МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

БУДІВНИЦТВА ТА АРХІТЕКТУРИ

ТАТІЇВСЬКИЙ ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ

УДК 514.18

ОСБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ДИЗАЙНУ В УКРАЇНІ

05.01.03 – технічна естетика

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата технічних наук

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, м. Київ.

Науковий керівник: Академік Академії мистецтв України, доктор мистецтвознавства, професор

ФЕДОРУК Олександр Касьянович,

Завідувач відділу мистецтва та народної творчості зарубіжних країн Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України

Офіційні опоненти: Член-кореспондент Академії мистецтв України, доктор технічних наук, професор

ЯКОВЛЄВ Микола Іванович,

завідувач кафедри теорії, історії архітектури та синтезу мистецтв, декан факультету архітектури Національної академії образотворчого мистецтва архітектури

Кандидит технічних наук, доцент

БУГАЙОВ Віктор Іванович,

професор кафедри нарисної геометрії і інженерної графіки Київського міжнародного університету цивільної авіації

Провідна установа: Державний науково-дослідний інститут теорії, історії архітектури та містобудування, м. Київ

Захист відбудеться 15.05.2002 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.056.06 у Київському національному університеті будівництва та архітектури, що знаходится за адресою: 03680, м. Київ, Повітрофлотський просп., 31.

Здисертацією можна ознаймитися в бібліотеці Київського національного уніерситету будівничтва та архітектури за адресою: 03680, м. Київ, Повітрофлотський просп., 31.

Автореферат розісланий 13.04. 2002 р.

Вчений секретар Плоский В.О.

спеціалізованої вченої ради

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сутність наукової проблеми полягає у системному підході до висвітлення історичних особливостей становлення вітчизняного дизайну, у розробці науково-обгрунтованої перспективи його розвитку та створенні оптимальної моделі дизайн-освіти в Україні на перспективу.

Практичними результатами її розвязання є цілісна історична картина еволюції дизайну в Україні у контексті світового художнього формо-утворення з висвітленням національних особливостей, а також концепція дизайн-освіти.

Сучасний стан проблеми характеризується відсутністю системних досліджень історії, теорії та практики українського дизайну.

Констатуючи, що підготовка професійних кадрів є головним компо-нентом системи дизайну будь-якої держави, в умовах реорганізації вищої освіти в Україні особливої ваги набуває проблема відсутності цілісної загальнодержавної концепції дизайн-освіти, що дає усі підстави для окремого напрямку досліджень.

Значущість проблеми визначається її теоретичною та практичною складовими. Перша пов’язана з науковою новизною, необхідністю фундаментальних і спеціальних досліджень в галузі історії та теорії всіх гілок дизайну, теоретичною основою якого виступає технічна естетика. Важливість другої випливає з причин, пов’язаних з соціально-економічними змінами, переходу держави до ринкових відносин, зміною взаємовідносин між людиною, знаряддями праці і навколишнім середовищем через ускладнення технічних виробів та зростання масштабів виробництва, формуванням у сучасної людини принципово нової оцінки естетичних, економічних та екологічних характеристик об’єктів художнього формоутворення. Інтегруючим моментом при цьому є підготовка професійних дизайнерів, здатних вирішувати теоретичні і практичні завдання вітчизняного дизайну.

Актуальність. Сьогодні є очевидним, що економічний розвиток нашої держави, підвищення добробуту і духовності населення неможливі без залучення до процесу виробництва промислових виробів спеціалістів-дизайнерів, надання їм пріоритетної ролі на всіх його етапах: проектуванні, експертизі, прогнозуванні збуту тощо.

Такі фахівці мають бути не тільки освіченими професійно, але й знати з народне мистецтво та ремісничий дизайн, розуміти їх національну специфіку, володіти методикою творчої трансформації художніх традицій в сучасні умови високотехнологічного виробництва, знати історію становлення та розвитку індустріального дизайну в Україні. Тільки в такому випадку вітчизняний дизайн “матиме своє обличчя” на міжнародному ринку.

Відсутність досліджень, що системно охоплюють вищезгадані проблеми є фактором, який аргументує актуальність дисертаційної роботи.

Реорганізація системи освіти в Україні, коли навчальним закладам надано право відкривати ті чи інші спеціальності, призвела до того, що тільки за останні п”ять років утворено більше 30 дизайнерських факультетів і відділень як в державних, так і недержавних навчальних закладах 1-4 рівнів акредитації. Значна кількість таких підрозділів не має належного досвіду, кваліфікованого викладацького складу, ні методичного забезпечення. Навіть у навчальних закладах, які накопичили значний досвід у підготовці дизайнерів, сьогодні існують проблеми, що потребують наукового розв”язання. Аналіз ситуації, що склалася в дизайн- освіті, виявляє другу групу факторів щодо актуальності проблематики.

За останні роки у народному господарстві України стає більш помітною тенденція подолання кризових явищ. Відроджується промислове виробництво. Відповідно зростає потреба у дизайнерських проектно-конструкторських організаціях, збільшується кількість вітчизняних товарів на міжнародному ринку. Тому особливу проблему становлять програмні питання перспективи розвитку вітчизняного дизайну. Вищезгадана третя група факторів також підтверджує актуальність теми дисертаційної роботи.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Про розуміння важливості проблем усіх гілок дизайну і технічної естетики свідчать Постанови Кабінету Міністрів України: від 30 липня 1996 р., № 876 – Положення про Раду з дизайну; від 20 січня 1997 р., № 37 “Про першочергові заходи щодо розвитку національної системи дизайну, ергономіки та впровадження їх досягнень у промисловому комплексі, об'єктах житлової, виробничої і соціально-культурної сфер” та Державної програми “Освіта України ХХІ століття” /1994 р./.

