Національний університет “Львівська політехніка”

ЧІХРАДЗЕ

ОЛЕГ ШОТОВИЧ

УДК 355. 48(477) “1918/1919”

Друга українсько-більшовицька війна

(листопад 1918 – грудень 1919 рр.)

Спеціальність 20.02.22 – військова історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів-2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України, науки і техніки Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”.

Науковий керівник – кандидат філософських наук, доцент
ГУСЄВ ВІКТОР ІВАНОВИЧ,
Львівський регіональний інститут державного управління Української академії державного управління при Президентові України, радник ректора

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
ТРОФИМОВИЧ ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ,
Національний університет “Острозька академія”,
завідувач кафедри історії

кандидат історичних наук, доцент
СНІГУР АНАТОЛІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ,
Львівський державний медичний університет ім. Д.Галицького, завідувач кафедри українознавства

Провідна установа – Харківський військовий університет, кафедра філософії

Захист відбудеться “30” травня 2003 р. о 13оо годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 Національного університету “Львівська політехніка” за адресою: 79013, Україна, м. Львів - 13, вул. С.Бандери, 12, корпус 4, аудиторія 204.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” за адресою: 79013, Україна, м. Львів - 13, вул. Професорська, 1.

Автореферат розісланий “21” квітня 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент ІВАЩУК С.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. На сучасному етапі, коли відбувається процес реформування Збройних сил України та здійснюється їх підготовка до переходу на професійну основу, відчувається нагальна потреба вивчення вітчизняного військово-історичного досвіду. Ці знання необхідні у національно-військовому будівництві, адже Збройні сили – складова частина держави та гарант її суверенітету. Разом з тим, військове будівництво адекватно віддзеркалює в цілому процес державотворення, є показником зрілості, авторитету країни та прогнозованості політичних дій. З огляду на це перед державою постає необхідність серйозного ставлення до військової доктрини та до своєї армії. Військове реформування в Україні передусім має спиратися на власний досвід і традиції. При виробленні принципових підходів до військового будівництва повинні також враховуватися не тільки новації світової військово-стратегічної думки, але й організація та принципи комплектування армій провідних держав. Вони разом із надбаннями військово-історичної науки повинні стати тим стрижнем, який допоможе успішно завершити це реформування, ефективно вирішити назрілі проблеми.

У силу об’єктивних причин українські військові традиції після поразки визвольних змагань 1917-1921 рр. не могли розвиватися на своїй етнічній території. Їх відродженню та оновленню суттєво сприятиме вивчення історії творення, реорганізації, бойових дій українських Збройних сил даного періоду, коли формування національної армії стало одним із вирішальних чинників боротьби за державність.

Серед доленосних подій цього періоду важливе місце посідає доба Директорії УНР та її боротьба проти агресії радянської Росії, яку в українській історіографії називають Другою українсько-більшовицькою війною і виділяють окремим етапом у збройному протистоянні між Україною і більшовицькою Росією, що розпочався з грудня 1917 р.

Саме після падіння режиму гетьмана П.Скоропадського заново починається об’єднання нечисельних напіврегулярних українських загонів у національну армію, яка майже безперервно веде бойові дії з військами радянської Росії, що без оголошення війни вторглися в Україну. У зв’язку з цим важливо осмислити процес трансформації повстанських загонів у регулярні частини, з’ясувати причини, особливості та методи створення Збройних сил Директорії, дослідити й проаналізувати внесок українського командування у воєнне мистецтво, розвиток воєнно-теоретичної думки, а також узагальнити бойовий досвід військ УНР.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана з науково-дослідницькою роботою з історії Збройних сил України, яка проводиться кафедрою історії України, науки і техніки Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”, а також відповідає навчальним програмам Військового інституту Національного університету “Львівська політехніка”.

Мета і завдання роботи: здійснити комплексне дослідження історії Другої українсько-більшовицької війни, а також вивчити й узагальнити військовий досвід державного та армійського керівництва УНР даного періоду.

Автор поставив перед собою завдання дослідити:

-

-

-

-

-

-

-

У процесі реалізації поставлених мети і завдань у дисертації зроблені відповідні узагальнення, сформульовані висновки теоретичного характеру і положення, практичні рекомендації, які автор виносить на захист.

Об’єкт дослідження – процес створення та бойова діяльність Армії УНР, спрямованих на захист державної незалежності.

Предмет дослідження – воєнно-політичне протистояння УНР і РСФРР, яке знайшло свій прояв у Другій українсько-більшовицькій війні у листопаді 1918 - грудні 1919 рр.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють листопад 1918 р. (початок агресії радянської Росії проти УНР) – грудень 1919 р. (ліквідація регулярного антибільшовицького фронту урядом Директорії УНР). Цей період пов’язаний з утвердженням влади Директорії, створенням її армії, початком та завершенням більшовицької експансії.

Територіальні межі дослідження охоплюють Лівобережжя і Правобережжя України – ті терени України, на яких проводили бойові операції війська Директорії УНР та Галицька армія проти Червоної армії.

