АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ВИЩОЇ ОСВІТИ

УДК 140.8 (477)

КОВАЛЬ Алла Валеріївна

КАТЕГОРІЯ “СТИЛЬ ЖИТТЯ”

ТА ЇЇ СОЦІОКУЛЬТУРНА ЕКСПЛІКАЦІЯ

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті вищої освіти Академії педагогічних наук України

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор

Богданов Володимир Семенович,

Черкаський навчальний центр Одеської національної юридичної академії, директор, Міністерство освіти і науки України

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

Скуратівський Віталій Андрійович,

Українська Академія державного управління при Президентові України,

завідувач кафедри соціальної та гуманітарної політики (м.Київ)

кандидат філософських наук, доцент

Бойченко Михайло Іванович,

Київський національний університет ім.Тараса Шевченка,

доцент кафедри філософії

Провідна установа: Інститут філософії ім.Г.С.Сковороди НАН України

Захист відбудеться 26 вересня 2002 р. о 16 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.456.01 в Інституті вищої освіти Академії педагогічних наук України за адресою: 01014 м.Київ, вул.Бастіонна, 9, зал засідань

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту вищої освіти АПН України за адресою: 01014 м.Київ, вул.Бастіонна, 9.

Автореферат розісланий 23 серпня 2002 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.О.Козлакова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасна трансформація системи ціннісних орієнтацій, розширення можливостей самореалізації та вибору цілої множини засобів прояву індивідуальності зумовлюють тенденцію до збільшення різноманітних варіантів соціальної взаємодії, внутрішнього світу людини із зовнішньою фізичною та соціальною реальністю, а також до якісно іншої змістовної наповненості її життя.

Серед зазначеного розмаїття цих засобів особливу увагу сьогодні привертає стиль життя людини як посередник між нею та навколишнім світом. Актуалізований внаслідок звільнення людської особи від необхідності повсякчас дбати про своє матеріальне існування й виживання, стиль життя, таким чином, репрезентує її індивідуальне неповторне обличчя, високий рівень особистої свободи, яка спрямовується на реалізацію потреби самотворення людини.

Спроможність самостійно приймати рішення, самовизначатися та самореалізовуватися в надзвичайно строкатому, аморфному й нестійкому соціальному середовищі, бути здатною на відповідальні, часто нестандартні вчинки, мати своє власне обличчя, тобто стиль, що виступає інтегральним показником самобутності особистості й ознакою її індивідуальної цілісності та є запорукою людського самоздійснення в найскладніших соціальних обставинах - ось ті вимоги, які висуває сьогодення перед людиною в умовах демократизації та реформування сучасного українського суспільства.

Необхідність більш інтенсивного залучення особистісного фактора до процесів соціальної трансформації спонукає до виявлення власне соціальних параметрів стильової самореалізації людини, а отже і до дослідження сутнісних ознак стилю, його природи, структури, детермінант розвитку.

Зважаючи на багатозначність, полісемантичність поняття “стиль”, його міждисциплінарний статус, виникає потреба уточнення його змісту, аналізу закономірностей його еволюції та форм прояву на соціокультурному тлі.

Стан наукового опрацювання проблеми. Поняття “стиль життя” вводить у науковий обіг М.Вебер, який розглядає його, насамперед, в соціологічному контексті як критерій соціальної стратифікації, чинник, що інтегрує певну соціальну групу й водночас перешкоджає переходу особи із однієї групи в іншу. Його послідовники розробляють різноманітні концепції так званих субкультур, яким відповідають різні стилі життя, і доходять висновку, що відмінності між людьми зумовлюються не належністю до суспільного класу, а віковими характеристиками, певним типом культури тощо.

Подальший розвиток зазначеної проблеми пов’язаний із феноменологічною традицією, зокрема, з іменем визначного австрійського вченого Альфреда Адлера, який витлумачує стиль життя як прояв індивідуальної цілісності особистості, що активно прагне досконалості. Це поняття він використовує також для позначення сукупності захисних стратегій та компенсаторних прийомів, які застосовує суб’єкт у відповідь на вплив з боку найближчого соціального оточення.

Своє продовження аналіз проблеми стилю життя з позицій психології особистості в контексті особливої інтегральної характеристики, що описує своєрідність поведінкового прояву людини, знаходить у працях Г.Олпорта, У.Корнера, Г.Роршаха, Вартегга, Клейна, які припускають, що певні формальні ознаки стилю життя, незалежно від їх походження, повинні засвідчуватися найрізноманітнішими діями суб’єкта.

Еволюція досліджень цієї проблематики в західній психології детермінує розуміння стилю життя як стратегічного рішення на основі життєвих планів індивіда, завдяки чому загальні стильові особливості можуть проявлятися у формі патернів організації повсякденного життя (Д.Ройс, Є.Поуелл).