Основні положення роботи розроблялися у річищі науково-дослідної проблематики Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М.Бойчука, Національного інституту дизайну, Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, Львівської академії мистецтв. Базовими для проведення дослідно-експериментальної роботи стали Харківська державна академія дизайну і мистецтв, Київський державний університет технологій та дизайну, Державний університет „Львівська політехніка”, Луцький державний технічний університет.

Методологічною основою дослідження є системно-історичний підхід до аналізу процесів і явищ в творчій діяльності, метод поєднання наукового та художнього пізнання, положення технічної естетики про взаємозв’язок і стильову єдність формотворчих закономірностей у всіх видах матеріально-художньої діяльності.

Методами дослідження обрано:

вивчення літературних джерел з питань теорії та практики всіх гілок

дизайну, архітектури, образотворчого та декоративно-прикладного

мистецтва;

історико-мистецтвознавчий аналіз художніх форм;

педагогічний експеримент;

статистична обробка експериментальних даних.

Об’єктом дисертаційного дослідження є українське народне мистецтво, предмети декоративно-прикладного мистецтва та ремісничого дизайну, індустріальний дизайн ХІХ-ХХ століть, науково-практична діяльність у галузі дизайн-освіти.

Предметом дисертації історичний процес художньо-творчої діяльності у всіх гілках дизайну в контексті розвитку матеріально-художньої культури, сучасний стан і перспектива дизайн-освіти в Україні.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є системний аналіз дизайнерської діяльності в історичному аспекті, дизайн-освіти в Україні та наукове обгрунтування найбільш оптимальних шляхів їхнього подальшого розвитку.

Для реалізації мети у дисертації вирішуються такі завдання:

- визначення історичних передумов становлення вітчизняного дизайну;

- аналіз розвитку українського дизайну у контексті світового

процесу художнього формоутворення;

- виявлення основних функціональних та художніх чинників, які

характеризують своєрідність специфіки дизайну в Україні;

- дослідження стану та визначення шляхів удосконалення

інфраструктури художньо-промислової освіти в Україні;

- розробка теоретичної прогностичної моделі української дизайн-освіти;

- наукове обгрунтування перспектив розвитку дизайну в системі

матеріально-художньої культури України.

Наукова новизна одержаних результатів. У технічній естетиці

- вперше комплексно проаналізовано дизайн як своєрідний феномен

національної художньої культури;

- висвітлено підходи до проектування предметів художньо-матеріальної

культури з урахуванням нетрадиційних факторів формоутворення;

- вперше комплексно, в поєднанні теорії і практики, висвітлено

становлення та розвиток художньо-промислової освіти в Україні;

- сформульовано науково-обгрунтовані принципи розвитку дизайну

на перспективу в системі матеріально-художньої культури України.

Практичне значення одержаних результатів:

- матеріали і теоретичні положення дисертації можуть бути використані

при підготовці навчальних посібників з історії та практики дизайну;

- розроблено рекомендації щодо урахування традицій народного мистецтва у сучасній проектній практиці, які придатні до використання за умови прив”язки до конкретних ситуацій і можуть слугувати основою формотворчого процесу виробів вітчизняного дизайну;

- запропоновані методики дозволяють здійснювати розробку і коригування навчальних планів і програм підготовки дизайнерів 1-4 рівнів, не тільки в сучасних умовах, але при подальшій розробці педагогічних засад української дизайн-освіти;

Окремі висновки і положення роботи використано у навчальному процесі Київського інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Бойчука, на відділення графічного дизайну Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, на відділенні декоративно-прикладного мистецтва Полтавського технічного університету будівництва і архітектури. Автором протягом 1995-2001 років запатентовано 9 проектних концепцій промислових зразків різноманітного призначення.

Особистий внесок здобувача:

- засади історичного розвитку дизайну в різних регіональних центрах України;

- значення місцевих традицій декоративно-ужиткового мистецтва для

формування дизайнерської творчості;

- основні типологічні групи дизайну та їхні функціональні і художні

особливості;

- теоретична модель української дизайн-освіти;

- експериментальні методики інтенсифікації навчального процесу в

дизайн-освіті.

Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи доповідались та обговорювались на науково-практичних конференціях: „Система вітчизняної дизайн-освіти України” (Київ, 1996); „Мистецька і дизайнерська освіта в Україні та шляхи її інтеграції у європейський простір: проблеми, перспективи” (Івано-Франківськ, 1999); „Психолого-педагогічні та естетичні аспекти професійно-художньої освіти на межі ХХІ ст.” (Черкаси, 1999); на міжнародних науково-практичних конференціях „Мистецька школа напередодні третього тисячоліття” (Львів, 1999); „Дизайн - 2000” (Херсон, 2000); а також на науково-методичних семінарах Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М.Бойчука, та науково-практичній конференції в НАОМА „Сучасні проблеми архітектури” (Київ, 2002)

Публікації. За результатами проведених досліджень опубліковано 9 статей обсягом 3,5 др. арк.. З них 5 у друкованих виданнях, що визначені ВАК України як фахові для спеціальності 05.01.03 -технічна естетика Структура роботи. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг 172 сторінки, основний зміст-157 сторінок, 12 таблиць, 30 рис. Список використаних джерел- 146 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкривається загальна характеристика роботи, обгрунто-вується актуальність наукової проблеми, її значущість для науки і практики, визначаються об’єкт і предмет дослідження, сформульовано мету, завдання, наукову новизну, рівень апробації, наведено перелік публікацій за результатами дисертаційної роботи.

У першому розділі висвітлюється сучасний стан досліджень у галузі технічної естетики та теорії художнього формоутворення, розкривається загальна методика та основні методи дослідження.