Методологічну основу дослідження складають наукові принципи: історизму, об’єктивності, науковості та достовірності висвітлення історичних подій. Для розв’язання поставлених завдань автор використав такі конкретні методи дослідження: проблемно-аналітичний, комплексно-хронологічний, описовий, історико-порівняльний.

Наукова новизна одержаних результатів полягає передусім у комплексному дослідженні важливої наукової проблеми – Другої українсько-більшовицької війни. Дисертант уперше у вітчизняній історіографії виокремив її з низки традиційних для історичної науки тем у самостійну і застосував для її вивчення нові концептуальні підходи. Певною мірою заповнюється прогалина в історіографії шляхом цілісного розгляду динаміки воєнних дій українських військ проти Червоної армії, з’ясування особливостей їхньої тактики та воєнного мистецтва на різних етапах війни. Новим підходом відрізняються визначення місця і ролі основних бойових операцій Дієвої армії УНР, аналіз еволюції поглядів політичного керівництва на створення регулярної армії, виявлення суб’єктивних факторів, які впливали на прийняття рішень українським командуванням. Повніше і глибше, ніж це було зроблено раніше, простежується процес формування воєнної доктрини УНР, розкриваються взаємозалежність військових і політичних чинників у перебігу бойових дій, вплив на них кадрової політики державних органів влади. Залучення до наукового обігу нових і маловідомих документів і матеріалів дало змогу переглянути існуючі погляди і положення, узагальнити доробок вітчизняної та зарубіжної історіографії.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що наявний у дослідженні фактичний і теоретичний матеріал, висновки можуть бути використані для наукових розробок питань військової історії України та історії національного воєнного мистецтва. Матеріали дисертації стануть важливим підґрунтям при підготовці лекційних курсів, навчально-методичних посібників і рекомендацій як у системі військової освіти, так і безпосередньо у виховній роботі з особовим складом Збройних сил України.

Особистий внесок автора полягає в тому, що тема “Друга українсько-більшовицька війна” на рівні наукового дослідження розглядається вперше. Автор проаналізував і дав власну оцінку бойовим операціям, подіям, фактам і явищам, які впливали на хід війни і боєздатність українських військ.

Апробація результатів дисертації відбулася на Всеукраїнських науково-теоретичних конференціях: “Державність України та її Збройні сили: уроки історії та сучасність” (Львів, 2001) ; “Ефективність державного управління” (Львів, 2001). Матеріали дослідження також використовувалися при науково-методичній роботі у Військовому інституті Національного університету “Львівська політехніка”.

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи викладені в п’яти статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, затверджених ВАКом України.

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом і відповідає меті та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, а також додатків. Її загальний обсяг складає 233 стор., основний текст даного дослідження – 186 стор., список використаних джерел та літератури – 26 стор. (268 назв), додатків – 21 стор. (12 схем і 6 карто-схем).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено територіальні і хронологічні рамки, визначено об’єкт, предмет, мету і основні завдання, методи дослідження, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі – “Історіографія та джерельна база дослідження” – аналізуються рівень і стан наукових досліджень проблеми та джерельна база дисертації .

Тема “Друга українсько-більшовицька війна” належить до найменш вивчених у вітчизняній науці. До недавнього часу вона була предметом замовчування, фальсифікації та ідеологічних спекуляцій з боку радянської історіографії. Вивчення історії Другої українсько-більшовицької війни розпочалося майже відразу після її завершення і тривало протягом міжвоєнного періоду. В силу об’єктивних причин дослідження цієї теми могло проводитися лише поза межами України. Тому й першими її дослідниками були чільні державні й військові діячі УНР, які після її падіння опинилися в еміграції.

Відродження української державності, її захист від агресорів, збройне протистояння УНР і більшовицької Росії, політичні аспекти, що впливали на перебіг бойових дій, певною мірою відображені у працях безпосередніх учасників визвольних змагань В.Винниченка, Д.Дорошенка, М.Грушевського, І.Мазепи, А. Марголіна, С.Петлюри, П.Христюка, М.Шаповала та інших. Вони дають цікаву інформацію не тільки про важливі політичні та військові акції, але й про особисті стосунки у середовищі політичного керівництва УНР. Спільними для них є надмірна упередженість в оцінках тих чи інших подій.

На сторінках військової періодики, особливо тієї, яка видавалася у таборах інтернованих вояків Дієвої армії УНР і Галицької армії у Польщі і Чехословаччині, М.Безручко, В.Прохода, В.Савченко та інші генерали й офіцери публікували статті про створення українських Збройних сил, їх бойові операції проти Червоної армії. Ці праці, як правило, спиралися здебільшого на особисті спогади, а тому не могли бути достатньо об’єктивними.

