національнА академіЯ оборони україни

ЛУБЕНЕЦЬ Андрій Володимирович

УДК 91:355. 49(477) “1917-1918”

ТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ФЛОТУ

В ДОБУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

(березень 1917 - квітень 1918 рр.)

20.02.22 – військова історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії Військового гуманітарного інституту Національної академії оборони України.

Науковий керівник  | - доктор історичних наук, доцент ЛИТВИН Сергій Харитонович, Військовий гуманітарний інститут Національної академії оборони України, начальник кафедри історії

Офіційні опоненти | - доктор історичних наук, професор Сергійчук 

Володимир Іванович, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, директор Центру українознавства;

- кандидат історичних наук Горєлов Володимир Іванович, Науково-дослідний центр (гуманітарних проблем) Збройних Сил України, начальник науково-дослідного відділу (проблем воєнної історії та культурно-виховної роботи і просвітницької роботи)

Провідна установа – Інститут історії України НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться 18 вересня 2002 року о 14 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради К .709.04 Національної академії оборони України (03049, м. Київ, Повітрофлотський пр-кт, 28; тел. (5-33).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної академії оборони України (03049, м. Київ, Повітрофлотський пр-кт, 28)

Автореферат розісланий 17 серпня 2002 року.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради В.В. Корнієнко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАЦІ

Актуальність теми. Після розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності, зріс інтерес до історії України в цілому, і, зокрема, до історії її збройних формувань. У цьому відношенні актуальними є дослідження періоду національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1920 років. Особливе місце при цьому займає дослідження діяльності Української Центральної Ради (УЦР) у сфері військово-морського будівництва. Процес творення українського флоту цього періоду не можна оцінювати однозначно, оскількі були в ньому і позитивні здобутки і принципові прорахунки.

При виборі теми дослідження, дисертант насамперед враховував, що саме у добу Центральної Ради було поновлено українську морську традицію. Упродовж кількох десятиліть сам факт творення на базі колишнього Чорноморського флоту українського військового флоту або замовчувався радянською офіційною історіографією, або подавався нею у спотвореному вигляді. 

Незважаючи на значну активізацію досліджень української військової історії, досі не створено цілісної картини розбудови українського військового флоту у добу Центральної Ради. Об'єктивне вивчення історії творення українського військового флоту цього періоду, оцінка його ролі у боротьбі українського народу за свою державність є одним із важливих завдань, які виникли перед вітчизняною історичною наукою. Розв'язання цього завдання є надто актуальним і, безумовно, сприятиме утвердженню історичної правди про національно-визвольну боротьбу українського народу у 1917-1920 рр.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота є складовою програми наукових досліджень історії національних збройних формувань, що її здійснює Національна академія оборони України. Вона органічно доповнює і розширює вказані дослідження, розкриває один з аспектів національно-визвольної боротьби, а саме - участь у ній військових моряків.

Об'єкт дослідження. Об'єктом даної наукової роботи є політичні процеси, що відбувалися на Чорноморському флоті, боротьба між Раднаркомом і Центральною Радою за володіння флотом та діяльність українського уряду щодо розбудови військового флоту у період 1917 – початку 1918 рр.

Предмет дослідження. Предметом дослідження є процес творення українського військово-морського флоту в добу Центральної Ради.

Метою дослідження є відтворення цілісної картини творення українського військового флоту 1917-1918 років, узагальнення досвіду Центральної Ради у сфері військово-морського будівництва та його використання для розбудови Військово-Морських Сил України.

Для реалізації цієї мети, дисертант поставив перед собою наступні завдання:

1.

2.

3.

4.

5.

Територіальні рамки дослідження охоплюють територію України. Автор вважав за необхідне в окремих випадках розширити ці територіальні рамки, щоб дослідити український військовий рух у тих підрозділах російського військового флоту, які знаходились за межами України.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період національно-визвольної боротьби українського народу доби Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.). Вони зумовлені тим, що саме з розгортанням українського національно-визвольного руху навесні 1917 року, активізувався український рух і на Чорноморському флоті. А припинення діяльності Центральної Ради зумовило кінець періоду, що досліджується.

Методологічна основа дисертаційної роботи - загальноприйняті у сучасній історіографії принципи об'єктивності, історизму, світоглядного плюралізму. Автор намагався об’єктивно показати як труднощі військово-морського будівництва в умовах конфронтації з Раднаркомом, так і непослідовність Центральної Ради в цьому процесі. Принцип історизму сприяв висвітленню справжньої картини творення українського флоту у контексті тогочасних історичних обставин. Принцип світоглядного плюралізму реалізований автором у безпристрасному аналізі джерел усіх, часто протилежних, історіографічних напрямків. З метою об'єктивного осмислення досліджуваних явищ і процесів застосовувалися методи аналізу й синтезу, аналогій, систематизації та узагальнення, проблемно-хронологічний підхід.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дана дисертаційна робота є першим в українській історіографії комплексним дослідженням історії вітчизняного флоту періоду Центральної Ради. У дисертації охарактеризована матеріально-технічна база для формування українського військового флоту на Чорному морі, яка існувала станом на 1917 рік, розкрито передумови для будівництва українського військового флоту, висвітлено процеси боротьби за його створення у добу Центральної Ради, досліджена його організаційна структура, бойовий склад та технічне оснащення.