Розділ містить спробу дисертанта з`ясувати сутність поняття „дизайн” та його трактування у різних джерелах. З`ясування й уточнення поняття „дизайн” дає змогу чітко визначити об`єкт дизайну, мету розробки та засоби її досягнення. Провідні сучасні українські вчені у галузі технічної естетики, дизайну, декоративно-прикладного мистецтва О.Боднар, В.Даниленко, М.Селівачов, М.Станкевич, В.Щербак, М.Яковлєв стверджують, що ідеологія дизайну зародилася задовго до його офіційного визнання як самостійного виду творчої діяльності, тобто професії, сформованої під гаслом синтезу мистецтва і техніки.

Серед дефініцій дизайну як явища культури, а саме конструювання й проектування, привабливим виглядає формулювання М.Воронова, який під дизайном розуміє проектування окремих промислових зразків, завдяки чому вони стають привабливі, зруч-ні та раціональні. Промисловими зразками автор вважає не лише побутові речі, а й архітектурне середовище, промис-ловий центр, галузь реклами тощо. Інформаційні образи речей, знакові системи, візуальна інфор-мація спрямовані на пробудження емоційної реакції людини.

Дизайнер впливає на людей створеними речами, середовищем, знаками. Отже, об`єктами дизайну є матеріальний і духовний світ, жива і нежива природа. Але при цьому не можна не погоджуватись з Г.Земпером, В.Сидоренком, О.Генісаретським, які вважають, що дизайн – це універсальний метод розв”язання завдань у різних видах людської діяльності.

Засновники перших дизайнерських шкіл, зокрема Вальтер Гропіус, Ласло Моголі-Надь, стверджували, що мета дизайну – “не предмет, а людина”. Очевидно, недостатньою є вузько прагматична мета – впорядкування предмет-ного світу, забезпечення легкого і зручного користування речами і механізмами, естетичний вплив на довкілля. Необхідно розглядати дизайн як діяльність, у процесі якої формується інтегро-вана особистість – природовідповідна “міра усіх речей” предметного світу. Універсальність дизайну забезпечується використанням переважно узагальнених, універсальних методів.

Мистецтво дизайну в історико-культурологічному аспекті досліджувалося Ю.Божком, 0.Бойчуком, В.Глазичевим, В.Даниленком, А.Іконниковим, В.Сидоренком, М.Станкевичем, С.Хан-Магомедовим. Вони розглядали специфічні для дизайну проблеми інтеграції мистецтва і техніки, сутності естетичного ставлення людини до довкілля. Теоретичному аналізу піддавались і такі проблеми як зв`язок дизайну і прикладного мистецтва, взаємозумовленість функції і форми, визначення естетичних якостей речей тощо.

Загальними проблемами теорії формоутворення об”єктів дизайну займалась досить чисельна когорта вчених, серед яких українські дослідники- О.Боднар, Ю. Божко, О.Заварзін, О.Кащенко, Ю.Ковальов, В.Кравець, Г.Лаврик, О.Лазарєв, А.Мардер, С. Мигаль, В.Михайленко, В. Ніколаєнко, В.Соченко, М.Яковлєв.

Методологічні та естетико-художні проблеми дизайну висвітлювали у своїх працях О.Діжур, М.Каган, М.Коськов, Є.Лазарєв, С.Мигаль, К.Сазонов, В.Сидоренко, Ю.Сомов, Дж.Джонс, Т.Мальдонадо, А.Моль, Г.Саймон та ін. Ці дослідники розглядають дизайн не в межах його внутрішніх закономір-ностей і властивостей, а в широкому діяльно-культурному контексті як вияв проектної культури люд-ства в цілому. Вони стверджували думку, що дизайн є не тільки утилітарно-технічною, а й одухотворено-художньою діяльністю і його слід розглядати як архітектонічне мистецтво, здатне об`єднувати всі види мистецтв і ремесел.

Першим історичним типом проектної культури, на думку М.Кагана, є не канонічний тип, локалі-зований у Середньовіччі в східній та європейських культурах, а первісний, який сформував середньосхідну, античну, греко-римську культуру. Генеза історичного розвитку мистецтва ди-зайну, вважає він, повинна починатися з характеристики первісної, а не християнсько-середньовічної парадигми.

Окремим проблемам художнього проектування промислових виробів і моделювання їх естетичних властивостей присвятили свої праці З.Биков, О.Боднар, Ю.Божко, І.Герасименко, О.Єрмолаєв, Г.Кур`єрова, Г.Крюков, Л.Кузьмичов, О. Лазарєв, Г.Мінервін, В.Пузанов, В.Сьомкін, М.Яковлєв.

Сучасні проблеми художньо-промислової, дизайнерської освіти в Україні частково висвітлювали у своїх роботах О.Бойчук, В. Бугайов, І.Голод, В.Даниленко, В.Єльков, В.Костенко, Ю.Легенький, С.Мигаль, Е.Мисько, С.Рибін, М.Селівачов, А.Чебикін, Р.Шмагало

В загальному вигляді модель дизайнерської діяльності уявляється, як показано на рис.1.

Внаслідок аналізу вищезгаданих наукових робіт зроблено висновки про те, що на сьогодні в Україні відсутні дослід-ження в галузі теорії дизайну, які б комплексно охоплювали історичні питання становлення, розвитку та подальшої перспективи вітчизняного дизайну в контексті світового процесу еволюції художнього формоутворення, а також лишається проблемою визначення принципів та методологічних основ дизайн-освіти в Україні відповідно до нових соціально-економічних умов.

