КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ПЕРЕРВА Володимир Степанович

УДК 93 (477): 322.281

СТАТУС ЄПАРХІАЛЬНИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ ТА ПАРАФІЯЛЬНОГО СВЯЩЕНСТВА В КИЇВСЬКІЙ МИТРОПОЛІЇ КІНЦЯ XVIII-XIX СТОЛІТТЯ

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ-2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

КОРОЛЬ Віктор Юхимович,

професор кафедри новітньої історії

України Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

НАДТОКА Геннадій Михайлович

завідувач кафедри країнознавства

Київського славістичного університету

кандидат історичних наук

ГОРДІЄНКО Вячеслав Володимирович,

завідувач відділу сім’ї та молоді

Тульчинської районної державної адміністрації

Вінницької області

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, відділ історії

культури українського народу

Захист відбудеться 17 червня 2002 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, )

Автореферат розісланий 26 квітня 2002 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент О.І. Божко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації відповідає поставленій меті та розв’язанню основних завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел і літератури. Обсяг тексту дисертації становить 211с. Перелік джерел і літератури складає 32с. (372 найменування).

Вступ. Актуальність дослідження. Проблематика церковної історії все частіше стає сюжетом для створення нових наукових досліджень вітчизняними істориками. Особливий інтерес сучасних дослідників викликає розвиток церковного життя на єпархіальному рівні. Такі наукові розробки дають змогу краще простежити регіональну специфіку церковної історії України. Особливості розвитку церковної організації Київської митрополії кінця XVIII – XIX ст. стали наслідком тривалого впливу церковно-державних стосунків у Російській імперії, а також дії локальних соціально-конфесійних чинників.

Вибір для дослідження Київської митрополії мотивується тим, що вона була однією з найбільших церковно-адміністративних одиниць імперії і мала велику кількість глибоких церковних традицій та визначних святинь, котрі були відомі далеко за межами держави. Складна етноконфесійна ситуація митрополії також заслуговує на глибше наукове вивчення.

Церковна організація імперії синодального періоду стала фактично частиною державного апарату. Єпархіальні органи влади та парафіяльне священство Київської митрополії нерідко використовувалися для втілення в життя соціальної та національної політики російських імператорів. Водночас, управлінська вертикаль митрополії та єпархіальне священство не стали безумовними виконавцями імператорської волі, часом намагаючись захистити церковні інтереси і місцеву традиційність.

Регіональна специфіка церковного життя митрополії була не завжди помітною за монументальними лаштунками типової для всієї держави єпископально-консисторської системи єпархіального управління. Саме тому вона потребує детального вивчення на основі великої кількості архівних джерел місцевого походження. Результати таких досліджень стануть важливим матеріалом для здійснення більш ґрунтовних узагальнень щодо подій і явищ не лише в церковному, але й у суспільному житті того часу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов’язана з розробкою теми “Історія формування і розвитку української держави”, затвердженої Радою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (№01БФО46-01).

Об’єктом дослідження є Київська митрополія кінця XVIII - ХІХ ст., її органи управління та парафіяльне священство.

Предмет дослідження становить організація управління Київської митрополії та суспільно-правовий статус її парафіяльного священства у зазначений період.

Хронологічні рамки дослідження включають період від 1 вересня 1797 р. до кінця ХІХ ст., тобто від моменту законодавчого звуження меж митрополії і розміщення її нової території лише на правому березі Дніпра до часу, коли Православна церква почала активно змінювати структуру єпархіального управління, готуючись до юридичного скасування свого панівного становища в державі.

Географічні межі роботи локалізуються територією Київської митрополії, котра на той час територіально співпадала з межами однойменної губернії, які протягом усього століття залишалися майже незмінними.

Метою дослідження є реконструкція механізмів та обставин функціонування єпархіальних органів влади і діяльності парафіяльного священства у різних сферах церковного та суспільного життя. Для досягнення даної мети необхідно розв’язати наступні завдання:

- вивчити стан наукової розробки теми та джерельну базу дослідження;

- з’ясувати склад органів управління єпархіальної адміністрації, визначити їхні повноваження, механізми створення і функціонування, виявити вплив державного законодавства на їхню діяльність;

- простежити еволюцію станових привілеїв та обмежень священства, визначити його роль у системі соціальних відносин.

- проаналізувати співвідношення церковного та світського права при виконанні функцій парафіяльним священством, простежити тенденції щодо одержавлення їх обов’язків;

- з’ясувати роль національного фактору у законодавчому формуванні статусу єпархіальної управлінської вертикалі та парафіяльного священства, визначити їх місце у міжнаціональних та міжконфесійних стосунках;

Методологічною основою дисертації є принципи історизму та об’єктивності. При дослідженні теми були використані загальнонаукові та спеціально-історичні методи (порівняльний, генетичний, типологічний та ретроспективний), а також метод реконструкції окремих складових частин певного історичного явища.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що на основі маловивченого історіографічного та архівного матеріалу вперше робиться спроба комплексної реконструкції статусу єпархіальних органів влади та парафіяльного священства Київської митрополії кінця XVIII-XIX ст. Поглиблено наукову розробку рівня конфліктності церковного та світського права при виконанні обов’язків управлінською вертикаллю та священством єпархії. Значна увага приділяється аналізові зростаючого втручання світського законодавства у пастирсько-богословські функції священнослужителів. Дістало подальший розвиток дослідження впливу національно-політичного фактору на діяльність церковних структур окремої адміністративної одиниці.

