Національна академія наук України

Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні

ДЕНИСЮК Василь Вікторович

ДК 811.161.2’373.23 (09)

АНТРОПОНІМІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРІОГРАФІЧНИХ ПАМ’ЯТОК ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVІІ – ХVІІІ ст.

10.02.01 – українська мова

втореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

иїв 2003

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української мови Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: | доктор філологічних наук, професор ФРАНЧУК Віра Юріївна, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, провідний науковий співробітник відділу російської мови.

Офіційні опоненти: |

доктор філологічних наук, професор ГРИЦЕНКО Павло Юхимович, заввідділу діалектології Інституту української мови НАН України;

кандидат філологічних наук ПОЛЯРУШ Тамара Іванівна, доцент кафедри української мови Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.

Провідна установа: |

Одеський державний університет ім. І. І. Мечникова, кафедра української мови, Міністерство освіти і науки України, м. Одеса.

Захист відбудеться 27 травня 2003 р. о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.172.01 в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України за адресою: 01001, Київ, вул. Грушевського, 4.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України (01001, Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано 25 квітня 2003 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор філологічних наук,

професор Н. Г. Озерова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Українська історична ономастика, яка хоч і має давні традиції в дослідженні власних назв, все ж таки ще є молодою галуззю мовознавства. У ХХ столітті, особливо в другій половині, спектр ономастичних студій значно розширився. Сучасні дослідження української історичної антропонімії ґрунтуються, на перший погляд, на багатій джерельній основі – виданих і рукописних пам’ятках, що охоплюють різні епізоди історії й різні регіони України. Однак “багата джерельна основа” – це в основному пам’ятки, які відбивають розвиток ділового жанру. Так, на матеріалі актових документів детально вивчена Л. Л. Гумецькою українська антропонімія ХІV–ХV ст. Пам’ятки ділової писемності ХVІ ст. послужили базою для досліджень Р. Й. Керсти та І. В. Єфименко. Щодо ХVІІ ст., то увага дослідників в основному зосереджувалася на “Реєстрі Війська Запорозького” (1649 р.) або менших за обсягом реєстрах козаків. Проблеми розвитку української антропонімії в ХVІІ ст. стали об’єктом наукових інтересів Р. І. Осташа, О. Я. Добровольської, В. Ю. Франчук, С. П. Бевзенка, І. Д. Сухомлина, Н. П. Москалевої, Л. О. Cамійленко, М. Л. Худаша. Українську антропонімію другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. вивчали А. М. Залеський, О. Д. Неділько, В. О. Шевцова. Широтою не тільки часового простору, а й джерельної бази відзначаються роботи М. І. Сенів (ХІV–ХVІІІ ст.), М. Л. Худаша (XIV–XIX ст.), С. М. Медвідь-Пахомової. Однак і названі праці не позбавлені суб’єктивного погляду на джерельну базу. Визначене ще 25 років тому М. Л. Худашем основне коло пам’яток для антропонімійних досліджень так і не розширилося: до нього входять тільки ті писемні пам’ятки, “які містять у собі найбільшу концентрацію особових назв і в яких ці особові назви представлені найбільш всебічно і рельєфно” Худаш М. Л. З історії української антропонімії. – К.: Наукова думка, 1977. – С. 35.. Такими пам’ятками є актові книги, ділові документи, метрики тощо. На їх матеріалі виконані всі вище зазначені дослідження з невеликою різницею в кількості – від однієї (див. дисертаційні праці Р. І. Осташа, О. Я. Добровольської, які стосуються пам’ятки середини ХVІІ ст. – “Реєстру Війська Запорозького 1649 р.”) до кількох (див. монографії Л. Л. Гумецької, М. Л. Худаша, C. М. Медвідь-Пахомової, дисертаційні праці О. Д. Неділько, В. О. Шевцової та ін.).

исемні пам’ятки історіографічного жанру другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. ще не були предметом антропонімійного вивчення, а відсутність спеціального дослідження і створення узагальнювальної праці з цієї проблеми визначає актуальність нашого дослідження.

Мета дисертаційної роботи – дослідити антропонімікон українських історіографічних пам’яток другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.

Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань:

1) ати характеристику пам’яток історіографічного жанру досліджуваного періоду як одного з важливих джерел антропонімійних досліджень;

2) увести в науковий обіг антропонімійний матеріал історіографічних праць другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.;

3) розкласифікувати наявні антропоніми за структурними особливостями, визначивши характерні (центральні) й нехарактерні (периферійні) для історіографічного жанру антропонімні формули;

4) проаналізувати варіантні особливості антропонімів;

5) визначити функціональне навантаження антропонімів у цілому та кожного з компонентів антропонімної формули зокрема;

6) укласти словники-реєстри антропонімів досліджуваних пам’яток.

Об’єктом дисертаційного дослідження стали антропоніми, зафіксовані в пам’ятках історіографічного жанру другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.

Предметом – структурні, варіантні та функціональні особливості антропонімів досліджуваних пам’яток.

Методи дослідження: описовий, порівняльний, метод кількісних підрахунків.

Основними джерелами дисертаційного дослідження стали 20 писемних пам’яток історіографічного жанру другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.

Картотека проаналізованих іменувань у пам’ятках історіографічного жанру другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. становить 16884 одиниць, з них: однолексемних іменувань – 12042 (для ідентифікації осіб чоловічої статі – 11996, жіночої – 46), дволексемних – 3969 (для ідентифікації осіб чоловічої статі – 3901, жіночої – 68), трилексемних – 525 (для ідентифікації осіб чоловічої статі – 522, жіночої – 3), чотирилексемних – 9 (тільки на означення осіб чоловічої статі), мішаних, або антропонімійно-апелятивних – 339 (для ідентифікації осіб чоловічої статі – 289, жіночої – 50).