Теоретичну основу дисертаційного дослідження становлять історико-мистецтвознавчі, естетичні та педагогічні ідеї, пов`язані з технічною естетикою та дизайном, а також документальні матеріали про роботу профе-сійних закладів дизайн-освіти; матеріали всеукраїнських регіональних та міжрегіо-нальних виставок дизайнерів, архівні документи тощо.

Дисертантом застосовано системно-історичний підхід до аналізу процесів та явищ, метод наукового і художнього пізнання, положення про співдію особистості та навколишнього середовища. Основні положення дисертаційної ро-боти розроблялися в Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М.Бойчука, Львівській академії мистецтв, Харківській державній академія дизайну і мистецтв, Київському державному університеті технологій і дизайну, Львівському коледжі декоративного і ужиткового мистецтва ім. Труша, Луцькому державному технічному університеті. Важливим джерелом дослідження стали регіональні традиції декоративно-ужиткового мистецтва та дизайну, матеріали досвіду викладачів-експериментаторів, звіти і дипломні роботи студентів зі спеці-альності „Дизайн”.

У другому розділі „Становлення національного дизайну в контексті світового розвитку художнього формоутворення” розглядаються витоки, основні напрямки та етапи розвитку дизайну та становлення інфраструктури художньо-промислової освіти.

Становлення та розвиток матеріальної культури щільно пов’язані з соціально-економічними, історико-культурними, природно-географічними та іншими умовами життєдіяльності людини. На землях України протягом багатьох віків формувались генетично споріднені традиції способу життя, матеріального виробництва і мистецтва. Об’єкти матеріального виробництва як складова частина загальнолюдської культури кожної епохи завжди пов’язані з різними аспектами життя людини: природно-кліматичними умовами, рівнем розвитку техніки і технології, матеріальними, соціальними і сімейними відносинами, традиціями та звичаями.

Геополітичне розташування України зумовило широкі міжрегіональні культурні контакти і впливи. Протягом багатьох віків на її теренах відбувалася активна співдія своєї та інших культур: елліністичного та римського світів, візантійського і латинського християнства, ісламу, феодальних європейських держав та сучасної цивілізації. Особливо важливим для розуміння специфіки українського національного дизайну є культурно-історичний аспект. Передумови виникнення дизайну українського етносу на всіх історичних етапах слід розглядати як специфічну форму інтеграції мистецтва й техніки. Найперші зразки інтеграції мистецтва і техніки були пов’язані з культурно-психологічним аспектом розвитку суспільства і мали неабияке етнічне значення для українського народу, сприяли повноцінному розвиткові інтегрованої особистості, здатної гармонійно поєднувати естетичне й утилітарне у процесі життєдіяльності.

У період розвитку античної цивілізації Північного Причорномор’я (V-IVст. до н.е.) вже зустрічаються майже всі традиційні предмети побуту. Дослідження засвідчують, ремесла в античних північно-причорноморських містах досягли надзвичайно високого рівня. Саме у цей період були започатковані основні ужиткові форми предметного ряду. Про високий рівень розвитку ремісничого виробництва ранньослов’янського періоду свідчать археологічні матеріали розкопок поселень Волині і Галичини VI-VII століть: досконалі вироби побутово-виробничого призначення, предмети озброєння, прикраси. Археологами були виявлені центри металообробки, деревообробки, золотарства, гончарства, ткацтва й плетіння. Зрозуміло, що такий високий рівень ремісничого виробництва не виник спонтанно. Йому передував тривалий розвиток у попередніх періодах.

Важливу роль у формуванні художніх особливостей мистецтва дизайну відіграли ранньослов’янська і давньоруська культури, зокрема, декоративно-ужиткове мистецтво тих часів. Як відомо, майстри міських ремесел часів Київської Русі за професійними ознаками утворювали ремісничі об’єднання, де виготовлялися художні речі – прообрази дизайнерських творів. З ХІV ст. в умовах нових суспільно-економічних і політичних відносин об’єднання набувають високо організованих форм на зразок європейських. Утворюються ремісничі цехи, „братства”, що мали свої положення, статут, традиції, символіку (фірмовий стиль) тощо.

Етнічно-художня пам’ять здатна передавати сучасній образності мистецькі та етнографічні мотиви минулого. На теренах України протягом багатьох віків зберігаються художньо-стильові ознаки попередніх епох, давні форми предметів побуту.

Культурні форми фіксації взаємодії людини з довкіллям у різні часи коригувалися дією глибинних психологічних механізмів, і ця взаємодія знаходила відображення у предметному світі. Організація життєдіяльності окремої особистості, народу обов’язково пов’язувалась з матеріально-духовною сферою, що забезпечувала відповідні відносини та поведінку. В епоху античності, у середні віки життя було чуттєво насиченим. Людина, з її внутрішнім психологічним світом, була органічно інтегрована з цілісно організованим нею предметним довкіллям. Процес відтворення предметного світу в еволюційному розвитку показано на рис.2.

На основі проведених досліджень вітчизняного дизайну в історико-мистецтвознавчому і прикладному аспекті виділено 10 етапів історичного розвитку дизайну в Україні (рис.3). Кожен із означених етапів розвитку дизайну в Україні має свої художні і технічні особливості, які необхідно розглянути більш детально.

Культурно-історичний аспект розвитку дизайну щільно з’єднаний з проблематикою української дизайн-освіти. Аналіз літератури дає підстави припустити, що пропедевтичну модель дизайн-освіти дохристиянської Русі формували засади релігії, що на той час активно сприяла розвитку державних, господарських, наукових, культурно-побутових реалій. Формою пропедевтичної художньої освіти були традиційні календарно-обрядові свята, що відбувалися протягом року. Іншим джерелом емпіричного досвіду української дизайн-освіти було мистецтво, щільно поєднане з християнською культурою, православною церквою. Відповідно до суспільно-політичних та економічних обставин тогочасного життя у найбільш потужних осередках народної художньої творчості засновуються навчальні художні заклади, формуються регіональні мистецькі школи.

