КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ВОЛОХ Олена Василівна

УДК 343.50/53 340.0(4)

ІСТОРІЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ БОРОТЬБИ

З ПОСЯГАННЯМИ НА ВЛАСНІСТЬ

В УКРАЇНІ

(1917–1927 роки)

Спеціальність 12.00.01 теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

КИЇВ 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії держави та права України Національної

академії внутрішніх справ України.

Науковий керівник:

академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук,

професор, Заслужений діяч науки і техніки України

Михайленко Петро Петрович,

професор кафедри кримінального права Національної академії внутрішніх

справ України.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент Академії правових наук України

Ярмиш Олександр Назарович,

перший проректор Національного університету внутрішніх справ,

м. Харків;

кандидат юридичних наук, доцент

Дзейко Жанна Олександрівна,

доцент кафедри теорії та історії держави і права Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

Провідна установа:

Львівський національний університет імені Івана Франка.

Захист відбудеться “15” березня 2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої

вченої ради К 26.001.04 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук в Київському національному університеті

імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 64).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ,

вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано “11” лютого 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат юридичних наук К.Г. Грищенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертації. Українська держава робить рішучі кроки на шляху реформування, а певною мірою і творення власного законодавства – адміністративного, цивільного, кримінального тощо. Сьогоденна ситуація певною мірою нагадує ту, що склалася на початку 1920-х років, коли в Україні виникли потреба і можливість вибудувати власну систему законодавства та почався процес її творення, пізніше перерваний тоталітарною владою. Нині в Україні існують усі умови для розбудови власної демократичної системи законодавства. У кожній із зазначених вище галузей законодавства певне місце посідає правове регулювання відносин власності.

Проблемі правового регулювання відносин власності кожна держава приділяє неослабної уваги. В нашій державі право власності регулюється Законом України “Про власність” від 7 лютого 1991 р. № 697ХІІ, згідно з яким власність виступає у формах приватної, колективної та державної. Аналогічні форми власності існували в Україні й на початку 20-х років, у період творення системи радянського законодавства та першої кодифікації кримінального законодавства. У ході нинішніх соціально-економічної та правової реформ гостро постає проблема правового захисту відносин власності. Вимагає подальшого вирішення і проблема кримінально-правового захисту усіх форм власності від злочинних посягань, як вимагала вона розв’язання свого часу й від розробників кримінального законодавства 20-х років. З тією, правда, різницею, що зараз у відносинах власності відбувається процес трансформації в напрямі від всевладного панування державної власності до її роздержавлення та утвердження приватної власності.

В умовах розбудови суверенної правової української держави проблема охорони відносин власності набула великої суспільної ваги. У процесі переходу України від планової до ринкової економіки спостерігаються не тільки позитивні зрушення у галузі відносин власності, але й певні негативні явища, пов’язані з протиправними посяганнями на майнові інтереси власників усіх категорій. Як засвідчує кримінальна статистика, в цей перехідний період різко зростає кількість правопорушень, повязаних з посяганнями на приватну, колективну і державну власність. Часто реєструються випадки таких суспільно небезпечних посягань на власність, як крадіжки; грабежі і розбої, у тому числі вчинювані організованими озброєними злочинними групами; розкрадання, у тому числі скоювані організованими злочинними угрупованнями, що мають корумповані звязки з представниками владних структур; привласнення майна посадовими особами; вимагання як майна приватних власників, так і майна колективних та державних підприємств; знищення або пошкодження майна шляхом підпалів та іншими небезпечними способами тощо. Вчинювані злочинні посягання на власність мають багато спільних кримінологічних ознак з тими, з якими зустрілося українське суспільство на початку 20-х років та пізніше, у період становлення й розбудови держави соціалістичної формації. Ці злочини не тільки заподіюють шкоду найбільш важливим у цивілізованому суспільстві цінностям, але й заважають становленню і розвитку нових суспільно-економічних відносин у сучасній українській державі, позбавляють її можливості називатися правовою.

За умов, коли має місце зростання злочинності в цілому і особливо злочинів проти власності, є необхідним історичний науковий підхід до вивчення законодавчої та правозастосовної практики минулого, засобів і методів, спрямованих на кримінально-правову боротьбу з цим негативним соціальним явищем. З огляду на це, значним теоретичним потенціалом щодо вироблення доцільних засобів і методів такої боротьби володіє наука кримінального права, а саме історія розвитку кримінального законодавства та карної політики держави. Оскільки, як ми зазначили вище, сучасний стан злочинності має багато спільних рис із тим, який спостерігався протягом 20-х років, та оскільки українська держава пішла шляхом нової кодифікації кримінального та цивільного законодавства в умовах зміни суспільно-економічних відносин, як це було на початку 20-х років, вивчення законодавчої практики того періоду та врахування позитивних її надбань, забутих за часів тоталітарного режиму, при удосконаленні та застосуванні нового кримінального закону становить практичний інтерес, а виявлення помилок минулого убезпечить від їх повторення сьогодні.