Суттєве підґрунтя для вивчення досліджуваної теми було закладено працями колишнього начальника оперативного відділу Штабу Дієвої армії генерала М.Капустянського і насамперед його монографією “Похід Українських Армій на Київ – Одесу в 1919 р.”. Його праця присвячена переважно операціям проти Червоної армії з 1 червня 1919 р., а також діям об’єднаних українських армій у наступі на Київ – Одесу з 15 липня по 31 серпня. Водночас бої початку війни розглянуті дуже стисло та поверхово, що не дозволяє в повному обсязі зрозуміти їх особливості на перших двох етапах – від грудня 1918 до червня 1919 рр.

Узагальнюючий і ґрунтовний виклад історії українських Збройних сил 1917-1921 рр. здійснено у працях З.Стефаніва, О.Удовиченка, Л.Шанковського, у колективній монографії “Історія українського війська”. Незначну увагу, приділену питанням Другої українсько-більшовицької війни, не слід вважати недоліком, оскільки автори не ставили перед собою такої мети.

Змістовно та цікаво висвітлені окремі аспекти визвольної боротьби українського народу у статтях, надрукованих після Другої світової війни на сторінках часописів “Вісті комбатанта”, “Голос комбатанта”, “Український історик”.

У 1957 р. у США вийшла книга М.Стахіва “Друга Совєтська Республіка в Україні”, яка подає панораму подій від грудня 1918 до кінця серпня 1919 рр., розглядаючи, зокрема, і більшовицьку агресію проти УНР.

Деякі питання визвольної боротьби українського народу висвітлені у монографіях П.Мірчука “Українсько-московська війна 1917-1919” і “Українська державність 1917-1919”.

Загальною вадою робіт, написаних в еміграції, є брак джерельної бази, переважання суб’єктивних поглядів і особистих уподобань.

У зв’язку з поразкою визвольних змагань і встановленням в Україні тоталітарного режиму у вітчизняній історіографії події Другої українсько-більшовицької війни були поставлені під жорсткий ідеологічний контроль і фактично не досліджувалися як окрема проблема. В УРСР не визнавався навіть факт законності існування УНР. Радянські історики вивчали лише створення та функціонування в Україні Червоної армії. Головна концепція їхніх праць зводилася до того, що в боротьбі з внутрішнім ворогом в Україні на класовій основі була сформована Червона армія, яка отримувала постійну “братерську” допомогу від радянської Росії. Отже, радянська історіографія взагалі не ставила перед собою мети дослідити процес українського державотворення, а відповідно,– і формування та функціонування національних Збройних сил.

Разом з тим, не можна стверджувати, що тема, яка досліджується, взагалі оминалася істориками СРСР – у певному ідеологічному обрамленні вони все ж торкалися її. Радянські дослідники розглядали лише єдину концепцію війни: йдучи назустріч прагненню трудящих України, “визвольна” Червона армія воювала з “петлюрівськими бандами” за встановлення радянської влади.

У середині 20-х років вийшла монографія радянського військового експерта, колишнього офіцера Штабу Армії УНР М.Какуріна “Как сражалась революция”. У ній вміщена цікава інформація про стратегічні плани командування Червоної армії, особовий склад, чисельність більшовицьких військ, дана оцінка збройним силам УНР та доволі стисло викладена участь останніх у бойових діях.

Якщо у М.Какуріна Армія УНР згадується лише “як військо Директорії” чи “армія Петлюри”, то у працях 50-х - 80-х рр. автори використовують своєрідні ярлики, що вже формують у читача негативне ставлення до української армії і загалом національно-визвольного руху: “війська буржуазно націоналістичної Директорії”, “куркульський бандитизм”, “збройні сили націоналістичної контрреволюції”, “петлюрівські війська”, “куркульсько-бандитський набрід” і т. ін. Зокрема, у монографіях А.Лихолата “Розгром націоналістичної контрреволюції на Україні (1917-1922 рр.)” та І.Рибалка “Розгром буржуазно-націоналістичної Директорії”, всупереч фактам, вказується на те, що хоча Дієва армія підтримувалася Антантою, денікінцями та “білополяками”, вона була “вщент розбита” Червоною армією і вже наприкінці березня 1919 р. перестала існувати.

Дев’яності роки ХХ століття розглядаються дисертантом як новий період у розвитку історіографії проблеми.

Важливе значення для розуміння передумов досліджуваної проблеми мала праця Я.Тинченка “Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 - березень 1918)”. Роль Головного Отамана під час Другої українсько-більшовицької війни розкрита у монографії С.Литвина “Симон Петлюра у 1917 - 1926 роках”. Л.Дещинський, А.Панюк, В.Верига, В.Верстюк, В.Голубко, О.Реєнт, О.Рубльов, В.Солдатенко ґрунтовно розглядають воєнні події 1917-1921 рр., аналізують уроки та з’ясовують причини поразки УНР у війні з радянською Росією. Найважливішу з них деякі автори вбачають у недостатній увазі Директорії до потреб власної армії, грубих помилках у військовому та державному будівництві. Безперечний інтерес для дослідження становлять статті О.Левченка, які проблемно та хронологічно близькі до теми дисертації. Певним чином тут розкривається характер операцій і бойових дій за участю Армії УНР, визначається її структура, даються чисельні та якісні характеристики особового складу на основних етапах збройної боротьби у хронологічних рамках листопада 1918- липня 1919 рр.