Дослідження стильової проблематики знаходить своє відображення також у плідних спробах формування концепції індивідуального стилю діяльності (Е.В.Климов, В.С.Мерлін та його школа), що тлумачиться як зумовлена типовими особливостями нервової системи стійка система засобів оптимальної діяльності. Визначальною рисою такого підходу є акцент на адаптивній функції стилю, в структурі якого окреслюються дві складові – психофізіологічна та психічна. У руслі цього напрямку вивчаються стиль спілкування (В.Мерлін), індивідуальний емоційний стиль (Л.Я.Дорфман), стиль активності (Б.А.Вяткін), стиль розвитку особистості (С.П.Карпова), стиль самоорганізації діяльності (О.Я.Андрос), стиль саморегуляції (В.І.Морсанова) та ін.

У колективній монографії “Стиль жизни личности. Теоретические и методологические проблемы” (К.: Наукова думка, 1982. – 372 с., автори: Р.Ануфрієва, Є.Головаха, О.Донченко, О.Злобіна, М.Кирилова, О.Кронік, Н.Паніна, В.Рибаченко, Л.Сохань, В.Тихонович, А.Угримова, М.Шульга), яку можна вважати однією з перших вітчизняних спроб філософського осмислення досліджуваної проблеми, стиль життя розглядається як індивідуально-особистісна форма прояву соціально-типового, як своєрідний відбиток мікросередовища, в якому розгортається життєдіяльність особистості. У такому контексті реалізується діяльнісний принцип розуміння стилю життя, простежується взаємозв’язок цього поняття з категоріями способу життя, життєдіяльності, життєвої програми, життєвого плану, концепції життя, активної життєвої позиції особистості.

Попри великий інтерес до проблеми стилю останнім часом з’являються праці, автори яких намагаються на міждисциплінарному рівні узагальнити експериментальні та теоретичні результати досліджень стилю (О.В.Лібін,1992, 1998; М.А.Холодна,1990; В.А.Толочек, 1992; І.П.Шкуратова,1991,1998). Однак їм всім, на нашу думку, бракує саме соціально-філософського розуміння проблеми, відтак “стиль життя” все ще продовжує залишатися досить розмитим та маловизначеним поняттям. Таким чином, можна констатувати, що категорія “стиль життя”, яка після А.Адлера хоча й використовувалась в різних контекстах, в цілому залишається теоретично невизначеною.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане в рамках планової наукової тематики Інституту вищої освіти АПН України, тема дисертації узгоджена, зокрема, з науковими темами “Процес трансформації вищої освіти на рубежі століть”, “Соціальні проблеми та виховання студентської молоді”, а також з державними програмами розвитку соціально-гуманітарної освіти. Результати обговорювались на засіданнях відділу змісту, філософії та прогнозування вищої освіти.

Мета і задачі дослідження. У дисертації ставиться за мету, спираючись на аналіз категорії “стиль життя” в соціокультурній площині, виявити її соціальну сутність, дослідити закономірності й детермінанти її формування та особливості функціонування.

Реалізація сформульованої мети досягається через вирішення таких задач:

-

-

-

-

-

Об’єктом дисертаційного дослідження виступає стиль життя як соціокультурний феномен.

Предметом дослідження є стиль життя як соціально-філософська категорія та її соціокультурна експлікація.

Методи дослідження. При розгляді діалектичної традиції розуміння співвідношення особистісного та суспільного використано компаративний метод, який дає можливість розглядати процес стильової самоідентифікації особистості як один із істотних моментів її соціальної самореалізації.

Важливим моментом проведеного дослідження є реалізація історичного методу в процесі реконструкції змісту означеної категорії. Його застосування дозволяє розкрити стиль життя як феномен історії і культури.

У дисертації застосовано соціально-психологічний метод, що втілюється при розкритті сутності категорії “стиль життя” та в її типологічному аналізі. При цьому використовуються здобутки психологічної науки (зокрема, теоретичні доробки Б.Ананьєва, О.Леонтьєва, С.Рубінштейна та ін.).

Методологічною базою дисертації є основні положення досліджень зарубіжних авторів, зокрема, М.Вебера, А.Адлера, А.Маслоу, К.Г.Юнга, Є.Поуелла, Д.Ройса та ін. Водночас методологічними джерелами аналізу проблеми стилю життя у власне соціально-філософському її вимірі є праці українських дослідників В.Андрущенка, І.Бойченка, Є.Головахи, Л.Губерського, В.Кременя, С.Кримського, В.Крисаченка, М.Михальченка, І.Надольного, В.Пазенка, М.Поповича.