На основі аналізу використаних архівних та опублікованих матеріалів сформульовано ряд принципових наукових висновків про те, що досвід військово-морського будівництва Центральної Ради, безумовно, збагатив надбання української військово-морської традиції, накреслив основні концептуальні напрямки подальшої розбудови флоту. Саме тому він заслуговує на своє подальше вивчення та застосування на практиці сучасного військово-морського будівництва.

Практичне значення отриманих результатів. Визначені практичні рекомендації можуть бути реалізованими в процесі розбудови та реформування сучасного українського військово-морського флоту. Основні теоретичні висновки даного дослідження можуть бути використані при вивченні історії національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1921 рр., при написанні узагальнюючих праць із новітньої історії України та її Збройних Сил, а також при викладанні курсів історії України, воєнної історії та історії української державності у вищих навчальних закладах.

Особистий внесок здобувача: на основі об'єктивного й неупередженого аналізу історіографії та джерел, дисертант узагальнив передумови створення на базі Чорноморського флоту українського національного флоту, комплексно дослідив діяльність Центральної Ради щодо його становлення, висвітлив участь чорноморців у національно-визвольній боротьбі українського народу, а також здобутки першого українського уряду у визначенні власної військово-морської доктрини. На основі узагальнення досвіду Центральної Ради у сфері військово-морського будівництва визначено рекомендації щодо його використання для розбудови Військово-Морських Сил України на сучасному етапі.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційної роботи викладено у 5 публікаціях, 4 із яких у фахових виданнях, у збірнику матеріалів науково-практичної конференції “Українознавство в системі вищої освіти: стан та перспективи”. Основні висновки дисертації автор доповідав на засіданнях кафедри історії Військового гуманітарного інституту Національної академії оборони України, кафедри Військово-Морських Сил НАОУ. Матеріали дисертації використані при проведенні занять зі слухачами ВГІ НАОУ, курсантами Севастопольського військово-морського інституту, слухачами університету українознавства при Центральному будинку офіцерів Збройних Сил України.

Структура дисертації підпорядкована меті й завданням дослідження. В її основу покладено принципи періодизації та хронологічно-проблемного викладу. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів та висновків. Обсяг дисертації – 168 сторінок, включає список використаних джерел та додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету й завдання дослідження, його хронологічні рамки, методологічну основу, з’ясовано наукову новизну та практичне значення дисертації, наведено інформацію щодо апробації результатів дослідження.

У першому розділі “Історіографічна та джерельна база дослідження” підкреслено, що проблема українського військового будівництва у добу українських визвольних змагань 1917-1921 років має значну історіографічну та джерельну базу. Зазначена проблема завжди була на вістрі ідеологічної боротьби. У працях радянських істориків цей період історії Чорноморського флоту, що став базою для творення українського військового флоту УНР у 1917-1918 рр., висвітлювався досить однозначно - у світлі “героїчної боротьби російських та українських більшовиків” проти проявів “українського буржуазного націоналізму“ серед чорноморців, який, навіть судячи з їхніх тверджень, був достатньо поширеним. Саме тому, проблема висвітлення подій, що відбувалися на Чорноморському флоті в зазначений період має два чітко розмежовані напрямки: радянський апологетичний і державницький український.

Радянська історіографія на початковому етапі свого розвитку представлена працями, здебільшого, мемуарного характеру, що створює відносну хронологічну достовірність її фактажу. Вже в 20-30-х роках були опубліковані спогади безпосередніх учасників подій, здебільшого колишніх царських офіцерів, що перейшли на більшовицьку службу: Є. Беренса, В. Жукова, В. Кукеля, В. Лукіна, а також матросів С. Лепетенка, А. Платонова, А. Садникова, А. Торяника, І. Вахрамєєва 11 Морской комиссариат. Сб. статей к Съезду Советов под ред. Беренса. - М.: Гос. изд.-во, 1920. - 27 с.; Жуков В.К. Черноморский флот в революции 1917-1918 гг. 1-е изд., - М., 1931. - 304 с.; Кукель В.А. Правда о гибели Черноморского флота 18 июня 1918 г. - Петроград, 1923. - 62 с.; Лепетенко С. Затопление Черноморского флота в 1918 г. // Морской сборник. - 1928. - № 6. - С. 97-117; Платонов А.П. Февраль и Октябрь в Черноморском флоте. - Симферополь: Крымское гос. изд-во, 1932, - 106 с.; Садников А. Октябрьские дни в Симферополе // Морской сборник. - 1937. - № 11. - С. 77-78; Вахрамеев И. Первый советский орган управления флотом // Морской сборник.-1957. - № 10.- С. 33-45; Торяник А.И. Воспоминания. - Харьков, 1958. - 77 с.** Спогади А. Торяника та І. Вахрамєєва були надруковані у 50-х роках., праці яких надають певний фактичний матеріал. Багато цікавих фактів є у збірнику “Боротьба за перемогу радянської влади на Україні”22 Боротьба за перемогу радянської влади на Україні. Збірник спогадів учасників Великої Жовтневої Соціалістичної революції. - К.: Держполітвидав УРСР, 1957. - 584 с., куди увійшли спогади тодішніх більшовицьких лідерів Г. Петровського, Г. Ачканова, І. Литовченка, С. Сапронова, М. Криленка, М. Коковіхіна, які брали безпосередню участь у протистоянні з Українською Центральною Радою у 1917-1918 роках. Варто зауважити, що вищенаведені праці належать активним учасникам подій і становлять особливий інтерес для дослідження.