У контексті розгляду боротьби за українську державність окремий аспект становлять воєнно-дипломатична діяльність ЗУНР, бойові операції Галицької армії, наступ об’єднаних українських армій на Київ і Одесу. Його вивченню присвячені ґрунтовні дослідження О.Красівського, М.Литвина, С.Макарчука, колективна монографія “Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923: Історія”. Окремі аспекти вказаної теми розглядаються у працях О.Божка, В.Задунайського, Л.Кривизюка, О.Мацагора, М.Яцюка та інших авторів, у колективних роботах “Історія українського війська 1917-1995” і “Військове будівництво в Україні в ХХ столітті: Історичний нарис, події, портрети”.

Підсумовуючи історіографічний огляд, можна констатувати: незважаючи на вагомий внесок у наукову розробку теми, вона потребує подальшого дослідження з використанням додаткового документального матеріалу, нових методологічних підходів, нетрадиційної постановки і розгляду досліджуваної проблеми. Аналітичний огляд літератури підтверджує також, що праць, в яких би комплексно вивчалися події Другої українсько-більшовицької війни, досі немає.

Значна частина розділу присвячена дослідженню джерельної бази. Дисертант виявив і ввів до наукового обігу нові архівні документи, зокрема матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВ України) та Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІА України у Львові). Значний інтерес становлять матеріали установ УНР: звіти, повідомлення, відозви, офіційні листування та звернення вищих урядових і військових посадових осіб, в тому числі оригінали документів або засвідчені копії, більшість з яких власноручно підписані Головою Директорії і Головним Отаманом військ УНР, військовими та іншими високими посадовцями, які брали безпосередню участь у подіях Другої українсько-більшовицької війни. Особливу увагу привертають матеріали, які дозволяють простежити й усвідомити становище на фронтах, настрої серед українських вояків, з’ясувати методи та ефективність роботи уряду Директорії, її військового керівництва у війні з радянською Росією. Вони зосереджені у фондах військового міністерства УНР [Ф.1075], Головного управління Генерального штабу УНР [Ф.1078], Канцелярії Директорії УНР [Ф.1429], Інформаційного бюро Армії УНР [Ф.2250], Державного секретаріату з військових справ ЗУНР [Ф.1073], Ради Народних Міністрів УНР [Ф.1065], Міністерства закордонних справ УНР [Ф.3696] і фондах ЦДІА України у Львові, де зібрана колекція документів про діяльність урядів і армій УНР та ЗУНР [Ф.359,581,760]. Вивчення останніх дає змогу зрозуміти, які труднощі супроводжували обидві українські армії, до їх об’єднання і після нього під час війни з Червоною армією. Джерелом цінної інформації є також звіти та повідомлення місцевих органів радянської влади про бої з повстанцями, постанови більшовицьких нарад по боротьбі з “куркульським бандитизмом”, розпорядження центральної влади, які зосереджені в ЦДАВОВ України [Ф.2,1738,2360,2579].

Цей великий масив матеріалів, які подекуди є єдиним джерелом багатьох подій, дає можливість заповнити прогалини, що існують у розробці досліджуваної теми. Водночас їх істотний недолік – брак статистичних даних про кількісний і якісний склад новостворених українських частин.

Суттєвим доповненням до архівних джерел є збірники опублікованих документів і матеріалів, у тому числі фундаментальні видання, які розкривають розмах і глибину збройного протистояння на території України, вміщують важливу інформацію військового характеру. До них належать “Денник Начальної Української Команди Галицької Армії”, “УНР. Головна Управа Війська: Накази (грудень 1918 - вересень 1919)”, “Гражданская война на Украине 1918-1920: Сборник документов и материалов”, “Директивы командования фронтов Красной Армии (1917-1922)”, “Українська РСР в період громадянської війни” та інші публікації. В останні роки побачили світ “Збірник статей і документів С.Петлюри” та “Погроми в Україні: 1914-1922. Від штучних стереотипів до гіркої правди, прихованої в радянських архівах”, підготовлених В.Сергійчуком. Звідси почерпнуті матеріали, які спростовують властивий радянській історіографії стереотип про погромницьку діяльність українських військ і розкривають принципи роботи вищого командування, спрямовані на побудову дисциплінованої та боєздатної Армії УНР.

У процесі написання роботи автор широко використав тогочасні військову і цивільну періодику. Системно вивчалися передусім такі видання, як “Боротьба”, “Вперед!”,“Козацький голос”, “Народна Рада”, “Нова Рада”, “Новини”, “Ставка”, “Стрілець”, “Україна”, “Українська ставка”, “Українське слово”, “Український козак”. Ці та інші видання військових органів, державних інституцій, впливових політичних партій віддзеркалюють бойові дії Дієвої армії УНР проти агресії радянської Росії, еволюцію поглядів українських лідерів на військове будівництво, моральний стан вояків. У цих часописах було надруковано чимало вартісного воєнно-історичного матеріалу, який істотно розширив документальну базу дисертації.