На Слобожанщині, зокрема у Харкові, при місцевому колегіумі у 1767р. було засновано класи малювання, живопису та архітектури, які після створення у Харківському університеті кабінету красних мистецтв (1805 рік) увійшли у його підпорядкування. На базі приватного закладу М.Д.Раєвської-Іванової при Харківському промисловому музеї відкривається міська художня школа (1896 рік) а в 1912 році - художнє училище.

У 1865 році в Одесі відкрилась „Школа малювання й креслення”. Становлення дизайн-освіти на теренах Галичини відбувалося у контексті загальноєвропейських художніх процесів. У 1876 році у Львові була заснована перша в Україні загальнопромислова школа рисунка та моделювання (1882 р. отримує назву - школа артистичного промислу, 1891 р. - промислова школа, 1929 р. - технічна школа, 1938 р. - інститут пластичних мистецтв, 1940 р. - Львівське державне художньо-промислове училище). Слід відзначити, що протягом двох десятиліть (1876-1896) у Галичині було створено 14 промислових шкіл найрізноманітнішого фахового профілю.

На початку 70-х років ХІХ ст. у Львівській Технічній Академії (нині Державний університет „Львівська політехніка”) на кафедрах архітектури і будівництва, орнаментального рисунка й моделювання здійснювалась підготовка фахівців, які поєднували в одній особі і художника, і інженера, і архітектора.

Проведений аналіз становлення художньо-промислової освіти дозволив констатувати, що впродовж періоду з 80-х років ХІХ ст. по 20-ті роки ХХ ст. в Україні сформувалась розвинена інфраструктура художньо-промислової освіти. А наприкінці 50-х - початку 60-х років ХХ ст., у контексті загально європейських процесів в Україні розпочалася підготовка дипломованих

дизайнерів. Так, 1959 році у Львівській політехніці розпочалася підготовка фахівців за спеціальністю „Проектування меблів, інтер’єру”, з 1960 року - „Архітектура, меблі, інтер’єр”, а з 1998 року – „Дизайн”. З 1959 року у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва проводиться підготовка художників-модельєрів, а з 1963 року - художників декоративного мистецтва та спеціалістів з проектування інтер’єру і меблів.

З 1963 року почалася підготовка дизайнерів у Харківському художньо-промисловому інституті за спеціальностями „Промислове мистецтво” (нині -„Промисловий дизайн”), „Промислова графіка” (з 1989 р. - „Графічний дизайн”), „Внутрішнє опорядження будівель” (з 1965 р.- „Інтер’єр і обладнання”). З 2000 року інститут здійснює підготовку фахівців за спеціальністю „Дизайн” зі спеціалізаціями- „Промисловий дизайн”, „Графічний дизайн”, „Комп’ютерний дизайн”, „Інтер’єр і обладнання”, „Дизайн меблів”, „Художнє моделювання тканин”, „Художнє моделювання одягу”.

На початку 90-х років в Українській академії мистецтва було перепрофільовано майстерні плакатного мистецтва на підготовку художників графічного дизайну; у Київському технологічному інституті легкої промисловості – відкрито спеціалізацію - дизайн одягу; в Луцькому, Севастопольському і Херсонському державних технічних університетах, Українському державному лісотехнічному університеті, а також Кіровоградському інституті регіонального управління та економіки – спеціалізацію- промисловий дизайн.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1999 р. №1882 на базі художньо-промислового технікуму створюється Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука, який готує дизайнерів за спеціалізаціями: “Дизайн середовища”, “Промисловий дизайн”, “Графічний дизайн”. Крім цього у розділі представлено розгорнуту картину підготовки спеціалістів в навчальних закладах І-ІІ рівня акредитації.

Відповідно до Постанови від 20.01.1998 р. №65 Кабінету Міністрів України підготовка дизайнерів здійснюється за освітньо-кваліфікаційними рівнями: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст та магістр.

Проведений аналіз сучасного стану дизайн-освіти в Україні виявляє проблеми, які потребують негайного вирішення.

У третьому розділі “Художні особливості українського дизайну і мистецькі кадри” розглядаються питання: українське декоративно-ужиткове мистецтво як база розвитку національного мистецтва, у тому числі дизайну; різновиди дизайну, художні особливості; дизайн-освіта; проблеми і перспективи розвитку мистецтва дизайну та художньо-промислової освіти.

Декоративно-ужиткове мистецтво кожного народу має свою історію, свої художньо-конструктивні ознаки та мистецькі традиції. Виростаючи на засадах народної творчості, воно віддзеркалює природні, економічні, суспільно-політичні умови та спосіб життя й діяльності конкретного етносу, рівень його загальної та естетичної культури. Широким розмаїттям виробів предметного світу та їхніх форм, невичерпністю виражальних засобів і прийомів творення відзначається українське декоративно-ужиткове мистецтво. У дисертації розглянуто основні види українського ужиткового мистецтва, як джерела для формування і розвитку національного дизайну. Відзначено, що українські декоративно-ужиткові вироби – логічні, конструктивні, зручні у користуванні, художньо виразні, образні, позначені національною своєрідністю. Упродовж віків сформувалися найдоцільніші, найраціональніші, конструктивно і художньо досконалі форми виробів предметного світу, необхідних для повсякденного буття людини. Саме такі речі є підгрунтям для розвитку національного дизайну.

Проведений аналіз сучасної дизайнерської практики в Україні дає підстави констатувати про недостатнє використання українськими дизайнерами народного творчого досвіду, традицій вітчизняного декоративно-ужиткового мистецтва.