Наукова новизна одержаних результатів визначається насамперед тим, що на плюралістичній основі вітчизняної соціально-філософської теорії і методології здійснюється оригінальна спроба інтерпретації стилю життя як соціального феномена, зміст якого детермінується взаємопроникненням індивідуально-особистісних та соціокультурних чинників. В результаті проведеного дослідження дисертантом зроблені висновки, які мають наукову новизну:

-

-

-

-

-

-

Практичне значення дослідження. Враховуючи актуальність теми, а також недостатню дослідженість проблеми стилю життя з погляду соціальної філософії здійснене дослідження певною мірою заповнює прогалини в зазначеній галузі знань. Водночас теоретичні положення і висновки роботи можуть слугувати підгрунтям для подальшої розробки вказаної проблематики в межах інших філософських та гуманітарних дисциплін – філософської антропології, етики, естетики, соціології, соціальної психології, культурології.

Узагальнені результати дисертації покликані поглибити існуючі уявлення про сутність та закономірності формування людської цілісності як передумови її особистісної самореалізації в умовах посилення соціальної відповідальності кожного члена суспільства та подальшої демократизації суспільного життя.

Теоретичні висновки та фактологічний матеріал дисертації можуть бути використані насамперед при читанні лекцій з соціальної філософії, соціології, культурології, психології, а також в підготовці спеціальних курсів з соціально-гуманітарних дисциплін.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження доповідались автором на міжнародних та регіональних науково-практичних конференціях і семінарах, зокрема на конференціях “Сучасна криза суспільства і шляхи її подолання” (м.Запоріжжя, квітень 1995), “Українська державна ідея: історія та сучасність” (м.Черкаси, січень 1998), а також на міжнародній науково-практичній конференції “Наука і світ” (м.Дніпропетровськ, травень 2002).

Публікації. Основні положення дисертації висвітлені у 5 публікаціях (3 у наукових фахових виданнях) загальним обсягом 2 д.а.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, трьох розділів (8 параграфів), висновків та бібліографії. Загальний обсяг дисертації становить 182 сторінки тексту і 9 сторінок списку використаних джерел, в якому міститься 190 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Вступ містить обґрунтування проблеми, необхідності вибору даної теми дослідження, її актуальності та практичної значущості. Аналізується ступінь розробленості проблеми, визначається мета й найважливіші завдання дослідження, вказуються вихідні філософсько-методологічні джерела, розкривається наукова новизна, практичне значення та апробація дисертації.

У першому розділі – “Проблема стилю в контексті соціокультурного знання” – розглядається логічний конструкт, на підґрунті якого розгортається зміст дослідження.

У першому параграфі – “Еволюція поняття стилю від античності до сьогодення: методологічний аспект” – здійснюється аналіз особливостей розвитку стильової проблематики в широкому історико-культурному контексті. Зокрема, зазначається, що поняття стилю з самого початку свого виникнення пов’язане із означенням індивідуальної своєрідності людського буття, що певною мірою ускладнює можливість теоретичної реконструкції його змісту (адже поняттєве відображення дійсності передбачає її узагальнення, а не індивідуалізацію).

Розпочинаючи аналіз проблеми стилю в її історичній генезі із його знаково-символічних та мисленнєвих форм, автор акцентує увагу насамперед на античній риториці, де мистецтво словесного “техне”, що розроблялося ораторами та поетами, зводилось до створення канонічних настанов щодо вибору предметів зображення чи розмірковування, переконання, вибору засобів словесного вираження, а також композиційних форм. Античні вчення про стиль були зорієнтовані передусім на освоєння та канонізацію словесного мистецтва і загалом обмежувались утворенням стилістичних норм декоративного характеру. Одночасно тут формується уявлення про стиль як про певний канон мовного мислення, що пов’язаний багатьма нитками з духовною культурою, духовно-практичними формами освоєння дійсності, із соціальною реальністю.

У Новий час відбувається постійна переорієнтація загальної світоглядної позиції теоретичної свідомості, що прагне спертися на індивідуальний досвід. Тепер кожна індивідуальна свідомість вважається спроможною до самостійного мислення, до вироблення своїх мовних форм. Провідною формулою для вивчення стилю стає: “Стиль – це людина” (Бюффон). Однак ця традиція виявляється придатною тільки для того, щоб описати техніку словесної творчості в неконструктивних, емоційних термінах суб’єктивного характеру.

Виходячи з цього, дисертант вважає закономірною появу ряду течій в лінгвістиці та літературознавстві, які прагнуть виробити принципи наукового описання стилю автора, твору чи, скажімо, особливості мови певної соціальної групи. Ця робота ведеться через переосмислення методологічних норм античних риторик, орієнтованих на структурно-композиційне вивчення мовного цілого в його словесній оформленості.