Важливим пластом історіографічних джерел дослідження стали монографічні праці радянських істориків, які були видані у післявоєнний період. Відомості про конфронтаційну діяльність більшовицьких осередків проти українізації Чорноморського флоту та втягування його у громадянську війну знаходимо у працях М. Любчикова та П. Болгарі, а також М. Гречанюка та П. Попова33 Любчиков М., Болгари П. Моряки-черноморцы в борьбе за власть Советов (1917-1920 гг.). - Севастополь, 1957. - 95 с.; Гречанюк Н.М., Попов П.И. Моряки Черноморского флота борьбе за власть Советов. - Симферополь, 1957. - 134 с. .

Офіційна радянська версія тодішньої політичної боротьби за Чорноморський флот подається у працях Р. Мордвінова, П. Надінського, Г. Семіна44 Мордвинов Р.Н. Курсом “Авроры”. Формирование Советского Военно-Морского Флота и начало его боевой деятельности (ноябрь 1917-март 1919 гг.). – М.: Воениздат, 1962. – 399 с.; Надинский П.Н. Очерки по истории Крыма. Ч. 2. – Симферополь: Крымиздат, 1957. – 303 с.; Семин Г. Севастополь. М.: Воениздат, 1955. – 551 с. . Чималий фактичний матеріал міститься у працях В. Баранченка, А. Селяничева, І. Сирченка, С. Хесіна, В. Широкова, Г. Семіна й А. Нікітіної55Баранченко В. Гавен. М.: Молодая гвардия, 1967. - 160 с.; Селяничев А. Флот под красным флагом революции. - М.: Просвещение, . - 176 с.; Сирченко И.Т. Выполняя приказ В.И. Ленина…: (Потопление Черноморского флота в 1918 г.). - М.: Мысль, 1979. - 277 с.; Хесин С.С. Матросы революции. - М.: Воениздат, 1958. – 392 с.; Широков В.А. Бурям навстречу. - К.: Политиздат Украины, 1987. -196 с.; Семин Г., Никитина А. Посланцы Ленина. - Симферополь: Таврия, 1967. - 175 с.. Проте аналіз подій, які відбувалися на Чорноморському флоті у даний період подається надзвичайно тенденційно.

До колективних праць радянської військово-морської історіографії належать: “Боевой путь Советского Военно-Морского Флота” та “Краснознаменный Черноморский флот”66 Боевой путь Советского Военно-Морского Флота / В.И. Ачкасов, А.В. Басов, А.И. Сумин и др. – 4-е изд. – М.: Воениздат, 1988. – 607 с.; Краснознаменный Черноморский флот. – 2-е изд. – М.: Воениздат, 1979. – 311 с.. Проте ці роботи мають надто узагальнений характер.

У колективних працях сучасних російських істориків “Боевая летопись Военно-Морского Флота. 1917-1941” та “Черноморский флот России”77 Боевая летопись Военно-Морского Флота. 1917-1941 / Н.Ю. Березовский, С.С. Бережной, З.В. Николаева. - М.: Воениздат, 1992. – 838 с.; Черноморский флот России: Исторический очерк. - Симферополь: Тавріда, 2002. - 464 с. також відсутній об’єктивний підхід до висвітлення історії українізації Чорноморського флоту в 1917-1918 роках.

У 1980 р. вийшло друком академічне видання “Гражданская война в СССР”88 Гражданская война в СССР. Т.1. - М.: Воениздат, 1980. - 388 с. у двох томах, де, зокрема, наведений розмір фінансового забезпечення війни Раднаркому проти Центральної Ради. Він склав на той час астрономічну суму близько 860 мільйонів карбованців99 Там само. - С. 126. . Цей факт досить легко пояснює надзвичайну “щедрість” Раднаркому у фінансовому забезпеченні Чорноморського флоту.

При вивченні матеріально-технічної бази, на основі якої формувався український флот, використовувались праці, присвячені російському військовому флоту періоду Першої світової та Громадянської воєн. Це, зокрема, колективні праці “Флот в Первой мировой войне”, “Русский флот в Первой мировой войне”, “Первая мировая в жизнеописаниях русских военачальников”, а також праця І. Плотнікова “Александр Васильевич Колчак: исследователь, адмирал, Верховный правитель России”110 Флот в Первой мировой войне / Под ред. контр-адмирала Н.Б. Павловича. Т.1. - М.: Воениздат, 1964. - 648 с.; Золотарев В.А., Козлов И.А. Русский флот в первой мировой войне. - СПб.: Галея Принт, 2002. - 248 с.; Португальский Р.М., Алексеев П.Д., Рунов В.А. Первая мировая в жизнеописаниях русских военачальников. – М.: Элакос, 1994. - 400 с.; Плотников И.Ф. Александр Васильевич Колчак: исследователь, адмирал, Верховный правитель России. - М.: Центрполиграф, 2002. - 702 с.0.

