ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ГАНЮКОВА КСЕНІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК: 821.161.2 – 311.6.091 “18/19”

ЕВОЛЮЦІЯ ІСТОРИЧНОЇ ПОВІСТІ

В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Спеціальність 10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Запорізького державного університету.

Науковий керівник – доктор філологічних наук

ШЕВЧЕНКО ВІТАЛІЙ ФЕДОРОВИЧ,

завідуючий кафедрою української літератури

Запорізького державного університету

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук, професор

ФРОЛОВА КЛАВДІЯ ПАВЛІВНА,

професор кафедри теорії мистецтв

Дніпропетровського національного університету

- кандидат філологічних наук, доцент

КОНОНЧУК МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ,

доцент кафедри історії української літератури і шевченкознавства

Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Провідна установа: Донецький національний університет Міністерства освіти і науки

України, кафедра української літератури та фольклористики

Захист відбудеться “4” грудня 2003 р. об 11 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради К. 08.051.12 у Дніпропетровському національному університеті (49025, Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, корп. 1, ауд. 804).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Дніпропетровського національного університету (пров. Науковий, 13).

Автореферат розісланий “4” листопада 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н. П. Олійник

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження полягає у зверненні до специфіки жанру історичної повісті з метою освоєння конкретного історично-духовного досвіду, необхідного для сучасного процесу відродження і державотворення. Вона також зумовлена відсутністю в українському літературознавстві монографічного, комплексного (на різних структурних рівнях) вивчення й жанрового аналізу історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст., змінами в осмисленні сфальсифікованих або замовчуваних фактів історії України, специфіки літературного процесу.

Обсяг досліджуваного матеріалу становить значну кількість текстів. Серед них - твори О. Сомова (“Гайдамак”, “Вывеска”), Г. Квітки-Основ’яненка (белетризовані історичні нариси “Основание Харькова”, “Татарские набеги”, “Головатый”, “1812 год в провинции”, драматичні етюди “Предания о Гаркуше”), Є. Гребінки (“Нежинский полковник Золотаренко”), М. Костомарова (“Сын”, “Холуй”, “Черниговка”), Марка Вовчка (“Кармелюк”, “Маруся”, “Гайдамаки”, “Савва Чалый”), О. Стороженка (“Марко Проклятий”), І. Франка (“Петрії і Довбущуки”, “Захар Беркут”), Д. Мордовця (“Крымская неволя”, “За чьи грехи?”, “Семен Палій…”), М. Старицького (“Облога Буші”, “Заклятий скарб”, “Червоный дьявол”, “Первые коршуны”), О. Левицького (“Ганна Монтовт”), О. Маковея (“Ярошенко”), А. Чайковського (“За сестрою”, “На уходах”), А. Кащенка (“Під Корсунем”, “Зруйноване гніздо”, “У запалі боротьби”), В. Будзиновського (“Пригоди запорозьких скитальців”), Ю. Опільського (“Іду на вас”, “Ідоли падуть”), К. Гриневичевої (“Шестикрилець”, “Шоломи в сонці”), О. Назарука (“Осмомисл”), Г. Хоткевича (“Довбуш”).

Художні здобутки зовнішньої форми зазначеної системи творів є численними і вагомими. Перш за все - це продуктивні спроби привнесення у внутрішній світ літературного твору історичного колориту (інколи через використання принципів мемуарної літератури). Кращі зразки романтичної історичної повісті являють гармонійне сполучення засад пригодницько-белетристичної жанрової специфіки з професійним інтересом до історіографічного та документального матеріалу. Однак історична повість на рубежі ХІХ і ХХ століть (меншою мірою твори О. Маковея, А. Чайковського, більшою – А. Кащенка) виявляє тенденцію до втрати попередніх здобутків документалізму на користь масовій популяризації історії, будучи зосереджена на авантюрно-висхідному конструюванні сюжету та ствердженні засад житейської моралі; філософсько-історична повість першої чверті ХХ ст. (твори К. Гриневичевої, Ю. Опільського, Г. Хоткевича) виводить українське історичне повістярство на якісно новий рівень інтерпретації історичного минулого, подає дидактичну основу функціонування образу ідеального державця та громадянина в контексті давніх вітчизняних традицій. Одним із першорядних завдань вивчення зазначеної сукупності творів є з’ясування того, як функціонує їх жанрова форма в процесі відображення історичного досвіду українського народу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційної роботи та публікацій пов’язана з науковим напрямом “Література й історія”, включеним до комплексного плану науково-дослідних робіт Запорізького державного університету, деякі аспекти дослідження історичних повістей - з науково-дослідницькою темою “Запорозьке козацтво в літературі”. Тему і план-проспект дисертації затверджено на засіданні бюро науково-координаційної ради з проблеми “Класична спадщина і сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України від 27 грудня 2000 року.

Незважаючи на значні досягнення українського літературознавства у вивченні історичного епосу ХІХ ст., ще й досі не створено роботи, яка б систематизувала результати дослідження розвитку історичної повісті як дидактичного жанру та її жанрових різновидів, витворила цілісне літературознавче уявлення про її еволюцію, зміст і форму вираження повчальності в ній. Отже, мета роботи - дослідити шляхи еволюції української історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст. та її ідейно-художні особливості як системного літературного явища, покликаного відображати здобутки українського національного державотворення в їх актуальному дидактичному контексті.

