КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

БРАТКО КОСТЯНТИН ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК 18: 111. 852

ОНТОЛОГІЯ В ЕСТЕТИЧНОМУ ПІЗНАННІ:

АНАЛІЗ ФІЛОСОФСЬКО-ЕСТЕТИЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ РОМАНА ІНГАРДЕНА.

спеціальність 09.00.08 – естетика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Черкаського

державного університету імені Богдана Хмельницького.

Науковий керівник доктор філософських наук, професор

Говорун Дмитро Іванович,

завідувач кафедри філософії

Черкаського державного університету

імені Богдана Хмельницького

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, Петров Юрій Васильович,

Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії

імені М.Т. Рильського НАН України, провідний науковий співробітник

кандидат філософських наук, доцент Федорова Ірина Ігорівна,

Національний технічний університет України “КПІ”,

доцент кафедри філософії

Провідна установа

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, Київ

Захист відбудеться “27” березня 2003 р. о 15 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 при Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 327.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка,

м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “24” лютого 2003 рік.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Шинкаренко О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Духовна ситуація останніх десятиліть спричинила істотне зростання питомої ваги і значення критико-рефлексивної складової естетичного пізнання. Піддаючи критичному аналізу наявне знання і способи його формування, естетична самосвідомість прагне узгодити тлумачення своїх феноменів із основоположними характеристиками сучасного світовідношення, яке виражає фундаментальні риси людського буття в новітньому культурно-історичному процесі. Підмурівок даної настанови складає констатація визначальної ролі філософського розмислу в становленні естетичного знання, а її правомірність переконливо засвідчує нерозривний зв’язок філософії і естетики двадцятого сторіччя. Цей період увійшов в історію гуманітарного мислення як епоха докорінного перегляду ідей просвітницького гуманізму і новоєвропейського раціоналізму, коли класичне філософування виявилося неспроможним до адекватної експлікації нових тенденцій соціокультурного життя. Його парадигмальна вичерпаність давалася взнаки вже на рівні фундаментальних міркувань про буття, оскільки у жорстких суб’єкт-об’єктних протипокладаннях губилася смисложиттєва проблематика конкретно-історичної людської цілісності. Тому цілком закономірно, що в основоположення посткласичної філософії закладаються нові трактування онтології, а їх змістовна своєрідність вирішальним чином позначилася на розвитку і перспективах сучасних естетичних вчень.

Усвідомлення даного стану справ дає підстави розглядати теорію буття як необхідну передумову естетичного пізнання, а відтак і вихідний пункт рефлексивних міркувань. Особливо актуальним цей висновок є для сучасної вітчизняної естетики, яка перебуває на етапі переосмислення своїх основоположень і самовизначення в проблемно-теоретичному полі сьогодення. Вирішуючи ці завдання, вона має зважати на історичну природу власного розуміння і тлумачення, яке “не є чистою побудовою із принципів, але продовженням і розвитком ідучого здалеку здійснення.” (Гадамер) За такого стану справ одним із пріоритетів естетичної рефлексії стає вивчення творчого доробку тих мислителів, які свідомо розбудовували теорію на ґрунті філософської проблематики буття. Серед них особливе місце посідає близький учень Гуссерля, а згодом авторитетний в міжнародному філософському співтоваристві, професор Львівського і Ягелонського університетів - Роман Інгарден (1893-1970). Феноменологія двадцятого сторіччя завдячує йому ґрунтовною і систематичною репрезентацією в естетиці, успішність якої підтверджує постійний інтерес до ідей польського філософа з боку представників різних теоретичних течій.

Запропонований в дисертації підхід до естетичної концепції Інгардена може розглядатися як один із вірогідних шляхів конституювання теорії в системній єдності філософського і конкретно-наукового знання. В зв’язку з цим особливу увагу привертає той факт, що визначення дисциплінарного статусу естетики у Інгардена засновується на презумпції її філософського характеру, а також дотримання імперативу “строгої науковості” (Гуссерль) і невіддільних від нього антипсихологізму і антинатуралізму, поєднаних із запереченням трансцендентально-ідеалістичного підходу до розв’язання теоретико-методологічних проблем. Актуальність такої позиції обумовлюється її альтернативністю щодо різного роду суб’єктивістських і натуралістичних тенденцій, які загрожують сучасній естетиці втратою предмета і підміною її методології методами конкретних наук.

Аналіз естетичного знання в аспекті його обумовленості онтологічною проблематикою дозволяє також виявити естетичний вимір фундаментальних філософських проблем і навпаки, пов’язати самостійні естетичні розвідки із відкриттям нових горизонтів філософського пізнання. Якщо така тенденція в останній час виразно відслідковується в західному гуманітарному мисленні, то у вітчизняних дослідженнях вона ще не посіла належного місця, що об’єктивно обмежує пізнавальні можливості як філософії, так і естетики. Необхідність подолання такого стану справ актуалізує досвід естетичних студій Інгардена, в яких філософська і власне естетична проблематика покладаються як взаємозумовлені, взаємостимулюючі чинники єдиного пізнавального процесу. З точки зору дослідницького застосування цього принципу великий інтерес викликає інгарденівська теорія літературного твору, яка завдяки філософським інспіраціям обертається на узагальнену модель художньо-естетичного предмета, а з іншого боку, в своїх естетичних засновках містить принципові ідеї, дотичні філософського вчення про буття і методології гуманітарного пізнання в цілому.