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першою спробою дослідження української історичної антропонімії на матеріалі не традиційного ділового та побутового письменства, а жанру історіографічного; в роботі розкривається вмотивованість і доцільність використання певних антропонімоформул при створенні пам’яток цього жанру.

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що воно продовжує розробку проблем функціонування і розвитку української антропонімійної системи. Висновки й узагальнення виконаного дослідження дадуть змогу глибше з’ясувати спільні та специфічні тенденції розвитку антропонімікону як частини лексико-семантичної системи східнослов’янських та частково деяких інших мов.

Практичне значення полягає в істотному розширенні джерельної бази для вивчення української історичної антропонімії, в можливості використання матеріалу й результатів дослідження в лінгводидактиці вищої школи: при викладанні курсів ономастики, стилістики української мови, лінгвістичного аналізу художнього твору, історії української літературної мови. Словники-реєстри можуть бути використані для аналізу розвитку антропонімікону українців, при укладанні словника антропонімів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до теми науково-дослідної роботи кафедри української мови Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини “Писемні пам’ятки ХІ–ХVІІІ ст. як джерело вивчення історії української мови”.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри української мови Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. Основні результати дисертаційного дослідження були представлені й обговорювалися на конференціях: читаннях, присвячених 95-й річниці від дня народження та 5-й річниці з дня смерті доктора філологічних наук, професора М. А. Жовтобрюха (Київ, 2000); Х–ХІІ Всеукраїнських науково-практичних конференціях “Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні” (Київ, 2001–2003); Всеукраїнській науковій конференції “Лукія Гумецька: Незабутні імена української науки”, присвяченій 100-річчю з дня народження Л. Л. Гумецької (Львів, 2001); ІХ Всеукраїнській ономастичній конференції “Регіональна ономастика” (Кіровоград, 2001); Міжнародній науковій конференції “Мова у слов’янському культурному просторі” (Умань, 2002); ономастичному семінарі “Регіональна ономастика в синхронії та діахронії” (Київ, 2002); Всеукраїнській науковій конференції “Сучасні тенденції розвитку слов’янських мов” (Київ, 2002); на звітних загальноуніверситетських конференціях студентів, аспірантів і викладачів філологічного факультету Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (Умань, 2002, 2003).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені в 5 публікаціях, з них 4 статті.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел дослідження (20 найменувань), списку використаної літератури (202 позиції) та додатків (с. 199–320). Повний обсяг дисертаційного дослідження – 320 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, сформульовано мету та завдання, подано відомості про джерела фактичного матеріалу та методи дослідження, визначено новизну роботи, окреслено теоретичну й практичну цінність одержаних результатів та форми їх апробації.

У першому розділі “Українська історіографія другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. як джерело антропонімійних досліджень” дається загальна характеристика пам’яток, що стали матеріалом дослідження. Кожна пам’ятка має різний часовий проміжок, що є одним із чинників, який впливає на кількість антропонімів, ужитих автором. Концентрація антропонімів в історіографічних творах спостерігається, коли автор змальовує воєнні події (він перераховує тих, хто брав участь у битві, хто загинув та ін.); коли вкраплює в текст невеликий список-реєстр сотень, сотенних містечок та сотників; коли змальовуються важливі, на його погляд, суспільно-політичні події (прийняття унії, епізод відправлення / прибуття когось та ін.).

Для ономастики важливо, що в цих літописах трапляються (хай і поодинокі) місцеві антропоніми, не засвідчені в жодній з подальших історій-компіляцій, напр.: Пятницкая (ХЛ, 79), Гетманъ запорожскій Иоанъ Петрижицкій (Хронологія, 110), Мигула, козакъ запорожскій, былъ именованъ гетманомъ (Хронологія, 119).

Відтворюючи позатекстовий реальний антропонімікон, досліджувані історіографічні праці дають можливість простежити розвиток структурних засобів ідентифікації особи – від одно- до дво- і більше лексемних іменувань. На підставі аналізу антропонімів, засвідчених в “сумнівних” щодо мови написання пам’ятках, можна стверджувати, що історіографії-компіляції ХVІІІ ст., особливо його другої половини, писані тогочасною українською мовою зі значними росіянізмами. Так, характерною особливістю російської антропонімійної системи є невідмінюваність прізвищ на -енк-о, -к-о. Історії-компіляції фіксують парадигму прізвищ із такими формантами, напр.: Того(ж) Юрій Хмелницкій с Ханенкомъ и Суховhемъ да с татарами кримскими, да и із запорожцами напали були на Дорошенка и на орду Бhлогородскую (Лhтописъ, 217); съ командиромъ ихъ Афанасіемъ Зинченкомъ (ИР, 125); преслhдуя Суховія и Ханенка (ИР, 170); Тогдажъ подъ Старимъ Быховимъ Золотаренка убито (Лhтописецъ 1, 15) та ін.

