Дослідження громадянства у контексті самовизначення дає змогу розглянуто його під дещо іншим, ніж у правознавстві, кутом. Громадянство при такому підході — це радше соціальна роль правосуб’єктної особи, яка займає позиції своєрідного медіатора між сторонами бінарної опозиції — “держава і громадянське суспільство”. Маючи свободи, права та обов’язки, моральну, правову та політичну свідомість, особа несе відповідальність як перед громадянами, так і перед державою та її законами. Сам же статус громадянина дає змогу окремій особі піднятися із рівня приватної особи до рівня “державної людини”.

“Ідентичність громадянина” являє собою усвідомлення особою своєї приналежності до певного державного утворення, успадкування або отримання згідно з правовими процедурами громадянства певної держави, ототожнення з її соціальними інститутами, добровільне підпорядкування їх вимогам. Маючи на увазі політичну ідентичність, висувається пропозиція привести у гармонійну рівновагу громадянський республіканізм та культурний плюралізм, уникаючи при цьому як етнізації, так і політизації, тобто культурна та політична ідентичність має бути відокремлена від політичної, інакше політична етнізація втрачає своє значення.

“Проблема співвідношення індивідуальних та колективних прав” — тема третього підрозділу, який зосереджується на дослідженні співвідношення прав людини, прав народів та національних меншин у контексті існуючої абсолютизації “пріоритетності” прав людини, з одного боку, та/чи прав нації, з іншого.

Висловлюється думка, що у взаємодії “права особи на самовизначення” та “права нації на самовизначення” слід виходити з того, що особу може підтримати передусім саме такий важливий елемент людського буття, як нація (етнічність), а самоусвідомлення нації як самоцінності дає можливість осмислити і самоцінність кожної людини та водночас визначитися щодо цінностей інших націй. Зрештою, у національній самовідданості якраз і поєднуються найбільш вдало і права нації, і права людини. Вона (національна самовідданість) виступає поряд з національною самосвідомістю принципом регулювання взаємин між ними, є основою їх гармонійного поєднання. Спрямовуючи етнонаціональне у бік людського виміру, слід мати на увазі й родову означеність людини, її етноісторичну, етнокультурну сутність, що вона значить в етносі (нації) та державі.

Рядоположення індивідуальних прав людини та колективних прав народів — це не данина “моді”, а авторська позиція, заснована на заявленому майже 40 років тому безпосередньо Генеральною Асамблеєю ООН усвідомленні необхідності створення умов стійкості і благополуччя, мирних та дружніх відносин, на основі поваги принципів рівноправності та самовизначення, загальної поваги і дотримання прав людини та основних свобод для всіх без різниці раси, статі, мови та релігії. Інша річ — чітке визначення системи відповідних міжнародних механізмів, яка б детально визначала права народів (нації), включаючи контроль за дотриманням права вільно виражати свою національну самобутність та національні почуття як невід’ємний компонент прав людини та її гід-ності.

Відтак колективні права не повинні ігнорувати права індивідуальні, суперечити їм чи подавляти їх. Йдеться, навпаки, про їх гармонію, а не ранжування, протиставлення: цивілізоване розуміння самовизначення невід’ємне від принципу непорушності, універсальності прав людини, неподільності колективного права народу на самовизначення і прав окремого індивіда, їх рівнозначність що й дає основу для їх збалансування у контексті міжнародно-правових норм, в яких право народу на самовизначення розглядається як невіддільне від здійснення своїх прав індивідом. Це особливо важливо для України та інших посттоталітарних країн, де принцип рівності й самовизначення поки що не реалізовано ні щодо народів, ні щодо людини. І тут важливою методологічною підоймою може бути сполучення у концепті “демократія” етнічності та громадянськості, що, на наш погляд, втілюється в ідеї національного самовизначення, включаючи й особу, утверджуючи, зокрема, її як індиві-дуальні, так і групові, колективні етнонаціональні права.

Не можна при цьому не враховувати наслідки зіткнення двох потужних сучасних парадигм політичного та громадського життя — парадигми національної та людської свободи.

Свобода особистісного самовизначення, на наш погляд, кореспондується зі свободою для рівноправного розвитку етнічних груп, свободою для відтворення їх власної самобутності та етнічності на засадах принципу етнічного самовизначення. Йдеться, отже, не лише про втілення в життя як індивідуальних та групових прав, а й права етносів на свободу, тобто природного права, яке включає в себе, зокрема, такі права, як право на самовизначення, на розвиток, на рівність з іншими етносами, на власні права, що встановлюються у консенсусному порядку, на етнокультурну самоорганізацію.

Типологічно групові (колективні) права етносів можна розглядати у таких формах вираження: 1) права титульної нації на реалізацію принципу національного самовизначення, включно до створення національної державності; 2) особливі права малочисельних “корінних” народів; 3) права національних меншин, включаючи право на етнокультурну самоорганізацію, на розвиток екстериторіальних національно-культурних об’єднань як нової форми національного самовизначення та самоорганізації меншин. У такий спосіб значно розширюється спектр національної політики за рахунок створення умов для самоорганізації етнічного чинника, розвитку національної особи, національностей та міжнаціональних відносин. Всупереч штучному одержавленню етнічності, її підвищеній політизації висуваються проблеми регулювання статусу етнічного чинника у сфері етнодержавницьких відносин загалом, створення державних форм захисту національних меншин, точніше — формування громадянського суспільства, здатного гармонійно узгоджувати та забезпечувати реалізацію на практиці всієї гами національних потреб різних спільнот та конкретних осіб на основі загальнонаціональних стратегічних інтересів країни.