Здійснений аналіз дає підстави стверджувати, що будь-яке узагальнення поняття стилю, в тому числі і соціально-філософське, неможливе без звернення до його лінгвістичного, літературного чи загалом культурологічного виміру. Стиль виявляє себе як такий, що знаходиться в певному смисловому полі, в межах якого опиняються зіставленими та порівнюваними окремі його ознаки. Поза цим полем вони розпадаються на окремі, нічим не пов’язані елементи. В одних випадках роль цього поля відіграє структура мови, літератури, в інших – конструктивні форми мислення, пізнання, культури тощо.

У другому параграфі – “Історико-культурна та соціологічна інтерпретація поняття “стиль” – здійснюється аналіз соціально-практичних аспектів проблеми стилю в їх опосередкованих культурною діяльністю людини формах.

У сфері історико-культурного дискурсу поняття стилю постає найчастіше у вигляді “стилю епохи” і проявляється вже не як організація смислових та мовних відносин, а скоріше як здатність культури проявляти свої феномени в свідомості індивіда та людської спільноти. Певні елементи стильової свідомості можна віднайти і в середньовіччі, і в епоху Відродження. Проте легко помітити, що стильові уявлення мають тут ще просторово-локальний характер: для формування поняття “стиль епохи” необхідна досить розвинена історична свідомість, що дозволяла б локалізувати культурні феномени в часі. Саме в цьому полягає суть перевороту в культурознавчих уявленнях, здійсненого І.Вінкельманом в Новий час. Він вперше вводить поняття стилю до концептуально-теоретичного арсеналу історії культури як цілком суворе наукове поняття, необхідне для здійснення періодизації та класифікації культурних феноменів.

Базуючись значною мірою на ідеях І.Вінкельмана, представники німецької класичної філософії досліджують творчі стилі в аспекті пізнання і мислення; стиль розглядається ними як важлива риса активної творчої діяльності, що має послідовний і систематичний характер. Поняття “духу часу”(Гегель) дозволило представити цілісність і єдність різних культурних форм духовного виробництва в загальному процесі прогресивного руху “абсолютного духу”. Це поняття дещо пізніше з’являється в історико-культурній концепції Я.Буркхардта як “стиль епохи”, що включає певний склад розуму, сприймання світу, характерного для певного періоду. Воно набуває цілком реального змісту: духовна культура кожної великої історичної епохи, її філософські погляди, моральні та правові переконання й навички утворюють у певну епоху таку ж єдність, як її художній стиль. Стиль маніфестує культуру в цілому, є знаком її єдності.

Більш тісні відносини між духовною та соціальною організацією творчого суб’єкта встановлює К.Мангейм, який пов’язує стилі мислення з діяльністю соціальних груп. Кожна з них має власну, детерміновану соціально-економічними обставинами ідеологічну систему, свою модель світу, котрій відповідає і певний стиль мислення, певний стиль життя.

Слід зазначити: якщо методологія соціальних досліджень приходить до з’ясування “стильових” специфікацій мислення, виходячи із “реальних” ідеологічних потреб практики соціологічного знання, то історико-культурні уявлення про стилі мають достатньо тривалу традицію, що спирається на вивчення систем художньої і соціальної творчості, мови, мислення та інших сфер духовного та матеріального виробництва культури.

В цілому здійснений аналіз соціально-практичних аспектів проблеми стилю в формах, опосередкованих культурною діяльністю людини, дозволяє сформувати певне соціокультурне уявлення про цей феномен, що, у свою чергу, обумовлює визначення його статусу як соціально-філософської категорії.

У третьому параграфі – “Соціально-філософські параметри аналізу проблеми стилю життя” – стиль життя розглядається як одна із важливих категорій соціальної філософії, що необхідна для розуміння специфіки здійснення процесів самоідентифікації та самореалізації людини.

Соціально-філософський підхід до вивчення стилю життя дає можливість не лише зафіксувати моральну спрямованість поведінки особистості і дати їй позитивну чи негативну оцінку, а й з’ясувати соціальну позицію особистості, її спонуки. Це надзвичайно важливо в умовах кризи традиційних цінностей і пошуку на суспільному та особистісному рівні нової системи життєвих орієнтирів та ціннісних координат.

У дисертації відзначається, що типовим для вітчизняних досліджень стильової проблематики останнього часу є перевага соціологічних та соціально-психологічних підходів. У цих концепціях стилю життя особливо наголошується на діяльності, ролі людини як творця умов свого життя та самої себе. При цьому звертається увага на те, що категорія “стиль життя” є характеристикою того, як індивід організовує та здійснює притаманним і характерним для нього способом своє життя.