Другий розділ “Антропонімоформульна характеристика українських історіографічних пам’яток другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.” складається з трьох підрозділів. У першому аналізуються класифікації антропонімів, розроблені східнослов’янськими мовознавцями (С. І. Зінін, Р. Й. Керста, С. М. Медвідь-Пахомова, В. А. Никонов, А. К. Устинович, М. Л. Худаш, В. К. Чичагов), та наголошується на неможливості повного їх використання для характеристики аналізованого антропонімікону, що зумовлено специфікою пам’яток історіографічного жанру. Для авторів історіографічних праць семантика прізвищевої назви не була визначальною, і при класифікації досліджуваного антропонімійного матеріалу, вона не враховувалася. Аналізовані найменування поділено на одно-, дво-, три- та чотирилексемні власне антропонімійні та мішані, або антропонімійно-апелятивні. Власне антропонімійні найменування диференційовано на: І. Однолексемні: 1) ім’я; 2) прізвищева назва; 3) андронім; 4) ім’я по батькові. ІІ. Дволексемні: 1) ім’я + прізвищева назва; 2) прізвищева назва + ім’я; 3) ім’я + ім’я по батькові; 4) ім’я + ім’я; 5) прізвищева назва + прізвищева назва; 6) ім’я + квалітативний виразник; 7) ім’я + хронологічно-нумеральний покажчик; 8) хронологічно-нумеральний покажчик + ім’я; 9) ініціал(-и) + прізвищева назва; 10) ім’я по батькові + прізвищева назва; 11) ім’я + андронім. ІІІ. Трилексемні: 1) ім’я + ім’я по батькові + прізвищева назва; 2) ім’я + ім’я + прізвищева назва; 3) ім’я + прізвищева назва + прізвищева назва; 4) прізвищева назва + ім’я + ім’я по батькові; 5) ім’я + прізвищева назва + ім’я; 6) ім’я + ім’я + ім’я по батькові; 7) ім’я + ім’я + хронологічно-нумеральний покажчик; 8) ім’я + хронологічно-нумеральний покажчик + ім’я; 9) ім’я + ім’я по батькові + хронологічно-нумеральний покажчик; 10) ім’я + хронологічно-нумеральний покажчик + квалітативний виразник; 11) ім’я + ім’я по батькові + квалітативний виразник; 12) ім’я + ім’я + квалітативний виразник. ІV. Чотирилексемні: 1) ім’я + ім’я по батькові + прізвищева назва + прізвищева назва; 2) ім’я + ім’я + ім’я + прізвищева назва. Кількість уживань антропонімоформул подано в таблиці 1.

Таблиця 1

живання власне антропонімійних іменувань у пам’ятках історіографічного жанру другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.

Різновид | Антропонімоформула | Кількість уживань | %

Одно- лексемні | Ім’я | 2024 | 12

Прізвищева назва | 10006 | 59,268

Андронім | 11 | 0,651

Ім’я по батькові | 1 | 0,006

Дволексемні | Ім’я + прізвищева назва | 2974 | 17,615

Прізвищева назва + ім’я | 25 | 0,15

Ім’я + ім’я | 140 | 0,83

Прізвищева назва + прізвищева назва | 5 | 0,03

Ім’я + ім’я по батькові | 617 | 3,655

Ім’я + квалітативний виразник | 38 | 0,225

Ім’я + хронологічно-нумеральний покажчик | 158 | 0,936

Хронологічно-нумеральний покажчик + ім’я | 2 | 0,012

Ініціал(-и) + прізвище | 4 | 0,024

Ім’я по батькові + прізвищева назва | 4 | 0,024

Ім’я + андронім | 5 | 0,03

Трилексемні | Ім’я + ім’я по батькові + прізвищева назва | 414 | 2,452

Прізвищева назва + ім’я + ім’я по батькові | 9 | 0,053

Ім’я + прізвищева назва + прізвищева назва | 43 | 0,254

Ім’я + ім’я + прізвищева назва | 40 | 0,237

Ім’я + ім’я + ім’я по батькові | 3 | 0,018

Ім’я + ім’я + хронологічно-нумеральний покажчик | 3 | 0,018

Ім’я + ім’я + квалітативний виразник | 2 | 0,012

Ім’я + прізвищева назва + ім’я | 2 | 0,012

Ім’я + ім’я по батькові + хронологічно-нумеральний покажчик | 2 | 0,012

Ім’я + ім’я по батькові + квалітативний виразник | 1 | 0,006

Ім’я + хронологічно-нумеральний покажчик + ім’я | 2 | 0,012

Ім’я + прізвищева назва + патронімік | 3 | 0,018

Ім’я + патронімік + прізвищева назва | 1 | 0,006

Чотири-лексемні | Ім’я + ім’я по батькові + прізвищева назва + прізвищева назва | 8 | 0,047

Ім’я + ім’я + ім’я + прізвищева назва | 1 | 0,006

другому підрозділі аналізуються чоловічі найменування. Зафіксовані в досліджуваних пам’ятках чоловічі власні імена поділяються на три групи: перша включає церковно-християнські імена в їх канонічній та трансформованій на українському мовному ґрунті народній формах, друга – автохтонні слов’янські, третя – імена, які ідентифікують осіб переважно інших народностей, хоч інколи трапляються серед представників східних слов’ян. Загалом чоловічий іменник пам’яток історіографічного жанру другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. нараховує 310 імен (без варіантів).

За допомогою імені в досліджуваних пам’ятках ідентифікуються різні верстви населення, а не тільки представники соціальних низів: Антонъ (козацький полководець), Степка (уманський полковник), Остапъ (кальницький полковник), Тарас (гетьман), Демко (козак).

Не всі виявлені в пам’ятках однолексемні антропоніми можна беззаперечно розподілити між іменами, прізвищевими назвами, прізвиськами. У ХVІ–ХVІІ ст. існував пласт прізвищевих назв, які утворилися від особових імен, вірогідно, пройшовши стадію прізвиська. Обстежений матеріал дозволяє чітко виділити групу однослівних конотативно маркованих іменувань, що перебувають на межі імені – прізвиська – прізвищевої назви (Богданко, Васюта, Дацко, Данко, Децикъ, Павлюкъ, Петрикъ, Самусь, Сулимка).

З однолексемних способів ідентифікації особи в пам’ятках історіографічного жанру тип “прізвищева назва” найуживаніший, напр.: Кадыша (ХЛ, 78); Лащъ (МЛ, 95); Дражничъ (Хронологія, 119); Булюкъ (Перепись, 133); Бородавка (Лhтописецъ 1, 14); Калнишъ (Описаніе 1, 104); Гира (Имена, 265); Полтора-Кожуха (Роспись, LIX); Герцыкъ (Лhтописецъ 2, 38); Портянку (ЛС, 103); Дуровъ (Описаніе 2, 314); Бекчановкого (ЛГ, 47); Мелянтова (Собраніе 1, 359); Летягу (ИР, 53); Гирича (ЛВ, ІІІ, 363); Голота (Гисторія, 110); Дагинh (Лhтописъ, 211).