Якщо погодитись, що зникнення етносів (націй) у ХХІ ст. — це духовний фантом, а розв’язання та/чи дослідження етнічних проблем без урахування прав людини — нонсенс, то закономірно постає питання: як поєднати права людини з правами етносу? Методологічними засадами цього поєднання можуть бути такі положення. По-перше, ці дві реальності не слід “розводити”, вони взаємопов’язані та взаємозалежні. У цьому складному та багатобічному взаємозв’язку не викликає сумніву принцип конкретності, тобто необхідність розгляду кожної ситуації, правильної оцінки, чи відбувається ущемлення прав людини, чи має місце геноцид етносу і т.ін. По-друге, спільним методологічним принципом дослідження кореляції прав людини та етносу може і повинен виступати принцип гуманізму. По-третє, саме на базі культури формується гуманістична сутність прав людини та прав етносу. Культура ж виступає у якості аксіологічної підстави нового типу світогляду. Розширюючи рамки права, вона виводить на діалог, забезпечуючи розуміння того, що права людини завжди включають в себе як вкрай важливі її національні права. Співвідношення, глибинний зв’язок індивідуальних та колективних прав розкривається у процесі аналізу проблеми національних меншин, де права меншин ефективно захищаються через забезпечення прав людини (індивідуальний підхід), а їх захист як особливої групи досягається через колективний підхід.

Самовизначення соціальних суб’єктів являє собою відновлення (відбудову) етнонаціонального життя кожної людини та етноспільноти у всьому його багатстві при збереженні та поглибленні традиції рівноправного розвитку співробітництва всіх етносів країни. У такий спосіб досягається етнонаціональна консолідація на основі спільності культурно-історичного минулого, національних цінностей та потреб.

Свобода творчої діяльності людини, усвідомлення кожним етносом унікальності своєї багатовікової спадщини та необхідності реалізації їх потенціалу на благо всієї Вітчизни, збереження та оздоровлення соціокультурного та екологічного середовища проживання етносу та людини, свободи вибору кожним народом свого самобутнього шляху у цивілізаційному, культурному процесі, орієнтація на культурну співтворчість етносів, виховання громадян країни у дусі поваги інших культур світу, у дусі співробітництва та творчості тощо складають, на наш погляд, принципи самовизначення соціального суб’єкта. Вони, як бачимо, спрямовані на створення чітких правових гарантії захисту та розвитку етнокультурної самобутності як особи, так і окремих етносів. Такий підхід виключає етнокультурний нігілізм, що живиться безнаціональною, так званою масовою культурою, а також етнічний екстремізм, культурну та мовну ксенофобію, духовну самоізоляцію.

Свобода самовизначення нації, етнічних груп та особи — саме ця тріада як фундаментальна цінність українського демократичного суспільства відкриває, на наш погляд, принципово нові форми взаємодії народів — прямі та на рівних. Взаємодія ж особи, української нації та національних меншин й забезпечує етнонаціональні параметри станов-лення в Україні громадянського суспільства.

Пропонується ввести поняття “етнополітичний простір України”, під яким розуміється широкий спектр передумов і напрямів розвитку та взаємодії, взаємовідносин державоутворюючої української нації з іншими етнонаціональними групами, а також їх відносин із державою. Водночас ми користуємось ще одним поняттям — “етнодержавницький простір”, який надає певний поштовх до з’ясування змісту національного питання в Україні, який обіймає такі складові: 1) суверенізацію особистості, втілення в життя національних прав людини; 2) політико-правове забезпечення розвитку української нації; 3) забезпечення колективних прав національних меншин.

У зв’язку з цим виникає проблема вибору відповідних моделей етнодержавотворення, які й розглядаються у дисертації як можливі варіанти “етнічної регуляції” або самокорекції в Україні.

Важливого значення у нашому дискурсі набуває третій розділ дисертації “Суверенізація як самовизначальний процес”, який складається з трьох підрозділів. Перший з них “Суверенність особи, нації (народу) та держави” досліджує суверенізацію цих соціальних суб’єктів як історично неминучий та глибоко прогресивний процес утвердження системи суверенних прав конкретного суб’єкта — носія суверенітету.

Взаємозв’язок суверенізації людини, нації та держави полягає у тому, що висока особиста і національно-культурна самосвідомість передбачає громадянську свободу, оскільки кожна людина з високим рівнем самосвідомості не погодиться на перебування у політичному і соціальному безправ’ї. Сама ж національна єдність може утворитися тільки внаслідок політичних перетворень та вироблення уявлення про людину як про громадянина, тобто суверенного суб’єкта права і джерела державотворення.

Сутність поєднання народного, державного та національного суверенітетів, полягає також у тому, що суверенність нації — це високий рівень політичної свободи та демократичної рівноправності, здатності її до самовизначення, коли національний суверенітет стає ознакою нації. Право ж нації на самовизначення є складовою частиною національного суверенітету, який обіймає сферу політичного та державного самовизначення.