У дисертації визначено й охарактеризовано основні різновиди дизайну, проаналізовано їхні функціональні та художні особливості.

Дизайн розглядається деякими дослідниками як однорідне явище з універсальною формою діяльності, як творчий процес структуро- та смисло формоутворення. Тим часом процес дизайнерської творчості охоплює різні в якісно-кількісному розумінні види проектної діяльності.

Методи, засоби дизайну – універсальні. Дизайнер у своїй діяльності, в кожному конкретному випадку, використовує відповідний інструментарій для досягнення професійної мети.

Об’єктами дизайну можуть бути: окремий предмет, група предметів, система предметів, середовище. Основними видами дизайну вважаються: інженерний дизайн, стайлінг, арт-дизайн, графічний дизайн, художнє проектування, програмний дизайн, нон-дизайн тощо.

Щодо особливостей видів дизайну виділяємо: інженерне і художнє проектування. В інженерному проектуванні домінує практична функція, в художньому – мистецький чинник.

Проведений аналіз дизайнерської практики в Україні дає підстави вважати, що сфера дизайнерської діяльності є мистецьким явищем.

Концепція дизайн-освіти в Україні спрямована на різнобічну підготовку фахівця, який має вирішувати проблеми гармонізації предметного середовища життєдіяльності людини.

З метою ефективної організації процесу дизайнерського проектування запропоновано експериментальну педагогічну методику, результативність якої забезпечувалася сукупністю сприятливих для дизайн-освіти умов, а також особистісно-суб’єктивними чинниками. Для оцінки студентських проектних завдань та інших фахових умінь були розроблені три рівні вимог: пошукові уміння на підготовчій стадії; репрезентативні уміння на етапі дизайнерської пропозиції; уміння реалізувати проект у дослідних зразках чи еталонах на заключному етапі дизайнерської розробки. За рейтинговою шкалою оцінок кожного етапу визначалися рівні ефективності засвоєння студентами дизайну - високий, середній, низький.

Процес засвоєння діяльності „дизайн” починався констатуючим експериментом. Потенційні можливості удосконалення дизайн-освіти, виявлені під час констатуючого експерименту, апробовані на етапі формуючого експерименту. Зокрема, в експериментальних групах зміст дизайн-освіти розроблявся як цілісне міжпредметне утворення, з домінуючою основою предметів проектно-художнього циклу. До експериментальної і контрольної груп залучалися студенти відповідного рівня художнього розвитку, визначеного попередніми спостереженнями за їхнім навчанням.

Проведені дослідження дозволили встановити, що для майбутніх дизайнерів першочерговим завданням має стати формування дизайнерського мислення. У нових історичних умовах життєдіяльності українського суспільства актуальною стає екологізація дизайну.

Вивчення генезису дизайну як процесу художньої творчості в Україні, значний практичний і педагогічний досвід дисертанта у цій галузі дозволили теоретично визначити прогностичну модель дизайн-освіти, для якої засадничими чинниками є:

- організація професійного вишколу майбутніх дизайнерів здійснюється

на базі органічного поєднання художньої та технічної освіти;

- художньо-естетична орієнтація на національне мистецтво, зокрема

народне, декоративно-ужиткове та на вітчизняні традиції дизайну;

- здійснення поставлених завдань у системі безперервної освіти,

складові якої: дошкільне виховання загальноосвітня школа

професійний навчальний заклад.

Структурне забезпечення базових процесів системи дизайн-освіти показано на рис.4. Базовим компонентом довкілля є інтегрований вид діяльності, що формується на основі мистецької творчості. Кожен викладач зможе скористатись розробленим навчально-методичним комплексом і успішно використовувати методи художнього проектування й конструювання, формуючи у дітей конструктивно-художні уміння.

Дизайн-освіта, що розпочинається у дошкільному віці, матиме своє продовження під час навчання в ліцеї і буде здійснюватись за кількома щільно пов’язаними між собою етапами (рис.5):

·

·

·

·

„молодший спеціаліст” - училище, технікум; „бакалавр” - коледж; „спеціаліст” - інститут; „магістр” - університет .

Центральною ланкою у системі професійної дизайнерської освіти вважається проектне навчання, його поєднання з навчальною і практичною роботою студентів. Навколо нього інтегрується весь комплекс дисциплін, необхідних для забезпечення основ професійної творчості. Водночас зміст дизайн-освіти орієнтовано на ідеї гуманізму та демократії.

Запропонована розробка інноваційної моделі української дизайн-освіти грунтується на пошуковій діяльності учнів (студентів), на виробленні ними власного досвіду. Визначено напрямки пошукової діяльності: теоретико-пізнавальний, дискусійний, моделюючий, рефлексивний. За умов орієнтації освітніх закладів на рівень та перспективи розвитку професійного мистецтва дизайну в Україні може бути побудована ефективна система безперервної дизайн-освіти. Мистецтво дизайну через дизайн-освіту може бути поширене на всі сфери фахової діяльності і галузі природокористування.

Для ефективного оволодіння фаховою діяльністю актуальною, на думку автора, є методика сенсорного розвитку майбутніх дизайнерів, розвитку мотивації творчого стилю, формування знань з психолого-педагогічних основ дизайну й декоративно-ужиткового мистецтва.

За підсумками трьох етапів навчання показники засвоєння мистецтва дизайну у студентів експериментальної групи виявилися вищими, ніж у групі, яка навчалася з методикою без установки на еко-, ерго-, біодизайн.

Четвертий розділ дисертації присвячено питанням перспективи розвитку дизайну та художньо-промислової освіти в Україні. Дисертантом розглядаються проблеми актуалізації у сучасних умовах історико-культурних традицій, поєднання художньо-естетичного й утилітарно-корисного та перспективи розвитку художньо-промислової освіти як базової засади подальшої еволюції дизайнерської творчості.