З урахуванням подібності обставин, за яких в Україні йшов процес становлення законодавства, що регулювало відносини власності та їх правовий захист, у 20-і роки, та відбувається реформування законодавства нині, історія проблеми власності та кримінально-правової боротьби з посяганнями на власність становить, на думку автора даного дослідження, неабиякий теоретичний і практичний інтерес, оскільки є підстави провести певні паралелі між тодішніми й сучасними умовами і цілями кардинальної трансформації законодавства у сфері відносин власності та їх правового захисту і виявити загальні закономірності цих процесів. Їх вивчення й аналіз дозволять застерегти від допущення помилок і свідомих перекосів у галузі кримінально-правового забезпечення захисту власності, з одного боку, та вдосконалення засобів боротьби з протиправними посяганнями на неї, з другого.

Слід зазначити, що питання кримінально-правової боротьби із злочинними посяганнями на власність в Україні в історичному аспекті привертали увагу ряду вітчизняних вчених. Щодо кримінального законодавства України початку 20-х кінця 30-х років грунтовну наукову розробку цих питань вели Б.М. Бабій, Я.М. Брайнін, П.С. Матишевський, П.П. Михайленко, С.І. Тихенко. Багато ширшим є коло вчених поза межами України, які дали науковий аналіз історичних аспектів кримінально-правової боротьби з посяганнями на власність за радянським кримінальним законодавством, з яких можна назвати З.А. Вишинську, А.А. Жижиленка, М.М. Ісаєва, Г.А.Кригера, В.Д. Меньшагіна, П.Т. Некипелова, А.А. Піонтковського, Г.Р. Смолицького, В.Г. Танасевича, Г.В. Швекова та ін. Окремі аспекти цих питань висвітлені в роботах А.А. Герцензона, Н.Ф. Кузнецової, С.С. Остроумова, А.С. Шляпошникова, присвячених боротьбі зі злочинністю в цілому. Віддаючи належне науковому внеску цих вчених у розробку питань боротьби із злочинами проти власності, все ж можна констатувати, що грунтовного історико-правового аналізу боротьби з посяганнями на власність за кримінальними кодексами України 1922 та 1927 років в українській науковій літературі ще не давалось.

Загальна актуальність проблеми власності і підвищена складність кри-мінально-правової боротьби зі злочинними посяганнями на власність у сучасних умовах, а також необхідність удосконалення існуючих і можливість використання відомих з історії підходів до такої боротьби та її засобів і методів і визначили вибір теми дисертаційної роботи.

Дисертаційна робота являє собою самостійне наукове дослідження. Теоретичні узагальнення здійснені на базі нормативно-правових актів та звітно-статистичних матеріалів правоохоронних органів за досліджуваний період, одержаних дисертантом при вивченні архівних документів, відшуканих у ході проведення дисертаційного дослідження.

Звязок роботи з науковими програмами, планами i темами. Дане дослідження передбачено Планом науково-дослідних і дослідно-конструк-торських робіт Національної академії внутрішніх справ України на 1998 рік (п. 26), 1999 рік (п. 30) та на 2000 рік (п. 34).

Мета і задачі дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб виявити розбіжності і тотожності соціально-політичних підходів держави до проблеми власності та її кримінально-правової охорони на теренах України у період діяльності Української Центральної Ради, за доби Української Держави та Директорії УНР. Головну ж увагу приділити комплексу проблем, пов’язаних із зародженням, формуванням та кримінально-правовим захистом інституту власності радянською державою в Україні. Автор ставить за мету глибше проникнути в історію проблеми і прослідкувати генезис відносин власності та її кримінально-правового захисту від злочинних посягань в розрізі історії української держави та права, віднайти заслуговуючі на увагу сучасного українського законодавця форми, методи і засоби кримінально-правової охорони відносин власності.

Для реалізації цієї мети були визначені такі задачі:

здійснити грунтовний аналіз політичних документів та законодавчих актів українських урядів, якими у досліджуваний період регулювалися відносини власності та регламентувалися заходи кримінально-правової охорони власності від злочинних посягань;

основну увагу приділити дослідженню системи спрямованих на охорону власності кримінально-правових норм, що існувала у кримінальному законодавстві радянської України до його кодифікації та в Кримінальних кодексах УСРР 1922 і 1927 років;

проаналізувати нормативно-правові акти українських урядів, якими утворювались спеціальні державні органи, покликані забезпечувати кримі-нально-правову охорону власності від злочинних посягань, та регламентувалась їх діяльність;

вивчити форми і методи цієї діяльності, а також її ефективність на основі аналізу нормативно-правових актів, документальних джерел та статистичних даних, що відображають результати роботи цих органів у досліджу-ваний період;

спеціальну увагу приділити питанням можливості урахування у сучасному кримінальному законодавстві України та практиці його застосування того позитивного в плані охорони власності від злочиних посягань, що було напрацьовано у період кодифікації кримінального законодавства 20-х років.