Серед так званої “білоемігрантської” літератури з досліджуваної проблеми найпомітнішою є праця колишнього капітана 2 рангу Г. Графа111 Граф Г.К. На Новике”. Балтийский флот в войну и революцию. – СПб: Гангут, 1997. – 488 с. 1.

Чималий інтерес для дослідників воєнно-морської історії становлять статті у відомому часопису “Морской сборник”112 Часопис “Морской сборник”: Платонов А. Черноморский флот перед и в 1917 г. - 1924. - № 7. - С. 10-16; Дуплицкий. Десять лет партийно-политической работы в Красном флоте и пути дальнейшего ее развития. - 1928. - № 2. - С. 11-27; Закова А., Келле Э. Черноморцы в Октябрьской революции. - 1933. - № 11. - С. 103-107; Питерский Н. Обеспечение командными кадрами в русском флоте на пороге мировой войны. - 1934. - № 10. - С. 97-109; Сивков П. В.И. Ленин о Красном флоте. - 1939. - № 1. - С. 7-21; Попов П.И. Участие моряков Чеорноморского флота в Великой Октябрьской социалистической революции. - 1947. - № 10. - С. 104-127; Гречанюк Н.М. Черноморский флот в 1917 году. - 1967. - № 9. - С. 28-34.2, вивчення яких, починаючи з номерів за 1917 р. і до теперішнього часу, допомогли дисертантові дослідити коріння багатьох політичних процесів, що відбувалися на Чорноморському флоті у 1917-1918 рр., а також еволюцію радянської історіографії у висвітленні проблеми українізації Чорноморського флоту.

У дослідженні автором використані численні збірники документів, найбільш змістовними з яких виявилися “Моряки в борьбе за власть Советов на Украине” та “Борьба за Советскую власть в Крыму”113 Моряки в борьбе за власть Советов на Украине. - Київ: Изд-во АН УССР, 1963. - 687 с.; Борьба за Советскую власть в Крыму. Документы и материалы. Т. I. - Симферополь: Крымиздат, 1957. - 320 с.3. Проте підбір документів у них, примітки та коментарі також страждають характерною для радянського джерелознавства політичною кон’юнктурністю. Тому на сьогодні є велика потреба щодо підготовки вітчизняного збірника документів по історії українського флоту.

Важливу історіографічну базу дисертаційного дослідження становить українська емігрантська та українська сучасна історіографія. До них, у першу чергу, слід віднести статті Святослава Шрамченка у часописах “За державність”, “Табор”, “Літопис Червоної калини”114 Шрамченко С. День свята Української Державної Фльоти // Літопис Червоної калини. - 1933 (1934). - № 6). - С.13-15; Його ж. Піднесення Українського прапору в Чорноморській Фльоті // Табор. - 1930. - № 12. - С. 120-124; Його ж. Закон про державну українську фльоту та його виконавці // За державність. - 1935. - № 5. - С. 124-136; Його ж. Українська воєнно-морська політика на Кримі у 1917-1918 рр. // Літопис Червоної калини, - 1932, - № 5. - С. 9-12.4. Не дивлячись на певну публіцистичність, його спадщина, безумовно, займає чільне місце у вітчизняній військово-морській історіографії. Чималий інтерес являє собою маловідома стаття Володимира Інгульця, що була видана у 1941 р. у Празі під назвою “За Українське Море!”115 Інгулець В. За Українське Море! - Прага: Українське вид-во Пробоєм, 1941. - 44 с. 5. Ця стаття розриває коло деяких традиційних, досить заяложених підходів у висвітленні військово-морської історії доби Центральної Ради, додає кілька маловідомих імен військових моряків, які брали безпосередню участь в українізації Чорноморського флоту: Лінник, М. Михайлик, Трохименко. Саме їх В. Інгулець називає “нашими першими вартовими”116 Там само. - С. 38.6.

У незалежній Україні першими дослідженнями з військово-морської історії були праці В. Кравцевича та В. Сергійчука117 Кравцевич В. Украинский державный флот. Очерки. К.: Край, 1992.- 176 с.; Сергійчук В. Трагедія українського Чорноморського флоту. 1917-1920 рр. // Народна Армія. - 1993. - 27 квітня - 22 червня.7. Створенню українського військового флоту у визначений період, присвячені окремі публікації П. Василевського, В. Корольова, О. Мироненка, Г. Перепелиці, Д. Сидорука118 Василевський П. Чорноморський флот під українськими національними прапорами в 1917-1918 роках // Тернопіль. - 1992. - № 5-6. С.22-23; Корольов В. Черноморская трагедия (Черноморский флот в политическом водовороте 1917-1918 гг.) Симферополь: Таврия, 1994. - 38 с.; Мироненко О. Українізація флоту в УНР // Українське державотворення: невитребуваний потенціал. Словник-довідник. - К.: Либідь, 1997. – С. ; Перепелиця Г. Чорноморський військово-морський флот доби Центральної Ради та Гетьманщини (1917-1920 рр.) // Зб. стат., КДПУ. – Кіровоград, 1997. - № 6. - С. ; Сидорук Д.Г. Військово-морський флот України: народження та боротьба за його життя (1917-1920) // Сторінки історії флоту України. Зб. статей, нарисів, спогадів. - Севастополь, 1996. – С. 67-74.8.