Однолексемний спосіб ідентифікації осіб у досліджуваних пам’ятках найпоширеніший і, на нашу думку, відбиває особливості тогочасного українського антропонімікону в його усному вияві.

Серед дволексемних іменувань переважає антропонімна формула “ім’я + прізвищева назва”, напр.: Іннокенти Винницки (ДЛ, 240); Яцко Острянинъ (МЛ, 96); Даніилу Апостолу (ЛС,192); Николаемъ Федоренкомъ (Описаніе 2, 237); Гаврило Баллацкій (ЛГ, 44); Андрhй Овиневъ (ЛВ, І, 404); Павло Ващенко (ЛВ, ІІІ, 508); Богданъ Хмелницкіи (Гисторія, 158); Флоромъ Минаевимъ (Лhтописъ, 232); Яковъ Шахъ (ИР, 30); Демьянъ Скалозубъ (ИР, 31).

На відміну від пам’яток ділової та побутової писемності староукраїнської мови, в яких антропонімна формула “ім’я + хронологічно-нумеральний покажчик” відсутня, її активно засвідчують твори історіографічного жанру, напр.: Клименту Осмому (ЛГ, 24); Августомъ Другимъ (ЛВ, ІІІ, 512); Вилгелмомъ Третимъ (ЛВ, ІІІ, 510); Владиславъ Первый (ИР, 7), Жикгимунтъ Третій (ИР, 35), Османъ Второй (ИР, 49), Солиманъ Третій (ИР, 157) та ін. За допомогою цієї антропонімоформули в досліджуваних пам’ятках ідентифікуються найвищі державні та церковні особи – царі, королі, хани, папи. Додатковий уточнювальний неантропонімійний компонент – порядкове слово, пройшовши процес онімізації, став замінювати такі компоненти антропонімної формули, як “ім’я по батькові”, “прізвищева назва” або обидва ці компоненти стосовно лише тих народностей, у яких для найменування осіб вони використовувалися.

Поширеною формою вираження порядковості у власних назвах є вживання римських цифр замість співвідносних з ними порядкових прикметників: Инокентія ХІ (ЛВ, ІІ, 504), Іоаннъ ІІІ (ЛВ, ІІ, 479), Августа ІІІ (Лhтописецъ 2, 68), Жикгмунтh ІІІ (Лhтописецъ 2, 4), Григорій ХІІІ (Собраніе 1, 359), (Собраніе 1, 328), Климента VІІІ (Собраніе 1, 359), Евгеній ІV-й (ИР, 12), Фердинандъ ІІІ (ИР, 137), Магометъ ІV (ИР, 172), Карлъ ХІІ-й (ИР, 184). Зрідка трапляються випадки, коли замість порядкового слова вживаються арабські цифри: Жигмунтh 3 (Описаніе 1, 56), Карлъ 12 (Описаніе 2, 300).

Пам’ятки історіографічного жанру досліджуваного періоду засвідчують функціонування антропонімної формули “ім’я + квалітативний виразник” для ідентифікації осіб суспільної верхівки – так могли іменуватися тільки особи королівської сім’ї. Спочатку цей структурний тип дволексемних іменувань використовувався для ідентифікації лише осіб чоловічої статі, проте з часом, коли переривалося спадкове право по чоловічій лінії на управління державою і до влади ставала жінка, то так почали іменувати й жінок-цариць, напр.: Петра Великаго (Перепись, 138), Казиміръ Великій (ИР, 8), Генрику Французу (Лhтописецъ 2, 3), Августу Римскому (ЛГ, 5), Александру Великому (ЛГ, 5), Каролъ Великій (ЛГ, 11), Генрика Валезскаго (ИР, 39), Августъ Саксонъ (ЛВ, ІІІ, 515), Болеславу Храброму (ЛВ, ІІІ, 455), Онуфрія Великого (ЛВ, ІІ, 546), Екатерины Великой (Перепись, 139).

Історіографічні праці вперше з-поміж пам’яток інших жанрів починають використовувати антропонімну формулу “ініціал(-и) + прізвищева назва”. Фіксується в досліджуваних творах вона нечасто – 4 вживання для ідентифікації трьох осіб, напр.: Г. Озарковскій (ЛВ, ІІІ, 253), П. А. Румянцова (Хронологія, 124), Г. Вольтеръ (ИР, 184). Це дозволяє кваліфікувати її для другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. як антропонімно-ідентифікаційний неологізм.

Невелика кількість трилексемних іменувань свідчить, що навіть на кінець ХVІІІ ст. вони не були поширеними в Україні. М. Л. Худаш, Л. Т. Масенко твердять, що власне антропонімійні трилексемні формули були характерними тільки для соціальної верхівки суспільства. Категорично стверджувати так не можна, бо: по-перше, не враховувався вплив інших антропонімосистем унаслідок перебування частини української території у складі держави-завойовника; по-друге, найбільшу вагу тут мав суб’єктивний фактор, коли українець, який належав до суспільної верхівки, намагався у всьому наблизити себе до представників панівної народності і свідомо ополячував чи зросійщував своє прізвище; по-третє, писар-поляк чи росіянин на перший погляд незвичні українські антропоніми та формули сам підлаштовував під ті, що використовуються в його державі для ідентифікації осіб, при цьому не забуваючи співвідносити соціальний стан ідентифікованого представника певної народності з подібним у своїй державі.