Непересічну цінність мають мемуари учасників Другої українсько-більшовицької війни, передусім колишніх генералів, офіцерів, вояків як Дієвої армії УНР, так і Червоної армії. Деякі з них мають унікальний характер, залишаючись єдиним або майже єдиним джерелом відомостей про окремі епізоди українсько-більшовицької війни. Зважаючи на певну суб’єктивність спогадів, фактологічний матеріал у них зіставлявся зі свідченнями інших джерел і критично аналізувався. Таким чином, проблема Другої українсько-більшовицької війни хоча й знайшла певне висвітлення в історіографії, проте на даний час потребує узагальнюючого та всебічного дослідження. Наявні джерельна база та історіографічний доробок попередників дають змогу виконати поставлене завдання.

У другому розділі ? “Воєнно-політичне становище УНР восени 1918 р. та початок війни з більшовицькою Росією” – обґрунтовується закономірність перемоги республіканських військ у антигетьманському повстанні, з’ясовуються причини та передумови збройної агресії РСФРР проти УНР. Увага акцентується на тому, що підписання Німеччиною 11 листопада 1918 р. Комп’єнського перемир’я підштовхнуло радянську Росію до давно очікуваного нею анулювання Брест-Литовського мирного договору, який зобов’язував визнати суверенітет України, вивести з її території війська. 13 листопада 1918 р. Всеросійський центральний виконавчий комітет оголосив договір таким, що втратив чинність. Отже, формальні перешкоди для вторгнення Червоної армії в Україну відпали. 15 листопада радянські війська без оголошення війни перетнули кордони України в районі Білгородського та Корочанського повітів.

Втрата німецько-австрійської підтримки, а також вимушена одностороння зовнішня політика прискорили падіння режиму П.Скоропадського.

Дисертант доводить, що перемога над гетьманатом далася досить легко завдяки невдоволенню владою П.Скоропадського широких народних верств, яке вилилося у масове повстання. Автор висвітлює підготовку радянської Росії до чергової агресії.

Більшовики зосередили на кордоні з Україною 86-тисячну багатонаціональну армію, яка складалась із регулярних російських і повстанських українських частин, а також національних підрозділів з угорців, латишів, китайців, татар.

У дослідженні вказано, що в початковий період війни з радянською Росією становище УНР ускладнилося неузгодженістю дій членів Директорії УНР у питаннях внутрішньої та зовнішньої політики і хаосом, викликаним антигетьманським повстанням.

У той час, коли країна була оточена з усіх боків ворожими фронтами, необхідно було визначити головний з них. Українське командування прийшло до висновку, що найнебезпечніший ? антибільшовицький.

У розділі підкреслено, що лідери Директорії мали протилежні погляди на воєнну доктрину і на організацію армії. Це посилювало дезорганізацію у галузі військового будівництва та послабляло боєздатність щойно створеної Дієвої армії УНР. Після відновлення УНР 300-тисячне повстанське військо розійшлося по домівках. Значною мірою на це вплинула непродумана кадрова політика щодо офіцерського корпусу. Для Директорії основним критерієм призначення на офіцерську посаду часто був не професіоналізм, а партійна приналежність, внаслідок чого на керівні посади в армії замість кадрових офіцерів часто призначалися особи без відповідної військової освіти.

Безвідповідальна політика у ставленні до офіцерських кадрів призвела до того, що Директорія виявилася неспроможною закріпити свою владу на місцях та підпорядкувати собі повстанські загони. Своїми діями вона породила таке явище як “отаманщина”, що охопила Армію УНР, яка на початок російської агресії налічувала близько 73 тис. чол. Лише ті частини, де залишилися кадрові офіцери, які свідомо служили українській справі, та зберігалася дисципліна, могли виконувати покладені на них завдання. Проте їх було замало для того, щоб чинити ефективний опір Червоній армії.

Вагання уряду Директорії з проголошенням війни радянській Росії призводило до невизначеності та дезертирства у війську, а відтак падіння його боєздатності.

Тим часом, радянський уряд вимагав від Червоної армії на Українському фронті лише активних наступальних дій, головна мета якої полягала в усуненні ще слабкої, остаточно не організованої влади Директорії та насадження українського радянського уряду, що служив би прикриттям більшовицької агресії.

Надії українського керівництва, зокрема В.Винниченка, на “порозуміння” з більшовицькою Москвою викликали негативне ставлення Антанти, поглибили дипломатичну ізоляцію УНР і можливість надання останній військової допомоги.