Практичне значення отриманих результатів. Основні положення дисертації, викладений у ній фактологічний матеріал і висновки можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць з історії України та Православної церкви в Україні, історичного краєзнавства Київщини та її регіонів, історико-краєзнавчих розробок парафіяльного життя, проведення спецкурсів тощо.

Дослідження може також стати основою для вивчення широкого кола питань, пов’язаних з історією створення і функціонування єпархіальних структур влади на території України та різними аспектами діяльності парафіяльного священства.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації обговорювалися на Другому українсько-фінському симпозіумі “Історико-етнологічні дослідження і національна ідея” (18-19 травня 2001 р., м. Київ), на П’ятій Дрогобицькій міжнародній науковій історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 2000-літтю Різдва Христового (24-25 листопада 2000 р., м. Дрогобич).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ роботи – “Огляд літератури і джерел” – присвячений огляду історіографії проблеми та аналізу джерельної бази дослідження. Він складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі – „Огляд історіографії” – досліджено стан наукової розробки теми.

Статус єпархіальних органів влади та парафіяльного священства Київської митрополії XIX ст. ще не був предметом окремого монографічного дослідження. Істориками церкви в XIX ст. було створено серію “Историко-статистических описаний...” різних єпархій, проте в ній не знайшлося місця для огляду історії Київської митрополії.

Серед авторів, які хоча б частково розглядали історичну еволюцію управлінської вертикалі та парафіяльного священства єпархії, можна виділити загальноросійську і київську історичні школи XIX ст., радянських дослідників, представників УАПЦ та сучасних світських істориків. Світські автори XIX ст., як правило, розглядали проблеми церковного права та його взаємовідношення з цивільним законодавством, а також загальні питання церковної історії. Тогочасні дослідники, що перебували в сані, здебільшого присвячували свої праці розробці внутрішньоцерковних проблем. Суттєвим недоліком загальноцерковних досліджень є те, що в них основна увага приділяється подіям і змінам в центральному церковному управлінні, в тіні яких зовсім губиться життя окремих єпархій. Такі праці можна вважати підручниками з історії Російської православної церкви (Гумилевский) Филарет, архиепископ. История русской церкви: В 5 т. - М.,1848. - т. 5: (1721 - 1826) - 198с. Тальберг Н. История русской церкви - М.,1997. - 924 с. Рункевич С.Г. Русская церковь в ХІХ веке // История православной церкви в ХІХ веке: В 2 т. - М.,1998. - т. 2 - С. 499 - 739.. Важливим джерелом інформації щодо статусу єпархіальних органів влади і священства є церковно-правові дослідження. Забелин П.П. Права и обязанности пресвитеров по основным законам христианской церки и церковно-гражданским постановлениям русской церкви. - К., 1884. - 458 с.; Заозерский Н.А. О церковной власти. - М. - Сергиев Посад, 1894. - 458 с.; Суворов Н. О церковных наказаниях. - СПб., 1876. - 338 с. Проте вагомою вадою цих праць є їхня офіціозність і повне ігнорування регіональних особливостей церковної історії. Не повністю відповідають вимогам об’єктивності напівпубліцистичні видання, котрі присвячені висвітленню статусу парафіяльного священства. Горский-Платонов П. Антука. Очерк из быта православного духовенства. - М.: Сергиев Посад, 1893. - 50 с.

Елагин П. Белое духовенство и его интересы. - СПб., 1881. - 182 с. Автори таких праць займають яскраво виражену апологетичну позицію.

З більшою увагою ставилися до місцевої церковної історії автори київської історико-церковної школи. Праці В.Антонова, А.Белгородського, Є.Болховітінова, С.Карпова, Ф.Титова, В.Чеховського грунтуються на використанні джерел регіонального рівня та здебільшого присвячені розгляду історії київської ієрархії. Антонов В. Воронов А. Памятная книжка Киевской епархии. - К.,1882. - 126+262с.; (Болховітінов) Євгеній. Вибрані праці з історії Києва. - К., 1995. – 488 с.; Белгородский А. Киевский митрополит Иерофей Малицкий (1796-1799) - К., 1901. - 224с.; Карпов С.М. Евгений Болховитинов как митрополит киевский. - К., 1914. - 273с.; Чеховский В. Киевский митрополит Гавриил Банулеско - Бодони (1788-1803). - К.,1905. – 306 с.; Титов Ф. Высокопреосвященный Иоанникий митрополит Киевский и Галицкий. – К., 1899. - 49с.; Титов Ф. Киевская митрополия - епархия// Богословская православная энциклопедия. - СПб., 1909. - Т.10. - С. 596 - 654. Автори вищеназваних праць здебільшого описують події в церковному житті єпархії, майже не торкаючись розгляду статусу управлінської вертикалі та парафіяльного священства.