В обстежених нами пам’ятках української історіографії другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. використовуються трилексемні антропонімні формули, панівною серед яких є “ім’я + ім’я по батькові + прізвищева назва”, напр.: Богдана Матвhевича Хитрова (ЛВ, І, 317); Алексhю Никитичу Трубецкому (Гисторія, 168); Василію Василіевичу Бату(р)лину (Гисторія, 168); Феодоръ Борисовичъ Годуновъ (Лhтописъ, 191); Петръ Кириловичь Нарышкинъ (ИР, 250); Иванъ Тимофhевичь Журавка (ИР, 250); Андрей Яковлевичь Безбородько (ИР, 250); Петръ Александровичь Румянцевъ (ИР, 255).

Антропонімоформулу “ім’я + ім’я по батькові + прізвищева назва” для ідентифікації представників суспільної верхівки української народності досліджувані пам’ятки фіксують з останньої чверті ХVІІ ст., напр.: Даниилъ Павловичъ Апостолъ (Хронологія, 121), Кирилъ Григориевичъ Разумовскій (Хронологія, 122), Иванъ Ильичъ Скоропадскій (Перепись, 138), Константинъ Константиновичъ Острожскій (Описаніе 1, 57), Василія Василіевича Кочубея (Описаніе 2, 312), Иванъ Степановичъ Мазепа (ЛВ, ІІ, 342), Павелъ Семеновичъ Герцикъ (ЛВ, ІІІ, 12), Зиновій Михайловичь Хмельницкій (ИР, 117), Семенъ Васильевичь Кочубей (ИР, 250).

У пам’ятках історіографічного жанру другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. представники західно-, південнослов’янських та інших народностей жодного разу не ідентифікуються за допомогою антропонімної формули “ім’я + ім’я по батькові + прізвищева назва”. Досліджувані твори підтверджують думку про те, що ця трилексемна формула не була характерною для середньовічного українського суспільства ХІV–ХVІІ ст. Поява в українських писемних пам’ятках наприкінці ХVІІ та на початку ХVІІІ ст. трилексемних антропонімійних іменувань свідчить про поступове зросійщення спочатку суспільства, а згодом і мови. Кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. можна визначити межею, коли розпочався поступовий перехід від дволексемної, пропольської (“ім’я + прізвищева назва” – найпоширеніша антропонімоформула в середньовічних українських ділових пам’ятках) до трилексемної, тогочасної проросійської (антропонімоформула “ім’я + ім’я по батькові + прізвищева назва” стає панівною в ділових пам’ятках наступного періоду) антропонімійної системи.

Трилексемні власне антропонімійні найменування в досліджуваних пам’ятках історіографічного жанру другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. використовувалися в основному для ідентифікації представників російської народності. Нехарактерність цієї антропонімоформули для представників української та білоруської народностей зумовлена тим, що їх землі тривалий час входили до складу Польщі, де функціонувала дволексемна антропонімійна система. З кінця другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. антропонімна формула “ім’я + ім’я по батькові + прізвищева назва” починає поширюватися і в українському суспільстві. Переходу української антропонімосистеми ХVІІ–ХVІІІ ст. із дволексемної у трилексемну “сприяли” намагання української верхівки “підігнати” свої найменування на офіційному рівні під російські та неправильна фіксація писарями (переважно росіянами) антропонімоформул для ідентифікації представників української народності.

В аналізованих історіографічних творах чотирилексемних іменувань засвідчено всього 9. Автори використали два різновиди цього структурно-лексемного типу. Перший – ім’я + ім’я по батькові + прізвищева назва + прізвищева назва – представлений 8 випадками уживань: Афанасіемъ Лаврентіевичемъ Ардинемъ Нащокинемъ (ЛВ, ІІ, 103); Борисъ Александровичъ Репнинъ Оболенскій (ЛВ, І, 199); Ивану Ивановичу Зернову Вельяминову (Хронологія, 120); Петромъ Александровичемъ Румянцовымъ Задунайскимъ (Перепись, 140); Алексhй Петровичь Бестужевъ-Рюминъ (ИР, 246), другий – ім’я + ім’я + ім’я + прізвищева назва – одним: Григорій Гедеонъ Венжикъ Хмелницкій (ЛС, 146). Чотирилексемні найменування не були поширеними і характерними для української антропонімійної системи ХVІ–ХVІІІ ст.

Антропонімійно-апелятивних іменувань в історіографічних творах засвідчено 339 (2,008 % від загальної кількості). У досліджуваних пам’ятках описові способи ідентифікації особи вказують на відношення однієї особи до іншої переважно по лінії родинних зв’язків чи свояцтва і лише зрідка – на місце проживання чи народження (походження). Описовий елемент іменувань цього виду містить інформацію про особу як про чийогось сина, батька, брата, зятя, свояка тощо, напр.: Якимомъ Сомкомъ, дядкомъ Хмелницкого (Лhтописецъ 1, 28); Войнаровскій за рейментаря, сестринечній небожъ Мазепинъ; Дорошенковымъ братомъ Григоріемъ (Лhтописецъ 2, 46, 26); Августового сына, Фредерика; свояка Кочубейскаго Іскру; Зhновій Хмелницкій, сынъ Михайла сотника (Описаніе 2, 317, 299, 217). Оскільки основна увага приділялася змалюванню подій визвольної війни, то в пам’ятках багато іменувань, описовий елемент яких містить інформацію про службові відношення: Демянъ Игнатовичъ Многогрhшній, первіе наказный гетманъ Дорошенковъ (Хронологія, 118); Gанжа да Остапъ, полковники Хмелницкого (Описаніе 1, 60); Кривоносъ, Хмельницкаго обозній енералный (Лhтописецъ 2, 8); Якова Улhзка, судію генералного Дорошенкового (Описаніе 2, 276). У тексті досліджуваних пам’яток зафіксовано чоловічі найменування, до складу яких входить елемент уточнення місця походження його носія, напр.: Івана Самуйловича, поповича з Красного; Опара из Медведовки (ЛС, 116, 88).