На цій основі:

зробити висновки щодо залежності між політичним і законодавчим розв’язанням урядами, що функціонували в Україні у досліджуваний період, проблеми власності та законодавчого забезпечення охорони власності, з одного боку, і підтримкою їх народом, з другого;

проаналізувати заходи українських урядів щодо кримінально-правової охорони власності на різних етапах державотворення в досліджуваний період історії держави і права України;

висвітлити процес становлення, показати місце і роль правоохоронних органів у забезпеченні кримінально-правової охорони власності від протиправних посягань;

виробити пропозиції щодо врахування минулого досвіду законотворення та практики кримінально-правової боротьби з посяганнями на власність у законотворчому процесі держави та практиці діяльності правоохоронних органів сьогодення.

Методологія і теоретична основа дослідження. Методологічну і загальнотеоретичну основу дисертаційного дослідження становлять закони теорії пізнання. У процесі дослідження для досягнення його мети i роз-вязання завдань автором були використані методи порівняльного правознавства, історико-правовий, логічний, системного аналізу, статистичний та iнші методи дослідження наукової проблеми.

Теоретичною базою дисертації є історико-правова, кримінально-правова і суміжна наукова література за темою дослідження. За методологічний і методичний інструментарій у дисертації взято фундаментальні наукові праці українських і зарубіжних вчених-юристів та істориків права.

При дослідженні використано широке коло законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів досліджуваного періоду за темою дисертації, архівних матеріалів державних органів влади. Порiвняльно-правовий аналіз виконано з використанням конституційних, адміністративно-правових, цивільно-правових, кримінально-правових, кримінально-процесуальних та інших нормативно-правових актів, прийнятих у досліджуваний період. Вивчено статистичні та звітні матеріали, що характеризують діяльність правоохоронних органів у галузі захисту власності від злочинних посягань.

Розмаїтість вивченого у ході дослідження матеріалу сприяла більш глибокому осмисленню центральної проблеми дисертаційної роботи, пов’язаної з кримінально-правовим захистом власності від злочинних посягань.

Об’єктом дисертаційного дослідження є політика держави щодо проблеми власності, процес становлення, розвитку, трансформації відносин власності та їх кримінально-правової охорони за доби Центральної Ради, Української гетьманської держави, Директорії УНР та Української Соціаліс-тичної Радянської Республіки в період 19171927 років.

Предметом аналізу стала діяльність національних урядів та уряду радянської України у сфері забезпечення правового захисту відносин власності, організація владними інститутами держави боротьби із злочинними посяганнями на власність, основні напрями розвитку і вдосконалення кримінально-правових форм, методів і засобів боротьби з майновими злочинами у досліджуваний період.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дослідником вперше в українській історико-правовій літературі зроблено спробу комплексно проаналізувати політику держави щодо проблеми власності та забезпечення нею кримінально-правової боротьби із злочинними посяганнями на власність з точки зору “тяглості”, тобто безперервності і спадкоємності правової політики національних урядів, з одного боку, і Української СРР, з другого. До недавнього часу факт функціонування на українській землі демократичних національних урядів 19171920 років замовчувався офіційною наукою, законодавчі акти та інші матеріали того періоду не публікувалися і залишалися недоступними для дослідників. Однак історія, у тому числі й історія кримінального права, історія правоохоронних органів, не терпить білих плям, і з появою в умовах незалежної України можливості доступу дослідників до таких матеріалів стало можливим певною мірою заповнити існуючі прогалини, зокрема й ті, що стосуються проблеми кримінально-правової охорони власності від протиправних посягань.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній:

дано науковий аналіз нормативно-правових актів та ряду архівних матеріалів за темою дослідження, раніше не відомих або маловідомих історико-правовій науці;

розглянуто як цілісну систему законодавчі та підзаконні акти, якими регламентувалася кримінально-правова боротьба з майновими злочинами в радянській Україні в досліджуваний період, дано їх нове прочитання з точки зору критики їх тоталітарної, адміністративно-командної спрямованості;

комплексно висвітлено історію та запропоновано власну періодизацію становлення правоохоронних органів, що забезпечували кримінально-правову боротьбу з посяганнями на власність;

аргументовано власну точку зору щодо правомірності оперування у Кримінальних кодексах УСРР 1922 і 1927 років терміном “чужа власність”, відносно якого є неоднозначні підходи дослідників;

виявлено і проаналізовано позитивні сторони та недоліки кримінально-правових норм, що передбачали відповідальність за посягання на власність;

дано наукові рекомендації щодо вдосконалення кримінального законодавства відносно відповідальності за протиправні посягання на власність.