Право нації на самовизначення є обов’язковою передумовою здійснення індивідуальних прав людини, своєрідним їх синтезом, чинником того зрушення етноспільноти до самоорганізації на засадах етнічних (національних) інтересів як джерела етнодержавотворення. Відтак, національний суверенітет відбиває собою етнічну функцію суверенітету, а сам національний суверенітет у національній державі фактично збігається з державним та народним суверенітетом.

У науковий обіг пропонується ввести поняття “самосвідомість суверенності” — усвідомлення соціальним суб’єктом не лише своїх прав, а й морального обов’язку відповідати перед іншими людьми, перед народами, націями та державами за свої дії, ревно ставитись до збереження іміджу держави як гуманістичного суспільства.

У співвідношенні прав людини, нації та держави знаходить свій вираз “культура суверенізації”, якою охоплюється міра сполучення незалежності одного соціального суб’єкта з незалежністю інших. Критерієм визначення рівня культури суверенізації є вміння передбачати наслідки набуття суверенних прав, вибір форм та методів суверенізації, щоб вона відбулася в інтересах нації, всього народу, не заради національних примх, а заради демократизації суспільства, викорінення наслідків тоталітаризму у міжетнічних та міждержавних відносинах. Разом з тим, культура суверенізації, культура громадянськості, культура лояльності — це своєрідне олюднення, демократизація національної ідеї, її сполучення з національним інтересом і державницькою ідеєю та інтересом.

Загалом же суверенізація розглядається як об’єктивний, притаманний усім народам (країнам) історичний процес, що має такі ознаки: самостійність, незалежність, невідчуженість, повнота, верховенство влади. Суверенність же людини закріплюється лише через утвердження її нації, через волю до влади у державній власнопідметності, забезпечення справжнього народовладдя.

У другому підрозділі “Українська політична нація у контексті етнононаціонального розвитку” аналізується проблема вибору між двома концепціями нації — “етнічної” та/чи “політичної”. В останньому випадку йдеться про розгляд нації як загальногромадянського інституту, тобто — сукупності громадян однієї держави, незалежно від їх етнічної (національної) належності. У даному підході втілено “суспільно-центристську настанову”, яка зумовлює переважно політичне бачення етнонаціонального чинника з акцентацією на те, що у “громадянсько-територіальній нації” етнічний компонент нібито не відіграє ролі, принаймні суттєвої. У даній концепції залучено й етатистський підхід, за яким поняттю “національна державність” надається загальногромадянський смисл, а поняття “нація” та “держава” у цьому контексті виступають як синоніми. Аналізуються різні точки зору щодо розуміння нації як поліетнічної спільноти, визначені певні позитиви при оперуванні цією категорією.

Концепція “української політичної нації” надто політизує сферу етнонаціональних відносин, робить акцент на політизацію чи переполітизацію етносів, особи, бо ж навіть держави. На думку дисертанта, звернена у майбутнє, ця концепція на даному етапі може сприйматися як можливий ідеал, далека перспектива, поки що може бути лише гіпотетичною складовою наших розмірковувань навколо проблем всебічного розвою українського суспільства. Як ідеал, вмонтований у систему ідеологій, це поняття виконує радше футурологічну функцію уявлення бажаного і сподіваного майбутнього з точки зору реалізації інтересів і потреб суб’єкта самовизначення. “Українська політична нація”, на нашу думку, це радше мрія, до якої треба йти, стимулюючи інтеграційні процеси у суспільстві. Наголошується на потребі синтетичного підходу до розуміння такого феномену як нація.

У третьому підрозділі “Суверенітет у площині інтеграційних та сецесійних процесів” основну увагу зосереджено на реальних та латентних конфліктних аспектах процесу суверенізації у контексті права на самовизначення.

Самовизначення нації можна розглядати як природне право народу. Генетично воно випливає із внутрішньої настанови індивіда (групи, класу, нації, народу) на вільне визначення своєї життєдіяльності. Зрештою, ця внутрішня мотивація перетворює самовизначення на інструмент досягнення стану духовної комфортності, вільності, розкріпачення. Самовизначення, виростаючи та оформлюючись на основі природної орієнтаційної установки на свободу, волю та рівність, поступово перетво-рюється на ідеологію самовираження, саморозвитку.

Національне самовизначення, реалізуючи саморозвиток певної нації, водночас сприяє етнічній (етнонаціональній) самоорганізації національних меншин. У такій “супрязі” забезпечується реалізація потенціалу етнонаціонального чинника, визначаються суб’єкти суверенізації, принципи національно-державного устрою, розкривається співвідношення прав людини та прав етноспільнот.

Суб’єктом самовизначення є народ або нація в етносоціальному, точніше — етнополітичному сенсі. Етнічна (національна) природа самовизначення є підставою як самого самовизначення, так і державотворення, втілення в життя того, що зветься етнодержавницькою парадигмою суспільного розвитку.

Право на самовизначення у контексті прав людини є загальновизнаною, основоположною, імперативною та універсальною формою jus cogens. Дається альтернативне визначення поняття “етнічний ренесанс”, під яким розуміється самовизначення, самоототожнення людини з певним етносом (нацією), самовизначення людини та народів на певному історичному відрізку розвитку людства, прогресивний процес самовираження, через активне використання етнонаціонального чинника у суспільному поступі, реформуванні соціуму. Етнічне самовизначення можна означити як розумне націозберігаюче та животворне начало, як лінія на соціально-моральне співробітництво та співжиття.