У третьому підрозділі проаналізовано жіночі найменування (167 випадків уживань). Кожна з наведених вище груп представлена в досліджуваних текстах нерівномірно. Серед однолексемних жіночих власних іменувань найуживанішим засобом ідентифікації є “ім’я” – 25, напр.: Ирини (Лhтописецъ 1, 12), Анны, Екатерины, Маріи, Параскевіи (Описаніе 1, 315, 312, 316), Гедвигою, Янелю, Елисавета, Марія (ИР, 7, 184, 243, 248), Катеринh (Собраніе, 359), Маріи, Софія (ЛВ, ІІ, 221, 503). Інший тип – прізвищева назва – зустрічається лише 12 разів, напр.: Чаплинскую (ЛС, 12), Четвертенская (ЛГ, 51), Пятницкая (ХЛ, 79), Острая (Описаніе 2, 268), Войнаровская (ЛВ, ІІІ, 342). 11 разів фіксується в аналізованому матеріалі такий тип однолексемного жіночого найменування, як андронім, напр.: изъ женою своею Ететкевичовною (Лhтописецъ 1, 29); Барабашиха (ЛВ, І, 15, 28–29); Радзивиловнh (ЛВ, І, 447); Оруниха (ЛВ, ІІ, 547).

Досліджуваний дволексемний антропонімійний матеріал, використаний авторами історій-компіляцій для ідентифікації жінок, поділяється на п’ять антропонімоформул: 1) ім’я + ім’я по батькові (56 уживань – Маріи Ильичнh (ЛВ, І, 422), Наталія Демяновна (Хронологія, 122)); 2) ім’я + хрононологічно-нумеральний покажчик (5 уживань – Екатерина І-я (ИР, 220)); 3) ім’я + квалітативний виразник (2 уживання – Екатерины Великой (Перепись, 139)); 4) ім’я + андронім (5 уживань – Елену Хмелницковну (ЛВ, І, 15); Настасіею Маркевичевою (ИР, 226); 5) ім’я + ім’я (1 уживання – Маріи Терезіи (ИР, 248)).

Із трилексемних іменувань авторами пам’яток історіографічного жанру використовуються по одному разу антропонімоформули “ім’я + ім’я по батькові + хронологічно-нумеральний покажчик”: Екатерины Алексhевны ІІ-й (ИР, 252), “ім’я + ім’я по батькові + прізвищева назва”: Евдокіею Лукяно(в)ною Стрешневою (Лhтописъ, 197), “ім’я + ім’я + андронім”: Маріи Магдалинh Мазепиной (ЛВ, ІІІ, 338).

Оскільки жіночі найменування використовуються авторами творів історіографічного жанру рідко, вони (найменування) практично не мають варіантів, тобто їх вибір не залежить від конкретної ситуації і не дозволяє передавати певні характерні особливості, напр., вік, етнічну належність та ін.

У третьому розділі “Варіантна та функціональна характеристика антропонімів” аналізуються фонетичні, словотвірні, морфологічні, лексичні, синтаксичні, графемно-орфографічні варіанти антропонімів та вивчаються особливості їх функціонування.

Фонетичні зміни відбувалися не лише в іменах при їх адаптації, а й згодом – у похідних від адаптованих форм утвореннях – прізвиськах, прізвищевих назвах, іменах по батькові. Ці зміни фіксують писемні пам’ятки української мови ХІ–ХVІІІ ст. Твори історіографічного жанру другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. засвідчують різні фонетичні процеси в досліджуваних антропонімах, напр.: голосний [о] на місці голосного [а] на початку слова: Офонасій Ивановъ (ЛВ, ІІ, 185) < Афанасий; Иоаннъ Олбрихтъ, синъ короля полского Казимира І (Собраніе 1, 327); Янъ Онбрихтъ (ЛВ, ІІ, 186) < Альбрехт; голосний [а] на місці голосного [о] на початку слова: Анисимъ Коробка (ЛВ, ІІ, 187); Анисимъ Чеботковъ (ЛВ, І, 404) < Онисимъ; голосний [о] на початку слова: Остапъ Нестелій (ИР, 68); Остапъ (Имена, 266; ЛВ, І, 91); Остапа Виговского (Описаніе 2, 226; ЛГ, 92); Остапа Воронченка (Гисторія, 89); Остапhй Игнатовъ (ЛВ, І, 404); Остафей Лукяновъ (ЛВ, ІІ, 188) < Евстафий; голосний [і] на початку слова: Иларіонъ Лопухинъ (ЛВ, І, 403); Иларіонъ Рокгалевскій (Лhтописецъ 2, 63); Іларіонъ (Собраніе 1, 367); Іларіономъ (ЛВ, ІІ, 606); Констянтинъ Ларіоновъ (ЛВ, ІІ, 187); Ларіонъ Богданскій (ЛВ, ІІ, 188) < Иларіонъ; сполучення [іа] на початку слова: Яковъ Лизогуб (Лhтописъ, 229); Яковъ Зеленскіи (Гисторія, 92); Яско Жураховскій (ЛВ, ІІ, 186); Якуба Собеского (ЛВ, ІІІ, 454); Трофимъ Яковлевъ (ЛВ, ІІ, 185); Григорій Яковенко (ЛВ, ІІІ, 442); Якинфъ Чекатуновъ (ИР, 239); сполучення [іе] на початку слова: Еремей Тисаровский (ХЛ, 78); Еремhяшъ Вышневецкий (МЛ, 96); Еремhй Вишневецкій (Описаніе 1, 60; ЛГ, 87); Еремhй Вышневецкій (ЛС, 21); Ширкевичу Іеремhю (ЛВ, ІІ, 184); Иеремій (Собраніе 1, 359); Еремhй Конискій (ЛВ, ІІ, 318); Ерема Глиносhренко (ЛВ, ІІ, 317); Ярему (ЛС, 172; ЛВ, ІІІ, 132); Ярема Гладкій (ЛВ, ІІІ, 190); Ярема Яремовъ (ЛВ, ІІ, 186); Ерофея Даниленка (ЛВ, ІІ, 520); сполучення [іоа] на початку слова: Іоакимъ (МЛ, 99; Лhтописецъ 2, 35; ЛВ, ІІ, 390); Іоакимъ Сомко (Хронологія, 117); Якимомъ Сомкомъ (Лhтописецъ 2, 28); Акимъ Сомченко (Перепись, 134); Якимъ Озеровъ (ЛВ, ІІ, 520); Якимъ Горленко (Описаніе 2, 313; Лhтописъ, 249); Иоанну Ернсту Бирону (Описаніе 1, 97); Іоанна Алексіевича (Лhтописецъ 2, 39); Іоанъ Мазепа (МЛ, 99); Іванъ Мазепа (Лhтописецъ 1, 41); Иванъ Золотаренко (Хронологія, 114); Иванъ Самойловичъ (Лhтописъ, 219); Иоаннъ Самойловичъ Поповичъ (Хронологія, 119); Іоаннъ ІІІ (ЛВ, ІІ, 479); Янъ (Іоаннъ) Казимhръ (ИР, 86; ЛВ, ІІ, 90).