Серед досліджень представників УАПЦ слід відзначити працю І.Власовського, котрий у своїй багатотомній монографії фрагментарно торкався предмету нашого дослідження. Власовський І. Нариси історії Української Православної Церкви: у 4 т., 5кн. - т. 3 (XVIII - початок ХХ ст.) – К.: Либідь, 1998. - 360 с.

Поміж сучасних українських досліджень найбільше уваги становищу єпархіальних органів влади Київської митрополії приділено в праці Спінула О.В та Чиркової О.А. Спінул О.В, Чиркова О.А. Органи єпархіального управління Київської митрополії у XVIII-XIX ст. – К.: ТОВ Міжнародна фінансова агенція, 1996. - 20 с. Проте розділ, присвячений ХІХ ст. (автор – О.А. Чиркова), не відрізняється глибиною дослідження і грунтується не на місцевому архівному матеріалі, а здебільшого на цитуванні загальноімперського законодавства та типових інструкцій органам і посадовим особам єпархіальної управлінської вертикалі. А тому поза увагою дослідниці залишилося чимало аспектів реального статусу єпархіальних органів влади.

Серед інших церковно-історичних досліджень сучасності слід відзначити колективні праці, що висвітлюють історію Православної церкви в Україні. Історія релігії в Україні: В 10 т. // Ред. кол.: Колодний А. та ін. - К.: Український центр духовної культури, 1999. - т. : Православ’я в Україні. - 560 с.; Історія релігії в Україні. Навчальний посібник (Колодний А.М., Яроцький П.Л. та ін. - К.: Товариство “Знання”, 1999. - 735 с. Проте вони являють собою вузівські підручники, а тому їхні автори не ставили перед собою завдання вивчення церковної історії на єпархіальному рівні.

Необхідно відзначити розробку сучасними істориками різних аспектів матеріального становища парафіяльного духовенства. Досить грунтовні праці з цього приводу належать О.П.Крижанівському та А.Л.Зінченку. Зінченко А.Л. Церковне землеволодіння в політиці царизму на Правобережній Україні наприкінці XVIII-в першій половині Х1Х ст.-К.,1992- 178 с.; Крижанівський О.П. Церква у соціально-економічному розвитку Правобережної України XVІІІ – першої половини XІX ст. – К.: Вища школа, 1991.- 126 с.

Крім монографічних досліджень, важливим компонентом джерельної бази дисертації є широке коло статей, вміщених в єпархіальних часописах – “Киевских епархиальных ведомостях” і “Руководстве для сельских пастырей”. Серед них найважливішими є праці П.Г.Лебединцева, І.Ясинського, І.Гордієвського та ін. Лебединцев П.Г По вопросу о выборе благочинных// Киевские епархиальные ведомости (далі -КЕВ).-1862.-№23.-С.737-745; Ясинский И.Одна из причин, отдаляющих пасомых от пастыря // КЕВ.-1894.- №8.-С. 210-213; Ясинский И. Вынужденный ответ о.Недельському по вопросу о перемещениях священослужителей Киевской епархии// КЕВ.-1895.-№19.- С. 905-911. Ці статті нерідко мають полемічний характер, а тому не завжди дотримуються об’єктивності.

У другому підрозділі – „Джерельна база дослідження” – розглянуто комплекс архівних матеріалів та опублікованих документів, використаних при написання дисертації.

Автор передусім спирався на архівну документацію, що зберігається в архівосховищах м. Києва та Санкт-Петербурга. До неї відноситься великий обсяг матеріалів, що виник внаслідок діяльності державних і церковних управлінських органів, а також документи особистих фондів духовних і світських осіб. Найбільшу цінність становлять архівні збірки Київської духовної консисторії (ф.127), київського, волинського і подільського генерал-губернатора (ф.442), канцелярії київських митрополитів (ф.182), що зберігаються в Центральному державному історичному архіві України у м. Києві. Важливим доповненням є матеріали Священного Синоду та його обер-прокурора, досліджені дисертантом у Російському державному історичному архіві м. Санкт-Петербурга (ф.796,797).

Персональні архівні колекції, використані при дослідженні, належать відомим історикам О.Лазаревському, В.Антоновичу, О.Лебедєву, М.Петрову, київському митрополитові Платону (Городецькому), священнослужителю П.Лебединцеву та ін.

Ці збірки знаходяться в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.Вернадського (ф.1,154,164,174,301). Тут же міститься і чимала епістолярна спадщина різних осіб, котра є окремим компонентом джерельної бази дисертаційного дослідження (ф.3). Значну частину архівних матеріалів вперше введено до наукового обігу.

Архівні матеріали вищевказаних фондів характеризуються розпорошеністю і фрагментарністю. Типологічно серед них переважають різноманітні звіти, статистичні підбірки, рапорти, скарги, пояснювальні записки парафіяльного духовенства, а також накази, розпорядження, листування представників єпархіальної влади.