Етапи досягнення названої мети позначені виконанням таких завдань:

- з’ясувати специфіку історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст. як дидактичного жанру в контексті сучасних теоретичних здобутків ґенерики у вивченні історичного епосу;

- визначити провідні критерії аналізу її жанрово-стильової єдності відповідно до генетичних особливостей, співвідносних із жанром притчі;

- розглянути параметри дидактико-естетичного моделювання історичної правди та її співвідношення з концептуальним художнім домислом;

- проаналізувати образну систему історичної повісті відповідно до особливостей конструювання образів історичних осіб та вигаданих персонажів у процесі моделювання системи особистісних морально-етичних настанов;

- виявити еволюцію способів та дидактичну мету оформлення образу оповідача у творах різних жанрових модифікацій та стильових напрямів;

- окреслити шляхи розвитку поетикальних засобів, особливості еволюції композиційної структури творів історичного повістярства в контексті вираження їх повчальності;

- розкривши новаторські риси у групуванні та семантиці виявів художнього часу й простору всередині текстової реальності, співвіднести систему засобів конструювання хронотопу з ідейно-естетичною прагматикою авторського задуму;

- зробити висновки про еволюцію вираження аксіологічно-дидактичної прагматики творів, оцінивши етапи відображення засад національної ментальності з точки зору їх продуктивності в сучасному історичному процесі України;

- створити підсумкову систему морально-етичних настанов особистісної та державотворчої політики, виражену в сукупності текстів історичного повістярства ХІХ – початку ХХ ст.

Об’єктом дослідження в роботі виступає сукупність (39 повістей 18–ти авторів) творів української історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст.

Предмет дослідження – жанрово-стильова специфіка та варіативність, роль провідних параметрів історизму, системи образотворення, функціонування художнього часопростору та поетикально-композиційних особливостей у розвитку втілення повчальності творів зазначеної хронологічно-жанрової єдності.

Методологічною основою дисертаційної роботи є філософське вчення про діалектику пізнання, концепція форми й змісту художнього твору (за Л. Виготським), концепція жанру повісті В. Турбіна, принцип історизму, літературознавчі розвідки й монографії С. Андрусів, Є. Барана, М. Бахтіна, О. Білецького, П. Будівського, Є. Вербицької, О. Гончара, Р. Гром’яка, М. Гуляка, Т. Гундорової, І. Денисюка, Н. Жук, М. Жулинського, М. Ільницького, Н. Калениченко, Є. Нахліка, Г. Поспєлова, М. Сиваченка, Б. Тихолоза, П. Хропка, С. Шубович та ін., історіографічні праці М. Грушевського, І. Діяка, М. Костомарова, О. Попельницької, О. Субтельного, зарубіжних історіографів XVI – ХХ ст.

Вибір методів дослідження при виконанні поставлених завдань був зумовлений такими факторами: 1) специфіка історичної повісті як дидактичного жанру; 2) методологічні здобутки літературознавства ХХ ст.; 3) потреба розгляду предмета дослідження в культурологічному та соціоментальному контексті творів слов’янських літератур; 4) основні напрями тематичного орієнтування історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст. (серед них найяскравіше виражені – українське середньовіччя, Хмельниччина та Руїна); 5) важливість визначення еволюції естетичної домінанти історизму протягом жанрового розвитку, систематизації змісту дидактичності у вигляді цілісної програми настанов. Тому провідними методами під час дослідження були: порівняльно-історичний, пообразного, текстуального аналізу та типологічного зіставлення компонентів образно-притчевого мислення, аналізу внутрішньої міфологічної основи художньої реальності, виділення подібних і відмінних рис за допомогою системно-структурного методу.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше в українському літературознавстві системно досліджена історична повість зазначеного періоду, систематизований ідейний зміст повчальності її художніх текстів як втілення морально-етичного досвіду історії вітчизняного державотворення. Встановлена єдність комплексу творів історичного повістярства в його еволюції від класицистичної та преромантичної прози проміжної жанрово-стильової приналежності до якісних, довершених зразків історичної повісті, її різновидів і модифікацій, головними критеріями класифікації яких виступили достовірність зображення історичної реальності, позитивний розвиток майстерності у моделюванні образів історичних та вигаданих персонажів, збагачення зображально-виражальних засобів, а також протиріччя між різноспрямованими тенденціями у творчості одного автора та способи їх вирішення. Сформульовано додаткові проблеми дослідження історичної повісті як способу функціонування художнього мислення й відображення провідних соціоментальних комплексів певної історичної епохи, ідей, продуктивних для сучасного історичного процесу України.

Особистим внеском здобувача є розгляд специфіки інтерпретації історичного минулого з точки зору провідних естетичних та історіософських домінант розвитку художнього світу. Систематизовано змістотвірні жанрові ознаки історичної повісті нової української літератури як дидактичного жанру, генетично співвідносного з притчею, здійснено поглиблене трактування й порівняльний аналіз образів історичних осіб, варіантів їх моделювання різними авторами з метою з’ясування еволюції втілення в них морально-етичного досвіду української історії. Виділено комплекс образно-стильових характеристик вигаданих персонажів історичної повісті та основних закономірностей їх функціонування в сюжетній канві як засобу формування систематичної ідеї державця та громадянина, особливості поетики творів у контексті дидактичного авторського задуму та сучасної письменникам мовної ситуації. Проаналізовано використання культурологічних даних у мовному творенні тексту як один із факторів набуття стильової майстерності, відображення динаміки українського національного соціотипу; роль синтаксичних засобів художнього мовлення у відображенні емоційного стану персонажів та способі функціонування як авторського мовлення, так і образу оповідача, їх місце в композиційній структурі творів. Розкрито розвиток семантики, методів та принципів добору матеріалу для конструювання художнього хронотопу історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст. у процесі здійснення впливу на реципієнта й відображення провідних періодів українського державотворення.