Зроблений аналіз дає підстави стверджувати, що таке складне зовнішньо- та внутрішньополітичне становище УНР наприкінці 1918 ? початку 1919 рр. позбавляло її можливості мобілізувати всі необхідні сили для відсічі агресії радянської Росії. Автор доводить, що з 15 листопада 1918 по 15 січня 1919 рр. тривав перший етап Другої українсько-більшовицької війни. Основною причиною агресії стало продовження більшовиками, по суті, попередньої російської імперської політики щодо України, намагання з допомогою зброї підпорядкувати останню своєму впливу, щоб використати її сировинно-продовольчу базу для розв’язання власних соціально-економічних завдань, а також прагнення розширити матеріальну базу режиму з метою експорту комуністичної революції на Захід.

У третьому розділі – “Бої Дієвої армії УНР проти Червоної армії у січні ? травні 1919р.” – аналізуються воєнні події, що розгорталися на антибільшовицькому фронті під час другого етапу війни – з 16 січня по 31 травня 1919 р., з’ясовуються погляди Директорії на воєнну доктрину й організацію армії, досліджуються фактори, що впливали на хід бойових операцій. Оголошення Директорією УНР 16 січня стану війни з радянською Росією не змінило ситуації на користь українських військ. Вже 6 лютого Червона армія, маючи вдвічі більшу перевагу у силах, зайняла Київ. Втрати серед українських вояків досягли в цей період значних розмірів. Причинами цього були не лише фронтові бої , а й засилля політичних партій та “отаманщини”. Тільки під впливом лівих партій (“боротьбистів” та “незалежників”) на бік більшовиків із січня по травень 1919 р. перейшли тисячі вояків, що спричинило катастрофу на Українському фронті. Командуванню не вдалося налагодити міцної оборони, тому фронт на Правобережжі швидко покотився на захід. Проте, після перегрупування найбільш боєздатних частин, наступ Червоної армії був зупинений , а в другій половині березня 1919 р. українські війська навіть провели контрнаступальну операцію. Однак, за 25-40 км. до Києва, Дієва армія УНР змушена була відступити. До цього спричинили не лише відсутність резервів і озброєння, а й промахи уряду в галузі внутрішньої політики, зокрема її соціальних аспектів, що викликало серію антиурядових виступів у тилових районах. Тому Армія УНР, окрім зовнішнього, мала ще й внутрішній фронт ? проти власних повстанців.

У дисертації зазначено, що поразки українських військ перекреслили значення Директорії для Антанти як можливого чинника в боротьбі проти більшовиків.

Прорахунки у соціально-економічній політиці, нездатність уряду Директорії навести правопорядок у суспільстві викликали розлад українського державного апарату й анархію на місцях. Це, у свою чергу, призвело до єврейських погромів, в яких брали участь і деякі нерегулярні частини Дієвої армії.

Військове будівництво у цей період виявилось не на належному рівні. На початку другого етапу війни кадрова політика керівництва Дієвої армії УНР була дуже поверхневою. Отаманом могли призначати будь-кого, хто мав зброю і виявляв прихильність до Директорії. Лише в другій половині січня 1919 р. на формування отаманських загонів уряд Директорії витратив 1 мільярд гривень.

Політизація та ідеологізація, яка спостерігалася у Дієвій армії, спричинили заколоти у військах проти офіційної влади.

Значною помилкою військового керівництва було те, що до розбудови Збройних сил не була залучена необхідна кількість військових фахівців. Таке ставлення до кадрів впливало і на все військове будівництво: в лютому – квітні 1919 р. три чверті офіцерів Дієвої армії не відповідало своїм посадам.

Дослідження показало, що більшовики вдало використали помилки Директорії. У квітні 1919 р. вони мобілізували 90% всіх офіцерських кадрів в Україні, залучивши до служби 50 тис. колишніх кадрових офіцерів, прапорщиків, унтер-офіцерів і військових чиновників та збільшили чисельність своїх військ до 96 тис. чол., чим суттєво підвищили їхню професійність та бойові якості.

Маючи очевидну перевагу, Червона армія не досягла поставленої мети. До кінця травня вона значно потіснила, але не знищила українські збройні сили, які хоча й опинилися на смузі шириною 40-50 км (у районі Дубно ? Броди), проте продовжували втримувати свої позиції.

З проаналізованого матеріалу випливає, що у травні 1919 р., використовуючи перемир’я з поляками, військове керівництво УНР розпочало реорганізацію Дієвої армії. Це було свідченням того, що період революційного романтизму та експериментування над власною армією закінчувався. Її командування почало організовувати професійні дисципліновані збройні сили, які б відповідали тогочасним можливостям держави і вимогам українсько-більшовицької війни.

У четвертому розділі ? “Завершення реорганізації Дієвої армії УНР та бойові операції проти Червоної армії в червні - грудні 1919 року” оцінюються результати реорганізації Дієвої армії, простежується хід воєнних операцій з її участю, а також об’єднаної з нею пізніше Галицької армії, аналізуються прорахунки політичного і військового керівництва УНР.

На конкретних прикладах показано, що становище Дієвої армії значно поліпшилося завдяки правильній реорганізації. У надзвичайно несприятливих умовах, в ході безперервних боїв проведено реорганізацію збройних сил, які на початку червня відкинули більшовицькі війська за лінію Старокостянтинів – Проскурів – Кам’янець-Подільський і успішно протистояли більше місяця противнику, який мав значну чисельну перевагу.