Важливість окремих архієрейських документальних збірок полягає в тому, що в них трапляються імператорські, синодальні та митрополичі розпорядження, котрі своїм змістом стосуються суто церковного життя митрополії. Вони не були опубліковані в загальнодержавних законодавчих збірках. Тут же знаходяться інформаційно цінні доповідні записки різних посадових осіб єпархіального відомства і таємні розпорядження губернської влади.

Справи величезного фонду духовної консисторії є переважно малооб’ємними та фрагментарними за змістом, що спричиняє значні труднощі при їх аналітичній обробці. Варто зауважити, що значна частина консисторських справ подає негативну інформацію про церковне життя митрополії, оскільки консисторія була не лише управлінським, але й судовим органом. Справ, котрі мають позитивне емоційне забарвлення, у цьому фонді порівняно небагато, а тому для всебічного розгляду поставлених питань необхідно залучати інформацію з інших джерел.

Важливим джерелом є і документальні збірки окремих священнослужителів, що посідали вагомі посади в системі єпархіального управління та духовної освіти митрополії.

Особливе значення для даного дослідження мають архівні матеріали з фондів світського походження, оскільки саме вони найяскравіше ілюструють наслідки одержавлення церковного життя митрополії.

Унікальні за джерельною цінністю документи досліджені дисертантом у кількох синодальних архівних фондах Російського державного історичного архіву в м. Санкт-Петербурзі. Саме вони внаслідок своєї таємності дають можливість відтворити важливі закулісні причини вирішення деяких неординарних проблем соціального та національно-конфесійного характеру. Необхідним і зручним у користуванні джерелом інформації є і щорічні звіти про єпархіальне життя, котрі надсилалися до столиці представниками духовної влади митрополії.

Допоміжну роль при написанні дисертації відігравали і опубліковані актові матеріали, вміщені в “Полном собрании законов Российской империи” та окремих законодавчих збірках, що юридично забезпечували окремі сторони діяльності священнослужителів. Александров Н. Собрание церковно-гражданских постановлений в России, относящихся до лиц православного духовенства. – СПб., 1860. – 232 с.; Барсов Т. Сборник действующих и руководственных церковных и церковно-гражданских постановлений по ведомству православного исповедания. – СПб., 1885. – 663 + LLXXVIII с. Деякі державні акти, що мали вплив на церковне життя Київської митрополії, опубліковані і в сучасних документальних виданнях. Історія України: Документи. Матеріали. Посібник./Уклад., комент. В.Ю. Короля. – К.: ВЦ “Академія”, 2001. – 448 с.

Таким чином, історіографічна та джерельна база дисертації є достатньо широкою для створення комплексного дослідження статусу єпархіальної системи управління та парафіяльного священства Київської митрополії кінця XVIII-XIX ст.

У розділі другому – “Територіальна структура та статус єпархіальних органів управління Київської митрополії” – з’ясовується процес розбудови адміністративно - територіальних церковних структур та простежується еволюція становища і функцій єпархіальних органів влади протягом ХІХ ст. Цей розділ складається із чотирьох підрозділів.

Перший підрозділ – “Розбудова адміністративно-територіальної структури митрополії в кінці XVIII-XIX ст.” – присвячений розгляду основних змін у адміністративно-територіальному влаштуванні Київської єпархії в зазначений період.

Наприкінці XVIII ст. Київська митрополія займала значну територію по обидві сторони Дніпра. Указом 1 вересня 1797 р. вона втискалася в межі одноіменної губернії і розташовувалася вже тільки на правому дніпровському березі, складаючись з 12 повітів. Цим указом територія митрополії зменшувалася вдвічі. В документах цієї епохи вона в більшості випадків іменується вже “єпархією”, а не митрополією (фактично ці два терміни означали одну і ту ж саму територію, котра протягом ХІХ ст. не зазнала суттєвих адміністративних змін).

Ефективним показником рівня розбудови територіально-адміністративної структури було храмове будівництво, котре на Київщині в ХІХ ст. зростало більш якісно, ніж кількісно, оскільки аж до 1890 р. перебувало у віданні міністерства внутрішніх справ, а не Синоду.

У другому підрозділі – “Статус київських митрополитів та їх вікаріїв“ - проаналізовано наслідки впливу державного законодавства на права та привілеї архієреїв найдавнішої митрополичої кафедри в імперії. Розглянуто еволюцію ролі київських митрополитів у Священному Синоді, їх стосунки зі світською владою у різних галузях церковного управління та виконання архієреями деяких чиновницьких обов’язків. Констатується факт, що далеко не всі митрополити були задоволені своїм становищем. Євгеній (Болховітінов) навіть наважився висунути проект створення екзархату з центром у Києві, до якого, на думку архієрея, мала б увійти більшість українських земель.

Надцентралізація єпархіальної піраміди управління, що наділяла київських архієреїв обов’язком дріб’язкової опіки щодо підлеглих структур, стала причиною відкриття в 1799, 1874 і 1885 роках трьох вікарних кафедр. Проте вікарії довгий час могли вирішувати лише найдрібніші справи. Лише в 1892 р. Іоаннікію (Руднєву) вдалося домогтися перерозподілу обов’язків між митрополитом та вікарними єпископами, що позбавило першого багатьох зайвих клопотів.