Окремі аспекти проблеми українського військово-морського будівництва відображені у книгах і монографіях В. Верстюка, В. Голубка, С. Литвина, В. Сідака, Я. Тинченка, Я. Штендери, Б. Якимовича, дисертаційних дослідженнях Л. Гарчєвої, Г. Гаврілюка, В. Горєлова119 Верстюк В.Ф.Українська Центральна Рада. - К.: Заповіт, 1997. - 344 с.; Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. - Львів: Кальварія, 1997. - 288 с.; Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2001.- 640 с.; Сідак В.С. На шляху до Воєнної доктрини України (історичний нарис): Моногр. – К.: Вид-во Нац. Акад. СБУ; Вид-во МАУП, 2001. – 216 с.; Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917-березень 1918). - Київ-Львів: Інститут українознавства ім. Крип'якевича НАН України, 1996. - 371с; Штендера Я. Засуджений до розстрілу. - Львів: Червона Калина, 1995. - с.; Якимович Б. Збройні Сили України. Нарис історії. - Львів: Просвіта, 1996. –357 с.; Гарчева Л.  Политическая конфронтация и вооруженная борьба России с Украиной (1917-1918 гг.): Дис… д-ра істор. наук. - Львів, 1995. – 389 с; Гаврілюк Г. Українська військова політика в 1917-1918 рр.: Автореф. дис... канд. істор. наук. - Харьків, . – 17 с.; Горєлов В. Військово-політична діяльність П. Скоропадського та його роль у створенні Збройних Сил Української Держави: Автореф. дис… канд. істор. наук. - Київ, 1999. – 21 с.9. Загалом ці праці висвітлюють величезне коло загальних військово-політичних питань, але історія українського військово-морського будівництва в них розглядається побіжно.

Основу джерельної бази дослідження становлять архівні матеріали, опубліковані документи, матеріали інформаційно-довідникового характеру та періодичні видання.

Автором опрацьовані фонди Російського державного архіву Військово-морського флоту, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Кримського республіканського, Миколаївського, Одеського обласних та Севастопольського міського державних архівів, а також Миколаївського музею суднобудівництва та флоту, музеїв Чорноморського флоту РФ (м. Севастополь), Чорноморського суднобудівного заводу та Суднобудівного заводу ім.”61 Комунара” (м. Миколаїв), у яких містяться документи і матеріали з проблеми, що досліджується.

У другому розділі “Передумови створення українського військово-морського флоту” показано, що на початок 1917 року для створення українського флоту мали місце сприятливі передумови історичного, географічного, етнічного, політичного та матеріально-технічного характеру.

Наявність передумов історичного характеру зумовлені тим, що з давніх-давен морські традиції Київської Русі, героїчної доби козацтва зберігалися у пам'яті народу. З початком Української національно-демократичної революції 1917 р. вони підживлювали державницькі прагнення українського народу, прагнення мати свій національний військовий флот .

Протягом усієї історії свого існування Чорноморський флот був географічно пов’язаний з долею українців, що споконвіку населяли Причорноморський регіон. Реалізація матеріально-технічних та інших потреб Чорноморського флоту здійснювалась, як правило, за рахунок українських регіонів.

Для відродження українського військового флоту важливе значення мали етнічні передумови. Під кінець Першої світової війни особовий склад Чорноморського флоту на 80 відсотків був укомплектований призовниками з українських земель, про що свідчать як українські, так і радянські джерела220 Енциклопедія українознавства. Загальна частина. Т. . – Київ: НАНУ, 1995. - С. .; РДАВМФ. Ф. р-183, оп. , спр. , арк. .0. Цілком природно, такий підхід до комплектування ЧФ сприяв постійній регенерації на ньому проукраїнських настроїв, що в подальшому сприяло українізації флоту, розгортанню українського військово-морського будівництва.

Створенню українського військового флоту понад усе сприяли політичні передумови, які склалися у 1917 році. Розпад Російської імперії стимулював державотворчі процеси в Україні, у тому числі й створення національного військового флоту.

Для створення українського флоту існувала вагома матеріально-технічна база, яка у сукупності з добре підготовленим особовим складом становила достатньо високий бойовий потенціал ЧФ і дозволяла йому вирішувати складні оперативно-стратегічні завдання. Основу Чорноморського флоту наприкінці світової війни становили 177 бойових кораблів та понад 220 суден різного призначення, а кількість особового складу дорівнювала 47735221 Широков В.А. Бурям навстречу. - С. 8.1. Проте, станом на 28 квітня 1917 р., у складі ЧФ уже було приблизно 30 тисяч матросів222 РДАВМФ. Ф. р-181, оп. 1, спр. 17, арк. 9.2.

Загалом передумови історичного, географічного, етнічного, політичного, матеріально-технічного характеру створювали підгрунтя для того, щоб молода українська держава у найкоротший термін мала свій військовий флот, який міг стати серйозним стабілізуючим фактором у системі національної безпеки та оборони українського народу. Інша справа, що ці вагомі передумови не були використані Центральною Радою повною мірою.