Право нації на самовизначення з точки зору його дефініцій викликає різні оцінки та наслідки. Це особливо характерне для третього етапу втілення принципу самовизначення нації, коли була здійснена спроба скомбінувати етнічні та культурні права національних груп з міжнародним принципом деколонізації, тобто переосмислити право на самовизначення як право кожної окремої етнічної (національної) групи на незалежність. Ця комбінація з її пізнішими інтерпретаціями стала причиною значних колізій.

У підрозділі серед причин сучасного спалаху рухів за самовизначення виокремлюються етнічне маніпулювання, “технологічні операції”, побудження до імпульсів та мотивів конфронтаційної діяльності, розглядаються доктрини так званого “етнічного суверенітету” на базі “етнічного егалітаризму”.

Викладаються різні точки зору щодо проблеми, наголошується на необхідності відділення права на самовизначення від права на сецесію з відповідним наголосом на територіальну інтеграцію.

Спалах рухів за самовизначення являє собою симптом кризи прав людини, а самі претензії на самовизначення — індикатор невирішеності проблеми з правами людини, неврегульованості співвідношення принципів національного самовизначення та територіальної цілісності держави і непорушності кордонів, які поки що взаємовиключають один одного, відсутність чіткого з’ясування компетенції кожного із вищенаведених принципів. Визначення нормативного змісту принципу територіальної цілісності є можливим лише у межах принципу самовизначення.

Поняття “територіальна цілісність” потребує корекції, виокремлення з нього двох понять — “державно-територіальної цілісності” та “цілісності національної території”. Саме останнє поняття лежить в основі права на створення національної держави, яке охоплює весь масив етнічної (національної) території певного народу.

Щоправда, будь-які намагання перетворити самовизначення на законодавчі права здатне викликати справжню революцію у міжнародній правовій системі. Це вимагає обережного підходу сучасних держав до цієї проблеми, надаючи переваги улагодженню етнічних проблем без зміни національно-державних кордонів, з позицій не тільки прав національних груп, а й з позицій свободи окремої особи незалежно від її національної приналежності, захисту прав національних меншин, сприяння етнонаціональному розвитку як втіленню універсальності прав людини.

У висновках підбито основні підсумки дослідження.

Матеріали дисертаційного дослідження дають вагомі підстави для того, щоб розглядати процес самовизначення, по-перше, як проблему вибору у практичній діяльності; по-друге, як перехід від ідеального до реального. По-третє, це вплив особи, нації та держави на соціальні процеси, на ті сфери суспільного життя, де регулюються міжособистісні, міжетнічні та міждержавні відносини. По-четверте, самовизначення, як ідея, як принцип не може функціонувати, якщо воно не включено у діяльність суспільних груп, у масову поведінку людей. І, нарешті, по-п’яте, процес самовизначення можна розглядати як специфічну форму розв’язання соціальних суперечностей, що склалися у відносинах між тими чи іншими суб’єктами самовизначення.

Узагальнення в цілому результатів політологічного аналізу взаємопов’язаних етнополітичних та етнодержавницьких процесів дає змогу зробити низку інших висновків, що мають теоретичне і теоретико-практичне значення.

1. Самовизначення має багато граней та стадій і є багаторівневим процесом, який складається з різноманітних дій людей. Самовизначення як соціальна установка орієнтує на раціональне чи ірраціональне використання потенцій життєдіяльності людини та нації і діяльності держави. Така установка має якість системності: когнітивний (усвідомлення соціальним суб’єктом існування самовизначення та реальних можливостей його забезпечення), ефективний поведінський аспект (дії людей по збереженню, змінам існуючих систем самовизначення народів, націй і держав). І в цьому процесі, на нашу думку, важливо не втратити головне — самовизначеність у річищі особистісно-гуманістичному, з одного боку, етнонаціональному, з другого, опертя на загальнолюдські цінності, з третього.

2. Самовизначення, на думку дисертанта, — особлива форма соціальної творчості людей, тобто це предметно-практична діяльність, яка породжує суттєво нове у суспільному житті, це — соціальний акт, який знімає перепони на шляху мінливості буття, забезпечує простір для ініціативи. Саму ж соціальну творчість не можна зрозуміти, якщо не враховувати систему складних та суперечливих відносин між макро- і мікросоціальними суб’єктами: народ — соціальні групи і прошарки, нація — субнаціональні, етнографічні групи; функціонуючі групи самовизначення та контрсамовизначення, політичні партії, рухи, еліта формальна (призначена, обрана) та неформальна (фактична).

3. Самовизначення у постановці проблеми “особа, нація, держава” можна розглядати і з точки зору взаємодії особи та групи, не відкидаючи при цьому, звичайно, ролі особи в історії. У кінцевому підсумку поведінка людей в процесі самовизначення, на нашу думку, буває деіндивідуалізованою і особистісно-індивідуальною. У багатьох випадках особа бере участь у процесі самовизначення на основі рольових приписів, зумовлених статусом групи. У виборі ж шляхів самовизначення неминучими є оціночні ідеї, мотивації, пропозиції, подекуди різко протилежні одна одній (дивергенція ідей).