Здійснене в дисертації співставлення понять стилю життя та способу життя показує, що останнє є більш жорстким за своєю імперативністю. Поняття “спосіб життя” фіксує всю сукупність форм життєдіяльності особистості: як тих, що жорстко визначені певним місцем в соціальних відносинах, так і тих, що є результатом вільного вибору форм поведінки. Стиль життя як феноменологічний аспект існування людини відображає ті форми життєдіяльності суб’єкта, які ним вільно обрані. Стиль життя більшою мірою фіксує, враховує індивідуальні особливості поведінки, смаки, уподобання, інтереси, нахили людей. Стиль життя окремої особистості чи групи людей зовсім не зводиться до простого засвоєння чи повтору того “загального” і “особливого”, що притаманне життєдіяльності членів суспільства. Наділений індивідуальною своєрідністю, унікальністю, відносною самостійністю й цінністю, він здатний певним чином впливати на той чи інший спосіб життя. Індивідуальний (чи груповий, “субкультурний”) стиль життя часом інтегрується і кристалізується в уклад чи спосіб життя, який поділяє і наслідує та чи інша соціальна спільнота, і надалі це стає нормою для масової поведінки і масової свідомості.

Категорія “стиль життя” дозволяє розглядати внутрішню структуру стимуляторів поведінки в аспекті трансформації змісту норм, правил, цінностей та інших елементів суспільної свідомості в процесі їх засвоєння індивідуумом. Стиль життя тут виступає як діяльність, що постійно корегується, співвідноситься з кожною конкретною ситуацією, це моральна діяльність вибору, яка за своїм масштабом охоплює ситуації вибору від конкретного способу елементарної дії до стратегічної мети життя.

Таким чином, стиль життя є істотною ознакою людської індивідуальності, особистісного розвитку, який багато в чому залежить від ціннісних орієнтацій, рівня культури та психологічних особливостей самої людини. Тому процес становлення індивідуальності ототожнюється із формуванням неповторного, “особистого” стилю життя. Відсутність останнього веде до свавілля, еклектики, панування примхи тощо. Особистість окреслює свою життєву лінію згідно з певними принципами, правилами, смаками, відповідно до власних уявлень про повноцінне в духовному, моральному і фізичному відношеннях життя.

У другому розділі – “Стиль життя – специфічний вияв індивідуальної цілісності особистості” – соціально-філософський вимір проблеми поєднується із соціально-психологічним та історико-культурологічним, що дає можливість розглядати життєвий стиль людини як форму її всебічної реалізації в суспільному, внутрішньо-духовному та темпоральному аспектах.

У першому параграфі – “Соціально-психологічні передумови типології стильових проявів людини” – здійснюється аналіз основних соціально-психологічних підходів до вивчення проблеми стилю життя, означуються детермінанти стилеутворення на рівні індивідуального буття особистості.

У дисертації відзначається, що в контексті соціально-психологічного дослідження стиль життя як соціокультурний феномен характеризується амбівалентністю. Звідси виникає можливість двох підходів до вивчення проблеми стилю життя: через аналіз особливостей діяльності, в процесі якої цей стиль виник (діяльнісний), або крізь призму індивідуальності людини, яка є власне творцем стилю (персонологічний). Зазначені підходи були використані відповідно радянською, а згодом вітчизняною, психологією та західною (переважно американською) психологічною школою.

Радянська психологія розглядала людину як суб’єкта діяльності. Засновник діяльнісного підходу до дослідження особистості О.Н.Леонтьєв вважав, що людське життя є сукупністю, системою діяльностей, що змінюють одна одну, а людина, згідно з таким підходом, є суб’єктом соціальних діяльностей, завдяки яким здійснюється як інтеріоризація зовнішніх дій, так і екстеріоризація внутрішнього життя особистості.

Західна психологія обрала протилежний напрям пошуків, і перший крок був здійснений А.Адлером, засновником індивідуальної психології. Адлер виходив із розуміння індивідуальності як цілісного й цілеспрямованого утворення і своєю теорією визначив методологію дослідження стилів життя у західній психології, яка будується на таких основних положеннях: 1) стиль представляє собою прояв цілісності індивідуальності; 2) стиль пов’язаний з певною цілеспрямованістю й системою цінностей особистості; 3) стиль виконує компенсуючу функцію, допомагаючи індивідові найбільш ефективно пристосуватись до вимог соціосередовища. Ця теорія протистоїть схемі діяльнісного підходу: в ній висхідним пунктом є цілісна людська індивідуальність, а стиль життя розглядається як вираження цієї цілісності, що проявляється в індивідуальних особливостях соціальної поведінки.