Практичне значення. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при викладанні історії української літератури ХІХ – початку ХХ ст., спецкурсів та проведенні спецсемінарів, при урізноманітненні тематики курсових та дипломних робіт з української літератури, поглибленому вивченні історії України та порівняльному дослідженні слов’янських літератур, для уточнення ролі історичної правди, етнополітичного та геополітичного спадку в сучасному духовно-соціальному житті України, патріотичному громадянському вихованні.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дослідження викладено в доповідях, виголошених на міжнародній науковій конференції “Література й історія” (Запоріжжя, 20-21 жовтня 2000 р.), всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська література в контексті світової літератури” (Одеса, 21-23 травня 2001 р.), всеукраїнській і міжнародній науково-теоретичних конференціях “Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 19-20 жовтня 2001 р., 25-26 жовтня 2002 р. і 24-25 жовтня 2003 р.), XVI щорічній науковій конференції, присвяченій 145-річчю від дня народження І. Франка (Львів, 17-19 жовтня 2001 р.) та ІІ всеукраїнських Єфремовських читаннях (Черкаси, 18-19 жовтня 2001 р.), міжнародній науковій конференції “Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, 12-14 травня 2003 р.), міжнародній науковій конференції “Класична поетика чи естетика постмодернізму: заперечення чи трансформація?” (Львів, 14-15 травня 2003 р.), а також на щорічних звітних наукових конференціях Запорізького державного університету (2001, 2002, 2003 рр.). Здобутки дисертаційної роботи обговорені на засіданнях кафедри української літератури Запорізького державного університету. За матеріалами дисертації здійснено 8 публікацій, із них 6 – статті у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків і має обсяг 218 сторінок. Список використаних джерел включає 221 найменування, його подано на 17 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету роботи, її завдання, наукову та практичну цінність, апробацію результатів. Конкретизований також відбір матеріалу для дослідження, пояснена його мотивація, окреслено особистий внесок здобувача в дослідження теми, вибір методів дослідження та його методологічну основу.

У першому розділі “Жанрова специфіка історичної повісті, хронологія та основні параметри її дослідження” розглянуто за ступенями ускладнення добору критеріїв жанрову специфіку історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст. За допомогою аналізу понять “жанр” та “жанровий різновид” встановлено дидактичну жанрову природу історичної повісті, генетично та структурно співвідносної з притчею, і водночас наявність її хронологічно-стильових підвидів (залежно від того, як інтерпретується в ній історична правда): історико-мемуарна, історико-художня, історико-фантастична, художньо-історична, документально-історична, історико-пригодницька та філософсько-історична. З’ясовано також, що при визначенні жанрової специфіки середнього епічного твору (зокрема різниці між повістю й романом) провідне значення має не традиційно вживаний критерій обсягу, а спосіб художнього мислення, для повісті головним чином аналітичний, “посилений біноклем” (В. Турбін).

Розглянуто провідні чинники жанрово-стильової єдності комплексу класичної історичної повісті в українській літературі, зокрема співвідношення між історичною правдою й художнім домислом, глибину психологічної інтерпретації персонажів, фактори притчевості художнього мислення історичної повісті (стисла передісторія повістевого жанру в давній українській літературі, відповідність образних одиниць мислення, використання історичного матеріалу як основи повчальнсті, часта повторюваність тематики, сюжету або дійових осіб).

Зважаючи на викладені й проаналізовані в цьому розділі ознаки дидактичного жанру повісті, історичну повість було визначено як її тематично-жанровий різновид. Твори, що до нього належать, переважно мають середній обсяг друкованого матеріалу, відзначаються тенденцією до зображення певної історичної епохи, проте вона має вияв головним чином у використанні подій із життя головних героїв як сюжетної бази ідеї повчальності. Повнота, виразність та історична правдивість такого зображення будується на дедуктивному способі епічного мислення, коли конкретний випадок є прикладом або наслідком специфіки історичної епохи. Кількість сюжетних ліній у типовій історичній повісті ХІХ – початку ХХ ст., морально-етичні аспекти внутрішнього світу персонажів, спосіб нарації, оформлення композиційно-стильових рис (близьке до пригодницького жанру) та спосіб інтерпретації історичного матеріалу модифікуються тут відповідно до однокомпонентної аксіологічно-дидактичної природи авторського задуму. Здебільшого цьому жанрово-стильовому комплексу властивий аналітичний спосіб композиції, але кращі його зразки (твори 70-90-х років ХІХ та першої чверті ХХ ст.) мають риси високого рівня художнього узагальнення, спільні з історичною романістикою, незважаючи на збереження аксіоматичного впливу кількісних показників. Функціональне значення історичної повісті розглянуто за трьома факторами: 1) дидактичний; 2) підпорядкований йому інформативний (відображення історичного матеріалу); 3) гедоністичний, або розважальний.