Результати дослідження знайшли своє втілення у висновках, що виносяться на захист:

підтримка влади народом певною мірою залежить від ставлення держави до проблеми власності. Стриманість Центральної Ради у виконанні проголошеної нею програми соціалізації власності призвела до втрати популярності її серед трудових мас, особливо селянства, а ліквідація гетьманським урядом результатів деяких здійснених нею заходів щодо соціалізації викликала спротив народних мас і його падіння; спротив викликала й більшовицька політика націоналізації власності;

розв’язання проблеми власності радянською владою забезпечило утворення в Україні сектора соціалістичної економіки з державною і кооперативною формами власності, а також особистої власності при існуванні певний час приватної власності, які стали обєктом кримінально-правової охорони в УСРР у 20-х 30-х роках і пізніше;

ефективність кримінально-правової охорони власності в перехідний період перебуває у прямій залежності від того, чи відповідає стан законодавства суспільним відносинам у сфері власності;

обєктом злочинного посягання за Кримінальним кодексом УСРР 1922 року і Кримінальним кодексом УСРР 1927 року є чужа власність у формі державної, кооперативної, приватної і особистої власності;

правова система і система правоохоронних органів радянської України, якщо враховувати тогочасні політико-правові орієнтації держави, в основному відповідала суспільним потребам кримінально-правової охорони власності.

Практичне значення одержаних результатів. Положення, висновки та пропозиції, викладені в дисертаційному дослідженні, становлять певний внесок у розвиток історії держави і права України та історії кримінального права. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані:

у науково-дослідницьких цілях для подальшої розробки історико-теоретичних проблем історії держави і права України, кримінального права;

у законотворчій роботі при підготовці змін і доповнень до нового Кримінального кодексу України в частині правової охорони відносин власності; при розробці заходів адміністративної та судової реформ в Україні, зокрема в частині організації правоохоронних органів та судочинства; при розробці державних програм боротьби з економічною злочинністю;

у навчальному процесі юридичних закладів освіти при вивченні курсів “Історія держави і права України”, “Кримінальне право” та спеціальних курсів.

Апробація і впровадження результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювались на засіданнях кафедри історії України Українського державного педагогічного університету імені М.Драгоманова, кафедри історії держави та права Національної академії внутрішніх справ України, на науково-практичній конференції Національної академії внутрішніх справ України (1998 рік). Матеріали дослідження використані при проведенні занять з курсу історії держави та права України зі слухачами Національної академії внутрішніх справ України.

Публікації. Основні теоретичні положення і наукові висновки викладено у чотирьох статтях у наукових журналах і збірниках.

Структура дисертації визначена метою та задачами дослідження, логікою викладення вивчених документів і матеріалів. Дисертація складається із вступу, двох розділів, що охоплюють вісім підрозділів, висновку та списку використаних джерел (двісті сімдесят вісім). Повний обсяг дисертації становить 201 сторінку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослід-ження, зазначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, задачі, об’єкт і предмет дослідження, розкриваються методологічні, теоретичні, нормативні та емпіричні основи дослідження, його наукова новизна, положення, що виносяться на захист, практичне значення отриманих результатів, відомості про апробацію результатів дисертаційної роботи.

Перший розділ “Боротьба із злочинами проти власності в Україні до судової реформи 1922 року та першої кодифікації кримінального законодавства” складається з трьох підрозділів, присвячених дослідженню соціально-політичної обстановки в Україні у 19171922 роках і підходів урядів Центральної Ради, Української гетьманської держави, Директорії УНР та Української Соціалістичної Радянської Республіки до проблеми власності; правового регулювання кримінально-правової охорони власності й забезпечення її охорони створюваними цими урядами правоохоронними органами; форм і методів їх діяльності з боротьби із злочинністю в зазначений період.

Виходячи з того, що запорукою існування держави є економічні відносини, а серед них основними є відносини власності (щодо засобів виробництва, виробленого продукту, його обігу, використання та споживання, тобто його привласнення), законодавче та виконавче забезпечення охорони якої становить прерогативу держави, дисертантка дослідила соціально-політичні підходи держави та її політичних сил до проблеми власності на теренах України у період від початку визвольних змагань за втілення в життя української державності, з одного боку, та встановлення Радянської влади в Україні у 1917 році, з другого, й до 1922 року, тобто до судової реформи та першої кодифікації українського кримінального законодавства.

