соціально-релятивістським принципам.

Діалектичний характер суспільного розвитку, який виражається, зокрема, у боротьбі тенденцій універсалізації людської історії й унікалізації локальних культурних спільнот (локальних цивілізацій), актуалізує підняті М.Я.Данилевським онтологічні, гносеологічні, логіко-методологічні і світоглядні проблеми, а визнання діалектичного характеру істини дозволяє нам розглядати теорію культурно-історичних типів як закономірний момент розвитку соціально-філософського пізнання, що викликає необхідність і визначає перспективи її подальших досліджень.

Основні положення дисертації викладено у публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

Анотація

Халапсіс О.В. Теорія культурно-історичних типів М.Я.Данилевського як об’єкт історико-філософського аналізу. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 — історія філософії. Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, 2002.

У дисертації проведений комплексний історико-філософський аналіз теорії культурно-історичних типів М.Я.Данилевського. Онтологічні, гносеологічні й логіко-методологічні розробки видатного російського мислителя розглянуті в контексті європейської та російської філософської традиції, що дозволило представити його вчення в історико-філософській перспективі. Полемічним тлом соціальної онтології й соціальної гносеології Данилевського є європоцентричне бачення світової історії, а також апріоризм німецької класичної філософії, зокрема Й.Ґ.Фіхте й Ґ.В.Ф.Геґеля, з якими він вступає в імпліцитну полеміку. Проаналізовані сформульовані М.Я.Данилевським закони історичного розвитку, його етнопсихологічна концепція культури, геополітична доктрина й соціальна футурологія, а також розкрите значення розробок автора “Росії і Європи” для осмислення сучасної цивілізаційної ситуації.

Ключові слова: культурно-історичний тип, соціокультурна динаміка, закони історичного розвитку, національний характер, культура, цивілізація, сенс історії.

Аннотация

Халапсис А.В. Теория культурно-исторических типов Н.Я.Данилевского как объект историко-философского анализа. — Рукопись.

Диссертация на соискание научной