На новому витку історико-культурних традицій в умовах ринкової економіки поєднання художньо-естетичного й утилітарного є помітним явищем національної культури. Усвідомлення проектності як характерної ознаки дизайнерської діяльності, як стилю мислення та типу культури дозволяють по-новому підійти до проблеми формування повноцінного соціально-культурного середовища.

Залучення дизайну до нових високих технологій в Україні відбулося з помітним запізненням. За радянських часів із суспільної свідомості вилучалися такі значення, як риси національної своєрідності у виробах масового споживання, суб’єктивний людський фактор, конструктивна роль емоційно-чуттєвої та інтелектуальної сфер духовного життя особистості тощо. У вік високих технологій зникає традиційне протистояння художньої й науково-технічної діяльності. Науково-технічна діяльність своєрідно інтегрується з художньою творчістю. В уяві сучасних дизайнерів поєднання високих технологій та художньо-творчих процесів є цілком логічним й адекватним і стосується всіх видів життєдіяльності суспільства.

Циклічність розвитку суспільства не обминула дизайнерську діяльність. Стрімкий розвиток функціоналізму, породженого технологічною революцією, змінюється епохою постмодернізму, яку витісняє стиль „нового дизайну”, що з’явився наприкінці ХХ ст. У сучасну епоху чітко окреслились риси „індивідуального” дизайну. Триває тенденція орієнтації на авторські рішення, створення індивідуальних зразків та колекцій. Позбувшись диктату індустрії, дизайн звертається до людини мовою художніх образів, соціально-культурних значень, апелює до її духовного світу, до краси і гармонії.

Розгляд перспективних проблем дизайну приводить до думки, що одним з першочергових завдань дизайну є естетична організація життєдіяльності людини. Дизайн – синтетична сфера культури. На сьогодні сфера діяльності дизайнера включає: технічну естетику, теорію та історію дизайну, дизайн-менеджмент, дизайн середовища, дизайн ландшафту, дизайн промислового обладнання і транспортних засобів, дизайн біжутерії та прикрас, ергономічний дизайн, візаж-дизайн, дизайн аудіовізуальних систем та ін.

Складність і масштабність завдань та проблем, з якими зустрічаються дизайнери у практичній діяльності в сучасних економічних умовах розвитку економіки, вимагає нових підходів до дизайн-діяльності та дизайн-освіти. Широке використання здобутків соціальних, економічних, ергономічних, екологічних, біонічних, мистецтвознавчих та інших наук дозволяє по-новому підійти до природи дизайнерської творчості та організації професійної освіти.

Нині в Україні важливого значення набуває розробка концепції підготовки дизайнерів, в основі якої закладено ідею сталого розвитку, що забезпечує задоволення потреб людського суспільства за умов збереження здатності економіки країни до самовідновлення. Особливу вагу при цьому має національна парадигма дизайну, актуалізація історико-культурної спадковості мистецтва дизайну, багатовекторність його регіональних проявів і формування шкіл. Розвитку шкіл сприятиме розширення підготовки фахівців нової формації, а також підвищення загального рівня професійних вимог.

Багатоаспектна система сфери використання та диференційованого предмета діяльності дизайнерів у народному господарстві України вимагає чіткого структурування спеціальності “Дизайн” та підготовки фахівців різних кваліфікаційних (освітніх) рівнів, специфічних вимог до їхньої підготовки, розвитку навчальних закладів різних типів і рівнів акредитації. Найбільш ефективною уявляється сьогодні теоретична модель дизайн-освіти, як показано на рис. 6.

У міру ускладнення об’єкта у дизайн-процес включаються не поодинокі фахівці, а колективи спеціалістів. Високому рівню техніки й технології повинен відповідати високий рівень гуманітарної й проектної культури дизайнера. На зміну неконтрольованому природокористуванню, раціональній об'єктивізації пізнання, відірваного від засад гуманізму, має прийти науковий аналіз, забезпечений такими показниками як статистичність, системність, варіабельність.

Для того, щоб повернути „знанням мудрість”, необхідні суттєві зміни у сфері науки про дизайн, а точніше, - мистецтво дизайну. Потреба у цілісному знанні, у розумінні того, що кожний предмет і явище сприймаються диференційовано, залежно від зміни місця і часу, нині стає особливо відчутною.

ВИСНОВКИ

На основі досліджень підтверджено, що дизайн як явище художньої і проектної культури, не тільки формує культурно-споживчі смаки, гармонійне середовище життєдіяльності людини, а й виступає як змістовно-емоційне художнє самовираження народу, стверджує життєвість його уподобань, смаків, традицій матеріально-духовної, художньої і проектної культур.

1. Визначено передумови та окреслено методологічні основи теоретичного дослідження історичного розвитку дизайну та дизайн-освіти в Україні.

2. За критичним аналізом розвитку всіх гілок вітчизняного дизайну в контексті світового еволюційного процесу художнього формоутворення виділено 10 основних етапів історичного розвитку дизайну в Україні.

3. Встановлено, що специфічною рисою українського дизайну є його екологічна спрямованість. Процес екологізації дизайнерського проектування необхідно розглядати у широкому гуманітарному сенсі художньої культури, у системі цілісної моделі образу життя людини у майбутньому.

4. Багатовекторність регіональних проявів дизайну дає підстави для розгляду художньо-проектної культури та дизайн-освіти як складових мистецьких надбань національної культури. Актуалізація історико-культурної спадковості дизайну, поєднання традицій національної художньої культури і вимог сучасності відкривають перспективи щодо подальшого його розвитку.