4. При загальній характеризації як особи, так і держави, слід всебічно враховувати національно-етнічну складову. Адже саме в її лоні відбувається їх взаємодія та взаємовплив, передусім у процесі задоволення соціальних та етнонаціональних потреб та інтересів етносу (нації), що узгоджуються (чи не узгоджуються) з менталітетом суспільства. Національна ж культура стає (чи не стає) стрижнем національного розвитку і особи, і нації (етносу), і держави. Самовизначення за такого підходу включає в себе усю сукупність проявів актуалізованої етнічності у найрізноманітніших сферах суспільного буття: у власне культурній, в економічній, соціальній, екологічній, політичній. Тобто діапазон інтересів етнічної спільноти як соціуму визначає і поле вияву етнонаціонального чинника. Вищенаведене можна повністю віднести і до взаємозв’язку людини з нацією, зробивши акцент на етнокультурне тло, з допомогою якого етнічне та/чи національно-культурне начало виступає як форма самоідентифікації національної людини, збагачує її надбаннями нетлінної етнонаціональної духовності, етнокультурним досвідом минулих поколінь.

У свою чергу, національна держава — це держава, утворена відповідною нацією в результаті здійснення нею основного права на політичне самовизначення. Передумовами ж здійснення національного самовизначення є повнота соціокультурної структури самої нації; високий рівень розвиненості національної самосвідомості; наявність компактної території, на якій даний етнос становить більшість; наявність організованої національної еліти, здатної мобілізувати етнічність; чітке обґрунтування свого прагнення до національного самоозначення, самовизначення.

5. Наведений у дисертації матеріал дає підстави засвідчити, що національне самовизначення, його реальне втілення у практику пов’язане із викристалізованістю національної ідеї, сталістю життєдіяльності того чи іншого етносу, створенням національної системи культурних цінностей, які відіграють роль певних генераторів етнічного життя і універсальних упорядників життєвої етнонаціональної стихії. Це, по-перше. По-друге, національне самовизначення є процесом саморегуляції етнічної системи, що забезпечує її живучість (антиентропійність за Л. Гумільовим), самореалізацію. В основі національного самовизначення як такого — задоволення етнічних потреб, які відображують бачення культурною спільнотою сукупності умов, необхідних для її самозбереження і розвитку.

Національне самовизначення, по-третє, відображує собою ступінь національної консолідації та внутрішньої соціально-класової диференціації і є сталим проявом етнічної (етнонаціональної) парадигми суспільного розвитку, відображенням процесу саморозвитку етносу, його реальної здатності до самоорганізації та самоутвердження.

6. Сама ж суверенiзацiя iсторичних суб’єктiв здiйснюється в основних сферах суспiльного життя — економiцi, полiтиці , духовностi культурi. Причому кожна з сфер суспiльного життя людей складається з трьох умовних “елементiв" — по-перше, вiдносин людей щодо економiчних, полiтичних, культурних та етнополітичних потреб, iнтересiв, проблем, цiлей та завдань суспiльного розвитку. По-друге, з поглядiв людей на свої вiдносини у вищезгаданих сферах. По-третє, iнституцiй (установ), що фіксують вже налагодженi, стимулюють новi форми вiдносин людей в таких-то потребах.

Особлива роль у процесi суверенiзацiї iсторичних суб’єктiв належить державi, яка визначає модель конституцiйного ладу, в рамках якого здiйснюють свою життєдiяльнiсть особи, народи; закріплює своїм громадянам юридичні права, громадянські свободи та вiдповiдальнiсть; визначає характер та форми власностi в суспiльствi, способи її приватизацiї й регулює взаємозв’язки суспiльства, виробництва та природи; розробляє тип та способи взаємовiдносин народу та громадянського суспiльства з мiжнародно-зовнiшнiм середовищем; включає (чи не включає) представникiв народу (народiв) в усi свої владнi структури та в адмiнiстративну управлiнську iєрархiю.

7. Самовизначення як процес включає в себе врахування того, що особистісне самовдосконалення, самовизначення нації та держави мають відбуватися синхронно, підсилюючи одне одного, демократизуючи постійно як людиноцентристську, так і національно-державницьку ідею з тим, щоб урешті-решт “запрацювали” усі три складові суспільно-політичного розвитку — людина, нація та держава для їх національно-духовного, культурного та політичного піднесення. Сам же сучасний державотворчий процес є способом етносамоорганізації з відповідними типами та моделями.

8. Концепція етнонаціонального чинника має, на нашу думку, базуватися на безумовному визнанні і суверенітету кожної окремої людини і суверенітету держави. Одного як рівноправного партнера в соціальних, включаючи етнонаціональні відносини всередині однієї суспільної системи, другого в рамках відносин різних соціальних систем.

Водночас всебічна підтримка етнонаціональних аспірацій, етнонаціональної самоорганізації національних меншин не суперечать принципу поваги прав людини, а взаємно доповнює одне одне. Інша річ — долучення до ідеологеми національної державності ідеї міжетнічної злагоди, досвіду компромісів на базі сполучення громадянськості та етнічності. Йдеться про таке розуміння членства особи в нації, яке має стати функцією громадянської поведінки особи, з’єднавши ідею нації та ідею особи як етнічної людини (задоволення етнічних інтересів на особистісному рівні).