При з’ясуванні стану дослідження жанрової природи української історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст. зазначено, що протягом ХІХ ст. літературознавчі праці про історичну прозу здебільшого мали форму критичних зауважень, які, проте, закладали основи наукового розгляду творів на історичні теми й визначали кут зору, під яким ще довго вивчалася українська історична белетристика. Значну перевагу було надано розглядові ідейно-проблемного поля історичної повісті.

ХХ століття відзначається стрімкою перебудовою літературознавчих поглядів на історико-художні твори – як прогресивною, так і регресивною. У другій половині 30-х років почав інтенсивно утверджуватися панівний у наступні десятиліття погляд на історію літературного процесу як на постійну боротьбу реалізму з усіма іншими, нереалістичними формами творчості. Оскільки висхідною настановою 40-50-х років в осмисленні руху критичної думки ХІХ століття була найжорсткіша прив’язка мистецтва до суспільної історії, то допущене відхилення у політико-економічну й соціологічну проблематику призвело до дегуманізації історії літератури. Літературознавчі праці років хрущовської “відлиги” все ще вперто відмежовували тих авторів української історичної повісті, які висувають у своїх творах “справжнього героя” (революціонера, борця за соціальну справедливість і т.д.) як історичну особу чи вигаданого персонажа, від тих “буржуазних націоналістів”, які не переймаються ідеями класової боротьби. Натомість замовчувано існування та дидактичну цінність історичних повістей таких авторів, як А. Кащенко та ін. У той же час з’являються новаторські щодо методології й корисні за фактичним матеріалом монографії про творчість “дозволених” авторів – Є. Гребінки (Д. Зубков), Марка Вовчка (Н. Крутікова, О. Засенко), І. Франка (П. Колесник), де розглянуто співвідношення історичної правди й художнього домислу, образний світ історичної прози авторів у органічній відповідності до обставин, у яких формувалася їх творча свідомість.

Ключ до розуміння складних і багатогранних креативних процесів розвитку української історичної прози ХІХ ст., уточнення критеріїв визначення стильової приналежності окремих її творів подано у монографіях Н. Калениченко “Українська література ХІХ ст. Напрямки, течії” (1977, 1983) та П. Хропка “Становлення нової української літератури” (1988). Праці Б. Деркача, Н. Жук, С. Зубкова, Б. Хоменка засвідчують значний прогрес у методиці розгляду ідейно-художніх особливостей історичної прози Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, І.Франка, М.Старицького. Посилюється увага науковців до структури наративу історичної прози українського романтизму (Р. Міщук “Українська оповідна проза 50-60-х років ХІХ ст.” (1978). Відтак у літературознавчих розвідках формується традиція виділення образу автора, оповідача як особливих одиниць образної системи історичної повісті, аналізу й узагальнення досвіду прози, зокрема історичної повісті, в українській літературі ХІХ ст. (монографії Р. Міщука, Є. Нахліка), чіткішого визначення творчих витоків української історичної прози (Г. Павленко). Плідно продовжено традицію наукового вивчення творчості О.Стороженка (О. Пойда), М.Старицького (І. та А. Подолинні), Є.Гребінки (Д. Лавров). Науковці України захистили дисертації з проблем розвитку історичної прози ХІХ ст. (Є.Баран, “Українська історична проза ІІ половини ХІХ – початку ХХ ст. і Орест Левицький”, 1994; І.Дзира, “Вплив козацького літописання на літературу українського відродження першої половини ХІХ ст.”, 1995; Н. Бойко, “Українська історична проза другої половини ХІХ ст. (історичні джерела та художній дискурс)”, 2002).

Розвиток українського літературознавства у відповідності з досягненнями світової науки про літературу призвів у другій половині 90-х років до появи новаторських праць про міфопоетику історичної повісті (статті В. Балушка та Р. Семківа про особливості рецепції архетипних структур в історичній повісті О.Стороженка “Марко Проклятий”). На міфопоетичному рівні проаналізовано повість І.Франка “Захар Беркут” (статті П. Розвозчика, Ю. Бондаренка та ін.). Зняття “табу” з образів деяких історичних осіб (І. Мазепи, І. Виговського тощо) дозволило поширити проблемний спектр аналізу постатей історичних осіб у художніх творах. Науковою синтетичністю відзначаються праці С. Андрусів “Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х рр. ХХ ст.” (2000), П. Будівського “Олекса Довбуш в історії, фольклорі та літературі (проблема художньої та історичної правди)” (1999), Л. Задорожної “Євген Гребінка” (2000), Ф. Кейди “Відлуння далекої доби: Гайдамаччина в українській літературі” (2000).

Відзначено, що проаналізована сукупність наукових праць дає уявлення про часткові особливості вияву специфіки історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст. як жанру, в якому відобразились національні морально-етичні засади громадянства та державотворення. Проте вони здебільшого спрямовані на висвітлення природи розглядуваного матеріалу з певної конкретної методологічної точки зору – чи то з позицій історизму, чи то погляду на структуру персонажної системи та ін. Більше того, в аспекті цілісної жанрової системи і досі аналізувались здебільшого твори історичної романістики, а не повістярства. Відтак завданням роботи заявлена спроба сполучення принципів аналізу, їх синхронізація та витворення цілісного літературознавчого уявлення про еволюцію класичної української історичної повісті як жанру, що є системним художнім втіленням української національної ідеї та універсальних морально-етичних принципів державотворення.