І наостанку: актуальність запропонованої теми пов’язана із дедалі широким впровадженням окремих аспектів, або розлогих концептуальних фрагментів інгарденівської естетики в сучасний науковий обіг. Осмислення цього позитивного процесу дає підстави стверджувати, що на даному етапі назріває потреба у систематичній реконструкції естетики польського мислителя. Рефлексивне відтворення її смислового цілого і визначення в даному контексті її окремих моментів надасть останнім додаткової пізнавальної цінності і дозволить уникнути помилкових інтерпретацій. Доцільність такої реконструкції не викликає заперечень з урахуванням ролі історико-теоретичних досліджень в гуманітарному пізнанні.

Ступінь розробки проблеми. Переосмислення вихідних принципів онтології в новітній філософії започаткували феноменологічні дослідження Е. Гуссерля. Глибоке враження на західноєвропейських мислителів справила ідея невіддільності буття від спрямованих на нього суб’єктивних чинностей. Її численні інтерпретації ініціювали онтологічний поворот початку двадцятого сторіччя. До його авторів і продовжувачів належать: Т.Адорно, Г.-Г.Гадамер, М. Гайдеггер, М. Гартман, Ж. Дерріда, М.Дюфрен, Е. Левінас, Г. Марсель, М. Мерло-Понті, Х. Ортега-і-Гассет, Ж.- П. Сартр, Ю. Хабермас, М.Шеллер. Їх творчість окреслила смисловий горизонт, в контексті якого формувалася і функціонує філософська естетика Інгардена.

Історико-філософський і теоретико-методологічний аналіз онтологічних поглядів провідних європейських філософів міститься в працях Н.С.Автономової, В.В.Бібіхіна, В.С.Біблєра, П.П.Гайденко, К.Н.Долгова, С.О.Кошарного, М.А.Кіссєль, М.М.Кузнєцова, В.В.Ляха, Н.В.Мотрошилової, В.І. Молчанова, В.С. Малахова, М.К.Мамардашвілі.

Бібліографія зарубіжних досліджень інгарденівської спадщини представлена як європейськими, так і американськими авторами і, звичайно, велика кількість публікацій походить з батьківщини філософа. Глибокий і змістовний логіко-методологічний аналіз теорії буття здійснили: К. Войтила, Я. Воленьський, Д. Геруланка, У. Жеглень, Й.Ковальський, М. Кромпц, Г.Кюнг, Дж. Сейфорт, П. Сімонс, А. Стемпень, В. Стружевський, Е. Швідерський.

Питання онтологічного обгрунтування естетики і зворотнього впливу її висновків на саму онтологію розглядаються П.Графф, З.Константинович, Й. Мокотою, С.Моравським, М. Райзером, А.Тименецькою, Д. Уліцькою, А. Щепаньською.

Аналізу основних інгарденівських концептів, дотичних способу існування і будови витвору мистецтва і, перед усім, літературного твору присвячені праці: К. Бартошевського, М. Гловіньського, Г. Маркевича, І.Е. Ріалп, Г. Руднік, С. Скварчиньського, Г.Фалька, Дж. Фізера.

Важливим напрямком систематичного дослідження онтології художньо-естетичних предметів є осмислення проблематики художньої творчості і естетичного переживання, яка у Інгардена розглядається в широкому екзистенціально-антропологічному контексті. Розробкою цієї теми займаються: А. Венгжицький, Й. Галадович, М. Голашевська, Й. Дембовська, А.Полтавський, Й. Щепаньський.

Розв’язання одного із центральних для феноменологічної естетики питань органічної внутрішньої єдності витвору мистецтва і корелятивних йому суб’єктивних чинностей Інгарден пов’язував із проблематикою художніх і естетичних цінностей. Дослідженню її онтологічного і феноменологічного аспектів присвячені праці: В. Галевича, Г. Кюнга, А. Полтавського, Й. Тішнера, А. Тищика, Я. Чишевської.

В зарубіжних публікаціях останніх десятиліть виразно відслідковується тенденція до інтеграції філософської естетики Інгардена в проблемне поле семіотики (К. Роснер, Й. Славіньський, Д. Уліцька), герменевтики (Г.-Г. Гадамер) а також її інтерпретації з позицій постмодерністського дискурсу (Дж. Фізер).

Що ж стосується вітчизняних досліджень онтологічних засад естетичного пізнання, то насамперед слід відзначити, що українськими філософами закладено надійну теоретичну основу продуктивної розробки цих питань. Підставою для такого висновку є досвід тривалого і плідного осмислення культурно-історичного буття в роботах В. П. Іванова, М. Ф. Тарасенка, А.В. Азархіна, Е. К. Бистрицького, А. Н. Лоя, С. В. Пролєєва. Естетична складова онтології культури і, зокрема, проблеми буттєвісного статусу і функцій мистецтва, художньо-естетичного досвіду і цінностей успішно розробляються О.П.Воєводіним, Д.І.Говоруном, О.П.Лановенко, В.А.Личковахом, В.І. Мазепою, В.А.Малаховим, Н. В. Хамітовим, А.К. Шевченко. Проте, як ми вже відзначали, питома вага і значення онтологічних міркувань в естетичних дослідженнях є загалом невеликими. Свого роду індикатором такого стану справ можуть слугувати публікації, в яких аналізуються естетичні погляди Романа Інгардена. Зазвичай, вихідним пунктом досліджень покладається інгарденівська концепція естетичного переживання. По тому проблематика будови і способу існування твору мистецтва, його художніх і естетичних цінностей розглядається в аспекті їх обумовленості структурою і чинностями естетичного суб’єкта. Такий підхід репрезентований в історико-теоретичних дослідженнях Л.Т.Левчук, в роботі А.К.Шевченка, присвяченій проблемі розуміння в естетиці, на ньому ж заснована інтерпретація поглядів Інгардена в дисертації Е.О.Лановенка. Правомірність даної позиції не викликає принципових заперечень, оскільки вона збігається з інгарденівським визначенням естетики як теорії переживань, які виникають в процесі спілкування з твором мистецтва. До того ж на її користь свідчить феноменологічний родовід філософії польського мислителя. Проте сам Інгарден наголошував, що таке визначення предметної області естетичного пізнання є вузьким. Натомість в широкому розумінні естетика являє собою систематичну, тематично розгалужену дисципліну, до якої, між іншим, входить і онтологія художньо-естетичних предметів. В конститутивному процесі вона передує концепції естетичного переживання. Відтак, критико-рефлексивний аналіз теорії має керуватися широким розумінням її предмета і відповідного структурування набутого знання, в якому саме онтологія виступає вихідним пунктом і основою інших розділів естетики.