9. Самовизначення особи, нації та держави в їх глибинному взаємозв’язку та взаємозалежності дозволяє, на наш погляд, знайти баланс між інтегративністю та груповою відмінністю, між особистісно орієнтованою громадянською демократією та колективними правами у рамках демократії узгоджених інтересів. І, на нашу думку, етнонаціональне самовизначення соціальних суб’єктів має набути характеру раціонально осмислених політичних проектів, стати виразно вираженою домінантою у розумінні цілей та спрямованості, зокрема, українського суспільства.

10. Самовизначення особи, нації та держави, будучи важливою складовою етносоціальної політики, має стати однією з магістральних ліній державного реформування як відображення зміни підходу до етнічності, її ролі у системі етнополітичних та етнодержавницьких відносин. Саме такий підхід включає проблематику самовизначення у контекст основоположних цінностей демократії та громадянського суспільства, вписуючись у світовий процес етнічної мобілізації за рахунок пошуку певних організаційних форм етнічного (національного) самовизначення особи, нації та держави. У свою чергу, звільнення національного чинника від монопольного впливу держави та її органів значно розширює горизонт людини у реалізації громадянських та національних прав. Етнічна ж та мовна ідентифікація, що лежить в основі останніх, якраз і має стати суттєвим громадянським станом людини, основою її етнічного (націо-нального) самоутвердження.

11. Враховуючи вищенаведене, висуваємо пропозицію поряд з омбудсменом з прав людини ввести такий інститут як омбудсмен з прав народів (етносів), використовуючи при цьому досвід ряду зарубіжних країн, де такий інститут вже існує стосовно захисту прав меншин (у Канаді, Чилі та ін.). Скажімо, в Угорщині у 1996 р. було обрано три парламентських уповноважених: 1) з громадянських прав; 2) з прав національних (етнічних) меншин; 3) із захисту особистісних даних та прав на інформацію. Йдеться, отже, про Парламентського уповноваженого з прав народів (етносів), що зобов’язує вже існуючого омбудсмена бути захисником справедливості та законності не лише щодо індивідуальних прав людини, а й щодо колективних прав народів та етнічних меншин (Велика Британія, Бельгія, Боснія та Герцеговина, Італія та ін.). Зрештою, саме за такого підходу можна реалізувати настанови світового співтовариства — захищати етнічну, культурну, мовну та релігійну самобутність національних меншин на своїй території та створювати умови для заохочення цієї самобутності.

На нашу думку, новою формою етнічної мобілізації, розширення самоорганізації та самозахисту етносів (народів), діалогу між державами та багаточисельними етнічними групами може стати Асамблея національностей України, яка взяла б на себе експертизу законопроектів з точки зору життєдіяльності етнічних груп, розв’язання міжетнічних конфліктів та дотримання міжнародних інструментів забезпечення індивідуальних та колективних прав етносів (народів). (Досвід створення такої Асамблеї є у Російській Федерації та Казахстані, у якому вона має статус консультативно-дорадчого органа при Президенті країни.)

І тут хотілося б звернути увагу на потребу впровадження в життя національно-культурної автономії як нової форми етнічного самовизначення, точніше — права на національно-культурне об’єднання, які беруть на себе функції етнічного самоутвердження та самоуправління, доповнюючи існуюче право на суверенітет та самовизначення націо-нальностей.

Враховуючи виключну важливість та гостроту національної проблематики, можна було б, наприклад, розробити та прийняти Кодекс захисту та самозахисту національного розвитку, який містив би аргументований перелік національних прав та свобод індивідів та груп один перед одним і у взаємодії з державою. Йдеться і про виділення особливої, роздержавленої лінії в етнонаціональній політиці та передачу окремих питань відносин між державою та національностями (етносами) у руки національно-культурних об’єднань, що взяли б на себе функції етнічного самоствердження та самоуправління.

Основний зміст та висновки дисертації викладені у публікаціях:

Індивідуальна монографія

1. Римаренко С. Ю. Самовизначення особи, нації, держави. — К.: Видавничий дім “Юридична книга”, 1999. — 543 с. (28,56 д. а.).
Рецензії: Вівчарик М. Цінне видання // Держава і право. — 2000. — № . — С. 431 – ; Мяловицька Н. Особа, нація, держава в етнонаціональному вимірі // Віче. — 2001. — № 8. — С. 155 – .

Колективні роботи, брошури

2. Римаренко С., Римаренко Ю. Національний фактор та західна політологія: Монографія. — К.: Вид-во КВШ МВС СРСР, 1991. — 147 с.

3. Абетка етнополітолога: Словник-довідник / Ю. Римаренко, О. Картунов, Л. Нагорна, С. Римаренко, М. Шульга та ін. — Кн. І. — К., Школяр, 1996. — 239 с.

4. Абетка етнополітолога: Словник-довідник / Ю. Римаренко, О. Картунов, Л. Нагорна, С. Римаренко, М. Шульга та ін. — Кн. ІІ. — К., Школяр, 1996. — 236 с.

5. Україна: етнонаціональна палітра суспільного розвитку. Словник-довідник / Ю. Римаренко, О. Картунов, І. Курас, С. Римаренко та ін. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — 272 с.

6. Нація і держава. Теоретико-методологічний та концептуальний аналіз: Монографія / Ю. Римаренко, І. Курас, Л. Нагорна, С. Римаренко, М. Шульга та ін. — Т. І. — Київ; Донецьк: Ін-т держави і права НАН України, 1998. — 391 с.