У третьому підрозділі – “Київська духовна консисторія і спроби її реформування” - розглянуто статус колегіального органу управління єпархією - духовної консисторії. За своїм внутрішнім складом вона мала напівсвітський характер і контролювалася головним консисторським чиновником - секретарем, якого призначав зі столиці обер-прокурор Синоду. Консисторія розглядала широкий спектр єпархіальних справ і мала аналогічну структуру з рештою консисторій імперії, що встановлювалося особливими статутами і положеннями. Проте ця позірна рівність негативно позначилася на діяльності київської консисторії, котра, маючи визначений штат, вирішувала справи однієї з найбільших єпархій держави. Недоліки у її діяльності спричинили те, що саме у Київській митрополії були найвпливовіші та найпослідовніші прихильники її реформування. Проте статус київської духовної консисторії майже не змінився протягом всього ХІХ ст.

Четвертий підрозділ – “Перетворення в системі повітових органів управління єпархією” - відтворює картину державного впливу на виконання функцій нижчими ланками єпархіального управління. Духовні правління, котрі в єпархії існували до 1868 р., за своєю структурою нагадували подібні цивільні “присутственные” місця і виконували певний обсяг чиновницьких функцій. Скасування духовних правлінь сприяло економії єпархіальних коштів, проте дещо послабило виконавчість на місцях.

Не були сталими обов’язки та межі округів й у благочинних. Якщо, згідно інструкції 1847 р., благочинний міг штрафувати рядових ієреїв чи заборонити їм здійснювати треби, то з 1886 р. подібних привілеїв він уже не мав. Водночас у благочинних зросла кількість чиновницьких обов’язків. Найобтяжливішим серед них було постачання інформації з церковних документів у різні статистичні комітети, вимоги яких весь час ускладнювалися.

Розпорядженнями із Петербурга регламентувалися кількість благочинних округів у митрополії, їх географічна конфігурація і навіть форма здобуття благочинним посади (обрання згідно канонів чи призначення митрополитом). Крім того, сфера діяльності благочинних вимагала чимало витрат (канцелярських і дорожніх), які офіційно не оплачувалися державою, на відміну від послуг працівників консисторій. Саме Київська митрополія висунула і ряд відомих у державі прихильників виборності благочинних (П. Лебединцев, А. Колосов), яким доводилося вести гостру полеміку з апологетами централізованого призначення цих посадових осіб та уніфікації церковного життя. Стародавня церковна традиція виборності була відновлена в 1825 р. Євгенієм (Болховітіновим). Проте синодальний указ 1836 р. заборонив цей звичай. У 1861 р. виборність відроджує Арсеній (Москвін) і вона певний час існувала лише у Київській митрополії. Але в 1881р. синодальна влада знову встановила централізоване призначення благочинних.

Третій розділ праці – “Суспільно - правовий статус парафіяльного священства”– присвячений аналізові місця і ролі священства митрополії у суспільних та національних стосунках, що склалися в регіоні.

З переходом Правобережжя України під владу імперії Романових суспільно - правовий статус священства зазнав певних змін. Обрання духівників мирянами повільно, але впевнено відходило в минуле під тиском не лише архієрейських розпоряджень, але й сили цивільної влади. Водночас деякі законодавчі кроки були спрямовані на підняття престижу духовного звання.

Указами 1808 і 1814 рр. було наказано всіх дітей духовенства зараховувати тільки до духовного стану, чим їх було поставлено в становище духовних кантоністів. Далеко не всі діти священнослужителів мали здібності й бажання бути духівниками, і це часом спричиняло негативні явища в церковному житті митрополії. Завдяки впливові духівників єпархії 26 травня 1869 р. станова обмеженість духовенства була скасована. Діти священиків дістали змогу обирати самостійно життєвий шлях. Але оскільки в 1875 р. серед студентів університетів імперії було вже 46% колишніх семінаристів, то в 1879 р. їм було заборонено доступ до університетської освіти.

Другий підрозділ – “Священство у системі соціальних стосунків” – присвячений аналізові безпосередньої взаємодії священнослужителів з різними соціальними прошарками імперії – чиновниками різного рівня, інтелігенцією, поміщиками, селянством. Констатується неоднорідність самого духовного стану і широка палітра його соціальних уподобань.

У становому суспільстві імперії священству залишалося небагато можливостей здобути авторитет відразу серед усіх соціальних верств. Аристократична адміністрація, з якою змушений був рахуватися священик, прагнула мати справу з представником свого кола, але якщо духівникові вдавалося цього досягнути, то в очах більшості мирян він перетворювався на пана незалежно від своїх особистих якостей. Тому суспільний статус духівника часто залежав від його власної орієнтації на відповідні соціальні прошарки.