Об’єкт дослідження становить філософсько-естетична концепція Романа Інгардена.

Предметом дослідження є онтологія як конститутивний чинник теоретико-методологічної парадигми і відносно самостійний розділ інгарденівської естетики.

Мета дисертаційного дослідження полягає у з’ясуванні ролі і місця філософського вчення про буття у становленні і розвитку естетичної теорії.

У відповідності з поставленою метою передбачається розв’язати наступні задачі:

дослідити роль онтології в обґрунтуванні естетики як органічної складової філософського знання;

проаналізувати вплив теорії буття на формування логіко-методологічних засад феноменологічної естетики;

виявити основоположні принципи інгарденівського окреслення предметної області естетичного пізнання і з’ясувати специфіку онтологічної інтерпретації приналежних до неї складових;

проаналізувати ключові концепти онтології польського мислителя і, на основі теорії літературного твору, розкрити їх теоретико-методологічне значення для побудови узагальненої моделі твору мистецтва;

з’ясувати онтологічний статус твору мистецтва і його функції в системному цілому буття;

розкрити екзистенціально-антропологічні аспекти онтологічної проблематики твору мистецтва;

проаналізувати онтологію художньо-естетичного предмета в контексті провідних тенденцій посткласичного філософського мислення, спрямованих на переосмислення суб’єкт-об’єктних принципів діяльнісного світовідношення.

Методологічна і теоретична основа дисертації визначалася виходячи з того, що безпосередньою емпіричною реальністю дослідження виступає певна сукупність текстів. Відтак дисертант надавав першорядного методологічного значення принципу єдності тексту і контексту (М.М.Бахтін) як такому, що дозволяє поєднати автентичне відтворення філософської естетики Інгардена із розумінням її як культурно-історичного феномену. Особливе місце серед праць, залучених до контексту дослідження, посідають роботи Е.Гуссерля, які слугували Інгардену основою і відправним пунктом самостійних розвідок. Велике теоретичне значення для дисертанта мали публікації К.М. Долгова, Л.Т. Левчук, А. Щепаньської, в яких міститься узагальнююча характеристика філософської естетики Інгардена. Натомість, осмисленню і інтерпретації окремих питань сприяли розробки Р. Барта, М.М. Бахтіна, О.К Бурової, М. Гайдеггера, М. Голашевської, Ж.Дерріди, О.П. Лановенка, В.А. Малахова, Я.Мукаржовського, Х. Ортеги-і-Гассета, А.Полтавського, О. М. Соболь, Е.Сови, Ю.Хабермаса, Н. В. Хамітова.

Смислове ціле естетики Інгардена дисертант намагався реконструювати на основі усього філософського доробку мислителя. Головну роль в цих діях відіграли принципи тематичної єдності і структурності тексту, які дозволили локалізувати і упорядкувати предмет дослідження. Методологічно значущими для відтворення його цілого виявилися такі концепти інгарденівської онтології, як “відносно закритий уклад”, “схематичність” і “конкретизація, “ідея”, “інтенціональний предмет”. З двома останніми пов’язана методика поступового відкриття предмета, застосована дисертантом протягом усього дослідження. Суттєву роль в її реалізації відіграли поняття “деконструкції“ (М. Гайдеггер) і “дисциплінарної матриці” (Т.Кун).

Наукова новизна дослідження обумовлюється тим, що в ньому вперше здійснено систематичне критико-рефлексивне відтворення теоретико-методологічної парадигми естетики Інгардена з урахуванням місця і ролі онтології в конституюванні естетичного знання. Результати, які виносяться на захист сформульовані в наступних положеннях:

- в ході рефлексивного аналізу естетики Романа Інгардена виявлено два взаємопов’язаних рівня функціонування онтології в естетичному пізнанні: 1) рівень загальнофілософський, на якому теорія буття функціонує в якості основоположного розмислу, який обґрунтовує необхідність естетики як тематизованого розділу єдиного філософського знання, котрий системно взаємодіє з іншими дисциплінами; 2) рівень внутрішньо дисциплінарний, де онтологія виступає відносно самостійним напрямком власне естетичних досліджень витвору мистецтва; на цьому рівні вона забезпечує можливість інших розділів естетики і, разом з цим, сполучає їх в єдину теоретичну конструкцію; на висновки онтології художньо-естетичних предметів безпосередньо спираються поетика і літературознавство, а опосередковано – літературна критика;

характерне для інгарденівської філософії плюралістичне трактування буття відкриває шлях до усвідомлення художньо-естетичного в площині фундаментальних онтологічних взаємозалежностей; аналіз витвору мистецтва з точки зору співвідношення основних буттєвих утворень дозволяє сформулювати тезу про його інтегративну функцію у формуванні системно єдиного онтологічного цілого; виконання цієї функції спричиняє гранично можливу маніфестацію сутності предметно-речевого і об’єктивно-ідеального компонентів буття;