У третьому розділі висвітлюється політична боротьба за Чорноморський флот. У першому підрозділі – “Боротьба політичних партій та громадських об’єднань за вплив на флот” - показано, що традиційно весь Причорноморський регіон, який знаходився в оперативній зоні Чорноморського флоту, був у полі зору різноманітних партій, що складали опозицію самодержавного режиму. Під впливом виснажливої світової війни невпинно зростав революційний рух у тилу і на фронті, який почав даватися взнаки і на Чорноморському флоті. З падінням самодержавства, у березні 1917 р. у Севастополі був утворений Центральний військово-виконавчий комітет (СЦВВК), який користувався підтримкою командувача ЧФ віце-адмірала О. Колчака. Пізніше справами флоту займався інший колегіальний орган – ЦКЧФ (Центрофлот** До 26 жовтня існував також і інший “Центрофлот” – Центральний комітет всеросійського військового флоту (ЦКВВФ). Після його розпуску ЦКЧФ почав монопольно володіти цією назвою.), який повинен був об’єднати діяльність рад і комітетів військово-морських баз і портів Чорного моря.

Також з березня 1917 р. у Причорномор’ї та в Севастополі активізували свою діяльність українські сили. Керівництво процесом українізації флоту здійснював Чорноморський український військовий комітет на чолі з членом Центральної Ради прапорщиком К. Величком. Після Петроградського жовтневого перевороту політична боротьба навколо Чорноморського флоту та Криму поступово набувала збройного характеру, що стало прологом широкомасштабної громадянської війни.

У другому підрозділі “Конфронтація між російським Раднаркомом та Українською Центральною Радою щодо Чорноморського флоту” аналізується пряма та безкомпромісна боротьба за встановлення контролю над Чорноморським флотом із боку більшовицького Військово-революційного комітету (ВРК) та проукраїнських сил.

Більшовицький план був достатньо простим: під революційними гаслами якомога швидше втягнути Чорноморський флот у вир громадянської війни, що фактично розпочалася в Росії. Раднарком для встановлення свого режиму в Криму надав місцевим більшовикам величезні гроші - 49 мільйонів карбованців. За вказівкою з Петрограду, Севастопольські більшовики розгорнули широку кампанію з дискредитації Центральної Ради, що після повалення Тимчасового уряду розглядалася ними “винятково як буржуазно-націоналістична контрреволюція”223 Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада. - С. .3.

Уже в грудні 1917 р. у Севастополі розпочався терор: збільшовизовані матроси провели низку самосудів, в результаті яких було розстріляно 34 офіцера224 Див.: Черноморский флот России. - С. .4. За вказівкою Раднаркому, більшовицькі ВРК, розкидані по всьому Причорномор’ю, розпочали бойові та каральні акції з метою ствердження більшовицького режиму. Для цього Севастопольським ВРК з числа матросів один за одним формувалися так звані “революційні загони”. До Севастополя інтенсивно завозилася зброя.

У березні 1918 р., з наближенням союзних Україні німецьких військ до Криму, Раднарком, аби не допустити переходу флоту під українську юрисдикцію, заявив командуванню Чорноморського флоту, що він є “надбанням радянської Республіки і жоден корабель не може ходити під українським прапором”. Одночасно він зажадав негайної евакуації до Новоросійська найновіших кораблів, решта – підлягала знищенню. Остаточно навколо проблеми Чорноморського флоту визначилися три окремі політичні сили. Перша – більшовицький Раднарком, який заради збереження свого політичного рейтингу був готовий піти на крайнощі. Другу політичну силу представляли українські осередки, що були зацікавлені у збереженні флоту та переведенні його під українську юрисдикцію. І, нарешті, третьою, нестійкою силою були осередки російських партій, що складали небільшовицьку опозицію в Центрофлоті і до яких приєдналося флотське офіцерство на чолі з адміралом М. Сабліним. Об’єднання небільшовицьких сил заради збереження ЧФ і призвело до підняття ним українських прапорів 29 квітня 1918 р.

У дисертації зазначено, що в результаті конфронтації між російським Раднаркомом та Українською Центральною Радою Чорноморський флот зазнав значних людських і матеріальних утрат. Була знищена величезна кількість майна, флот позбувся чимало найновіших кораблів та цінних транспортних суден.

У четвертому розділі “Розбудова військового флоту Української Народної Республіки” розглядається організаційно-правова діяльність Центральної Ради щодо флоту. У підрозділі “Воєнно-морська політика Центральної ради” показано заходи українського уряду, як юридичного, так і військового характеру. Створене 22 грудня 1917 року Генеральне секретарство морських справ, добилося схвалення 14 січня 1918 р. “Тимчасового закону про флот Української Народної Республіки”. У ньому вперше була офіційно викладена концепція воєнно-морської доктрини УЦР. Згідно з цим Законом Україна повинна була нести на собі всі витрати, пов'язані з утриманням Чорноморського флоту, що переходив у власність УНР225 Див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. Т. 2. - К.: Наукова думка, 1997.-С. 78-79.5. Проте впровадженню цього Закону у життя заважала відсутність реального впливу на Чорноморський флот. Своєчасно не вирішена на Брест-Литовських переговорах проблема ЧФ і Криму стала найсерйознішою перешкодою у здійсненні військово-морської політики УЦР. Це підштовхнуло український уряд на відчайдушний крок: з’єднанню отамана П. Болбочана був наданий наказ попереду німців увійти до Севастополя. Сподівання моряків на прихід українського війська сприяло підняттю Чорноморським флотом жовто-блакитних прапорів 29 квітня 1918 р.