У третьому підрозділі – “Місце і роль священнослужителів у національних відносинах” – розглядається функція духовного стану в процесі поступової зміни етноконфесійної карти Київської митрополії. Констатується важлива стабілізуюча роль священства у взаємодії різних етносів та конфесій. Влада відводила священству важливу роль у боротьбі з впливом польської шляхти, який був вагомим протягом майже всього ХІХ ст. Проте несприйняття православними духівниками і мирянами польських повстань і наступні заходи російського уряду поглибили процес національної переорієнтації духовенства. Звинувачення в “спольщеності” ще довго не знімалися з православного священства. Більше того, після польського повстання 1863 р. генерал-губернатор О.Безак надіслав до Петербурга проект виселення місцевого українського священства і заміни його великоросійським. І лише негативна оцінка цього проекту в столиці та особистий вплив на генерал-губернатора ієрея П.Лебединцева змогли врятувати тисячі родин від розорення.

Проте не поспішало священство і русифікуватися. Навіть у Києві великоросійське священство нерідко відчувало дискомфорт у відносинах з духівниками-українцями. А П.Г.Лебединцев ще у 1858 р. пропонував створити духовний часопис українською мовою. Часом на захист її використання у проповідях виступало священство і на сторінках єпархіальних часописів. Проте офіційного визнання мова більшості мирян митрополії так і не здобула. Частина українського духовенства без опору сприйняла російські культурні цінності і стала активно втілювати в життя національну політику самодержавства. Інша частина зайняла проміжну позицію, поєднуючи відданість російському престолу з симпатіями до особливостей українського церковного життя, і, нарешті, третя група духівників, не наважуючись на відвертий осуд русифікаційних прагнень влади, все-таки досить активно виступала за збереження місцевої традиційності у парафіях митрополії.

Четвертий розділ праці – “Одержавлення церкви та його вплив на пастирську діяльність священнослужителів” – присвячений розгляду впливу політики російської держави на духовну практику священиків Київської єпархії. Він складається з чотирьох підрозділів. У першому підрозділі - “Державний вплив на літургійну практику духовенства митрополії” - розглянуто законодавче регулювання відправи священиками богослужінь.

В ХІХ столітті у єпархії не відбулося жодної літургії без згадування про імператора та його родину. Крім того, була запроваджена і значна кількість “царських служб” на честь кожної більш-менш значної події у родині Романових. А оскільки в церковному статуті про такі свята не згадувалося, то священики не раз опинялися в скрутній ситуації, ставлячи в неї і своє духовне начальство.

Під час богослужіння священство вшановувало не лише імператорську родину, але й видатних росіян, які мали значні заслуги перед імперією. Такі відправи супроводжувалися патріотичними проповідями, спрямованими на політичне виховання мирян. Симптоматично, що навіть Синод почав регламентувати процес перетворення духівників на політичних вихователів, видавши у 1883 р. указ, котрий наказував священству утримуватися від “улесливих слів” щодо того чи іншого державного діяча.

Помітне місце у літургійній практиці знайшли і різноманітні політичні події – війни, повстання, скасування кріпацтва тощо. Для більшої урочистості світські дати часом поєднувались з релігійними. Так, молебні з приводу взяття росіянами Парижа та перемоги у війні 1812 р. почали щороку здійснюватися у день Різдва. Регулярно стало святкуватися і “молитовне свято 19 лютого” та пов’язане з ним “Свято жіночої волі”. Активно використовувалася церковна проповідь і для боротьби з революційними ідеями.

Другий підрозділ – “Законодавство і здійснення духівниками церковних таїнств, треб і єпітимій” – присвячений розгляду законодавчої регламентації позалітургійної діяльності священства. Цей вплив був різноплановим і нерідко ставив духівника в ситуацію, з якої він не міг вийти, не порушивши або церковного права, або цивільного законодавства. Чимало бюрократичних перепон існувало, наприклад, щодо повінчання осіб різних соціальних груп (кріпаків, солдатів, студентів). Не всі вони були виправдані з точки зору церковного права, і духівники, виконуючи пастирський обов’язок, нерідко йшли на порушення закону. Щільною була регламентація і призначення єпітимій, які, фактично, призначав суд, а не священик.

Третій підрозділ – “Зростання кількості чиновницьких функцій парафіяльного священства” – присвячений розгляду становища священнослужителів при виконанні ними позарелігійних обов’язків, наявність яких також була санкціонована державою. Деколи вони були лише спорідненими з функціями чиновництва, а іноді – чисто чиновницькими. Викладання Закону Божого у світських навчальних закладах ставило духівників у дискримінаційне становище в правовому та матеріальному відношеннях. Архівні документи часто свідчать про відмову духівників виконувати чималий спектр обов’язків у судах. Різноманітними були ті функції священнослужителів, котрі, згідно розпоряджень цивільної влади, з’явилися в різний час і майже не мали нічого спільного з покликанням священства. У першій половині століття духівникам доводилося відбувати нічну варту та здійснювати ремонтування мостів і переправ, що знаходилися на церковних землях. Змушені вони були ставати і землемірами або ж депутатами при них. Пропонувала їм влада організовувати також зразкові господарства для підвищення аграрної культури мирян та поширювати відповідні знання. Священство з амвону мало пояснювати мирянам сутність незвичайних природних явищ, правила профілактики епізоотій, переваги досягнень науки і техніки, необхідність дотримання санітарних норм. Широкий спектр функцій здійснювало священство й щодо медичного та ветеринарного обслуговування мирян. Серед священиків траплялися справжні подвижники, які під час епідемій рятували десятки селян, ризикуючи власним життям.