інтерпретація феноменологічної ідеї про нерозривність людського буття, предметного світу і духовної культури з позицій онтологічного плюралізму спричиняє переосмислення діяльнісної концепції мистецтва, яке розглядається як світовідношення, відповідне сутнісним характеристикам культури; онтологічний аналіз художньо-естетичних предметів передбачає опрацювання екзистенціально-антропологічної проблематики, осмислення умов і способів людського існування, а також визначення ролі мистецтва в житті людини;

узгодження логіко-методологічної парадигми естетики з концепцією онтологічного плюралізму надає можливість продуктивного синтезу пізнавальних процедур, традиційно розмежованих протистоянням “розуміючої” і “пояснювальної” методологій, а також скасовує спекулятивно-догматичні обмеження щодо формування поняттєво-категоріального апарату естетичного знання;

інгарденівський досвід свідчить, що розбудова естетичної теорії на основі філософського вчення про буття дозволяє уникнути крайнощів суб’єкто- або об’єктоцентризму при визначенні предметної області естетичного пізнання і здійснити цілісне відтворення художньо-естетичного досвіду, де людський суб’єкт і витвір мистецтва постають в органічній сутнісній єдності;

застосування ключових для онтології концептів “інтенціонального предмета” і “ідеї” в аналізі літературного твору дозволяє побудувати узагальнену модель витвору мистецтва, в якій поняттєва зв’язка “схематичність – конкретизація” може розглядатися як теоретико-методологічна основа продуктивного синтезу усіх приналежних до сфери естетичного феноменів; її змістовна розробка забезпечує відтворення в межах художньо-естетичного континууму єдності художньої творчості, твору мистецтва, естетичного предмета і об’єктивно значущих цінностей, а також активних чинностей реципієнта в аспектах його конкретно-індивідуального і соціокультурного досвіду.

Теоретичне та практичне значення роботи. Результати дослідження спрямовані насамперед на розробку теоретико-методологічної парадигми естетичної теорії з урахуванням досягнень новітньої філософії і естетики, а також актуалізацію тих аспектів інгарденівської спадщини, які містять продуктивний, з точки зору сучасного гуманітарного знання, потенціал. Окремі положення дисертації можуть залучатися до розробки проблем художньої творчості, естетичних і художніх цінностей, естетичної комунікації, а також застосовуватися в літературознавстві і літературній критиці. Узагальнення та висновки дисертації можуть бути використані при підготовці навчальних програм і в процесі викладання курсів філософії, естетики, спеціальних курсів з гуманітарних дисциплін.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційної роботи знайшли відображення в публікаціях автора, а також у доповідях та повідомленнях на конференціях: Міжвузівській науково-практичній конференції молодих викладачів та аспірантів “Інтеграція науки у систему підготовки вчителів” (Черкаси, березень, 1995), на наукових читаннях з нагоди 60-річчя від дня народження А.С. Канарського (Київ, квітень, 1996), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Формування національної самосвідомості молоді” (Київ, жовтень, 1996), на VII-их тернопільських науково-методологічних читаннях “Гуманізація науки та освіти: перспективи та шляхи розвитку гуманітарних наук” (Тернопіль, грудень, 1997), на науково-практичній конференції “Українська культура: реалії та виклики ХХІ сторіччя” в рамках П’ятого міжнародного конгресу україністів (Чернівці, серпень 2002).

Матеріали дисертації обговорювалися на науково-методологічних семінарах кафедри філософії Черкаського державного університету імені Богдана Хмельницького, використовувались автором при читанні лекційних курсів та проведенні семінарських занять з естетики та філософії в цьому ж університеті.

Структура дисертації визначена у відповідності з метою та завданнями дослідження. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 168 сторінок, список використаних джерел становить 15 сторінок і містить 197 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, виявляється ступінь її наукової розробки, характеризуються теоретичні і методологічні засади дослідження, розкривається його наукова новизна, з'ясовуються питання теоретичної та практичної значущості роботи, відображається апробація отриманих результатів.

У Розділі 1 ”Філософська естетика Романа Інгардена: проблема обґрунтування методу і предмета” з’ясовується роль онтології у формуванні теоретико-методологічної парадигми інгарденівської естетики, а також її місце в структурі естетичного знання.

У підрозділі 1.1. “Онтологічне обґрунтування естетики в контексті критики трансцендентальної феноменології Е.Гуссерля” виділяються гуссерлівські міркування щодо специфіки філософського пізнання, в контексті яких визначалися підходи Інгардена до обґрунтування естетики. Особливо наголошується на тезі про єдність філософського розмислу, за якою окремі дисципліни розглядаються як його змістовні тематизації, які через відношення до вихідного смислового цілого, отримують належне обґрунтування і самовизначення. Структурування філософії відбувається, коли в досліджуваних предметах відкриваються аспекти, що виходять поза усталені дисциплінарні рамки. Відтак розпочинається конституювання нової дисципліни, яка в межах своєї предметної області продовжує проблематику попередньої. Відповідно естетика являє собою тематизовану форму універсального пізнання, яка конституюється в обумовленості і органічному зв’язку з іншими дисциплінами і сприяє розв’язанню загальнотеоретичних проблем. За такого способу обґрунтування поняття естетичного виникає як логічно необхідна інтегрована складова ціннісно-смислового універсуму. Воно відрізняється систематичністю, а також змістовною загальністю, тобто незводимістю “до” і невиводимістю “із” емпіричного буття одиничних предметів.