У дисертації зазначається, що поряд із суттєвими розбіжностями між діяльнісним та персонологічним підходами у дослідженні стильових характеристик індивідуальності існує і багато спільних рис. Так, обидва напрями пов’язують стилі з індивідуальністю, що розглядається як цілісна, цілеспрямована, ієрархічно організована система. І ті й інші підкреслюють компенсаторну функцію стилю, завдяки якій індивідуальність пристосовується до вимог середовища. Про можливість інтегративного підходу може свідчити як мультифакторна теорія індивідуальності (Д.Ройс та Е.Поуелл), так і єдина концепція стилю людини (А.Лібін). Для побудови єдиної концепції стилю, на думку дисертанта, необхідно знайти такі характеристики взаємодії суб’єкта з середовищем, які б мали відношення до стильових феноменів різних рівнів індивідуальності і пояснювали б наявність зв’язків між ними. І в останній час можна спостерігати зміщення акцентів в поясненні детермінації стилю від факторів середовища до індивідуальності. Це, як вважає автор дисертаційного дослідження, є відображенням закономірного дослідницького руху від діяльності через стиль до індивідуальності.

У другому параграфі – “Культурно-історичні типи індивідуальних стилів життя” – здійснюється порівняльно-культурологічне дослідження та виявляється світоглядна специфіка західної та східної культури, які репрезентують відповідно діяльнісний та недіяльнісний способи світовідношення та породжують адекватні їм стилі життя. Особлива увага звертається при цьому на ті моделі життя, що викристалізовуються на підгрунті найбільш впливових релігійно-філософських традицій. В межах східної культури такими є даосизм та конфуціанство з їх містично-інтуїтивістським та прагматично раціоналістичним світосприйняттям. Виражаючи дві основні тенденції, характерні для східної культури, вони об’єднані глобальною аскетично-споглядальною парадигмою “недіяння”, невтручання в природний світопорядок соціального та космічного.

У західній культурі домінує орієнтація на активне відношення до світу, реалізується його діяльнісна модель. Започаткована в добу античності, ця модель характеризувалась максимально пластичним, тілесним світосприйняттям та життєпроявом в усіх його вимірах, які, однак, вона втрачає у Середні віки. На зміну приходить дуалістичне протистояння тіла та духу з явною домінантою останнього як верховного регулятора індивідуальної діяльності та вищої цінності. Панівним стає аскетичний стиль життя, котрий, на противагу східній самодостатності аскетизму, що мав за мету розчинити індивідуальність в субстанційності абсолюту та особистісне духовне самознищення, не був самоціллю, а лише засобом, метою ж було подолання гріховності, “тварності” і набуття благодаті бога, що дарувалася не будь-кому, а тільки певному індивіду за цілком конкретні діяння.

Основними рисами життєвого стилю в епоху Відродження та в Новий час є утилітарний практицизм, що межує із гедонізмом та знаходить своє відображення в культурі бароко. Класицизм, що прийшов йому на зміну, значною мірою потіснив емоційність та імпульсивність життєпроявів особистості, “легалізувавши” лише моральні почуття. Домінуючим принципом світовідношення тут стає наслідування античності.

Гедоністичний пафос посилюється та набуває більш витончених, рафінованих форм в культурі та мистецтві рококо, що виражає передусім особливості дворянського стилю життя, сповненого вишуканої чуттєвості.

Провідним стилетворчим фактором романтичного стилю життя стає діяльний аскетизм з його субєктивною ліричною стихією. Концепція романтизму відображає стиль епохи кінця ХVІІІ-початку ХІХ ст., однак романтичний тип особистості залишається для європейської культури одним із найбільш привабливих і постійно відтворюється в тих чи інших модифікаціях наступними епохами.

Кінець ХІХ-початок ХХ століття позначений розкладом найбільших стилістичних спільностей та розмаїттям стилів на всіх соціокультурних рівнях. Відсутність єдиного стилю тут супроводжується очікуванням глобальних соціально-історичних потрясінь, відсутність кардинальних ідей часу переживається як позачасовість, а відсутність єдиної моделі “ідеальної людини” – як безстильність. Єдиним життєздатним стилем, породженим цим часом, є модерн, основною ознакою якого є переважання форми над змістом. Модерністський стиль життя розвивається у двох напрямах: утилітаризації форм життєдіяльності людини, результатом чого є виникнення ділового та спортивного стилів, а також створення протестних, опозиційних та революційних моделей поведінки. Саме в межах останнього закладаються передумови для появи культури соціалістичного типу, основним завданням якої є трансформація гедоністичних та аскетичних проявів життя відповідно у тілесно-чуттєву основу святкового та радісного світосприймання (гедонізм) і принцип розумних потреб (аскетизм). Синтез цих елементів мав слугувати запорукою формування всебічно та гармонійно розвинутої особистості.

У дисертації підкреслюється, що для кожного загальнокультурного стилю історичний стиль слугує світоглядним зразком – орієнтиром, за яким – свідомо чи несвідомо – формуються індивідуальні стилі, здатні відтворювати в конкретній цілісності всю сукупність макро- і мікросоціальних факторів та стильових тенденцій, характерних не тільки для загальнокультурних рівнів, але, передусім, для індивідуального буття окремої особистості.