Відправним моментом у розгляді цієї проблеми обрано події починаючи від Лютневої революції в Росії 27 лютого 1917 р., коли було повалено самодержавство і натомість царського державного апарату 2 березня 1917 р. утворено буржуазний Тимчасовий уряд, а його суперником і виразником інтересів пролетарських мас стала утворена 27 лютого Петроградська Рада робітничих і селянських депутатів. Ці дві сили претендували на владу на теренах колишньої Російської імперії, і за їх протиборства згодом у Росії виникло так зване двовладдя, що тривало до подій 25 жовтня 1917 р. Проте в Україні виявила себе і третя сила в особі Української Центральної Ради, утвореної 3 березня 1917 р., яка одержала підтримку певної частини українського населення і претендувала на роль керівника всеукраїнського революційного націо-нального руху, стоячи попервах на позиціях національно-територіальної автономії у складі Росії.

Майже до кінця 1917 року ці три влади співіснували і діяли, так би мовити, у стані терпимого співробітництва. Після жовтневих подій 1917 року в Петрограді апарат Тимчасового уряду було зліквідовано, а Центральна Рада стала на позиції державницької самостійності, оголосивши ІІІ Універсалом від 7 листопада 1917 р. утворення Української Народної Республіки, а IV Універсалом від 9 січня 1918 р. проголосивши Україну самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу.

З іншого боку, у грудні 1917 року на Першому Всеукраїнському зїзді Рад Україну було проголошено федеративною частиною Російської республіки, Ради утворили пробільшовицький уряд України Народний Секретаріат. З цього часу в Україні склалося антагоністичне двовладдя: з одного боку Центральна Рада зі своїм урядом, з другого Центральний Виконавчий Комітет Рад України зі своїм урядом. Цей антагонізм переріс у 1918 році у збройне протистояння, а потім у громадянську війну, яка тривала до кінця 1920 року.

Центральна Рада тривалий час залишала чинним на території України законодавство Російської імперії та Тимчасового уряду Росії, у той час як радянський уряд Росії, а слідом за ним і більшовицький уряд України оголосили нечинними на своїй території закони повалених урядів, у тому числі й уряду Центральної Ради. Проте певний час в Україні допускалася можливість застосування законодавства Російської імперії, у тому числі й кримінального, якщо якісь питання не були врегульовані законами нової влади.

Дисертанткою послідовно проаналізовано політичні і практичні підходи до проблеми власності українських національних урядів.

Центральна Рада, яка, з одного боку оголосила про свій намір проводити політику соціалізації, тобто ліквідації великої приватної власності, у тому числі на землю, з іншого не зробила до того реальних кроків, заборонила розподіл земель крупних власників, а спроби селян приступити до розподілу землі розглядала як грабіжництво, і такий підхід до земельного питання не одержав підтримки українського населення, особливо сільської бідноти. Зважаючи на настрої народних мас і усвідомлюючи необхідність проведення земельної реформи, Центральна Рада після неодноразових обговорень прийняла 18 січня 1918 р. земельний закон, яким передбачалося вилучення землі у крупних приватних власників. Останні ж, зокрема делегати хліборобського зїзду України (25 березня 1918 р.), розцінили аграрну політику Центральної Ради як руйнівну і висунули вимоги відновити приватну власність на землю. В останній день свого існування, 29 квітня 1918 р., Центральна Рада внесла зміни до земельного закону, передбачивши, що земельна власність до 30 десятин не підлягає вилученню (“соціалізації”). Останні дні перед зліквідуванням Центральна Рада обговорювала і 29 квітня прийняла Конституцію Української Народної Республіки під назвою “Статут про державний устрій, права і вільности УНР”. Проте у ній, як і в попередніх законодавчих актах Центральної Ради, обходились питання економічної основи держави, власності, майнових прав громадян та їх правового захисту, без чого немислимі державна розбудова та залучення до неї і підтримка народних мас.

Уряд Української гетьманської держави, що у квітні 1918 року заступив на зміну Центральної Ради, взагалі рішуче виступив проти будь-яких посягань на приватну власність, скасувавши всі попередні законодавчі акти з цього питання і виробивши низку економічних законів, спрямованих на відновлення і захист приватної власності. Земельний закон від 14 червня передбачав право продажу та купівлі землі поза міськими поселеннями з певним обмеженням не більше 25 десятин на одну фізичну чи юридичну особу. “Хлібний” закон від 15 липня передбачав державну монополію на хліб, тверді закупівельні ціни. Увесь зібраний хліб, за винятком нормованої владою кількості для власних потреб, виробник мав здати державі. 8 липня було видано закон, який надавав поміщикам право використовувати примусову працю селян під час жнив, косовиці та оранки, за ухилення від якої, а також за умисні посягання на власність, що полягали у псуванні чи знищенні посівів та зібраного на поміщицьких землях хліба, передбачалась сувора кримінальна відповідальність, а в разі ухилення від здачі хліба його реквізиція. Ці непопулярні дії гетьманської влади викликали збурення серед українських селян, спричинили їх різкий спротив, призвели до погромів поміщицьких маєтків, реакцією на що з боку влади стали жорстокі каральні експедиції на села. Такі заходи, разом з невдоволенням, що гетьманський уряд різко відступив від досить несміливого курсу Центральної Ради на “соціалізацію”, та під активним впливом більшовицької агітації, призвели до поширення повстанського руху робітників і селян на всіх територіях, на яких правив гетьманський уряд, та до повалення останнього.