Зважаючи на вирішальну роль реалістичної критики трансценденталізму в обґрунтуванні і розбудові естетичної теорії польського мислителя, в підрозділі аналізується еволюція поглядів Гуссерля, яка призвела до висунення на перший план проблематики чистої свідомості і чистого Я. Особлива увага приділяється тим аспектам феноменологічного вчення, які визначали позицію Інгардена. Серед них – принцип безпосередньої присутності предмета в досвіді, а також неприйняття натуралізму і психолого-антропологічної концепції істини. Водночас, визнання Інгарденом незалежного від чистої свідомості існування реального світу підпорядковує питання про перебування предмета в суб’єктивному досвіді питанню про сам предмет, його будову і спосіб існування. Його розв’язанням займається онтологія в процесі ейдетичного опису ідеї можливого. Орієнтуючись на істотне і загальне, вона здобуває апріорне знання про чисті можливості і закономірні зв’язки між ідеальними якостями, в яких можливості мають своє джерело. Її висновки стосуються усіх імовірних індивідуальних предметів.

Усвідомлення онтологічної специфіки реальності передбачало її розрізнення стосовно інтенціонального буття. Відтак виникла потреба у дослідженні чисто інтенціонального предмета. А оскільки цим вимогам найповніше відповідає літературний твір, який Інгарден розглядає як сутнісно художнє утворення, остільки йдеться про філософсько-естетичний аналіз. Отже, естетика постає допоміжною щодо онтології дисципліною, що спонукає усвідомлювати мистецтво у співпричетності до глибинних підвалин буття. При цьому реалізм Інгардена є одним із аспектів концепції онтологічного плюралізму, за якою буття охоплює реальні, інтенціональні і об’єктивно-ідеальні предмети. Отже, дослідження порівнює інтенціональне з іншими компонентами, чітко розрізняє їх, а також розкриває зв’язки в систематичній єдності буття. Це дозволяє виявити специфічну буттєвісну функцію інтенціонального, чим закладаються нові підходи до розкриття сутності художнього, стимулюється перегляд традиційних уявлень про межі естетичної теорії.

Гетерогенність витвору мистецтва дає підстави припускати, що він утворює основу нерозривної єдності буття, оскільки через нього відбувається кореляція реального і ідеального. Розглядаючи твір, естетика має виявити в ньому чинники, які забезпечують такий зв’язок. За своєю функціональною специфікою вони репрезентують неінтенціональні предметні якості в межах художньої цілісності. Кожен з них утворює відносно самостійний шар, а тому пізнання має схоплювати твір як складне утворення, із внутрішньо притаманною поліфонією реальних, ідеальних і, звичайно, інтенціональних якостей.

У підрозділі 1.2. “Логіко-методологічна парадигма естетичного пізнання” досліджується вплив онтології на методологію і принципи поняттєво-категоріального упорядкування естетичних розвідок. В естетичному пізнанні Інгарден розрізняє два етапи. На кожному з них дослідження має справу з іншим типом предметності, а відтак використовуються дві взаємопов’язані методологічні моделі. Перша з них застосовується в описово-емпіричних дослідженнях, спрямованих на осягнення фактів естетичного досвіду в безпосередньому інтуїтивному переживанні. Натомість на другому етапі відбувається критико-рефлексивний аналіз результатів емпіричного пізнання. Єдність методологічних інструментаріїв забезпечується як необхідним зв’язком основних етапів пізнання, так і спільними для кожного з них принципами “строго наукового” обґрунтування і систематичної обробки досягнутих знань. Розуміючи під обґрунтованістю безпосереднє і очевидне покладання речі або її стану в судженні, Інгарден всіляко уникав оперування поняттями, запозиченими з інших філософських течій. Альтернативу спекулятивному конструюванню він пов’язував із переосмисленням класичних уявлень про онтологічний статус і гносеологічні функції мови, стверджуючи її первинну причетність до буття. За такого розуміння поняття і категорії естетики збігаються з інтуїтивно даними сутностями художньо-естетичних явищ, а оскільки “жива” мова є системою потенціальною, яка корелює із кількісно необмеженою сукупністю якостей, остільки створення завершеної поняттєво-категоріальної сітки неможливе. Особливу увагу дисертант приділяє тим аспектам, в яких проблематика поняттєвої організації знання покладається в контексті національних особливостей філософсько-естетичного мислення. Обґрунтовуючи культурно-історичну поліфонію строго наукового дискурсу, Інгарден ніби передбачає сучасну колізію між спробами побудови об’єктивно усвідомленої загальнозначущої системи знання і поліетнічним теоретичним і жанровим розмаїттям постмодерну.

Важливу роль в реконструкції логіко-методологічної парадигми естетики Інгардена відіграє гуссерлівське питання про співвідношення ідеї справжньої науки і науки фактичної. Дисертант наголошує, що у Інгардена ідея науковості належить естетиці як її внутрішній системний елемент. Вона виступає як принцип оформлення досвідних даних у сукупність науково значущих суджень, а також замикає на собі налаштованість пізнавального процесу і визначає підстави естетичної рефлексії.

Переосмислення методології філософського пізнання, з позицій онтологічного плюралізму виявило неспроможність феноменологічної редукції забезпечити адекватне схоплення предметної області естетики. Її замінила методологія ейдетичного емпіризму, яка не вимагає зведення художньо-естетичного до феноменів чистої свідомості. Щоправда і тут застосовується редукція, але в іншому, ейдетичному сенсі, що означає очищення досвіду від випадкового і несуттєвого, його налаштованість на “ідею”. Принципово важливим в такій настанові є збереження індивідуально-конкретної поліфонії інтенціональних, реальних і об’єктивно-ідеальних якостей, що призводить до плюралістичного визначення процедур естетичного пізнання. Натомість, необхідність трансцендентальної редукції зберігається на етапі критико-рефлексивних досліджень, коли предметом стають іманентні феномени свідомості.