Після серйозного удару по українських військах, Червона армія на початку липня звела нанівець усі їхні попередні досягнення. У запеклих боях вона змусила їх відступити та вести виснажливі оборонні бої за Кам’янецький плацдарм. На основі здійсненого аналізу дисертант зробив висновок, що важливою причиною поразки була неспроможність Директорії та Штабу Армії УНР налагодити зв’язок з антибільшовицьким повстанським рухом, який тоді охопив майже всю Україну. Негативну роль відіграла також неузгодженість дій з УГА, яка розпочала Чортківську наступальну операцію проти польської армії. Російське командування, користуючись нагодою, перекинуло свої частини з Польського фронту на Український. Нескоординованість дій обох українських армій призвела до відступу УГА за р. Збруч. Водночас їхнє об’єднання значно посилило бойові можливості українських військ. Подальші наступальні операції (Жмеринська, Вапнярська, Київська) стали проводитися на якісно вищому рівні, що й дало змогу оволодіти столицею. Проте стратегічний успіх був зведений нанівець грубими політичними прорахунками вищого армійського командування. Ілюзії щодо можливого порозуміння з Добровольчою армією, яка одночасно з українськими військами увійшла до Києва, призвели до втрати міста.

Дослідження показало, що здача Києва денікінцям деморалізувала українські війська.

Подальший перебіг боїв на українсько-більшовицькому фронті розвивався не на користь Армії УНР. Три чверті її складу охопила епідемія тифу, а тому оголошення урядом УНР війни ще й Добровольчій армії не мало перспективи на перемогу. Після 18 вересня 1919 р. бойових операцій проти Червоної армії українські війська практично не проводили, обмежившись лише позиційними сутичками, які не мали вирішального значення, хіба що засвідчували непримиренність сторін.

Намагаючись врятувати УГА, Начальна Команда підписала спочатку перемир’я, а 17 листопада і договір з Добровольчою армією А.Денікіна, згідно з яким Галицька армія переходила у його підпорядкування. Оточена з півночі червоними, з півдня – денікінськими, із заходу – польськими військами, малочисельна Дієва армія, значна частина якої до того ж хворіла на тиф, була неспроможною проводити бойові операції. Зважаючи на такі обставини, уряд УНР та військове командування 6 грудня 1919 р. ухвалили ліквідувати регулярний антибільшовицький фронт та продовжувати боротьбу партизанськими методами.

У висновках викладено основні результати дослідження.

У Другій українсько-більшовицькій війні можна виділити три етапи: 15 листопада 1918 - 15 січня 1919 рр.; 16 січня - 31 травня 1919 р.; 1 червня - 6 грудня 1919 р.

Агресія радянської Росії здійснювалася з метою загарбання українських земель як з економічних, так і політичних причин. Охоплену голодом РСФРР вкрай необхідно було забезпечити продовольством. Її комуністичний уряд намагався також через Україну збройним шляхом нав’язати Західній Європі свій режим. Для УНР ця війна мала оборонний характер, головні стратегічні цілі якої були: відстояти державність, не дати агресору можливості окупувати її територію, перемогти та відкинути Червону армію за межі республіки, у збройному зіткненні з більшовиками продемонструвати світовому співтовариству життєздатність незалежної української держави.

Наступ Червоної армії в Україну співпав з початком протигетьманського повстання та різким погіршенням для неї міжнародної ситуації. Внаслідок цього бойові дії розгорталися вздовж усього кордону УНР. З усіх фронтів антибільшовицький фронт українське командування вважало головним.

Помилки Директорії у сфері соціальної політики та військового будівництва вдало використала радянська Росія. Проголошуючи популістські гасла та спираючись на підтримку національно-несвідомого населення, її війська просувалися по Україні, одночасно проводячи мобілізацію. Вже наприкінці травня 1919 р. Дієва Армія та уряд Директорії втратили майже всю територію України.

Досвід війни з Червоною армією переконав українське керівництво, що сформована за “отаманським” принципом напіврегулярна армія неспроможна змозі протистояти більшовицьким військам, а тому було здійснено її якісну реорганізацію. Велика увага була приділена формуванню професійного офіцерського корпусу. Це відразу відбилося на якості організації та проведенні бойових операцій. Якщо на перших двох етапах війни тактика базувалась на захопленні вузлових залізничних станцій та подальшому просуванню у потрібних напрямках залізницею, то третій етап відзначався вдалою комбінацією застосування маневрової війни та операцій розгорнутим, майже суцільним, фронтом. Основною рисою останнього етапу було швидке маневрування військовими частинами з однієї ділянки фронту на іншу ? більш загрозливу, тобто вміння концентрувати сили на важливому напрямку як для оборони, так і для наступу.