Директорія УНР, що прийшла на зміну, хоч і проголосила політику соціалізації, у тому числі й землі (закони від 15 грудня 1918 р., 8 січня 1919 р.), але це не мало реального значення, оскільки з воєнних причин вона була позбавлена практичної можливості проводити свою політику. Їй не вдалося реалізуати ані проголошених реформ, і перш за все земельної, ані законів, спрямованих на захист громадянських прав. На виробництві не було налагоджено обіцяного робітничого контролю для рятування держави від дальшого економічного занепаду та розграбування майна. Як і при гетьманаті, сільське населення потерпало від невирішення земельного питання, у містах і селах представники нової влади чинили свавільні розправи. Все це призвело до невдоволення серед робітників і селян та до їх збройного опору.

Таким чином, протягом майже чотирьох років національно-визвольних змагань 19171920 років в Україні в умовах змін правлячих політичних режимів проголошувались соціально-економічні реформи прямо протилежного змісту від помірковано соціалістичних (УНР Центральної Ради та Директорії) до буржуазно-капіталістичних (Українська Держава часів гетьманату). Неоднозначне ставлення правлячих режимів в Україні до проблеми власності не сприяло розбудові економіки, розвиткові товарних відносин, становленню цивільно-правових засад функціонування відносин власності та кримінально-правових основ охорони власності від протиправних посягань. До того ж, за умов, коли в Україні неодноразово змінювалися різні влади, через її територію кілька разів прокочувалися воєнні дії, що велися протиборствуючими сторонами з особливою жорстокістю, коли не цінувалися ні людське життя, ні майно, насильницьке захоплення та нищення якого стали повсякденною практикою воюючих сторін, кримінальний закон фактично не діяв, хоча національні уряди України й робили спроби законодавчо, у тому числі у кримінально-правовому порядку, захистити власність від протиправних посягань, але реально, в силу обєктивних і субєктивних причин, інтереси власників захищені не були. Ці уряди в основному використовували законодавство колишньої Російської імперії, у тому числі й кримінальне законодавство, хоч і видали низку законів з кримінально-правовими нормами, серед яких і ті, що спрямовані на захист власності від протиправних посягань. На основі аналізу нормативних актів та документальних матеріалів, що свідчать про тодішню криміногенну ситуацію, дисертанка доводить, що населення залишилося не захищеним ні законом, ні владою від посягань на власність, хоча українські уряди багато уваги приділяли організації й удосконаленню діяльності правоохоронних органів, особливо органів охорони порядку і боротьби зі злочинністю та судових установ.

Натомість Ради одразу ж із приходом до влади у жовтні 1917 року проголосили нечинним законодавство колишньої Російської імперії (хоча певний час і послуговувалися її кримінальним законодавством), а також націона-льних урядів. Уряд радянської України відкинув стару поліційну, судову системи та інші установи юстиції, утворивши натомість міліцію, систему народних судів і народних трибуналів. Відмова від застосування в юридичній практиці радянської України законодавства та правоохоронних інститутів попередніх режимів і нагальна потреба для забезпечення державотворчих процесів, супільно-економічних перетворень та юридичної практики нового законодавства зумовили інтенсивну правотворчу діяльність вищих органів влади та управління, внаслідок якої протягом аналізованого періоду було видано велику кількість нормативних актів, що регулювали нові суспільні відносини в радянській Україні. Ці відносини характеризувалися, перш за все, тим, що ліквідувалася велика приватна власність, у тому числі на землю. Великі промислові підприємства на відвойованій і підпорядкованій Радам території націоналізувалися і ставали державною власністю. Земля визнавалася надбанням трудового народу, фактично перебуваючи у власності держави. Проте селяни одержали наділи землі у своє користування. На селі запроваджувалася колективна кооперативна форма власності. У той же час залишалась дрібна приватна власність і в місті, й на селі. ІІІ Всеукраїнський зїзд Рад, що працював у м. Харкові 610 березня 1919 р., ухвалив першу Конституцію УСРР, яка проголошувала основним завданням держави “здійснення переходу від буржуазного ладу до соціялізму, шляхом проведення соціялістичних реформ” (ст. 2), для досягнення чого держава провадить заходи, спрямовані на скасування приватної власності на землю і на інші засоби виробництва (ст. 3).