Систематична реконструкція логіко-методологічної парадигми пов’язана із визначенням предметної області естетики. Розв’язання цього завдання автор розпочинає з аналізу історико-естетичної концепції Інгардена.

В підрозділі 1.3. “Об’єктивна” і “суб’єктивна” настанови естетичного пізнання: історико-теоретичний аналіз” відзначається, що історико-теоретичні дослідження відіграли головну роль в дискурсивному обґрунтуванні феноменологічної точки зору на предмет і завдання естетики. В їх основі лежить ідея підпорядкування історичної науки об’єктивно значущій систематичній теорії. Емпірична дисципліна, якою є історія естетики, тяжіє до свого ідеального корелята. З часом її інтерпретації “доростають” до основоположень, що демонструються, але не доводяться естетикою систематичною. Відтоді демонстровані принципи набувають історичного обґрунтування, а недокладні емпіричні інтерпретації коригуються і структуруються навколо єдиного наукового основоположення. За такого підходу обмірковування естетичних вчень набуває вираженого інтерпретативного і діалогічного характеру, воно виходить за межі реалізованих сенсів, відкриваючи змісти можливого досвіду, демонструючи предмети і логічні залежності в нових ракурсах.

В історичній концепції Інгардена розрізняються дві настанови щодо предмета естетичного пізнання. “Об’єктивна” локалізує його сутність у творах мистецтва або ж у природі, натомість “суб’єктивна” – у переживаннях і діях митця і реципієнта. Особлива увага приділяється аналізу кризи постгегелівської “суб’єктивної” естетики початку ХХ сторіччя, коли філософська естетика втрачає предметну і методологічну визначеність. Причиною того є неспроможність традиційної суб’єкт-об’єктної парадигми забезпечити цілісну реконструкцію естетичного досвіду, в якій відтворювалася би органічна єдність предмета і суб’єкта художньо-естетичної дії. Натомість феноменологія надає можливість уникнути крайнощів об’єктивізму і суб’єктивізму. Правомірність її методології обґрунтовується історичним досвідом, а застосування необхідно породжує нове бачення предмета.

В підрозділі 1.4. “Феноменологічна естетика: предметна область і основні напрями досліджень” вибудовується формально-змістовна модель, яка дозволяє пояснити інгарденівський підхід до визначення предмета і структури естетичного пізнання. В конститутивному процесі виділяються три послідовних етапи. На першому провідна феноменологічна інтенція тематизується в змістовному контексті естетики. На другому з’ясовується вихідний факт, який фіксує основні структуроутворюючі чинники предметної області дослідження. І на третьому осмислюються і упорядковуються усі приналежні до предметної області факти, розкривається їх органічна внутрішня єдність.

Основоположна ідея феноменології про взаємну сутнісну співпричетність предметів і інтендуючих їх суб’єктивних актів тематизувалася у вимогу необхідної єдності загальних досліджень витвору мистецтва і переживань автора і реципієнта. Відтак вихідним фактом, який містить узагальнено-смислову характеристику предмета естетики є зустріч і спілкування суб’єкта з певним предметом, зокрема з твором мистецтва, в результаті чого виникає твір або естетичний предмет, а з іншого боку народжується митець, або ж естетично переживаючий спостерігач чи критик. Художньо-естетичну суб’єктивність Інгарден розуміє як тілесно-психічно-духовну єдність людської монади, що стверджується в плюралістичному життєво-світовому середовищі. Це означає, що витвір мистецтва не існує поза відношенням до тілесної активності суб’єкта і корелятивних їй матеріальних предметів. Психічно-духовні чинності суб’єкта обумовлюються настановою свідомості, яка організує їх в розчленовану єдність естетичного переживання. Дисертант відзначає, що це переживання постає необхідним етапом динамічної саморозбудови людської тотальності, на якому відбувається гранично можливий вияв автономності індивідуального буття. Водночас, його мотиваційні і цільові характеристики засновуються на наріжних принципах адекватного культурі світовідношення. У відповідності з останнім пізнавання, твору мистецтва забезпечує свідоме самовизначення суб’єкта відносно об’єктивних ціннісно-смислових реалій і їх ствердження в життєвому світі. Підтвердженням цієї тези слугує інгарденівська критика практичної настанови, яка спричиняє руйнацію художнього цілого, втрату людиною світу як співвідносної ціннісно-смислової об’єктивності.

Таким чином, до предметної області естетичних досліджень залучаються: естетичні цінності, витвір мистецтва із матеріальним фундаментом, переживання митця і реципієнта, а також фізичні дії автора, спрямовані на втілення художніх намірів в матеріальних предметах. Завдання естетики полягає в описі цілісності, яка виникає на ґрунті сутнісних зв’язків між означеними складовими. Його вирішення передбачає розрізнення низки дослідницьких напрямів, першим з яких Інгарден називає онтологію творів мистецтва. Її розробка пов’язана із вивченням літературного твору. При цьому йдеться про його загальну ідею, а не фактично існуючі твори. Онтологія запитує, насамперед, як має бути побудований індивідуальний предмет, якими мають бути його загальні властивості, щоб він був твором літератури. По тому з’ясовуються можливі типи і види творів, припустимі за такої принципової структури, і розрізняються необхідні і імовірні зв’язки між її складовими. Онтологія виявляє тип предметності, репрезентований літературним твором, спосіб її існування, відношення до реального світу і до реальних психофізичних індивідів.

У Розділі 2. “Онтологія твору літературного мистецтва” розглядається проблематика дослідницького застосування парадигмальних основоположень інгарденівської онтології.