5. Остаточно окреслено історичні рамки формування інфраструктури української дизайн-освіти. Виявлено, що впродовж періоду з 80-х років XIX ст. по 20-ті роки XX ст. в Україні сформувалася струнка інфраструктура художньо-промислової освіти. Становлення художньо-промислової освіти на теренах Галичини відбувалось у межах загальноєвропейських художніх процесів.

6. Розроблена структурна модель безперервної дизайн-освіти в Україні в умовах науково-технічного процесу. Її пріоритетною частиною є концепція дизайн-освіти в умовах дошкільного виховання, загальноосвітньої школи і професійного навчального закладу. У своєму розвитку українська школа дизайну повинна спиратися на досягнення науково-технічного прогресу та національної художньої культури. Дизайн як діяльність і компонент культури суспільства через дизайн-освіту може бути поширений на всі галузі матеріального виробництва і природокористування.

7. На основі експериментальних даних з'ясовано наявні потенційні можливості оволодіння студентами навчальних закладів 2-4 рівнів професійним дизайном. Теоретична цінність результатів експерименту полягає у використанні науково-обгрунтованих критеріїв оцінки якості рішення студентами проектних завдань та оволодіння мистецтвом дизайну. Практична цінність міститься у можливості використання результатів як в сучасних умовах підготовки дизайнерів в Україні, так і на найближчу перспективу.

8. Виходячи з нових соціально-економічних, соціально-політичних і культурних особливостей розвитку України, окреслено першочергові завдання подальшого розвитку вітчизняного дизайну. Доведена необхідність перегляду цілісної системи дизайну, ряду позицій дизайн-освіти, формування теоретичної бази для вирішення комплексу питань, які постають перед сучасним дизайнером.

Список опублікованих праць за темою дисертації.

1. | Чи бути Київській школі дизайну? // Книга і культура. - 1994. - №6.-С.12-17.

2. | Промислове мистецтво: продовжимо традиції? // Міжнародна освіта. - 1997. - №1.-С.36-39.

3. | Психологія на перетині тисячоліть // Збірник наукових праць учасників п’ятих Костюківських читань.-Том 3. – Львів, 1998. - С. 330-333.

4. | Зародження і початковий етап розвитку технічної естетики в Україні. //Українська Академія мистецтва. Дослідницькі та науково-методичні праці. – К.,1999. - Вип. 6. - С. 93-99.

5. | Актуальність створення Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М.Бойчука // Діалог культур: Україна у світовому контексті: Художня освіта.- 3б. наук. праць. - Львів: Світ. - 2000. - Вип.5. - С. 376-386.

6. | Український дизайн: сьогодення і перспективи розвитку // Вісник Львівської академії мистецтв. - Львів, 1999. - С. 182-190.

7. | Витоки і розвиток технічної естетики в Україні // Мистецтво та освіта.– 2000. - №3. – С. 7-10.

8 | Засадні основи технічної естетики в Україні. //Технічна естетика і дизайн.- Вип.1. – Київ.: Віпол, 2001.- С.5-9

9 | Пріоритетні задачі вітчизняного дизайну на сучасному етапі його становлення //Технічна естетика і дизайн, Вип.2. – Київ.: Віпол, 2002.- С.12-16.

АНОТАЦІЇ

Татіївський П.М. Особливості становлення та перспективи розвитку дизайну в Україні. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук за спеціальністю 05.01.03 – технічна естетика.

Дисертація присвячена проблемам дизайну та дизайн-освіти в Україні. Вперше в єдності мистецтвознавчого, історичного та гуманітарно-філософського підходів здійснено аналіз становлення та розвитку дизайну як своєрідного феномена національної культури.

У роботі представлено цілісну картину еволюції українського дизайну у контексті розвитку світового процесу художнього формоутворення. Дістало подальший розвиток поглиблене розуміння дизайну як складної, багаторівневої, динамічної системи. Доводиться актуалізація історико-культурної спадковості мистецтва дизайну, поєднання загально-національних і регіональних його особливостей. Пропонуються методологія підготовки дизайнерів та прогностична модель дизайн-освіти. Розглядаються перспективи розвитку художньо-промислової освіти як базової засади подальшої еволюції дизайнерської творчості. Здійснена апробація та впровадження результатів дослідження в практику дизайну і навчально-творчий процес.

Ключові слова: художнє формотворення, дизайн, дизайн-освіта, “прото-дизайн”, прогностична модель.

Татиивский Петр Михайлович. Особенности становления и перспективы развития дизайна в Украине. Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата технических наук по специальности 05.01.03.- техническая эстетика.

Диссертация посвящена сегодняшним проблемам дизайна и дизайн-образования в Украине.

Впервые в единстве искусствоведческого, исторического и гуманитарно-философского подходов осуществлён анализ становления и развития дизайна как своеобразного феномена в национальной культуре.

Уточнены основные направления и этапы в развитии декоративно-прикладного искусства и всех ветвей дизайна, рассмотрены функциональные и художественные особенности дизайна, становление художественно-промышленного образования, установлено своеобразие региональных проявлений в дизайне – основы для формирования в Украине художественно-проектной культуры национального спектра.

Особенностью украинского “протодизайна” является его экологическая направленность. Дальнейшее развитие получило понятие дизайна как составной, многоуровневой, динамичной части художественно-проектной системы. Предлагаются способы актуализация историко-культурного наследия дизайна.

Значительное место в диссертации занимает исследование методов подготовки дизайнеров в художественных и политехнических учебных заведениях Украины. Освещены тенденции и теоретические подходы, которые были положены в основу разработки теоретико-прогностической модели украинского дизайн-образования.

Уточнены потенциальные возможности студентов относительно выработки