Другий розділ “Співвідношення історичної правди й художнього домислу: зміна та взаємодія концепцій історизму” містить аналіз сукупності творів історичного повістярства згаданого періоду з точки зору дидактично зумовленої трансформації історичної достовірності в художню систему. Провідною метою відображення історичного минулого України в повістях названо художній аналіз етапів вітчизняного державотворення, розвитку української національної ідеї. Спосіб цього аналізу під впливом панівних жанрово-стильових напрямів та факторів авторської свідомості варіюється шляхом різного кількісного та якісного співвідношення історичних даних та концептуального художнього домислу. Тому при групуванні та розгляді творів поряд із критеріями жанрово-стильової класифікації було враховано також результати історико-матеріалознавчих спостережень, оскільки концепт дидактичності впливав і на хронологічні вияви жанрово-стильового синкретизму.

У підрозділі 2.1. “Перші десятиліття ХІХ ст.: синкретизм класицистичних і романтичних тенденцій” з’ясовано особливості історизму повісті початку та 40-х років ХІХ ст. (твори О. Сомова, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, зауваження щодо “української школи” в польській літературі). Аналіз способів інтерпретації історичного минулого в українській історичній повісті перших десятиліть ХІХ ст. привів до висновків про таку особливість класицистично-преромантичного історизму, як нерозривне трактування понять етнографічного та історичного об’єктів зображення в художньому тексті. Форма повчальності творів цього періоду позначена тенденцією до побудування чіткої авторської концепції поділу тематики та ідейного навантаження історичних повістей залежно від потреб інтерпретації наочного життєвого досвіду. Тлумачення історичного матеріалу як засобу для прямого ствердження цінності морально-етичної стабільності суспільства й особистості викликало спроби вкласти сукупність історичних подій у рамки ліричної сюжетної лінії, хоча й не завжди майстерно оформленої, до певної міри схематичної. Оскільки зміст повчальності автори мемуарно-історичного різновиду повісті сконцентрували навколо об’єктивності міжчасового зв’язку державотворчих вчинків та їх наслідків, суворого дотримання правил міжнаціонального етикету, то засобом для ствердження такого змісту виступило широке функціонування фольклорних даних як замінника історичного документа через визначеність у них народних морально-етичних ідеалів. Естетичними домінантами ставлення до історії у перші десятиліття ХІХ ст. виступають комічне або трагікомічне (відповідно до особливостей та акцентуації внутрішнього конфлікту).

Підрозділ 2.2. “Романтичний історизм у повісті 50-60-х років ХІХ ст.” висвітлює специфіку трансформації історичних подій у повістях того часу, коли філософська та естетична думка працювали під прямим чи опосередкованим впливом мрії про визволення нації та особистості (повісті М. Костомарова, Марка Вовчка, О. Стороженка). Встановлено, що цей період розвитку історичної повісті, який інколи називають “чистим романтизмом”, почасти несе в собі рештки класицистичного моралізаторства, проте засоби для досягнення історико-дидактичних цілей відзначаються якісно новим рівнем художнього узагальнення.

Вплив тенденцій романтизму на естетику моделювання історичної дійсності в повісті 50-60-х років ХІХ ст. призвів до урізноманітнення змістового центру, навколо якого автори групували відображувані історичні події, - від трактування історії через сюжетні перипетії морально-етичного змісту до оформлення ліричної сюжетної лінії як головної. Нерідкою є ідеалізація самої історії, її персонажів, зумовлена як особливостями авторського стилю, так і причинами біографічного характеру. Трактування історичної основи художніх творів як трагічного начала, що потребувало системності фольклористичного мислення, викликало конкретизацію узагальнення в повісті набутків українського фольклору на історичну тематику (прозового й пісенного). Так оформлення дидактичного змісту історичної повісті отримало нові творчі можливості через подання складних сюжетних колізій, особистісних та поведінкових взірців народного героя або їх протилежності.

У підрозділі 2.3. “Вплив документалізму, пригодницького та філософського елементів у творах 70-х років ХІХ – першої чверті ХХ ст.”, присвяченому аналізу тогочасних особливостей функціонування принципу історизму, розглянуто еволюцію інтерпретації історичної правди при зростанні художнього рівня психологізму моделювання історії в повістях І. Франка, М. Старицького, Д. Мордовця, О. Левицького, О. Маковея, А. Чайковського, А. Кащенка, В. Будзиновського, Ю. Опільського, К. Гриневичевої, О. Назарука, Г. Хоткевича.

З’ясовано, що творче вдосконалення художніх параметрів історизму та втілення повчальності документально-історична повість 70-90-х рр. ХІХ ст. виявила у професійному зверненні до історичного матеріалу та якісному втіленні авторського задуму в побудові сюжету. Естетична домінанта трактування історії як драми державотворення та боротьби за збереження національної самототожності зумовила розвиток техніки точного, детального включення історіографічних та культурологічних даних у сюжетну канву творів, а звернення уваги митців на соціально-побутову проблематику історії, що раніше здебільшого лишалася поза межами художньої інтерпретації, увиразнило індивідуалізацію образів, максимізувало їхню психологічну достовірність.