У підрозділі 2. 1. “Концепція інтенціонального предмета і філософсько-естетичний аналіз літературного твору” аналізуються дефініції “первинного”, “вторинного суто інтенціонального предмета” і “також інтенціонального предмета”. Їх існування, матеріальні і формальні окреслення цілковито визначаються суб’єктом, приписуються ззовні, але не втілюються іманентно; ці предмети нездатні ані бути, ані змінюватися самі із себе. Проте буттєву гетерономію не слід розуміти як відсутність позитивних окреслень. Про інтенціональні твори мистецтва можна виголосити багато суджень, дотичних, зокрема, їх здатності опосередковувати єдність природного і ціннісно-смислового. Саме в такому опосередкуванні Інгарден вбачав істинне покликання і сутність людини. В зв’язку з цим в роботі відстоюється пріоритет інтенціонального в структурі дійсності.

До формальної будови інтенціонального предмета належать зміст, корелятивний змісту суб’єктивних актів і інтенціональна структура, яка корелює з інтенційною структурою свідомості. Їх єдність утворює так звану “повну форму”, в межах якої визначальну роль відіграє суб’єкт інтенціональної структури. Саме він визначає онтологічну специфіку твору і опосередковує зв’язок змісту із свідомими актами. Це означає, що пізнання насамперед має зосередитися на формальній структурі. Взаємодія її компонентів складає механізм конституювання “ідеї” - синтетичної конструкції, яка визначає естетичну цінність твору.

Протилежність завершених інтенційних актів і потенційно необмежених змістовних характеристик інтенціонального предмета породжує так звані місця недоокреслення. Окрім того, своєрідність належних до змісту інтенціональних корелятів номінативних виразів і речень виявляється у характерному для творчості і естетичного переживання порушенні функції судження. Квазі-судження художнього твору не претендують на достовірне зображення незалежної від них дійсності. Вони створюють ілюзорний світ, який, тим не менш, справляє враження самодостатнього і автономного. Спроможність нав’язувати свої предмети як самосущі Інгарден відносить до фундаментальних ознак мистецтва. Спираючись на дані положення, дисертант з’ясовує можливість суджень sensu stricto, якщо в творі йдеться про дійсні постаті і події. На його думку, і в цьому випадку відбувається порушення функції судження, спричинене смисловою тотальністю літературної фікції. З урахуванням цих обставин дисертант застосовує щодо них термін “умовне” або “релятивне квазі-судження” і наголошує на їх здатності підсилювати ілюзію достовірності представленого світу, надаючи йому додаткової естетичної цінності. Отже, літературний твір відрізає читача від трансцендентної реальності і вимагає конституювання квазі-дійсності, яка підлягає естетичній контемпляції. Опрацювання даного стану справ ставить проблему інтерсуб’єктивного тривання твору. Її вирішення пов’язується із з’ясуванням онтологічних передумов інтерсуб’єктивності смислів речень і значень слів. В такій ролі у Інгардена виступають об’єктивно-ідеальні поняття.

У підрозділі 2.2. “Естетичні аспекти теорії ідей” аналізується формальна будова універсалій, до якої Інгарден відносить зміст, структуру і властивості. Визначальна роль останніх щодо змісту спростовує наявність необхідного зв’язку між ідеями і реальністю. Натомість, специфіка змістовної сторони унеможливлює застосування до їх аналізу логічних принципів протиріччя і виключеного третього. Адекватною логіко-методологічною процедурою є ідеація, суть якої в переході від індивідуальних предметів до змісту загального. Ідеація є саме переходом, правомірність якого засновується, нехай і випадковою, відповідністю між ідеєю і індивідуальними предметами. Таким чином, ейдетичне пізнання не тільки не ігнорує окремі твори мистецтва, а навпаки, необхідно розширює коло їх дослідження задля повнішого схоплення взаємопов’язаних складових їх формальної будови.

Універсалії є автономними, самодостатніми і трансцендентними щодо інших буттєвих утворень. Відтак виникає питання про основу і механізм їх зв’язку з реальним і інтенціональним. Від його вирішення залежить розв’язання проблем способу існування і функцій твору, головна з яких, за Інгарденом, полягає у виразі ідей естетичних цінностей. Її реалізація передбачає наявність в творі художніх цінностей, на основі яких читач конституює предмет із естетично цінними якостями. Синтетичний зв’язок останніх становить ідею певного твору, яка презентує об’єктивні, трансцендентні універсалії. Таку можливість забезпечує притаманний ідеї конститутивний момент належності, а також наявність основи її індивідуально-конкретного втілення, тобто фізичного фундаменту твору. Таким чином, проблематика естетичних цінностей пов’язується із питанням про сутність речевого в художньому творінні, яка виявляється в смисловому полі двосторонніх кореляцій із інтенціональним і об’єктивно-ідеальним.

Об’єктивні, “самі в собі” естетично цінні якості виступають ініціативним чинником і регулятором художньої творчості. Зважаючи на об’єктивний і закономірний характер зв’язків між ними, дисертант відзначає, що геніальність митця полягає у спроможності інтуїтивно схоплювати трансцендентні ансамблі естетичних якостей, а майстерність – у формуванні предмета, який їх унаочнює. Речеве його цікавить як фізичний фундамент інтенціонального твору. У випадку літератури йдеться про надання звучанням слів такої постаті, за якої їх властивості спричиняють конституювання художніх цінностей, що супроводжується максимальною сутнісною реалізацією мовного матеріалу, розкриттям його іманентних якостей. Отже, мова завдячує своїм відкриттям поетичній сутності мистецтва, яка забезпечує індивідуально-конкретне втілення естетично значущих ідей.