Негативно на статусі духівництва в очах мирян позначалися їх обов’язки щодо інвентарних правил та різноманітних цивільних розпоряджень різного рівня. Існували також обов’язки духівників щодо ведення церковної документації, якої П.Горський-Платонов налічує більше 30 різновидів.

У четвертому підрозділі – “Національно - політичний фактор у освітній діяльності священиків митрополії” – простежено складну еволюцію ставлення світської влади до участі священства у становленні державної початкової освіти.

Духівники розглядалися як стан потенціальних педагогів. У дореформену епоху внаслідок дії об’єктивних факторів педагогічна діяльність духовенства майже не мала успіху. Скасування кріпацтва зумовило бурхливий розвиток парафіяльного шкільництва, яке наштовхнулося на рішучу протидію міністерства освіти. На початок 80–х рр. ХІХ ст. Київська митрополія стала по суті заповідником парафіяльних шкіл, оскільки саме тут знаходилась ? їх загальної кількості в державі. В імперії активно переслідували проникнення українофільства у сферу освіти, проте певна частина духовенства чинила таким спробам пасивний опір. Документальні матеріали свідчать, що в цих умовах представники владних структур різного рівня сходилися на думці про доцільність відкриття у Київській губернії тільки міністерських народних училищ. Цим самим було визнано неефективність дій парафіяльного священства щодо просування “російської справи”.У висновках дисертації підведено підсумки дослідження, які виносяться на захист:

- Питання статусу управлінської вертикалі та парафіяльного священства Київської митрополії кінця XVІІІ – XІX ст. ще не знайшло повнокровного відображення в історичних дослідженнях. Водночас джерельна база проблеми є надзвичайно широкою і різноплановою. Маловивченість архівних матеріалів, котрі проливають світло на історичний розвиток митрополії, зумовлена їх фрагментарністю та розпорошеністю по багатьох фондах кількох архівів. Ця ситуація є причиною значних труднощів, з якими зіштовхуються дослідники при пошуку необхідних матеріалів та узагальненні джерельної інформації.

- Система управління єпархією складалася з митрополита, вікарних єпископів, консисторії, духовних правлінь (до 1868 р.) та благочинних священнослужителів. Управлінська вертикаль митрополії змушена була втискувати виконання своїх функцій у досить тісні рамки статутів, інструкцій та інших розпоряджень, які за своїм змістом були нерідко більше спрямовані на задоволення державних, а не церковних потреб.

Законодавчі обмеження діяльності єпархіальних органів управління створювали чимало перепон для діяльності управлінської вертикалі та парафіяльного священства. Духовні і світські посадові особи єпархії неодноразово висловлювали відверте невдоволення своїм статусом, піддаючи критиці державне законодавство щодо церкви. При цьому конфлікт імперського та церковного права був особливо помітним на прикладі Київської митрополії.

- Неоднозначним було і становище парафіяльного священства. Законодавство імперії в дореформену добу спричинило утворення з нього замкненого стану, з якого важко було вийти і неможливо або ж невигідно потрапити представникам інших прошарків населення. Скасування в 1869 р. замкненості духовного стану змінилося частковою її реставрацією, оскільки вищі навчальні заклади виявилися вже через кілька років переповненими вихідцями з духівництва, котрі почали тіснити дворянство та чиновництво – основну опору царської Росії. Набуття духовенством прав особистого дворянства було наслідком не так поступок держави церковному праву, як русифікаційних прагнень імперії, цивільна влада якої вирішила використати для потреб “обрусения края” єпархіальне священство. У системі соціальних стосунків духовенство митрополії відігравало надзвичайно важливу і часом небезпечну роль буфера між переважно польським дворянством та українськими мирянами.

- Російська імперія володіла могутнім арсеналом засобів, для політичного виховання духівників та за їх допомогою – і мирян єпархії. Насамперед чимало державних подій вводились до церковного календаря (численні “царські” і “вікторіальні” дні, молитовне свято 19 лютого, свято жіночої волі тощо). Цивільне законодавство стало визначальним і для здійснення духівниками єпархії треб та єпітимій, що також нерідко ставило священиків перед вибором дотримання вимог або державного, або церковного права.

Численні паперові повинності духівників, виконання ними функцій розповсюджувачів масової інформації, медичного і ветеринарного нагляду, статистичної роботи нерідко негативно позначалося на ставленні мирян до священства, принижуючи образ останнього до рівня звичайних чиновників.

- Позначалася на єпархіальному житті і національна політика імперії. Ключові посади митрополитів та секретарів духовної консисторії в ХІХ столітті займали виключно росіяни, що мало забезпечити успіх впровадження “русского дела” через церковні структури. Проте навіть серед впливових членів консисторії десятиліттями перебували духівники – українофіли, котрі чинили вагомий опір суцільній уніфікації церковного життя. Чимала кількість священства лояльність до імперської влади поєднувала з повагою до місцевої традиційності і не поспішала ставати виконавцями уніфікаційної політики імперії. Довгочасне несприйняття більшістю духівництва російської самоідентифікації дало привід для підозр влади у його спольщеності, котрі найяскравіше віддзеркалилися у нездійсненному проекті генерал-губернатора О.Безака, що пропонував замінити українське священство російським, здійснивши широкомасштабне переселення.