У третьому параграфі – “Особливості осмислення та реалізації стильових характеристик людського життя в ситуації постмодерну” – виявляються основні

ознаки соціокультурного буття сучасної людини, осмислюються світоглядні зрушення, що сталися останнім часом в масовій та філософсько-теоретичній свідомості, з’ясовується смисл та онтологічний статус стильових форм. У цьому контексті дисертант апелює до вже усталеного в сучасній соціальній філософії та культурології визначення сучасності як ситуації постмодерну, в якій нетотожність, інакшість, вільний вибір варіантів поведінки, індивідуальні смаки покладаються в основу способу особистісної ідентифікації. Наявність певного життєвого стилю в постмодерністському розумінні передбачає цілковите виведення волі людини з-під тиску пануючих стереотипів мислення і таке її саморозгортання, при якому і мислення, і воля, і почуття вже не претендують на домінантність і координують одне одного. Результатом такої координації є виникнення екзистенції нового типу, для позначення якої використовують термін pastiche. Тут уможливлюється (і навіть є необхідним) співіснування найрізноманітніших ідей, логік, цінностей, тут формується орієнтована на цілісне, органічне, спокійне сприймання розірваності буття толерантність, не відома культурі модернізму. Поняття “стиль життя”, таким чином, можна розглядати як найбільш адекватну постмодерністській свідомості форму фіксації можливості здійснення життя, що приходить на зміну застарілому способу буття.

Зазначене дає підстави автору вважати закономірною тенденцію до деієрархізації ціннісних та раціональних складових світогляду сучасної людини, своєрідну його фемінізацію, що проявляється передусім у вивільненні людської чуттєвості. Саме така емансипована чуттєвість і знаходить свою соціальну реалізацію у феномені стилю життя, виступаючи при цьому його основним конститутивним елементом.

Перетворення стилю життя в провідну форму особистісного самовизначення сучасної людини зумовлює ряд істотних з філософської точки зору зрушень світоглядного характеру, серед яких – “осучаснення” будь-якої культури та вимога її прозорості (тотальної інформатизованості), відмова від ієрархічності в нормах, механізмах культуротворчості, подолання бінарних опозицій високого та низького, доброго та злого, істинного та хибного, розуміння культури як сукупності “цитат”, при якому народження нового опосередковується наслідуванням, відтворенням та інтерпретацією старого.

Розуміння особливостей функціонування світогляду постмодерністської людини може бути більш адекватним, на думку автора, за умови виявлення філософсько-онтологічних засад, серед яких виділяються фрагментація мислення (опозиціювання будь-яким дискурсам та ідеологіям), його контекстуалізація та поліфонізація, ризоматичний характер розгортання.

Таким чином, постмодернізм, з одного боку, створює винятково сприятливі соціокультурні передумови для урізноманітнення соціальних практик, стильової самореалізації людини, а з іншого, суттєво збіднює їх зміст та соціальну визначеність, зумовлює дезінтеграцію особистості, руйнує її цілісність. Означена суперечність, на думку дисертанта, знаходить своє відображення в процесах стилізації життя, які особливо виразно прослідковуються на перехідних етапах соціально-культурного розвитку та в умовах суспільної кризи.

Виявленню сутності цих процесів, їх природи та соціальних вимірів присвячений третій розділ “Стилізація життя як спосіб існування людини на перехідних етапах соціально-культурного розвитку”.

У першому параграфі – “Онтологічно-чуттєві засади стилетворчої активності сучасної людини” – здійснено спробу феноменологічного аналізу буттєвісних детермінант в процесі стилеутворення, розкривається їх естетична природа, конкретизується соціально-філософський аспект поняття “стилізація життя”.

Автор означує взаємозв’язок між категорією “стиль життя” та феноменом переживання, звертаючись при цьому до широкого масиву соціокультурних явищ в історичній логіці їх розгортання. Зокрема, переживання власної тілесності, досягаючи рівня “життя миттєвістю” перетворюється в соціокультурну форму світоставлення, стиль сучасного життя, що забезпечує реалізацію індивідуальної цілісності особистості не тільки в опредметнених формах, а й на рівні емоцій, пластики, еротики, усієї сфери підсвідомого та несвідомого.

Розглядаючи стиль життя як дієву форму відображення крізь призму соціальності та культури ставлення людини до світу, дисертант підкреслює, що стилетворча активність спирається не на будь-яке переживання, взяте в його вузько-психологічній, емоційній формі, а на переживання генералізоване, зокрема, естетичне, в якому узагальнюються найрізноманітніші прояви людського життя. При цьому об’єкт і суб’єкт такого переживання не є випадковими, а мають характер онтологічної та екзистенційної цілісності: перший постає не фрагментарно, а як певне ціле, а другий, виступаючи у всій своїй суб’єктивній тотальності, стає носієм смисложиттєвих цінностей. Його переживання перетворюється у світоставлення, а останнє – втілюється у відповідному життєвому стилі.