Розгляд еволюції авторського підходу до інтерпретації історичного минулого в історико-пригодницькій та філософсько-історичній повісті першої чверті ХІХ ст. дав підстави зробити висновки про те, що у творах пригодницького різновиду, незважаючи на високий рівень вирішення історіософських проблем (із тяжінням до соціальної утопії), значно переважає інтерпретація долі вигаданих персонажів. Для такого оформлення концепту дидактичності логічно виявилась продуктивною традиція розкриття специфіки малодосліджених епізодів з історії козаччини. Натомість прагнення монументальності історичних подій та постатей зумовило звернення авторів філософсько-історичної повісті до хронологічно скомпонованого художнього літопису Київської та Галицько-Волинської Русі. Філософський різновид історичної повісті розглядає кожну окрему особистість як самоцінне джерело внутрішньої гармонії, а історію – як всебічно зумовлений діалектичний процес, у якому людина – не тільки суб’єкт його творення, а й суб’єкт його пізнання. Специфіка змісту й форми вираження повчальності в 70-90-х рр. ХІХ – першій чверті ХХ ст. полягає в тому, що документально-історична повість бачить її в інформативності, історико-пригодницька – у постійній безпосередньо дидактичній проблемі вибору, а філософсько-історична – у пошуках шляху до особистої та державної істини.

Третій розділ “Розвиток системи образотворення” висвітлює специфіку розвитку засобів творення образів-персонажів історичної повісті від історико-мемуарної до філософсько-історичної, за допомогою методів пообразного й міфопоетичного аналізу окреслює етапи еволюції майстерності їх застосування. Відзначено стійку літературознавчу тенденцію розгляду еволюції способів “олюднення” історичних персонажів, яка призводила протягом ХХ ст. до регресивної спрямованості, частковості аксіологічно-особистісних факторів психологізму, в той час як найхарактернішою для історичної повісті аналізованого періоду (особливо для творів вальтерскоттівського типу) є постановка питання у звучанні “кожна людина як особа, що творить історію”. Цим зумовлена в сюжетній тканині текстів наскрізна дидактична проблема вибору, оформлена здебільшого як автентична українській ментальності дилема між розумом і серцем. Відтак акцентування розділу на концепції цілісної особистості мало на меті виправити попередню односпрямованість персоніфікованого трактування історичного матеріалу.

Підрозділ 3.1. “Просвітницьке трактування цілісної особистості та шляхи його творчого доповнення” є спробою аналізу системи образотворення класицистично-преромантичної повісті та сукупності творів “чистого” романтизму. У ньому відзначено нахил повістярів цього періоду до анекдотизації історії, що викликає в повістях класицистичного типу відчутне зміщення принципів відповідності персонажів історичній правді й морально-естетичним засадам авторів. Письменників, чиї твори позначені естетикою просвітництва, історичні особи цікавлять як об’єкт художнього пізнання постільки, поскільки вони можуть дати матеріал для курйозних сюжетів. Історична проза цього періоду переживає кризу просвітницької концепції цілісної людини, хоча динаміка її внутрішніх змін починається з виходу на сцену авантюрних провідних персонажів, що має виправдання лише за умови достатньої відпрацьованості часткових, прикладних образотворчих засобів. Проте основним естетичним параметром їх функціонування є трагічне, що виявляється в прихованій роздвоєності (зокрема в елементах карнавалізації образу Гаркуші). Класицистичний оповідач є здебільшого свідком подій недавнього минулого, і максимально виразною його оповідь стає в разі прямої причетності цих подій до біографії автора. Тому завдання образної дидактики розв’язано переважно прямо – через авторські відступи тощо; зміст повчальності, оформленої таким чином, полягає в чіткому розмежуванні позитивних і негативних персонажів.

Встановлено, що в 50-60-х рр. ХІХ ст. в історичній повісті відбувається удосконалення мотивації вчинків історичних та вигаданих осіб шляхом їх співвіднесення з історіографічними та культурологічними даними епохи, що сприяє чіткішій постановці й розв’язанню завдань морально-етичного впливу художнього тексту. Поглиблюється розуміння структури людської особистості; це виявляється у виваженому застосуванні образів персонального й суспільного підсвідомого, пошуках міри при фольклорних рецепціях. Історичних осіб перестають зображувати з анекдотичної або казкової точки зору, оскільки має місце переакцентація тематики повістей у бік Хмельниччини та Руїни. Через це вирішення дидактичної проблеми морального вибору проводиться за допомогою сюжетного моделювання, мовлення та образної характеристики персонажів, а не мовлення оповідача-автора (як це мало місце в класицизмі) або формального оповідача. Естетичною домінантою системи образів повісті цього періоду є трагічне, але тепер – висловлене через схему “пробудження – боротьба – загибель”, інколи побудовану у зворотному напрямку під впливом тенденцій “чистого романтизму” (зокрема у О. Стороженка).

Підрозділ 3.2. “Індивідуалізація й психологізм як наступне джерело варіативності зображення” містить аналіз історичних повістей 70-90-х рр. ХІХ ст. та першої чверті ХХ ст.