Похід на Київ – Одесу був спільним подвигом об’єднаних українських армій. Здобуття столиці вранці 31 серпня 1919 р. стало не тільки його апофеозом, але й доказом того, що українські війська, спираючись лише на власні сили, без допомоги Антанти могли переможно воювати проти Червоної армії.

Після об’єднання українських армій у липні 1919 р. стратегічний напрямок бойових операцій визначали не військові фахівці, а політики, які часто не враховували наявного воєнного потенціалу. Переконливим свідченням цього стала здача Києва ввечері того ж 31 серпня 1919 р., оскільки з політичних розрахунків перед українськими арміями постало стратегічне завдання, яке вони не в змозі були виконати. Проте, незважаючи на поразку, Дієва армія та УГА до кінця виконали свій обов’язок, а антибільшовицький фронт був ліквідований не в ході бойових дій, а рішенням уряду Директорії УНР.

На основі проведеного дослідження правомірно стверджувати, що досвід і уроки Другої українсько-більшовицької війни можуть бути враховані при розробці концептуальних засад, які стосуються стратегічних напрямків сьогоднішньої діяльності політичного керівництва України щодо гарантування її національної безпеки. Основні з них:

– військова доктрина держави повинна цілковито спиратися на забезпечення і реалізацію завдань її внутрішньої та зовнішньої політики;

– держава має бути готовою у будь-який момент застосувати силові методи для нейтралізації чи відвернення зовнішньої військової загрози її суверенітету, територіальній цілісності та недоторканості кордонів;

– геополітична ситуація України, як це показав досвід досліджуваного періоду, доводить, що її Збройні сили повинні відповідати за рівнем своєї боєздатності арміям передових країн світу (чи складати з ними єдиний військовий блок).

У додатках подані порівняльні таблиці організації, чисельного та бойового складу Дієвої, Галицької і Червоної армій, а також складені автором карто-схеми які відображають становище українських військ під час війни.

Основні положення дисертаційного дослідження викладено в публікаціях:

1. Чіхрадзе О.Ш. Спроби військового політичного партнерства між Українською Народною Республікою і Польщею у 1920 році: уроки історії і сучасність // Військово-науковий вісник.– №1. – Львів: Військовий інститут при ДУ “Львівська політехніка”, 2000. – С. 102-109.

2. Чіхрадзе О.Ш. Моральний стан військ УНР у період розгортання Другої українсько-більшовицької війни (січень-травень 1919 р.) // Військово-науковий вісник. – №2. – Львів: Військовий інститут при НУ “Львівська політехніка”, 2000. – С. 114-120.

3. Чіхрадзе О.Ш. Проблема зовнішньополітичної концепції в українському державному будівництві 1917-1920 рр. //Вісник Національного університету “Львівська політехніка”: Держава та армія. – №408. – Львів: Вид-во НУ “Львівська політехніка”, 2000. – С.40-48.

4. Чіхрадзе О.Ш. Політика уряду Директорії щодо офіцерських кадрів напередодні та на початку Другої війни з більшовицькою Росією (листопад-грудень 1918 р.) //Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України (Львівський філіал): Актуальні проблеми державного управління. – № 4. – Львів: ЛФ УАДУ, 2000. – С.290-300.

5. Чіхрадзе О.Ш. Підготовка та початок війни більшовицької Росії проти України (осінь 1918 – зима 1919 рр.) // Військово-науковий вісник. – №3. – Львів: Військовий інститут при НУ “Львівська політехніка”, 2001. – С. 184-195.

6. Чіхрадзе О.Ш. Дисципліна та моральний стан військ УНР на початку Другої українсько-більшовицької війни (грудень 1918 – квітень 1919 рр.) // Державність України та її Збройні Сили: Уроки історії та сучасність: Всеукраїнська науково-теоретична конференція до 10-ої річниці незалежності України. – Львів: Військовий інститут при НУ “Львівська політехніка”, 2001. – С.117-121.

7. Чіхрадзе О.Ш. Проблеми уряду Директорії УНР з офіцерськими кадрами на початку розбудови власної армії // Ефективність державного управління (регіональний аспект): Матеріали щорічної науково-практичної конференції. – Львів: ЛФ УАДУ, 2001. – С.175-177.

АНОТАЦІЯ

Чіхрадзе О.Ш. Друга українсько-більшовицька війна (листопад 1918 - грудень 1919 рр.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 – військова історія. Інститут гуманітарних і соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка” – Львів, 2003.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню Другої українсько-більшовицької війни. Зібрані та проаналізовані джерела та праці вітчизняних і зарубіжних істориків з цієї проблеми. Висвітлені причини війни. Розглянута динаміка бойових дій українських військ проти Червоної армії. З’ясовані особливості тактики ведення війни Дієвою армією УНР як самостійно, так і після її об’єднання з УГА. Досліджені структура, організація, чисельний та якісний склад Армії УНР. Дана характеристика політичних і військових керівників, які мали вплив на формування воєнної доктрини УНР. Показана взаємозалежність військових і політичних чинників у перебігу бойових