У дисертації показано, що суцільна слабкість військово-морської політики УЦР зумовлювалася нерозв’язаністю “кримського питання”, віддаленістю ЧФ від українського політичного центру, надзвичайною складністю військово-морської справи та неготовністю уряду до вирішення флотських проблем.

Дисертант особисто здійснив історичну періодизацію українського військово-морського будівництва у добу Центральної Ради: І-й етап – “стихійно-революційний” (з березня по листопад 1917 р.) - етап українізації Чорноморського флоту, що розпочалася за ініціативою матросів-українців. ІІ-й етап, умовно названий “законотворчим” (з листопада 1917 – до середини січня 1918 р.), відзначився законотворчою ініціативою уряду, вже фактично самостійної України з військово-морських питань: розпочато створення управлінського апарату, розроблено військово-морську доктрину тощо. ІІІ-й етап – “організаційно-практичний” (березень-квітень 1918 р.) - розпочався у березні, з призначенням О. Жуковського в.о. морського міністра, який приступив до реалізації національної воєнно-морської доктрини на оновлених засадах “Тимчасового Закону про флот”. Наведена періодизація дозволила систематизувати висвітлення ходу військово-морського будівництва.

У другому підрозділі “Заходи українського уряду в галузі військово-морського будівництва” зазначається, що проголошений 11 січня 1918 року ІV Універсал остаточно закріпив надбання українського уряду щодо здійснення самостійної військово-морської політики. І вже 14 січня Центральною Радою був схвалений “Тимчасовий Закон про флот”. Згідно цього Закону Чорноморський флот переходив під українську юрисдикцію, а занадто політизований “елемент”, у масі своїй неукраїнського походження, який відверто вороже ставився до УНР, планувалося поступово демобілізувати та за український державний кошт відправити на батьківщину 226 Вістник Ради Народних Міністрів. - 1918. - 27 березня.

6. Виходячи з цього, керівником морського відомства Д. Антоновичем ще 2 січня 1918 р. на засіданні Генерального секретаріату був запропонований проект закону “Про перевід української фльоти на вільний найм”. Проте ініціативу перехопив Раднарком, який декретом від 29 січня 1918 р. також проголосив про комплектування флоту на засадах “вільного найму” та приступив до його виконання. Севастопольським більшовикам, які скористалися звісткою про захоплення Києва червоними військами, а також належним фінансуванням від Раднаркому, вдалося набрати необхідну кількість “вільнонайманих” та встановити свій контроль над ЧФ.

У березні 1918 р., з поверненням Центральної Ради до Києва, продовжило свою діяльність Морське міністерство УНР. Його тимчасовий керівник - військовий міністр О. Жуковський - почав сміливо призначати офіцерів колишнього російського флоту, які виявили бажання служити в українському флоті, на відповідні посади, також була відновлена система військових звань. Ним здійснювалися енергійні заходи з підвищення військової дисципліни, порядку та організованості, проте невдалою була спроба директивно скасувати діяльність виборних органів на флоті. В цей період була розроблена організаційно-штатна структура “Народнього міністерства справ морських”,227 Див.: ЦДАВОВУ. Ф. 3766, оп. 1, спр. 48, арк. 49-51.7 згідно якої Міністр мав 3-х заступників: зі стройових, господарських та політичних справ. Заступники міністра очолювали відповідні “департаменти”, що мали свої підрозділи. Організаційно-штатна структура міністерства була досить розгалуженою, охоплювала всі сторони повсякденної діяльності майбутнього українського флоту і дозволяла вирішувати широке коло питань військово-морського будівництва.

У дисертації робиться висновок, що попри енергійної діяльності Морського міністерства навесні 1918 р., попередні численні прорахунки у військово-морській політиці Центральної Ради, а також зовнішні фактори не дозволили йому реалізувати той потенціал, який існував для розбудови українського флоту.

У висновках узагальнюються результати проведеного дослідження, основні з яких виносяться на захист.

1. Вибухоподібне руйнування у 1917 р. Російської імперії повернуло Україну до традиції державного самостійництва, призвело до відродження нею власних збройних сил. Для швидкого розгортання українського військово-морського будівництва існувала низка сприятливих умов. Традиційна тяглість до моря з часів української прадержави - Київської Русі та доби козаччини становила передумови історичного характеру, що пробуджувало державницькі прагнення українського народу до створення ним свого національного флоту. Географічні передумови зумовлені місцем розташування українських земель, необхідністю прикриття морського узбережжя довжиною понад 1700 кілометрів та дислокуванням Чорноморського флоту поблизу або безпосередньо на землях українського народу. Етнічну групу передумов становило залучення російськими самодержцями українського населення до будівництва та утримання флоту, а також комплектування флоту переважно українцями. Дисертантом доведено, що цей показник складав не менше, ніж 80 відсотків. Політичні передумови були створені тією надзвичайною ситуацією, що склалася з падінням самодержавства. Вона стимулювала державотворчі процеси в Україні і, зокрема, процес створення нею національного військового флоту. Наявність Чорноморського флоту, що являв собою досить потужне, цілком боєздатне оперативно-стратегічне військово-морське угрупування, створювало передумови матеріально-технічного плану. Пункти базування ЧФ, досить розвинена мережа військових баз та суднобудівна індустрія були здатні забезпечити повсякденну діяльність і виконання бойових завдань майбутнього українського флоту.

2. Створення українського військового флоту Центральній Раді довелося розпочинати у вкрай несприятливих умовах боротьби найрізноманітніших партій та рухів за вплив на флот, насамперед, більшовицьких, які виступали за подальшу російську приналежність Чорноморського флоту, і українських, що виступали за його українізацію. Регенеруючу функцію процесу українізації ЧФ у 1917-1918 рр. надавав український громадський рух, що поширювався на кораблі й частини флоту, а також на населення Криму і, в першу чергу, Севастополя. УЦР виконала чималу, хоча не завжди цілеспрямовану роботу з метою утвердження українських осередків на ЧФ, намагалася координувати їхню діяльність. На жаль, масовим український рух так і не став. Йому бракувало організованості. Українізація екіпажів відбувалася з великою долею стихійності. Активна наступальна протидія з боку проімперських політичних сил, у першу чергу, російського більшовизму, відсутність чіткої, випереджувальної політики Центральної Ради щодо військового флоту, невміння протистояти наступальній “воєнно-бойовій роботі” більшовицької партії, малодосвідченість провідників УЦР, небажання шукати компроміс у співпраці з командуванням Чорноморського флоту, невміння створити достатньо привабливі та спрощені умови для переходу на українську службу, як особового, так і командного складу, відсутність з боку українського керівництва програми соціального захисту та організаційно-правової підтримки “українізованих” підрозділів флоту стало причинами невдач процесу українізації Чорноморського флоту.

3. Політика російського більшовизму проти державницьких прагнень українського народу призвела до жорсткої конфронтації та відкритої агресії проти УНР із боку більшовицької Росії. Відразу після повалення Тимчасового уряду більшовики спрямували свої зусилля проти українського руху на чолі з УЦР, що стала для них чи не найголовнішим конкурентом у боротьбі за владу. У Севастополі шляхом терору, серійних розстрілів офіцерів була, по суті, встановлена більшовицька диктатура. І хоча на ЧФ не було відкритих збройних зіткнень між моряками-українцями та більшовиками, флот зазнав величезних утрат кораблів та особового складу. Ці втрати стали можливими через найжорсткішу непоступливість Раднаркому по відношенню до розбудови української державності.

4. Попри всі негаразди, Центральній Раді вдалося створити власну військово-морську доктрину і розпочати будівництво національного флоту. У діяльності УЦР можна виділити три періоди українського військово-морського будівництва. Перший, який умовно можна назвати “стихійно-революційний” (з березня по листопад  р.) став свого роду підготовчим до подальшої розбудови українського флоту. Другий - “законотворчий” - відзначився діяльністю уряду вже фактично самостійної України щодо створення політико-правової бази військово-морського будівництва. Він тривав з листопада 1917 – до середини січня 1918 року. У цей час було створено Генеральне секретарство Морських справ, схвалено “Тимчасовий Закон про Флот Української Народної Республіки”, у якому Україна вперше офіціально заявила про свої права на Чорноморський флот. Третій – “організаційно-практичний” - (березень – квітень 1918 р.) – початок реалізації українськими владними органами національної морської доктрини на оновлених засадах “Закону про флот Української Народної Республіки”. Апогеєм цього періоду стало підняття 29 квітня Чорноморським флотом українських прапорів. Центральною Радою були закладені політичні та організаційні основи, які сприяли подальшій розбудові флоту.

5. Центральна Рада мала усі підстави створити Національний військовий флот. Український уряд здійснив певні політичні та організаційні заходи у галузі військово-морського будівництва. Але комплекс помилок із боку провідників УЦР та уряду, їх неспроможність до послідовного відстоювання українських національних інтересів по відношенню до Чорноморського флоту, недалекоглядність законодавчої та виконавчої політики у галузі військового будівництва взагалі та військово-морського зокрема, у тому числі небажання залучати на службу Україні офіцерський склад флоту, – всі ці та інші прорахунки завдали українській державі величезних воєнно-політичних утрат. Крім того, вони досить відчутно вплинули на авторитет українських сил Криму та Севастополя, дезорієнтували їх подальшу державотворчу діяльність. Усе це дозволило більшовицькій Росії здійснити широкомасштабну агресію проти суверенної УНР, а Чорноморський флот, навколо якого створився один з епіцентрів конфронтації між Раднаркомом та Центральної Ради, втратив більшість свого особового складу, а також кілька найновіших кораблів, що були затоплені більшовиками під Новоросійськом.

Проте, історичний досвід Центральної Ради у галузі військово-морського будівництва, закладені нею його організаційно-правові підвалини після падіння комуністичного режиму та розпаду СРСР сприяли швидкому відтворенню новітнього українського флоту - Військово-Морських Сил України.

Разом з тим у дисертації наведено такі практичні рекомендації:

1. Продовжити