Зроблено висновки про те, що у процесі еволюції структури й способів образотворення досвід історичної повісті названого часового проміжку зумовив розширення трактовки історичного процесу, яке виявилось перш за все у наданні значного символічного навантаження образам історичних або вигаданих героїв. Шляхом розвитку образотворчих засобів і приділення пильної уваги історіографічним джерелам досягається ефект варіативності зображення історичних осіб, що дає змогу реципієнтові свідомо зіставити результати. Професійне звернення документалістів до архівних, мало використовуваних даних поклало початок подоланню імперсональності недосліджених періодів української історії та державотворення, а фольклорні рецепції у розкритті конкретної особистості сприяли естетичному застосуванню базових засад народної моралі. Відсунення сюжетної ролі історичних осіб на другий план, характерне для історико-пригодницької повісті, увиразнило морально-етичний підтекст функціонування вальтерскоттівського героя. Філософсько-історична повість засвідчила поступове звільнення системи образотворення від стереотипних пригодницьких формул. Розвиток асоціативно-метафоричних засобів характеристики персонажів зумовив розширення значення притчевості в трактуванні історичних осіб – героїв драми на шляху до особистої та суспільної досконалості.

Четвертий розділ “Поетика історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст.” присвячений розгляду провідних компонентів авторського стилю художнього мовлення, сюжетних елементів. Зазначено, що історична повість, будучи за генетикою оповідним жанром, у галузі поетики здійснює функцію повчальності через два головних фактори – спосіб побудування наративу (як пряме втілення дидактичності) та еволюцію сюжетотворення, що сполучає дидактичний та гедоністичний ефекти художнього тексту. Тож емоційність як складова поняття художності твору проаналізована в контексті еволюції естетичних домінант авторського задуму, асоціативне мислення знайшло відображення через розгляд аспектів тропіки, а грані творчої уяви при конструюванні художнього світу було інтерпретовано як розвиток сюжетоскладання.

Підрозділ 4.1. “Специфіка використання етнографічних компонентів: мемуарно-історичний та історико-художній варіанти” виявляє особливості розвитку поетики у творах історичного повістярства першої половини ХІХ – ХХ ст. Визначено, що поетика історичної повісті під впливом класицистичних тенденцій позначена такою загальною рисою, як схематичне використання етнографічного елементу або його повна відсутність там, де дію віднесено до міського середовища. Проте саме просвітницька іронія до історії дозволила водночас долати мемуарний нахил до побудування оповіді від 1-ої та 2-ої особи; це сприяло введенню в текст інформативної дидактичності. Ситуативно комічне й трагічне виступають посередниками для виявлення гармонійного у вирішенні сюжетних перипетій, причому комічне характерніше для зав’язки сюжету. Подання дидактичного змісту переважно через авторське мовлення або мовлення позитивних персонажів зумовило широке застосування літературної алегорії як засобу образного втілення повчальності та оживлення наративу.

Вміщення історико-дидактичного сюжету в рамки ліричної лінії кохання двох осіб (здебільшого вигаданих) було зумовлене в поетиці історичної повісті 40-60-х рр. ХІХ ст. впливом романтичних художніх тенденцій. Вони ж є причиною не завжди виправданого використання “поетики жахів”, що виступає як симптом схематичного конструювання фабули твору. Зміст повчальності перенесено на ствердження потреби знання і розуміння національної історії, тому уподібнення способу оповіді до фольклорного здійснюється із осмисленішим відбором авторами мовних засобів фольклорної прози: увага приділяється скоріше художній переконливості їх імітації, ніж формулюванню прямих повчальних сентенцій. Розмежування персонажів на позитивні й негативні оформлюється засобами мовлення інших персонажів, засвідчуючи вдосконалення техніки наративу. Трагедійна напруженість дії та гостра діалогічність мовленнєвих структур, поєднана з відсутністю позірної перемоги справедливості, створює значну “різницю потенціалів” між зав’язкою та розв’язкою сюжету, вносячи в нього повчальний концепт героїчності.

У підрозділі 4.2. “Удосконалення форми нарації та сюжетоскладання від документально-історичної до історико-філософської повісті” подано аналіз деталей художнього мовлення повісті 70-90-х років ХІХ – першої чверті ХХ ст. Відпрацьовуючи мовно-художній бік тексту історичної повісті, письменники-повістярі цього періоду зробили значний внесок у досягнення поетикальної майстерності, дидактичної поліфункціональності композиційних засобів. Використання метафоричної антитези для морально-етичної характеристики персонажів спричинилось до класичного формування способу оповіді від 3-ої особи. Акцентування особливостей мовно-культурного національного середовища епохи на зв’язку мовлення історичних та вигаданих осіб із документальними даними сприяло утвердженню історичної правдивості та національної самототожності образу мовця, носія українського культурного коду. За допомогою гармонійного співвіднесення структури позасюжетних елементів (пейзажних, портретних, інтер’єрних описів тощо) досягнутий значний ступінь драматизації персоніфікованого відображення історико-державної реальності. Їх функціональне зіставлення з характеристикою внутрішнього світу історичних та вигаданих персонажів дозволило вивести на новий рівень образне осмислення дидактичної проблематики.