У дисертації зауважується, що стилізація життя – це, передусім, його естетизація, прагнення надати йому повноти, довершеної досконалості, звільнити від відчужено-споживацької зацікавленості. Визначальним чинником стилю життя сучасної людини, на думку здобувача, є онтологічна зверненість до певної іншості (іншої культури, іншої людини тощо), буття “на горизонті”, діалогічність, що перетворює будь-яке відношення в діалог з моїм “іншим я”. Всі ці чинники в своїй єдності зумовлюють своєрідний панестетизм сучасної культури та породжують амбівалентність тлумачення соціокультурних його проявів, зокрема такого феномена як стилізація життя.

Неоднозначність розуміння стилізації простежується вже на рівні естетичної теорії, де вона здебільшого витлумачується як наслідування певних художніх взірців. Наслідком такої стилізації є культура Ренесансу, що виникла в перехідний, в певному значенні кризовий період європейської історії, який у багатьох відношеннях може бути зіставленим із сучасністю. Однак постмодерністська стилізація сягає далеко за межі мистецтва і все більше стає способом самовизначення, актуалізації суб’єктивних, творчих потенцій сучасної людини, набуваючи нерідко при цьому за певних умов і суто негативного змісту.

У другому параграфі – “Зміст та форми стилізації життя в умовах соціальної аномії” – простежується специфіка здійснення стилізації життя особистістю за відсутності чітких ціннісних орієнтацій та кризи моральних засад буття суспільства, що, передусім, спричинює втрату особистісної ідентичності. Остання, у свою чергу, проявляється у забутті людиною свого минулого (“втрата біографії”) та авантюризації її поведінки.

У цьому зв’язку дисертант звертається до досвіду вітчизняної історії, де після розпаду СРСР утворився своєрідний світоглядний та культурний вакуум, що став сприятливим підґрунтям для поширення, насамперед, сурогатних культурних форм та життєвих стилів. Особливістю процесу самоідентифікації особи в таких обставинах є обернена його логіка, адже він не розпочинається, а завершується формуванням соціального інтересу, не завершується, а розпочинається предметною та поведінковою презентацією; він ніби є зворотнім до процесу виникнення культурної форми, тобто є свого роду стильовим інсценуванням.

Автор зауважує, що інсценувальний характер процесів стилеутворення особливо очевидний в періоди революційних соціальних змін: тут стилізація життя відіграє роль чи не найбільш ефективного засобу пристосування до дійсності, набуваючи вигляду соціальної мімікрії – тобто імітації, наслідування, відтворення вже сформованих в попередніх культурах чи в досвіді минулих поколінь взірців та способів поведінки. Однією із визначальних ознак соціальної мімікрії є маскування, тобто приховування нових явищ за традиційними, або, навпаки, прагнення видавати старе за нове.

Серед найбільш поширених форм соціальної мімікрії дисертант виділяє дві: мімікрію-захист та мімікрію-ціледосягнення. Мімікрія-захист пов’язана із свідомим чи неусвідомленим підлаштуванням поведінки під узвичаєні норми та прийняттям облудного образу заради виживання. Вона може мати як інтроспективний, так і екстраспективний характер, бути наслідувальною та спадковою, а також приймати форму соціального міметизму. Мімікрія-ціледосягнення визначається як такий спосіб життєдіяльності, при якому соціальний суб’єкт втілює у життя гнучку технологію поведінки, що дає йому змогу, маскуючи свою справжню мету, що суттєво різниться із суспільними настановами і вимогами, досягати цілі, за будь-яку ціну набувати бажаного соціально-значущого статусу, успіху, процвітання. Основними її формами автор вважає імітацію, лицедійство, єзуїтство та соціомутацію.

Як зазначається у дисертації, в умовах аномії, тобто стану зруйнованості нормативно-ціннісної системи суспільства, руйнації зазнає і весь механізм адаптації та соціалізації індивіда. Водночас розпочинається протилежний процес – кристалізація нової ціннісно-нормативної системи на основі індивідуальних ціннісних уподобань та ціннісних орієнтацій, які у цілісному вигляді усвідомлюються як стиль життя.

У висновках підводяться підсумки проведеного дослідження, визначаються його перспективні напрями. Зокрема, підкреслюється, що:

-

-

-

-

-

-

-

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Стиль життя як проблема соціально-філософського аналізу // Мультиверсум. Філософський альманах. – Вип. 22. – К.: