ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Мащенко Ірина Юріївна

УДК 94 (477/4)(=11/=8)”

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН ЦЕНТРАЛЬНОЇ УКРАЇНИ В 90-Х РОКАХ ХХ СТ.

07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Черкаському державному технологічному університеті Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор

Бушин Микола Іванович,

завідувач кафедри історії України

Черкаського державного технологічного університету

Офіційні опоненти – доктор історичних наук, професор

Кравченко Володимир Іванович,

професор кафедри історії та українознавства

Донецького інституту внутрішніх справ МВС України

кандидат історичних наук

Стоян Ганна Олександрівна,

доцент кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики

Донецького національного університету

Провідна установа – інститут історії України НАНУ, відділ історії культури українського народу

Захист відбудеться 18 жовтня 2002 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корпус, ауд. 32.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий “13” жовтня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В. Крапівін

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. 90-ті роки ХХ століття ввійшли в історію як роки, позначені значними потрясіннями і змінами як у політичній, економічній, соціальній, так і духовній сферах. Саме в цей період, в 1991 році, постала незалежна Україна. Здобуття незалежності є переломним моментом в історії будь–якої країни, оскільки цей процес часто супроводжується загостренням багатьох проблем, серед яких не останнє місце посідають національні. В Україні, як і в інших республіках Радянського Союзу, процес національного відродження розпочався з середини 80-х – початку 90-х. Наслідком політичних та соціально-економічних змін даного періоду стало не лише здобуття Україною незалежності, що логічно оформило прагнення українського етносу мати свою незалежну державу, але й етнічне (національне) відродження інших народів, які мешкали на її території. Тому постала нагальна потреба проводити державну політику, спрямовану на відродження культури як титульного етносу, так і національних меншин. Україна є поліетнічною державою, на території якої, за даними перепису населення 1989 р., проживають представники понад 100 національностей. Тому серед пріоритетних напрямків діяльності уряду вирізнялася розробка правової бази етнонаціонального розвитку меншин. З цією метою було прийнято ряд документів, у яких закріплено найважливіші положення офіційної політики держави стосовно національних меншин.

Створення національних держав супроводжувалося процесом національної самоідентифікації, етнічним ренесансом, підвищенням інтересу до етнічної історії та культури. Як відомо, розбудова цивілізованої держави можлива лише у суспільстві, що має високу культуру. А високий рівень культури досягається у тому числі і за рахунок збереження системи національних традицій. Під національними ми розуміємо традиції не лише українців як титульного етносу, а й традиції представників інших національностей, що населяють Україну. Процес відродження національних культур є дуже важливим ще й тому, що через взаємне пізнання співіснуючих національних культур формуються нормальні міжетнічні стосунки.

Складність та багатоаспектність проблеми відродження національних меншин зумовлюють чималий інтерес до неї з боку науковців, оскільки етнічний ренесанс – складне та багатокомпонентне явище. З метою докладного, найбільш повного вивчення процесу етнокультурного відродження необхідно зробити його багаторівневий зріз, дослідити кожен із компонентів. Національне відродження торкається передусім духовної сфери життя суспільства, розпочинаючись з самопізнання, з ототожнення себе з представниками якогось окремого етносу і з усвідомлення необхідності краще знати історію свого народу, його мову, культуру, традиції, його місце серед інших народів світу. Одним з проявів етнічного відродження національних меншин є створення та діяльність національно–культурних організацій, які об’єднують людей з метою здійснення різноманітних заходів, спрямованих на сприяння етнічному відродженню тієї чи іншої меншини. Існування національно–культурних об’єднань дозволяє громадянам, що не належать до титульного етносу, найбільш повно реалізувати право на вивчення своєї етнічної культури, мови, традицій, що за важких економічних умов держава не завжди може забезпечити. Національно–культурне відродження етнічних меншин, природно, не вичерпується функціонуванням різноманітних організацій та об’єднань. Але так як діяльність цих об’єднань, що роблять свій вагомий внесок у розвиток культур етнічних меншин (а оскільки представники цих меншин є також громадянами України, то і в розвиток української держави загалом), є складовою частиною процесу відродження, то ці організації також заслуговують на всебічне вивчення. Дослідження національно-культурного відродження етнічних меншин на сучасному етапі допоможе відповідним органам влади проводити виважену етнополітику, спрямовану на формування толерантного клімату в державі та на запобігання міжнаціональній ворожнечі, що стала бідою для багатьох країн сучасного світу.

Предметом дослідження є процес національно-культурного відродження етнічних меншин, культурницька, освітня, соціальна діяльність організацій національних меншин, що виникли і функціонували в центральному регіоні України з 1991 по 2000 роки.

Об’єктом дослідження виступають національні меншини Центральної України та їх національно–культурні об’єднання.

Географічні межі дослідження охоплюють територію Центральної України, до складу якої належать Вінницька, Дніпропетровська, Кіровоградська, Полтавська та Черкаська області. Вибір саме цього регіону України зумовлюється тим, що тут більшість населення – представники титульного етносу, отже іноетнічні групи складають кількісну меншість. Відносна віддаленість центральної частини України від кордонів з іншими державами (Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Польщею, Білоруссю, Росією) послаблює безпосередній вплив з боку цих держав на представників своїх етносів, що є меншинами на території України. Таким чином, це дає підстави для дослідження проблеми відродження етнічних меншин і діяльності їх культурних організацій як складової частини цього процесу в умовах домінування українського етносу, коли основою розвитку є саме внутрішній потенціал етносів, що відроджуються, а не всебічна підтримка етнічно споріднених сусідніх країн.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1991 – 2000 роки, оскільки на цей період припадає створення незалежної української держави, національний ренесанс як українського етносу, так і етнічних меншин і виникнення та діяльність культурних організацій як прояв національно–культурного відродження.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що автором здійснено комплексний аналіз стану і тенденцій процесу відродження національних меншин і діяльності національно–культурних об’єднань як складової цього процесу. Було зроблено аналіз нормативних документів, що висвітлюють основні напрями державної етнополітики, як правової бази врегулювання міжнаціональних відносин.

Використання нових матеріалів поточних архівів державних установ та культурних організацій, частина яких вводиться до наукового обігу вперше, дозволило більш детально дослідити напрями діяльності національно–культурних об’єднань етнічних меншин в контексті становлення української державності, внаслідок чого визначено роль цих об’єднань в збереженні культур національних меншин. Автором визначається місце та роль діяльності національно–культурних об’єднань в загальному процесі етнокультурного відродження.

Метою дослідження є вивчення процесу національно-культурного відродження етнічних меншин на території Центральної України та аналіз діяльності національно–культурних об’єднань етнічних меншин в умовах розбудови української державності.

Для досягнення поставленої мети в дисертаційному дослідженні автор ставить такі завдання:

-

-

-

-

-

-

-

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дане дисертаційне дослідження пов’язане з держбюджетною науково-дослідною темою “Державотворчі процеси в Середньому Подніпрв’ї в контексті творення історії України” (держ. рег. № 0199U003996) Черкаського державного університету ім. Б. Хмельницького.

Практичне значення дисертації полягає в можливості використання матеріалів і висновків для подальшої розробки проблем, пов’язаних з розвитком національних меншин в Україні, для підготовки узагальнюючих робіт з історії національних меншин, для дослідження діяльності національно–культурних об’єднань в інших регіонах України.

Результати дослідження можуть використовуватись також при розробці спеціальних регіональних програм розвитку культур національних меншостей в Україні.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації знайшли своє відображення у доповідях на міжнародному симпозіумі “Профспілки і проблеми місцевого самоврядування” (Уфа, 1999 р.), Міжнародній науковій конференції “Історія очима молодих дослідників” (Донецьк, 1999 р.), Міжнародній науковій конференції “Історична наука на порозі ХХІ ст.” (Чернівці, 2000 р.), Науковій конференції, присвяченій В. Липинському (Черкаси, 2002 р.).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 8 наукових робіт обсягом 4,6 др. арк., з них 4 у фахових виданнях.

Структура дисертації будується у відповідності до мети та завдань дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання і методи дослідження, вказані наукова новизна, практичне значення та апробація отриманих результатів. Перший розділ – “Стан наукової розробки проблеми, джерельна база та методологічні засади дослідження” складається з двох підрозділів. В першому підрозділі розкривається історіографія проблеми. Кінець 80-х – початок 90-х років характеризувався різким зростанням інтересу людей різних національностей до своєї історії та культури. Разом з тим постала нагальна потреба дослідження проблем, пов’язаних з національними меншинами. Україна вже мала досвід розв’язання національних проблем та теоретичні розробки в національній сфері: зокрема, проблемам національно-визвольної боротьби присвячували свої праці такі українські дослідники, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Драгоманов, В. Липинський, І. Огієнко Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991. – 240 с. Винниченко В. Відродження нації. – В 2 ч. К., 1990; Драгоманов М. Вибране…Мій задум зложити очерк історії історії цивілізації на Україні. – К., 1991 – 668 с; Липинський В. Листи до братів-хліборобів… - Київ; Філадельфія, 1995; Огієнко І. Українська культура. – К., 1991. – 272 с. та інші.. Існуючий за радянських часів підхід до даної проблеми в нових умовах вже не задовольняв дослідників, тож постала необхідність нових теоретичних розробок проблем міжнаціональних відносин, створення нового понятійного апарату вивчення етнонаціональної сфери суспільного розвитку. Специфіка проблеми спричинила появу значної кількості досліджень, присвячених окремим її аспектам. За радянських часів розгляд питань, пов’язаних з етнонаціональними проблемами, відбувався в контексті ідеї створення і розбудови інтернаціональної держави, і тому дослідження мали переважно етнографічний характер. Вивчалися особливості розселення етносів, їх культура, побут, традиції. Окремо серед тогочасних вітчизняних дослідників необхідно відзначити

Ю. Бромлея, який зробив чи не найбільший внесок у розвиток радянської етнологічної школи. В ряді своїх монографіях Напр. Бромлей Ю. Человечество – это народы. – М.: Мысль, 1990. – 391 с., дослідник запропонував теорію етносу на основі концепції соціальної сутності цієї людської спільноти. У зв’язку з тим, що об’єктом нашого дослідження є життя етнічних меншин, які проживають на території центральної України, зокрема діяльність національно–культурних об’єднань етнічних меншин, то нас передусім цікавить те, як саме дослідники окреслюють поняття “етнічної меншини”. Зіставивши різні визначення, автор в своїй роботі буде використовувати поняття “етнічна меншина” і “національна меншина” як синоніми.

Вже за часів незалежної України почали з’являтися нові підходи до вирішення проблем співіснування громадян різних національностей. Виходить друком ряд праць, де висвітлюються основні положення етнополітики, як-от: “Абетка етнополітолога”, “Україна: етнонаціональна палітра суспільного розвитку: словник–довідник”, “Українське державотворення: невитребуваний потенціал: словник–довідник”, Етнічний довідник, “Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персоналії”, “Міжнаціональні відносини: терміни та визначення. Словник–довідник”, рубрика “Міжнаціональні відносини: терміни і визначення”, що публікувалася в часописі “Політика і час” ” Абетка етнополітолога / Авторський колектив: Ю.Римаренко, О.Мироненко та ін. – К.: Школяр, 1996.; Україна: етнонаціональна палітра суспільного розвитку: словник–довідник. К.: В–во УАДУ, 1997, – 272 с.; Українське державотворення: невитребуваний потенціал: словник–довідник К.: Либідь, 1997. – 560 с. Етнічний довідник у 3 ч. / За ред. В.Євтуха К.: Держ. комітет у справах нац. І мігр., 1996 – 97. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії К.,1993. Міжнаціональні відносини: терміни та визначення. Словник–довідник. К., 1991. – 408 с. Міжнаціональні відносини: терміни і визначення // Політика і час. – 1992 – № 2. – С. 33 – 36.. Найбільш повною і докладною з довідкових праць, присвячених теоретичним засадам етнополітики, є “Мала енциклопедія етнодержавознавства” за редакцією Ю.Римаренка, яка містить велику кількість матеріалу з історії національного права, національної державності, висвітлює основні теоретичні положення етнополітичного виміру українського державотворення тощо. Вміщені в цих довідниках теоретичні матеріали та статистичні відомості дозволяють краще зрозуміти проблеми національно–культурного розвитку української держави, дають змогу осмислити процес етнічного відродження як українського, так і інших етносів, що мешкають на території України Мала енциклопедія етнодержавознавства / Упор. Римаренко Ю.І.. – К.: Довіра, Генеза, 1996. – 942 с..

З утворенням незалежної України постала нагальна потреба розробки і прийняття нової законодавчої бази, в зв’язку з чим було прийнято ряд документів, в яких закріплювалися основні положення офіційно визначеного політичного напряму, зокрема в тому, що стосується національних меншин. Проблемі еволюції державної політики щодо національних меншин в Україні присвячено дисертаційне дослідження В.Архипова Архіпов В. Еволюція державної політики щодо національних меншин в Україні: Дис. к. п. н. Київський університет ім. Т.Шевченка. – К., 1994..

Наукове обґрунтування законодавчої бази міститься в працях таких дослідників, як Ю. Римаренко, В. Медведчук, М. Панчук, В. Котигоренко, А. Леонова, О. Антонюк, В. Євтух, І. Попеску., Л. Данилюк та ін. Римаренко Ю. Концепція державної етнополітики України // Освіта. – 1996. – 22, 29 травня; ; Римаренко Ю. Права людини та громадянина, права народів, права етнічних меншин // Освіта . – 1995. – 12 липня. – С.1–6; Римаренко Ю. Етнонаціональна політика української держави: Концептуальні підходи // Освіта. – 1996. – 8 травня. – С. 8 – 9. Медведчук В. За принципом свободи, рівності, братерства (Основні витоки та загальна спрямованість сучасної української національної ідеї ) // Віче. – 1997.– № 3. – С. 3 – 13. Панчук М., Котигоренко В. Національні меншини України і державна незалежність (коментарі до Конституції) // Історія України. – 1997. – № 2 (січ). – С. 5–6; Леонова А. Етнокультурна політика України (концептуальний підхід) // Вісник Української Академії державного управління. – 2000. – №2. – С. 260 – 268;. Антонюк О Державотворчий процес в етнополітичній сфері України: історична спадковість та сучасні концептуальні підходи // Вісник Української Академії державного управління. – 2000. – №2. – С.254 – 259; Антонюк О. Національні меншини у сфері української етнополітики // Вісник Української Академії державного управління. – 2000. – № 3. – С.303 – 310; Євтух В. Національні меншини між державною етнополітикою та самовизначенням // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. – № 1–2. – С. 93 – 104; Попеску І. Права національних меншин у новій Конституції України та перспективи їх розвитку // Нова політика. – 1996. – С. 29–31; Данилюк Л. Національне відродження України як мета і зміст політичної діяльності: нація і держава // Нова політика. – 1999. – № 4. – С. 46 – 48. В них провадиться аналіз сучасної законодавчої бази в Україні стосовно національних меншин і її відповідності світовим стандартам. Загалом дослідники сходяться на думці, що закони щодо національних меншин мають демократичний характер, однак, задекларувавши багато прав і свобод, автори законопроектів не розробили самого механізму реалізації цих положень, а це применшує цінність цих документів.

Окремо слід відзначити праці, присвячені вивченню історії певних національних меншин, що мешкають на території України. Це, зокрема, роботи таких дослідників, як В. Єременко, Б. Чирко, О. Калакура, І. Кудряченко, А. Кудряченко, І. Мигович, І. Гранчак, О. Софій, М. Шестопал, В. Сергійчук, М. Товт, В. Боєчко, В. Ворона, Т. Рудницька, В. Бокас, В. Самарцев, І. Курас, Н. Чурилов Єременко В., Чирко Б., Калакура О. Поляки в Україні // Віче. – 1993. – № 2. – С.128 – 130; Євтух В.Б., Чирко Б.В. Німці в Україні (1920–ті – 1990–ті рр) К.: Інтел,1994. –183 с; Кудряченко А.І. Німці України: минуле і сьогодення // Розбудова держави. – 1994.– № 5. – С. 19 – 23; Кудряченко А.І. Проблеми та перспективи влаштування німців в Україні // Історія України: маловідомі імена, події, факти. – К., 1996. – С. 251–264; Мигович І., Гранчак І. Угорці в Україні // Віче. – 1998. – № 7. – С.143; Софій О. Роми України // Відкритий світ. – 1998. – № 2. – С. 4–5.; Шестопал М. Євреї на Україні: Іст. дов. К.: Оріяни, 1998; Сергійчук В.І. Німці в Україні. – К.,1994. – 59 с.; Товт М. Проблеми розвитку угорської нац. меншини в сучасній Україні // Нова політика. – 1997. – № 3. – С. 24 – 28; Боєчко В. Молдавани в Україні //Віче. – 1993. – № 3. – С. 100 – 111; Ворона В., Рудницька Т., Бокас В. Білоруси в Україні // Віче. – 1995. –№ 8. – С. 104 – 112; Рудницька Т.М. Національні групи та мовні процеси на Україні // Філософська і соціологічна думка. – 1991. – № 5 . – С.145 – 155; Самарцев В. Євреї в Україні // Віче. – 1993. – № 11. – С. 120 – 13; Курас І. Євреї в незалежній Україні: проблеми наукових досліджень // Політика і час. – 1994. – № 7. – С.42–46; Чурилов Н. Евреи в Украине: какие проблемы? // Философская и социологическая мысль. – 1994. – № 11–12. – С. 21–29.. В цих статтях на матеріалі нещодавно відкритих архівних джерел розглядається історія проживання окремих етносів на території України, аналізується сумісне проживання представників іноетнічного населення і українців.

Той факт, що російська етнічна група є найбільшою серед іноетнічних груп, що мешкають на території України, спричинив появу великої кількості публікацій, присвячених проблемам життя росіян в українській державі. До проблем взаємодії російського і українського етносів звертався цілий ряд дослідників, які в своїх працях висвітлювали такі аспекти, як взаємодія української та російської культур, доцільність особливого захисту росіян, доцільність визнання російської мови другою державною тощо Малинкович В.Д. Перспективы развития русской культуры в Украине в зависимости от направления политических процессов // Диалог украинской и русской культур. Материалы научно–практической конференции (24 – 25 октября 1996 г.). – К., 1997. –256 с. – С.32 – 37; Лук’янеко Є. Російська культура в Україні – благо чи небезпека? // Віче. – 1998. – № 12. – С.89; Резников К. Украинцы и русские: идеология противостояния // Москва. – 1996. – № 4. – С. 128 – 154; Пригодій М. Різнорасові витоки українців і росіян: історія давня і недавня // Літературна Україна – 1997 – 2 жовтня. – С.2.; Кіпніс Л. Навколо слів “москаль” і “жид” // Україна. – 1994. – № 19–20. – С.24 – 25; № 21–22. – С. 10–12; № 23–24. – С.28 – 29; Видрін Д. Росіяни в Україні: під час реформи, до й після // Політологічні читання. – 1992 – № 1. – С. 237 – 249; Русские Украины: прошлое, настоящее, будущее: Материалы международной научно–практической конференции 27 – 28 февраля 1998 / Ю.В.Петров; Украинское общество русской культуры “Русь”. – К.,1998. – Ч.1 – 240 с.; Саенко Ю. Социокультурные ориентации русских Украины // Русская культура в контексте социально– исторических реалий Украины. – К.,1993..

Окремим проблемам етнічних меншин, національного відродження та міжнаціональним відносинам присвячені роботи таких дослідників, як М. Вівчарик, П. Панченко, В. Чмихова, С. Вовканич, І. Дзюба, О. Картунов, С. Кульчицький, О. Майборода, О. Маруховська, Н. Надолішній, В. Панібудьласка Вівчарик М.М., Панченко П.П., Чмихова В.І. Українська нація: шлях до самовизначення. – К.: Вища шк., 2001. – 287 с., Вовканич С. Інформація і нація: національне відродження на порозі ХХІ ст. // Віче. – 1994. - № 10. – С. 63-75, . Дзюба І., Картунов О. Західні теорії нації. Плюралізм думок, дефіцит понять // Віче. - № 6. – С. 80-93, Алексєєв Ю.М., Кульчицький С.В., Слюсаренко А.Г. Україна на зламі історичних епох. Державотворчий процес 1985 – 1999 рр. – К.:ЕксОб, 2000. – 294 с., Маруховська О. Етнічний ренесанс (концепція ланцюгової реакції ) // Мала енциклопедія етнодержавознавства / Упор. Римаренко Ю.І.. – К.: Довіра, Генеза, 1996. – 942 с. – С.473; Майборода О. Російський націоналізм в Україні (1991 – 98 рр.) // Сучасність. – 1999. – № 5. – С. 128 – 154. Надолішній П. Самоорганізація національних меншин в адміністративній реформі // Віче. – 1999. - № 5. – С.70-84, Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник у 2 ч. / за ред. В.Ф.Панібудьласки. – К.: Вища школа, 1997. – Ч.2. – 707 с. та ін.

Аналізу літератури, яка стосується проблем національних меншин у ХХ столітті, присвячена монографія О. Рафальського. Рафальський О.О. Національні меншини у ХХ ст.: історіографічний нарис/ Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. – К., 2000. – 445 с.

Самій проблемі національного відродження науковці також приділяли увагу. Так, канадський історик П. Магочий, услід за М. Грохом та Р. Шпорлюком, виокремлює такі стадії національно-культурного відродження: збирання спадщини, коли окремі вчені та ентузіасти знаходять мовні, фольклорні, літературні та історичні залишки певного народу; закладання культурних організацій (читалень, театрів, бібліотек, національних домів тощо), поширення через школи і видання знань про національну спадщину, яку вже зібрано або яка збирається; заснування партій та інших організацій, які уможливлюють участь у політичному процесі Магочий П. Українське національне відродження: Нова аналітична структура // Український історичний журнал. – 1991. – № 3. – С. 10..

Ю.Римаренко розглядає національне відродження як процес розкриття та реалізації раніше затриманих чи нездійснених з тих чи інших причин можливостей нації (народу) до розвитку більш широкого (ніж раніше) задоволення потреб та запитів людей, які належать до даного національного колективу. І означає це не повернення народів до колишніх стадій їх соціально–культурної еволюції, а, навпаки, розвиток національних культур у відповідності до вимог сучасної епохи. Римаренко Ю. Національний розвій України: Проблеми і перспективи К.: Юрінком, 1995.– 272 с.

Період відродження етнічних меншин в 90–х роках ХХ століття також привернув увагу дослідників, про що свідчать дисертаційні дослідження В. Сніжко, А. Румянцевої Сніжко В.М. Культура російської меншини в Україні: проблеми функціонування і розвитку. Автореф. дис. к.і.н.. – К., 1998. –26 с.; Румянцева А. Відродження та розвиток національних культур в Україні 1988 – 1996: (на матеріалах південних областей). – Одеса, 1997 - 20 с.. Але необхідно зазначити, що в них також не висвітлюються проблеми культурного відродження національних меншин Центральної України та діяльності їх національно–культурних об’єднань.

Таким чином, як показує аналіз наукової літератури, дослідники звертаються головним чином до аналізу етнополітичної бази розвитку міжнаціональних відносин на сучасному етапі, зупиняються на історії розвитку окремих національних меншин, що мешкають на території сучасної української держави, на основі нещодавно відкритих джерел висвітлюють історію депортації населення і сучасні проблеми, пов’язані з відновленням історичної справедливості та поверненням населення на місця колишнього проживання, проте практично не розглядають процес національно-культурного відродження етнічних меншин як в Україні загалом, так і в її центральній частині та діяльність їх національно–культурних об’єднань в умовах розбудови української державності як складову частину цього загального процесу.

Другий підрозділ присвячений характеристиці джерельної бази та методологічних основ дослідження. Джерельна база дисертаційного дослідження складається з опублікованих та неопублікованих матеріалів та відомостей, що зберігаються в поточних архівах державних установ та громадських організацій. За функціональним призначенням та місцем зберігання джерела можна поділити на наступні види:

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

Отже, аналізуючи рівень наукової розробки теми дослідження, ми можемо констатувати, що в дослідженні проблеми етнонаціонального відродження меншин, які мешкають на території України, було зроблено досить багато: висвітлювались проблеми етнополітичної бази, розглядалися особливості проживання і розвитку окремих етнічних груп тощо. Але проблема функціонування культурних організацій національних меншин в умовах становлення української державності не розглядалася. Критичне використання джерел дозволить більш об’єктивно і повно проаналізувати та охарактеризувати процес діяльності культурних організацій етнічних меншин в окресленому регіоні. Таким чином, використані джерела дають можливість реалізувати поставлені мету та завдання дисертаційного дослідження.

Методологічну основу дисертаційного дослідження складають наукові принципи і методи пізнання, які спираються на діалектику, досягнення вітчизняної історичної науки, спрямовані на об’єктивне, всебічне висвітлення подій і фактів реальної дійсності. Усі компоненти історичного дослідження ґрунтуються на основоположних принципах науковості, історизму, об’єктивності, системності, розвитку, всебічності та плюралізму, пріоритеті загальнолюдських цінностей.

В процесі дослідження даної проблеми використовувалися методи пізнання, за допомогою яких теоретичні принципи пізнання переходять у площину реальності. Це такі методи, як метод наукового аналізу і синтезу, ретроспективний та порівняльний методи, статистичний метод, логічно-аналітичний метод, метод комплексного підходу.

Другий розділ “Етносоціальний склад Центральної України та політика України щодо національних меншин на етапі становлення української державності (90–ті роки ХХ ст.)” присвячений аналізу регіону з огляду на його етнічний склад та формуванню і становленню етнополітики сучасної України. На основі матеріалів перепису 1989 року автором висвітлена етнічна структура регіону, охарактеризовані основні етнічні меншини, що населяють даний регіон. Відзначено, що на етнічний склад регіону впливає такий фактор, як міграція. Виділено такий специфічний для регіону, зокрема для Черкаської області вид міграції, як паломництво (хасидів до м. Умань). Зазначено також, що найбільшими етнічними групами, що проживають на території Центральної України, є росіяни, білоруси, євреї тощо. Акцентована увага на тому, що загалом спостерігається дисперсне розселення представників національних меншин, хоч подекуди трапляються і невеликі компактні поселення, такі, як, наприклад, молдаван чи болгар в Кіровоградській області. Дослідники відзначають, що населення цього регіону характеризується високим рівнем толерантності. Підкреслено, що Центральна Україна є досить стабільним регіоном в сфері міжнаціональних відносин. Окрім того, характерною особливістю даного регіону є досить високий рівень асиміляції. Незважаючи на це, в окресленому регіоні в 90-х роках ХХ століття спостерігався процес національно-культурного відродження етнічних меншин, що супроводжувався створенням цілої мережі національно-культурних об’єднань, як загальноукраїнського масштабу, так і регіональних, обласних, міських тощо.

Автором проаналізовано законодавчу базу національно-культурного відродження та розвитку національних меншин та діяльності їх національно-культурних об’єднань. Зокрема, аналізуючи сам процес національно-культурного відродження, автор виокремлює загальні і специфічні фактори, що його характеризують. Серед загальних виділяються такі, як стадія національно–культурного відродження, на якій перебуває дана етнічна група (стадія збирання спадщини, організаційна стадія, політична стадія), вплив державної етнополітики на розвиток національної меншини (конструктивний, деструктивний), рівні, на яких відбувається процес національного відродження (економічний, політичний, духовно-культурний, соціальний); серед специфічних факторів, що характеризують процес національно-культурного відродження, виділяються такі, як регіон, в якому проживають представники національних меншин (Західний, Східний, Південний, Північний, Центральний), особливості розселення представників національних меншин (компактне, дисперсне), вік осіб, залучених до діяльності національно-культурних об’єднань (діти та підлітки, молодь, середній вік, похилий), соціальний статус людей, що беруть участь в роботі національно-культурних об’єднань.

Аналізуючи законодавчу базу, автор звертається до досвіду в цій сфері, який вже мала Україна, зокрема до Закону про національно–персональну автономію від 9 січня 1918 року. Зупиняється автор і на характеристиці державної політики в національній сфері в період, який дослідники називають “національно-культурним відродженням 20-х років”. Зокрема, характеризуються закони, постанови, що торкалися національної сфери. Автор аналізує трансформацію офіційного підходу до вирішення проблем в національній сфері із зміною державної ідеології і прагненням виховати людину не на національних цінностях, а на ідеї створення спільної радянської нації. При аналізі державної політики періоду становлення і розбудови української державності підкреслюється вплив міжнаціональних відносин (конструктивний чи деструктивний) на сам процес становлення державності, автором виокремлюються такі рівні впливу, як політичний, економічний, психологічний, культурний тощо.

Характеризуючи сучасну законодавчу базу національно-культурного відродження етнічних меншин, автор виділяє основні завдання в сфері етнополітики. Підкреслено також, що Україна в 90-х роках ХХ століття прийняла цілий ряд законів, спрямованих на розвиток національних меншин загалом, і національних культур зокрема. Однак, автором зазначається, що незважаючи на загалом демократичний характер законодавства, воно не позбавлено ряду недоліків. Зазначається також, що етнополітична ситуація в Україні характеризувалася в цілому підвищенням ролі національного фактору в суспільно–політичному житті. За роки, що минули з часу проголошення незалежності, було здійснено розробку правової бази, що має на меті сприяння розвитку гармонійних міжнаціональних відносин. Але багато проблем виявилися не охопленими прийнятими законами. Зокрема, потребують детальної розробки і розгляду законопроекти щодо змін і доповнень до Закону про національні меншини, нової редакції Закону про мови, який би остаточно визначив статус російської мови, необхідна детальна розробка положення про національно–культурну автономію, програм розвитку культур національних меншин з урахуванням регіонального аспекту, для чого потрібна тісна взаємодія між урядом і національними меншинами, зокрема культурними організаціями національних меншин. Характеризуються в роботі і позиції політичний партій, задекларовані в їх програмних документах, що також допомагає скласти уявлення як про тогочасну ситуацію, так і про перспективи державної політики щодо національних меншин.

Третій розділ “Діяльність національно–культурних об’єднань” присвячений характеристиці такого прояву національно-культурного відродження етнічних меншин, як створення та розвиток мережі національно-культурних об’єднань. На території Центральної України також діяв цілий ряд національно-культурних об’єднань. Зокрема, в Вінницькій області наприкінці досліджуваного періоду діяло 46 національно-культурних товариств, в Дніпропетровській області – 26, в Полтавській та Кіровоградській областях було зареєстровано по 18 національно-культурних товариств, в Черкаській області – 24., хоча, за даними Черкаської єврейської общини, лише єврейських общин на території Черкащини на той час діяло близько 27. Автором аналізуються принципи діяльності цих об’єднань, виокремлюються їх основні завдання. В роботі проводиться поділ напрямів діяльності даних організацій на загальні і специфічні, в залежності від їх етнічної приналежності. Так специфічними проблемами, наприклад, для німецьких національно–культурних об’єднань, є проблеми, пов’язані з поверненням раніше депортованих німців до України, сприяння поновленню доброго імені репресованих та депортованих народів, жертв сталінізму; досягненню повної і гласної реабілітації німців України, як депортованого народу, забезпеченню політичного рівноправ’я з іншими національностями на території України, в тому числі в місцях компактного проживання німців та в місцях їх історичного компактного проживання; специфічною для російських організацій була так звана “мовна проблема”, для циганських об’єднань – проблема освіти тощо.

Автором акцентована увага на тому, що найбільше на території Центральної України в 90-х роках ХХ століття діяло єврейських національно-культурних організацій. Серед інших найбільш активними були німецькі, польські, російські тощо. Якщо зіставити кількість етнічних росіян, що мешкали в регіоні, і кількість російських національно-культурних меншин, можна помітити, що російських організацій на території Центральної України в той період було дуже мало.

В дослідженні автор зазначає, що сам процес створення національно-культурних товариств розпочався ще наприкінці 80-х – на початку 90-х років. Поступово з досвідом відбувалося вдосконалення форм і методів роботи. Наприкінці 90-х років ХХ століття вже існували такі форми національно-культурних об’єднань, як регіональні общини, благодійні фонди, жіночі організації, релігійні общини, культурні об’єднання, недільні школи, студентські клуби, молодіжні організації, національні творчі колективи тощо.

Робота національно-культурними товариствами проводилася за багатьма напрямками, але чи не найголовнішим серед них був освітній. Основною формою оволодіння мовою власної національності для представників національних меншин на території Центральної України були недільні школи, курси та факультативи.

Доведено, що, всупереч деяким твердженням, для більшості національно-культурних об’єднань навіть наприкінці досліджуваного періоду актуальною залишалася така проблема, як відсутність коштів і приміщення для нормальної роботи. Основними джерелами фінансування цих об’єднань були членські внески, спонсорська допомога, добровільні