У підрозділі 2.3. “Естетично типові характеристики літературного твору” наголошується, що максимально повним і системним розвитком низки можливостей, характерних для мистецтва в цілому, художня література завдячує чистій інтенціональності своїх творів. Їх естетично типові характеристики визначаються в поняттях схематичності і конкретизації. Схематичність зображеного світу виводиться із недоокресленості змістовної сторони інтенціонального предмета. При цьому кожна літературна течія або стиль напрацьовують властиві їм принципи підбору недоокреслених місць. Натомість їх “наповнення” породжує естетично цінну конкретизацію, конституювання якої окреслюється терміном “життя”. Передумови конкретизування криються у настанові читача, за якою представлені в творі предмети покладаються як індивідуальні, реально існуючі. А з іншого боку – самим предметам властиві “претензії” на самосуще буття, обумовлені потенціальним змістом словесних утворень. Дисертант відзначає, що характерна для літературних фікцій претензія на зміну онтологічного статусу виражає ексцентричність інтенціонального існування, яке знаходить основу тривання у реальному і ідеальному. Даний стан справ окреслюється як “буття поміж”, яке компенсує свою гетерономність, інтегруючи самосущі буттєві утворення. Квазі-дійсність твору виражає перебування людини на межі реального і ідеального світів, які перетинаючись в інтенціональному, окреслюють сферу дійсної екзистенції, де реальне заперечується заради досягнення ідеального, і при цьому ані перше, ані друге завдання остаточно не розв’язуються. Однак, утримання в екзистенціальному просторі цих буттєвих утворень призводить до вільного вияву і завершення людської тотальності. Перманентність зусиль по відтворенню квазі-дійсності естетичної конкретизації робить мистецтво дійсним буттям, довільне тривання якого обумовлюється необмеженим потенціалом схематичного літературного твору.

Розглядаючи схематичність і конкретизацію як взаємопов’язані аспекти художньо-естетичного існування, Інгарден наголошував на їх істотній відмінності, що у свою чергу породжувало проблему автентичного схоплення твору. Його дійсна постать, на думку філософа, розкривається у спільних для різноманітних конкретизацій моментах. Таким чином, об’єктивність в естетичній настанові досягається через цілеспрямоване інтерпретативне переживання, в якому твір з’являється в контексті осмислених, ціннісно налаштованих актів і індивідуальних реакцій читача. У зв’язку з цим дисертант відзначає, що інгарденівська концепція виявляє істотну для гуманітарних дисциплін єдність контекстів відкриття і обґрунтування знань. А зважаючи на сучасне поширення принципів гуманітаристики за межі “наук про дух”, автор стверджує, що в даному випадку естетику можна розглядати як метанаукову теоретико-методологічну модель.

Важливою онтологічною передумовою життя літературного твору виступає культурно-історична атмосфера епохи, тобто усталені способи осягнення мистецтва, засновані на відповідному доборі і розумінні естетичних цінностей. Відтак конкретизація, як правило, набуває типової для певної доби постаті. Такий підхід, на думку дисертанта, дозволяє подолати антиномію між описом твору як інтенціонального предмета і соціокультурного факту, торуючи шлях посткласичним поняттям історичності і плюралістичності розуму. Окрім того, концепція конкретизації актуалізується в контексті сучасного “комунікативного повороту”. Життя твору забезпечується міжсуб’єктною взаємодією з приводу і за посередництвом певних конкретизації. На цій основі формується дійсне середовище міжособистісних стосунків, в якому індивіди залучаються до спільного історичного буття. Осмислення даного стану справ надає можливість теоретичного моделювання комунікативної дії в упорядкованому, нормативному художньо-естетичному середовищі, де стійкі міжособистісні стосунки легітимуються в культурно-історичному життєвому світі.

Проблематика існування витвору мистецтва необхідно поєднується із вивченням його внутрішньої будови. Досліджуючи літературний твір, Інгарден виявляє багаторівневість останньої. Між її окремими шарами укладаються тісні буттєві і функціональні зв’язки, за яких “нижче” розташовані шари слугують фундаментом “вищих”, а однорідні складові зв’язуються у складні утворення, які конституюють так звану “основну складову”, яка охоплює увесь твір.

У підрозділі 2.4. “Структура літературного твору: функціональний аналіз” наголошується на двомірності будови твору, в горизонтальному зрізі якої виділяється сукупність фаз – частин, а у вертикальному гетерогенні взаємообумовлені складові. До останніх належать: 1) шар словесних звучань і звукових творів вищого рівня; 2) шар значень, збудований із смислів речень; 3) шар представлених предметів за посередництвом визначених сенсами речень станів речей і 4) шар схематичних виглядів.

Словесні звучання, як відзначає Інгарден, є інтенціонально витвореними типовими звуковими постатями, які істотно пов’язані із значеннями і функціонують як носії останніх. Поряд з цим їм притаманні емоційні і наочні якості, які відіграють важливу художньо-естетичну роль. Вони безпосередньо виражають переживання персонажів твору, дозволяють читачеві скласти уявлення про їх емоційне відношення до представленого світу, і в такий спосіб, поліпшують наочне уявлення останього. Самостійними звуковими одиницями тексту є утворення вищого рівня, уґрунтовані у смисловій єдності речень і взаємному впливі належних до них словесних звучань. Їх художньо цінними властивостями є ритм, темп, мелодійність і так звані якості настрою. Особливо слід наголосити, що йдеться про іманентні характеристики звукового шару, які утворюють щільну цілісність. Застосовуючи до її аналізу концепцію відносно закритих укладів, дисертант