Пошуки вдалої соціальної ніші залежали від місцевих умов і спонукали духівників до компромісів то з польською шляхтою, то з російською владою, то з українськими мирянами. Відповідно виникла й варіативність національної самоіндентифікації священства. Здебільшого священство займало вичікувальну позицію, в разі крайньої необхідності виступаючи на стороні найсильнішого.

У кінцевому підсумку невисока ефективність функціонування органів єпархіальної влади і одержавлення статусу парафіяльного священства були наслідками конфлікту церковного і світського права Російської імперії, котрий був яскраво виражений протягом усього синодального періоду в історії Російської Православної Церкви.

Основні положення дисертації відображені у таких публікаціях:

Із приходського життя села Тадіївки в XIX ст. – Біла Церква: ТОСК, 2001. – 26 с.

Державний вплив на церковне богослужіння в Київській єпархії кінця ХVІІІ-ХІХ ст. Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія “Історія”. – Київ: ВЦ “Київський університет”, 1999. - Випуск 47. - С. 70 - 74.

Статус київських митрополитів кінця XVIII-ХІХ ст.ст. // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія “Історія”. – Київ.: ВЦ “Київський університет”, 1999. – Випуск 48. – С. 42 - 46.

Київська духовна консисторія ХІХ ст.: статус і проекти реформ // Вісник Київського університуту імені Тараса Шевченка. Серія “Історія”. – Київ.: ВЦ “Київський університет”, 2000 – Випуск. 50. – С. 21 - 25.

Відкриття церковно-парафіяльних шкіл у Київській єпархії // Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки Дрогобицького державного педагогічного університету ім.. І.Я. Франка. – Дрогобич: Вимір, 2000. – Випуск п’ятий. – С. 116 - 129.

Російське самодержавство і церковне життя Київської та Фінської єпархії XIX ст.порівняльний аналіз) // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. – Випуск 6. – К.: Унісерв, 2000. – С. 90 - 93.

Протидія київських митрополитів використанню греко-католицьких богослужбових книг у Київській єпархії ХІХ ст. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. –Дрогобич: Вимір, 2000. – Випуск ІV. - С. 150 -160.

Рукописна спадщина П.Г.Лебединцева, як історичне джерело // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія “Історія”. – Київ: ВЦ “Київський університет”, 2000. – Випуск 46. – С. 15 - 19.

Діяльність Ієрофея (Малицького) на Чернігівській та Київській архієрейських кафедрах // Сіверянський літопис. – Чернігів, 2001. – № 3. – С. 40 - 44.

Православне духовенство і охорона здоров’я у Київській митрополії кінця ХVІІІ-ХІХ ст. Вісник Київського інституту “Слов’янський університет”. – Київ, 2001. - № 11. – С. .

Національний фактор у освітній діяльності духовенства Київської та Фінської єпархій в ХІХ ст. // Етнічна історія народів Європи. – Випуск 10. – К.: Унісерв, 2001. – С. 63 - 67.

Стосунки приходського духовенства з єврейськими шинкарями у Київській єпархії в кінці XVIII-ХІХ столітті // Етнічна історія народів Європи. – Випуск 8. – К.: Унісерв,  – С.   .

АНОТАЦІЯ

Перерва В.С. Статус єпархіальних органів влади і парафіяльного священства в Київській митрополії кінця XVІІІ – XІX ст. Рукопис (210 стор.).

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. – Історія України. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2001.

Дисертація присвячена дослідженню суспільно-правового статусу єпархіальних органів влади та парафіяльного священства Київської митрополії наприкінці XVІІІ – XІX ст. Простежено еволюцію державної політики щодо правового забезпечення діяльності київських митрополитів та їх вікаріїв, духовної консисторії і правлінь, благочинних та рядових священиків єпархії. Виявлено різнопланові конфліктні ситуації світського і церковного права та їх вплив на церковне життя з урахуванням регіональних особливостей митрополії. Особливу увагу приділено національній політиці самодержавства щодо церковного життя та наслідкам одержавлення функцій священства і управлінських органів єпархії.

Ключові слова: єпархія, Київська митрополія, священство, релігія, Православна церква.

АННОТАЦИЯ

Перерва В.С. Статус епархиальных органов власти и приходского священства в Киевской митрополии конца XVІІІ – XІX в. – Рукопись (211 стр.).

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. – История Украины. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. – Киев, 2001.

Диссертация посвящена исследованию эволюции общественно-правового статуса административной вертикали и приходского священства Киевской митрополии конца XVІІІ – XІX в.

Официально пропагандированный “союз алтаря и престола” был далеко не равноправным. Дореформенная ограниченность архиереев в решении элементарных проблем была причиной парадоксов и преград для деятельности епархиальных органов власти и приходского священства. Митрополиты и викарии епархии неоднократно выражали откровенное недовольство своим статусом.

Эффективным проводником государственного влияния