П’ятий розділ “Трансформація способів конструювання хронотопу” розкриває особливості побудування художнього часопростору в сукупності аналізованих творів, визначає провідні часопросторові домінанти художнього образу, їх змістову та символічну наповненість. Визначено, що домінуюча мета еволюції конструювання художнього часопростору у творах аналізованого часового проміжку – інтерпретація змістового, інформативного комплексу уявлень про історичний часопростір відповідної тематики. Такий комплекс має чіткий аксіологічно-державознавчий вияв, оскільки естетичні домінанти художнього тексту й зміст його повчальності тут сконцентровано в інформаційній семантиці видових національних часопросторових локативів (Запорозька Січ, Київ та ін.) і їх родових історіософських супровідників (хронотоп міста, степу, бойовища тощо). У цьому зв’язку до розгляду взято й фактори сюжетоскладання як виразники руху сюжету.

Підрозділ 5.1. “Фактори лінійності й ускладнення художнього часопростору у творах першої половини ХІХ ст.” присвячений аналізу розвитку рис художнього хронотопу творів цього періоду. Провідною з них є обрання для часового матеріалу подій недавньої минувшини, що значною мірою стосувалися самих авторів. Це зумовило продуктивність, художню достовірність широкого використання алюзійно-суспільних форм хронотопу. Хронотопу оповідача було надано права, рівні з персонажним, що гармонізувало співвідношення останнього з історико-дидактичним тлом. Художня увага сконцентрувалась навколо просторового компоненту внутрішнього світу твору, тому лінійність часового компоненту урізноманітнювалась переважно дидактико-зіставними авторськими відступами, спрямованими в минуле. Оповідач історичної повісті мемуарного типу віддалений від описуваних подій, коли повчальність висловлюється прямо, і наближений у часі та просторі до персонажів, коли вона функціонує у вигляді узагальнених образів.

Історична повість 40-60-х рр. ХІХ ст. позначена урізноманітненням способів моделювання внутрішнього руху персонажів за допомогою мовленнєвих стилістико-синтаксичних фігур літературного й фольклорного походження. Спостерігається також звуження художнього простору в міфологізованому хронотопі як перспектива розвитку його інформаційної дійової інтерпретації, показник варіативності кількісної модуляції часового чи просторового компоненту художнього світу залежно від ідейно-дидактичних завдань його побудування. Детальне реконструювання хронотопу історичних подій у нерозривному зв’язку з персонажним та тенденція до їх одночасного трагічного завершення сприяли вдосконаленню формальної прив’язки художнього часу й простору до морально-естетичної прагматики авторського тексту.

Підрозділ 5.2. “Увиразнення тотожності між внутрішнім світом персонажа й хронотопом повісті другої половини ХІХ – першої чверті ХХ ст.” містить аналіз еволюції художнього часопростору на цьому етапі розвитку жанру.

Зазнавши продуктивних змін, зумовлених впливом документального елементу на сюжетну єдність художнього тексту, хронотоп історичної повісті 70-90-х рр. ХІХ ст. будується за тими самими правилами, за якими автори оформлюють внутрішній рух особистості персонажів. Вагому роль відіграють мовно-художні засоби позначення конструкції загального й персонажного хронотопів твору та їх співвідношення зі зміною сюжетних ліній, що сприяло орієнтації на якісне відображення соціоментальної цілісності зображуваної епохи, високого рівня змалювання сакралізованих часових і просторових локативів України (Київ, Запорозька Січ тощо), а відтак – до ствердження ідеї національної самототожності українського народу.

Перевага пригодницької жанрово-стильової специфіки відобразилась на втраті просторовим компонентом хронотопу повісті початку ХХ ст. свого підтекстового змістового навантаження; він стає географічною послідовністю “місць подій”, за винятком тих випадків, коли підтексту вимагає ілюстрування стану душі головного персонажа. Надаючи перевагу безпосередньому вираженню повчальності, із мовно-стильових засобів зображення часопросторових категорій письменники застосовують здебільшого епітет із прямим значенням (переважно зоровий, іноді з емоційно-оцінним відтінком). Відповідно до завдання обов’язкової перемоги добра над злом, часовий компонент набуває односпрямованості, перетворюючись на лінійний, і втрачає смислову розгалуженість, характерну для художнього хроносу зрілого романтизму, - ймовірно, через властивий повісті пригодницького типу “оголений міфотвірний механізм” (С. Андрусів).

Поступове розділення між пригодницькою та філософською формами історичної повісті надало способам історико-філософського часопросторового узагальнення рис творчого експерименту в побудові персонажного й загального хронотопу. Перевага першого, з його самостійною внутрішньою драматичністю, над історичним (другим), удосконалення співвіднесення засобів поетики із сукупністю часопросторових параметрів історичної повісті зумовили значну роль авторського мовлення й філософських відступів у конструюванні символічного шару хронотопу оповіді та в постановці морально-етичних питань перед реципієнтом.

У “Висновках” узагальнено результати проведеного наукового дослідження. Відзначено, що жанр історичної повісті першої чверті ХІХ ст. має кілька провідних формозмістових чинників, серед них: неповна на той час відпрацьованість класичного жанрового варіанту історичної повісті як художньо-стильової системи сюжетного моделювання; нахил до докладності географічно-історичних деталей сюжетного поля за рахунок вироблення чітких критеріїв побудови образотворчої системи; різноманітність способів формування епічної оповіді, що спричинила широкий вибір видової специфіки творів (від історико-мемуарного нарису до драматичних етюдів зі значним епічним елементом). Ставлення письменників цього періоду до історичних подій відзначається анекдотичністю, перевагою комічного, яка передбачає відсутність міжчасового зв’язку історичних прецедентів, обмаль невигаданих дійових