Проте заради історичної обєктивності слід зазначити, що, незважаючи на декларовані Конституцією суспільні перетворення, окремі категорії населення України після відновлення на початку 1919 року на переважній частині її території Радянської влади виявилися певною мірою не захищеними у своїх правах. І тут насамперед треба вести мову про порушення майнових прав громадян з боку держави. Перш за все, потерпіли селяне внаслідок продовольчої розверстки, коли держава забирала у них хліб за твердою ціною (дуже низькою проти цін на промислові товари). Негативно зустріли селяни спроби прискореного переходу від одноосібного до усуспільненого виробництва через радгоспи, комуни, артілі. Міське населення було невдоволене згортанням товарно-грошових відносин, всезагальною трудовою повинністю. Не припинявся розгул злочинності. У містах почалися страйки робітників, у сільській місцевості, як рік тому проти Директорії, розгорнувся повстанський рух уже проти радянської влади. Радянському урядові України довелося застосовувати свої війська проти заколотників. Не підтримана власним народом та під тиском білогвардійських денікінських військ радянська влада в Україні влітку 1919 року впала. Проте, потрапивши під ще обтяжливіший визиск та репресії денікінських властей, українське селянство й робітництво постали й проти них, що сприяло успішним воєнним діям радянських військ проти денікінської армії, а також проти петлюрівських військ і третьому поверненню Радянської влади в Україну наприкінці 1919 року. Остаточно ж Радянська влада утвердилась в Україні наприкінці 1920 року, після розгрому у жовтні польських, а в листопаді врангелівських білогвардійських військ. З того часу в Україні розпочалося мирне соціалістичне будівництво і утвердження нового суспільно-економічного ладу.

Однак це будівництво йшло не так успішно, як того хотілося б владі і як це викладалося в історико-політичній літературі недавніх часів. Почавши 1919 року виступи проти проваджуваної в Україні політики воєнного комунізму та інших невиважених дій радянської влади у галузі сільського господарства, сільське населення і протягом наступних років, майже до 1925 року, продовжувало чинити опір намаганням забирати хліб шляхом продрозверстки, а потім шляхом застосування непаритетних цін на сільсько-господарську та промислову продукцію, а також іншим непопулярним і передчасним нововведенням у сільському господарстві, нападаючи на хлібозаготівельні загони, хлібні ешелони та склади, хлібопереробні та інші харчові підприємства, новостворювані радянські господарства, колективні сільські господарства, кооперативи.

Цей опір селянських мас, спричинений жорсткою реквізиційно-експро-пріаторською політикою, викликав реагування законодавця і був кваліфіко-ваний ним як бандитизм з пізнішим уточненням політичний бандитизм. За такі посягання, особливо на майно транспорту, звязку, радянських господарств, кооперативних сільськогосподарських та промислових підприємств, передбачалося суворе покарання, аж до вищої міри. Ряд декретів передбачали відповідальність міцевого населення у вигляді взяття заручників, що становило собою порушення прав особи, не відповідало принципу справедливості застосування покарання.

Радянський уряд зробив відповідні висновки і знизив рівень хлібної розверстки, не зачіпаючи нею бідноту. Були зроблені певні поступки дрібним і середнім прошаркам приватних власників: залишалися не націоналізованими дрібні приватні підприємства, головним чином кустарно-ремісничого типу; у містах не повністю націоналізувалися приватні будинки та інша нерухома власність; дозволялася приватна торгівля, відновлювалася кредитна кооперація. У той же час націоналізації підлягали провідні галузі промислового виробництва, транспорт, засоби звязку, а також банки. На кінець 1920 року в Україні на націоналізованих промислових підприємствах працювало 82 відсотка усіх зайнятих у промисловості робітників. Таким чином, в Україні фактично було утворено соціалістичний сектор економіки. Із впровадженням навесні 1921 року нової економічної політики став можливим вільний товарообіг між містом і селом, розвиток приватної торгівлі, приватного дрібно-товарного виробництва. Отже приватна власність набувала прав на існуван-ня, а значить і на правовий захист з боку держави від протиправних посягань.

З прийняттям першої Конституції України 1919 року та низки законодавчих і підзаконних актів у розвиток її положень, в Україні на кінець досліджуваного в даному розділі періоду, тобто на кінець 1922 року, законодавчо і практично утвердилися такі форми власності на засоби виробництва та нерухоме майно, як державна і кооперативна. Приватна власність деякий час продовжувала існувати, а в період нової економічної політики, що прийшла на заміну політиці воєнного комунізму, певною мірою розвинулася і зміцніла. Єдиною ж правовою формою індивідуального привласнення громадянами матеріальних благ стала особиста власність, яка проіснувала в Україні понад 70 років. Саме ці форми власності і стали обєктом кримінально-правової охорони майнових прав та інтересів юридичних і фізичних осіб в Українській Соціалістичній Радянській Республіці у послідуючі періоди її розвитку.