Голосні зазнавали змін, крім позицій на початку слова-антропоніма, і в середині. Їх умовно можна поділити на дві групи: 1) зміни, яких зазнали одиничні голосні; 2) зміни, які відбулися у групах голосних.

Серед словотвірних варіантів антропонімів, що стосуються одного й різних денотатів, можна виділити такі: усічення суфікса -ій, напр.: Антонъ (Лhтописецъ 1, 25), Василь Уманецъ (ЛВ, ІІІ, 508), Дмитра Несторенка (ЛВ, ІІІ, 424). Досліджувані пам’ятки досить широко засвідчують факт заміни форманта -ій суфіксами -анъ, -ей, -ашъ(-яшъ): Еремhяшъ Вышневецкий (МЛ, 96), Афанасей Савенко (ЛВ, ІІ, 314), Григорей Бражной (ЛВ, ІІ, 313), Дмитрей Харченко (ЛВ, ІІ, 313), Еремей Тисаровский (ХЛ, 78), Еремияшъ Вишневецкій (Лhтописецъ 1, 22), Ерофтей (ЛВ, ІІІ, 344), Игнатей Трофимовъ (ЛВ, ІІ, 188), Леонтей Сивянченко (ЛВ, ІІ, 317), Остафей Лукяновъ (ЛВ, ІІ, 188), Прокопей Чмеренко (ЛВ, ІІ, 186), Тимофей Ивановъ (ЛВ, ІІ, 186), Юрей Никифоровъ (ЛВ, ІІ, 313); поява суфікса -ай: Миколай Каменецкий (ХЛ, 78), Миколая Пражмовского (ЛВ, ІІ, 41), Николай Даниловичъ Ханенко (ИР, 245); усічення суфікса -і-я: Захарія Четвертенскій (ЛГ, 73) – Захарій Шійкевичъ (ЛВ, ІІІ, 544), Захарій Степановъ (ЛВ, ІІ, 316) – Захаръ Степановъ (ЛВ, ІІ, 187); усічення груп -ентъ, -онт-: Клима Чорнушенка (ЛВ, ІІ, 164). В інших випадках до усіченої основи додавався ще й суфікс -к-о, напр.: Левко Гавриловъ (ЛВ, ІІ, 313), Левко Свhчка (ЛВ, ІІ, 316), Левко Тарасовъ (ЛВ, ІІ, 314), Левку Шрамченку (ЛВ, ІІІ, 446) < Левонтій < Леонтій тощо.

Меншою кількістю представлені морфологічні, лексичні, синтаксичні варіанти.

У досліджуваних пам’ятках історіографічного жанру другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. антропоніми, крім базової – ідентифікаційно-диференційної, виконують різноманітні функції. Проте ступінь реалізації тієї додаткової інформації, яку несе антропонім, залежить від ступеня освіченості, інформованості читача.

Ідентифікаційно-диференційна функція проявляється в тому, що автори історіографічних творів використали різні способи і засоби ідентифікації особи: Стефана Батури (польський король), Христофо(ръ) Хелмскій, Гаврило Балхацкіи (польські шляхтичі); Батіемъ (монголо-татарський хан), Норадинъ (турецький султан), Ісла(мъ)-Кгереи (кримський хан), Каракузъ Му(р)зою (татарин); Алексhемъ Михаиловичемъ (московський цар), Пушкина (російський посол), Трубецкого (російський князь, боярин) та ін.

Ці та інші найменування виконують соціологічну функцію, вказуючи на етномовну віднесеність денотата до представників певної народності. Цьому сприяє не лише апелятивне уточнення, а й фонемна та словотвірна структура антропонімів, напр.: Іульяна Чезарини (італієць) (ИР, 12); Стефана Глосковского (поляк) (ЛВ, ІІІ, 74); Каролъ Густавъ (швед) (ЛВ, І, 220); Мехметъ Еффенди (турок) (ЛВ, ІІІ, 511); Стецко (українець) (ЛВ, ІІ, 313); Фердинандъ (німець) (ЛВ, ІІ, 531); Констанцій Дука (угорець) (ЛВ, ІІІ, 162); Ваница (молдаванин) (ИР, 80); Гедиминъ (литовець) (ИР, 5).