7. Нація і держава. Теоретико-методологічний та концептуальний аналіз: Монографія / Ю. Римаренко, І. Курас, Л. Нагорна, С. Римаренко, М. Шульга та ін. — Т. ІІ. — Київ; Донецьк: Ін-т держави і права НАН України, 1998. — 282 с.

8. Національна держава: національний і наднаціональний виміри: Монографія / Ю. Римаренко, В. Ігнатов, С. Римаренко, Л. Шкляр та ін. — Київ; Донецьк: Ін-т держави і права НАН України, 1998. — 225 с.

9. Національно-державне будівництво. Концептуальні підходи, сучасна наукова література: Монографія / Ю. Римаренко, О. Картунов, І. Курас, С. Римаренко, Ю. Шемшученко, Л. Шкляр. — К.: Довіра, 1999. — 559 с.

10. Римаренко Ю., Шкляр Л., Римаренко С. Етнодержавознавство. Теоретико-методологічні засади — К.: Ін-т держави і права НАН України, 2001. — 254 с.

11. Енциклопедія етнокультурознавства. Частина друга. “Українська національна культура у часі і просторі. “А–Е” / Ю. Римаренко, В. Кремень, В. Чернець, Л. Шкляр. — К., 2002. — 530 с.

12. Енциклопедія ектнокультурознавства. Частина друга. “Українська національна культура у часі і просторі”. “Д–Я” / О. Антонюк, Ю. Римаренко, В. Чернець, М. Ходаківський та ін. — К., 2002. — 551 с.

Розділи у колективних монографіях та збірниках, статті

13. Римаренко С. Національні відносини та клерикалізм // Людина і світ. — 1986. — № 11. — С. 60–66.

14. Римаренко С. На службі реакції // Людина і світ. — 1986. — № . — С. 49–52.

15. Римаренко С. Критика сучасних буржуазних концепцій національних відносин в СРСР. Матеріали Республіканської конференції “Актуальні проблеми критики буржуазної ідеології”. — К., 1987. — С. –16.

16. Римаренко С. Нове політичне мислення та гуманізація міждержавних відносин // Матеріали Республіканської конференції “Молодь та перебудова”. — Чернівці, 1989. — С. 47–51.

17. Римаренко С. Немарксистські дослідження національних проблем в СРСР: Наук. збірник // Актуальні проблеми вітчизняної історії. — К., 1991. — С. –40.

18. Картунов О., Римаренко С. Національні та загальнолюдські цінності та інтереси // Межнациональные отношения. Термины и определения. Словарь-справочник. — К.: Вид-во КВШ МВС СРСР, 1991. — С. .

19. Картунов О., Римаренко С. С. Нація і право // Там само. — С. 53.

20. Римаренко С. Апологія націоналізму в сучасній зарубіжній історіографії. — К.: Вид-во КВШ МВС СРСР, 1986. — 33 с.

21. Римаренко С. Ідеологічна диверсія: формування та реалізація. — К.: Вид-во КВШ МВС СРСР, 1988. — 46 с.

22. Римаренко С. Функціонування етнічних інститутів у США // Методологічні рекомендації наукової конференції. — К., 1992. — С. 26–28.

23. Римаренко С. Нове мислення в національному питанні // Політика і час. — 1992. — № 4.

24. Римаренко С. Чи можна в Україні уникнути міжнаціональних конфліктів? // Відродження. — 1993. — № 8. — С. 27–28.

25. Римаренко С. Федеративна держава: Чи можливо запозичити світовий досвід? // Політика і час. — 1994. — № 8.

26. Римаренко С. Чи можливо в Україні уникнути міжнаціональних конфліктів // Справа Бейліса. Погляд з сьогодення. — К.: Богема, 1994. — С. 95–99.

27. Картунов О., Курас І., Римаренко С. Федералізм: право, політика, державотворення // Основи етнодержавознавства. — К.: Либідь, 1997. — С. 291–327.

28. Римаренко С. Рекомендована література // Основи етнодержавознавства. — С. 651–652.

29. Римаренко С. Етнополітологічні проблеми України у контексті історичного досвіду // Етнонаціональний розвиток України: Досвід, проблеми, перспективи: Монографія — К.: Вид-во Ін-ту політичних і етнонаціональних досліджень, 1997. — С. 154–192.

30. Римаренко С. Єдність чи розбрат // Відродження. — 1997. — № . — С. 15–18.

31. Римаренко С. Самовизначення чи демократія? // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. — 1999. — № 3. — С. –28.

32. Римаренко С. Наукова література російською та українською мовами з міграційної та етнічної проблематики // Я. Кондратьєв, Ю. Римаренко, В. Олефір Основи міграцієзнавства. — К, 2000. — С. –133.

33. Римаренко С. Принцип права націй на самовизначення у контексті національної державності і глобалізації // Етнос, нація, держава. Україна у контексті світового етнодержавницького розвитку: Монографія. — К.: Ін-т держави і права НАН України, 2000. — С. –423.

34. Римаренко С. Державна етнонаціональна політика (модель) // Етнос, нація, держава. — С. 436–442.

35. Римаренко С. Концепція державної етнонаціональної політики України // Етнос, нація, держава. — С. 443–496.