Автор дослідження доводить, що в усій сукупності виданих протягом 19181922 років вищими органами державної влади і управління Української СРР законодавчих та підзаконних актів значний обсяг становили акти з кримінально-правовими нормами, метою яких був захист відносин власності, що складалися в умовах творення нових суспільно-політичних і соціально-економічних відносин у державі соціалістичного типу. Злочини, передбачені цими нормами, залежно від обєкта посягання, належали переважно до числа майнових, посадових та господарських злочинів, проте значна частина норм передбачала відповідальність за контрреволюційні злочини та злочини проти порядку управління. Ці норми мали ознаки обєктивної і субєктивної сторін складу злочину, визначали субєкта злочину, часто спеціального, містили кримінально-правові санкції. Проте в багатьох із цих норм санкція відсутня, і міра покарання визначалася за аналогією з іншим законом або замінялася невизначеними формулюваннями типу: “з усією строгістю революційного закону”, “керуючись інтересами соціалістичної революції та соціалістичною правосвідомістю”. Накладення покарання на винних покладалося, крім судів і революційних трибуналів, на окремі державні, правоохоронні та адмі-ністративні органи, що не сприяло встановленню режиму законності та до-триманню принципу справедливості застосування покарання. Сукупність законодавчих і підзаконних актів, прийнятих в Україні в аналізований період, становила систему тогочасного кримінального законодавства і діяла до прийняття у 1922 році першого Кримінального кодексу УСРР.

Достатнє на той час нормативно-правове забезпечення своєї діяльності отримали протягом досліджуваного періоду підпорядковані Наркомату внутрішніх справ УСРР міліція і карний розшук, що створювало умови для ведення боротьби зі злочинністю, у тому числі й з посяганнями на чужу власність. Установи юстиції було підпорядковано Народному комісаріату юстиції, створено систему судового контролю та державного нагляду за додержанням законності державними і правоохоронними органами.

Дисертанткою проаналізовано організаційно-правові засади діяльності правоохоронних органів радянської України, запропоновано періодизацию їх становлення і розвитку, висвітлено практичні аспекти їх діяльності, наведено отримані в ході наукового пошуку статистичні показники, що характеризують їх боротьбу з майновими злочинами. Автор доходить висновку, що на момент кодифікації кримінального законодавства 1922 року в УСРР було створено систему правоохоронних органів, у тому числі органів боротьби із злочинністю, яка відповідала потребам державної політики більшовицької диктаторської влади.

Другий розділ “Боротьба із злочинними посяганнями на власність за кримінальним законодавством України 19221927 рр.” присвячено дослідженню процесу першої кодифікації кримінального законодавства України, порівняльному аналізу складів злочинів проти власності за Кримінальним кодексом УСРР 1922 року та Кримінальним кодексом УСРР 1927 року, характеристиці заходів удосконалення кримінально-правової боротьби з майновими злочинами в Україні після першої кодифікації кримінального законодавства та після прийняття КК УСРР 1927 року.

Автор доводить, що велика кількість прийнятих за період з кінця 1917 року по 1922 рік органами вищої державної влади та управління України розрізнених нормативних актів поточного правотворення із кримінально-правовими нормами, відсутність чіткої системи та взаємозвязку між ними, значні прогалини в законодавстві, часті колізії правових норм, складність застосування такого законодавства все це зумовило нагальну потребу узагальнення всього чинного законодавчого матеріалу та приведення його у певну систему, тобто викликало необхідність кодифікації кримінального законодавства. Перші спроби кодифікаційної роботи були зроблені ще у 19181919 роках та продовжені після закінчення у 1920 році громадянської війни. Вже на початок 1922 року комісією, утвореною при Нарком’юсті України для підготовки Кримінального кодексу, були розроблені основні кримінально-правові інститути, що складали остов майбутнього кодексу. Проте самостійна творча робота українських законотворців була перервана на підставі політичного рішення тоталітарного режиму, згідно з яким в основу КК України було покладено проект КК РСФРР з урахуванням місцевої специфіки суспільних відносин. Таким чином, перший КК України, введений в дію 23 серпня 1922 р., не став повною мірою результатом самостійної правотворчості українського законодавця, а був привнесений іззовні, з сусідньої держави, що повертала на шлях імперської політики. Прийняття кодексу знаменувало завершення першого етапу формування в Україні кримінального законодавства, стало відправною віхою для подальшого руху української правотворчої думки до його розвитку і вдосконалення, а головне новий Кримінальний кодекс став дійовим інструментом правоохоронних органів в їх діяльності по захисту від злочинних посягань нових суспільних відносин.

Важливе місце у КК України 1922 року посідали норми, що регулювали правовідносини в галузі охорони власності від злочинних посягань. Види злочинів, що посягають на відносини власності, становили у кодексі досить чітку й послідовну систему, охоплюючи сукупність поширених у тогочасний період протиправних діянь, спрямованих проти чужої власності, що сприяло боротьбі правоохоронних органів України з майновими злочинами в умовах нової економічної політики і відбудови