Темпоральна функція. Кожен історіографічний твір “працює на певну епоху”. Антропоніми дозволяють читачеві співвіднести денотат із певною історичною добою, а використання його для номінації інших видів онімів (наприклад, документонімів, хрононімів) розширює функціональне навантаження антропонімів. Не всі вони мають однакове значення: одні з них – більш відомі – стали символом своєї епохи, інші – менш відомі – слугують для розширення інтелектуального кругозору читача: По похоронh старого Хмелницкого (ЛС, 48); По концу живота Хмелницкого (ЛВ, І, 300) = після 6.08.1657 року; По Генрику Валенсію Французh, Князю Авдегавенскомъ, брату Короля Французского Кароля девятого (ЛВ, І, 20) = після 2.08.1589 року; по смерти Сагайдачнаго (Перепись, 132) = після 20.04.1622 року. Такі темпоральні формули найпоширеніші в “Исторіи русовъ”, що сильно зближує її із середньовічними літописами. Ситуативно на час вказують і конструкції типу “апелятив(-и) + антропонім(-и)”, напр.: во время Полскаго владhнія и короля Сигисмунда Перваго (Перепись, 129) = часи правління від 1506 до 1548 року; На мhсто Скалозуба, въ 1592 году избранъ Гетманомъ изъ Есауловъ Генеральныхъ заслуженный въ войскh Малоросійскомъ, природный шляхтичъ Полскій, Федоръ Косинскій, и въ его время началась извhстная оная эпоха ужаса и губительства для обоихъ народовъ, Польскаго и Рускаго, эпоха, умолченная по Исторіямъ, или легко въ нихъ описаная, но которая, потрясши Польшу до самаго основанія, и колебавши ее болhе ста лhтъ, низринула, наконецъ, въ бездну ничтожества, а народу Рускому давши испить самую горестную чашу, каковую и во дни Нерона и Калигулы не всh христиане вкушали, преобразила его въ иной видъ и состояніе (ИР, 32). Прийняття унії в автора “Исторіи русовъ” асоціюється з епохою, коли жили Нерон і Калігула, які будували свою владу на жорстокості, тиранствах, а сама конструкція во дни Нерона и Калигулы підкреслює ознаку періоду – жорстокий час.

Стилістична функція. Досліджувані пам’ятки історіографічного жанру дають змогу стверджувати, що автори використовували власні найменування людей не тільки для ідентифікації особи; через систему порівнянь з іншим антропооб’єктом за допомогою антропоніма здійснювалася характеристика історичної особи, напр.: Словомъ сказать, Сhрко былъ человhкъ удивительный и рhдкихъ свойствъ въ разсужденіи храбрости, предпріимчивости и всhхъ воинскихъ успhховъ, и, при достаточномъ числh войска, легко могъ сдhлаться Тамерланомъ или Чингизъ-Ханомъ, т.е., великимъ завоевателемъ (ИР, 174).

Прізвищева назва сконцентрувала основне функціональне навантаження, витіснивши особове ім’я на периферію, і починає вживатися в складі словосполучень у значенні інших онімів або апелятивів, напр.: Хотя же и было нhсколько войска Рускаго между Татарами, воевавшими съ Гедиминомъ, а между начальниками ихъ были конечно и отродки Княжескіе (ИР, 6) = Велике Князівство Литовське; Войско Хмелниченково (ЛВ, ІІ, 19) = антропонім для ідентифікації одного козака + антропонім для ідентифікації одного козака + антропонім для ідентифікації одного козака і т.д. (кількість козаків у війську); Гетманъ Бруховецкій, переправляючи Днhпръ у Совhрной, послалъ напередъ до Черкасъ Гамалhенка (ЛС, 85) = військо.

Антропоніми в досліджуваних пам’ятках використовуються і для надання твору вагомості, значущості, для ефекту достовірності, напр.: Извhстный знатностью философъ и писатель, Г. Вольтеръ, въ Исторіи своей о Карлh ХІІ-мъ, Королh Шведскомъ, пишетъ о Мазепh, что “онъ былъ породы Польской и воспитанъ въ тамошней сторонh Іезуитами...” (ИР, 184); яже по свhдителству Ботера (ЛГ, 5); Александръ Гвагнhнъ отъ свободы ихъ [козаків] тако нарекшихся разумhетъ быти (ЛГ, 15); свhдетелству Кгвагненову (ЛВ, І, 23); свhдетелству Кгалятовского; свhдетелству Пуфендорфіеву (ЛВ, І, 20).

Кожен з антропонімів виконує ще й інформативну, або енциклопедичну, функцію, тобто акумулює в собі знання про певну епоху, події, які відбулися протягом життя згадуваного денотата.

Спостереження над антропонімією пам’яток історіографічного жанру другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. дозволяють зробити такі висновки:

1. Будь-яка писемна пам’ятка відбиває стан мови певного періоду й одночасно виконує функцію нормалізатора фонетичної, морфологічної, синтаксичної та лексичної систем цієї мови. Жанр пам’ятки – історіографія – передбачає використання великої кількості антропонімів та високу частотність вживання деяких із них, що пояснюється позамовними чинниками. Звичайно, історіографічні праці не повною мірою дають інформацію про реальний антропонімікон ХVІ–ХVІІІ ст. (майже в усіх досліджуваних пам’ятках змальовуються події саме цього часового проміжку), оскільки для позначення історичних осіб у них використовуються однолексемні найменування прізвищевого типу.

ля створення компіляції авторові доводилося працювати з великою кількістю доступних джерел, переважно з хроніками польських істориків та письменників. Пізніше в коло джерел потрапляють праці Вольтера, Вагнера, Пуфендорфія та ін.

2. Досліджувані твори історіографічного жанру другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. – пам’ятки історико-літературні, науково-художні витвори своєї доби, тому їх слід вивчати всебічно – з історичного, джерелознавчого, літературознавчого, лінгвістичного поглядів, враховуючи їх місце в історико-літературному процесі та мовному розвитку, особливо наступних століть, коли вони мали значний науковий, політичний та естетичний вплив.

3. Історіографічні твори другої