36. Римаренко С. Самовизначення чи демократизація // Етнос, нація, держава. — С. 497–503.

37. Самовизначення, автономія чи сепаратизм // Етнополітичні конфлікти у пострадянському просторі. — К.: Вид-во Українсько-фінського ін-ту менеджменту і бізнесу, 1999. — С. 166–169.

38. Нація-держава та/чи держава-нація // Держава і право. — К.: Ін-т держави і права НАН України, 2000. — № .

39. Який суверенітет потрібен Україні // Соціальні проблеми та соціальні трансформації в сучасній Україні. — Бюро виховання та культурних справ Держдепартаменту США, 2000. — С. –13.

40. Римаренко С. Самовизначення чи демократія // Формування політичної самосвідомості в Україні: статус, проблеми, перспективи. — Айрекс, 2000. — С. 17–18.

41.in the Former Soviet Borderlands: Politics in Search of Principles // Political Studies. — 1996. — N 3. — Р. 85–87.

42.in Post-Communist Countries // Nationalism, Identity and Minority Rights. — Bristol, Bristol University Press, 1999. — P. 112–123.

43.of Ethnic Identity. — http:/www.salsem.ac.af/csac/ ASC22/group2.

44. Римаренко С. Держава // Політологічний енциклопедичний словник. — К., 1997. — С. 97–98.

45. Римаренко С. Народний суверенітет // Там само. — С. 214.

46. Римаренко С. Нація // Там само. — С. 235.

47. Римаренко С. Основні права народу-нації // Там само. — С. 235.

48. Рисмаренко С. Глибинне спілкування // Енциклопедія етнодержавознавства. Частина перша. “Особа, етнос, культура”. Том 2 “А–Е”. — К.: Ін-т держави і права НАН України. Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2000. — С. 85.

49. Римаренко С. Гомогенність культури // Там само. — С. 88.

50. Римаренко С. Громадянське суспільство // Там само. — С. 102–103.

51. Римаренко С. Громадянство та етнічність // Там само. — С. 104.

52. Римаренко С. Групи етнодержавні // Там само. — С. 112.

53. Римаренко С. Динаміка саморозвитку особистості // Там само. — С. 121–124.

54. Римаренко С. Етнічні системи // Там само. — С. 231–232.

55. Римаренко С. Етноеволюційні процеси // Там само. — С. 255–256.

56. Римаренко С. Європейська конвенція із захисту прав та основних свобод людини // Енциклопедія етнокультурознавства. Частина друга. “Осо-ба, нація, культура”. Том 2 “Е–Я” — К.: Ін-т держави і права НАН України, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2001. — С. 15–16.

57. Римаренко С. Життєвий світ і культура // Там само. — С. 18–20.

58. Римаренко С. Життєдіяльність соціального організму // Там само. — С. 31–32.

59. Римаренко С. Загальна декларація прав людини // Там само. — С. 38–41.

60. Римаренко С. Зміст і формування етногенезу // Там само. — С. –47.

61. Римаренко С. Індивідуальність // Там само. — С. 68–70.

62. Римаренко С. Історія етнічна // Там само. — С. 80–82.

63. Римаренко С. Категорія “національна ідентичність” у сучасній етнополітології // Там само. — С. 86–90.

64. Римаренко С. Культура етнічна // Там само. — С. 106–109.

65. Римаренко С. Культура і політика // Там само. — С. 110–112.

66. Римаренко С. Культура як система формування людського духу // Там само. — С. 130–135.

67. Римаренко С. Культура як спосіб людського буття // Там само. — С. 135–141.

68. Римаренко С. Людина // Там само. — С. 163–172.

69. Римаренко С. Людина і держава // Там само. — С. 173–178.

70. Римаренко С. Людство // Там само. — С. 227–230.

71. Римаренко С. Мова як атрибутна ознака етнонаціональних спільнот // Там само. — С. 251–253.

72. Римаренко С. Національна ідея і націоналізм // Там само. — С. –377. 73. Римаренко С. Національних меншин питання // Там само. — С. –433.

74. Римаренко С. Нація як об’єкт наукового дослідження // Там само. — С. 490–498.

75. Римаренко С. Особа і державність // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. — Вип. 15. — С. 547–556.

76. Римаренко С. Етнонаціональне самовизначення особи // Віче. — 2002. — № 3. — С. 51–55.

Крім того, опубліковано понад 150 статей концептуального характеру в енциклопедіях “Мала енциклопедія етнодержавознавства” (1996), “Міграційні процеси у сучасному світі. Понятійно-термінологічний інструментарій. Концептуальні підходи, теорія і практика” (1998); словниках-довідниках “Національний розвиток України. Терміни та визначення” (1993), “Націоналізм як суспільний феномен” (1997) та ін.

Римаренко С. Ю. Етнонаціональний вимір соціального суб’єкта (теоретико-методологічний аналіз). Рукопис (432 стор.).

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.05 — етнополітологія та етнодержавознаство. — Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Київ, 2002.

У дисертації сформульовано теоретичні конструкції наукових знань про самовизначення, розроблено цілісну концепцію етнонаціонального самовизначення соціального суб’єкта. Самовизначення розглядається як цілісність людини (особистості), сконсолідованість нації як етноспільноти. Виявлені закономірності самого процесу самовизначення особи, нації та держави, внутрішні взаємозв’язки,